Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №904/1622/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.08.2026 м. Дніпро Справа № 904/1622/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Віннікова С.В., Левшиної Г.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 (суддя Панна С.П.)

у справі № 904/1622/26

за позовом Керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах держави в особі Петриківської селищної ради

до Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України", м. Київ

про стягнення шкоди, заподіяної незаконною порубкою дерев у розмірі 210 814, 37 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Керівник Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Петриківської селищної ради з позовом до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про стягнення 210 814,37 грн шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті незаконної порубки лісу.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що 25.07.2023 працівниками Паньківського лісництва філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, розташованому в адміністративних межах Петриківської селищної територіальної громади Дніпровського району Дніпропетровської області, виявлено факт незаконної порубки 33 дерев породи «Акація біла», за результатами чого 26.07.2023 працівниками лісової охорони складено акт огляду місця вчинення лісопорушення.

За фактом незаконної порубки 11.08.2023 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за №12023041520000231 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 246 Кримінального кодексу України. Розмір шкоди, розрахований головним лісничим філії «Петриківське лісове господарство» відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 №665, становив 210 814,41 грн, а згідно з висновком судової інженерно-екологічної експертизи від 29.05.2025 №СЕ-19/105-25/3573-ФХЕД розмір шкоди визначено у сумі 210 814,37 грн; різниця у розрахунках зумовлена округленням проіндексованої такси. Саме останню суму заявлено прокурором до стягнення.

Прокурор послався на те, що ДСГП «Ліси України» як постійний лісокористувач не забезпечило належної охорони та збереження лісу на підвідомчій йому території, не вжило достатнього комплексу заходів, спрямованих на запобігання незаконним рубкам, унаслідок чого навколишньому природному середовищу заподіяно зазначену шкоду. Підставою позову визначено порушення відповідачем обов`язків постійного лісокористувача, передбачених, зокрема, статтями 64, 86, 105 та 107 Лісового кодексу України, яке, за твердженням прокурора, виразилося у протиправній бездіяльності щодо забезпечення охорони та збереження лісу від незаконних рубок.

У зв`язку з тим, що порушення природоохоронного законодавства відбулося в межах Петриківської селищної територіальної громади, прокурор просив стягнути зазначену суму шкоди на відповідний спеціальний казначейський рахунок Петриківської селищної ради, з якого кошти підлягають подальшому розподілу між бюджетами відповідно до вимог бюджетного законодавства.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26 позовні вимоги керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області, заявлені в інтересах держави в особі Петриківської селищної ради, задоволено у повному обсязі.

Стягнуто з Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на користь держави в особі Петриківської селищної ради 210 814,37 грн шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті незаконної порубки лісу, на відповідний казначейський рахунок за кодом класифікації доходів бюджету 24062100. Також стягнуто з відповідача на користь Дніпропетровської обласної прокуратури 2 662,40 грн судового збору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із встановленого матеріалами справи факту незаконної порубки 25.07.2023 у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва 33 сироростучих дерев породи «Акація біла». Факт, місце та кількісні характеристики незаконно зрубаних дерев суд визнав підтвердженими актом огляду місця вчинення правопорушення лісового законодавства від 26.07.2023 № 34, переліком незаконно зрубаних дерев та складеним головним лісничим розрахунком заподіяної шкоди. При цьому суд зазначив, що доказів відведення спірних дерев у рубку у встановленому законом порядку матеріали справи не містять.

Місцевий господарський суд урахував висновок судової інженерно-екологічної експертизи від 29.05.2025 № СЕ-19/105-25/3573-ФХЕД, проведеної в межах кримінального провадження № 12023041520000231, відповідно до якого розмір екологічної шкоди, завданої довкіллю незаконним вирубуванням до ступеня повного припинення росту 33 дерев породи «Акація біла», становить 210 814,37 грн. Суд зазначив, що вказаний експертний висновок узгоджується з іншими доказами у справі, а вихідні відомості щодо кількості дерев та їх параметрів були зафіксовані безпосередньо працівниками відповідача.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд першої інстанції виходив із того, що положеннями статей 19, 63, 64 та 86 Лісового кодексу України саме на постійного лісокористувача покладено обов`язок щодо організації та забезпечення охорони і захисту лісів, у тому числі від незаконних рубок. Суд також зазначив, що порушення вимог щодо ведення лісового господарства у сфері охорони та захисту лісів може бути підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності незалежно від того, ким безпосередньо здійснено незаконне вирубування дерев, якщо вина лісокористувача полягає у протиправній бездіяльності щодо забезпечення належної охорони ввірених йому лісових насаджень.

Суд установив, що станом на час виявлення порушення вимог лісового законодавства відповідні обов`язки у спірних правовідносинах належали ДСГП «Ліси України», а філія «Петриківське лісове господарство» діяла у структурі підприємства; у подальшому зазначену філію було закрито, а її майно, активи та пасиви передано до філії «Східний лісовий офіс».

Доводи відповідача щодо здійснення ним комплексу заходів з охорони лісу суд визнав недостатніми для спростування його вини. Місцевий господарський суд зазначив, що вжиті відповідачем заходи не забезпечили ефективного захисту спірної лісової ділянки, наслідком чого стало незаконне вирубування 33 дерев. Вина та протиправна поведінка відповідача, за висновком суду, полягали у недотриманні вимог законодавства щодо забезпечення охорони та захисту лісових насаджень від самовільної порубки, незабезпеченні збереження дерев, не призначених для рубки, та нездійсненні належного комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від незаконних рубок. Суд окремо зауважив, що розроблення конкретних заходів, спрямованих на забезпечення збереження лісу, переданого відповідачу у постійне користування, є обов`язком самого лісокористувача.

Крім того, суд першої інстанції визнав належно підтвердженими підстави представництва прокурором інтересів держави. Суд урахував, що Петриківська селищна рада, будучи обізнаною про заподіяну шкоду, заходів щодо її стягнення не вживала, а шкода у добровільному порядку відповідачем не відшкодована. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність передбачених статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі Петриківської селищної ради.

Установивши наведені обставини та оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з ДСГП «Ліси України» заявленої суми шкоди у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26, Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

Апелянт вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм матеріального і процесуального права, за неповного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та за невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи.

Посилаючись на положення статей 275, 277 Господарського процесуального кодексу України, ДСГП «Ліси України» просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26 та ухвалити нове рішення, яким у повному обсязі відмовити у задоволенні позову керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області, поданого в інтересах держави в особі Петриківської селищної ради, до ДСГП «Ліси України» про стягнення 210 814,37 грн шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті незаконної порубки лісу.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» зазначає, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 є незаконним та необґрунтованим, ухваленим за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків суду першої інстанції встановленим обставинам справи, а також із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Насамперед апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вина та протиправна поведінка Паньківського лісництва філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» полягали у недотриманні вимог законодавства щодо забезпечення охорони і захисту лісових насаджень від самовільної порубки, незабезпеченні збереження дерев, не призначених для рубки, та нездійсненні комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від незаконних рубок. На переконання скаржника, такий висновок місцевого господарського суду не ґрунтується на належному встановленні конкретних протиправних дій чи бездіяльності відповідача.

Апелянт посилається на статтю 105 Лісового кодексу України та наголошує, що відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у передбачених цією нормою порушеннях, серед яких, зокрема, незаконне вирубування та пошкодження дерев і чагарників, порушення вимог щодо ведення лісового господарства, строків лісовідновлення, правил використання лісових ресурсів та інші визначені законом порушення. Водночас, за твердженням скаржника, прокурором у позовній заяві не зазначено, яке саме з порушень, передбачених статтею 105 Лісового кодексу України, було допущено відповідачем, а суд першої інстанції на цю обставину належної уваги не звернув.

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» також зазначає, що відповідно до статті 89 Лісового кодексу України державна лісова охорона здійснює охорону та захист лісів, та посилається на її правоохоронний статус. Водночас, на переконання скаржника, наявність у відповідача відповідних повноважень сама по собі не доводить його вини у заподіянні спірної шкоди та не звільняє позивача від обов`язку довести конкретну протиправну бездіяльність і причинний зв`язок між нею та незаконною порубкою.

ДСГП «Ліси України» не заперечує покладення законодавством на постійних лісокористувачів обов`язків щодо охорони та захисту лісів, однак вважає, що самої наявності такого обов`язку та самого факту незаконної порубки на території постійного лісокористування недостатньо для покладення на відповідача цивільно-правової відповідальності. На думку апелянта, для стягнення шкоди прокурор повинен був довести конкретне порушення відповідачем встановлених законом обов`язків та причинний зв`язок між таким порушенням і заподіяною шкодою.

Скаржник наголошує, що у спірних правовідносинах відсутній причинний зв`язок між поведінкою ДСГП «Ліси України» та шкідливими наслідками у вигляді незаконної порубки дерев, а також відсутня вина відповідача. На його переконання, неправомірна бездіяльність, як підстава цивільно-правової відповідальності, повинна мати конкретне вираження: позивач повинен визначити, які саме дії відповідач був зобов`язаний вчинити відповідно до закону, але не вчинив, та довести, що саме невчинення цих дій призвело до незаконної порубки лісу. Натомість ні прокурором, ні судом першої інстанції, за твердженням апелянта, не названо конкретної дії, яку відповідач мав вчинити для запобігання спірній незаконній порубці, але не вчинив, і не встановлено конкретного переліку охоронних заходів, недотримання яких безпосередньо спричинило завдання шкоди.

Обґрунтовуючи наведене, апелянт посилається на положення статей 15, 16, 22 та 1166 Цивільного кодексу України, статей 68, 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та зазначає, що для застосування такого способу цивільно-правової відповідальності, як відшкодування шкоди, необхідна наявність повного складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою і шкодою та вини. Відсутність хоча б одного з наведених елементів, за позицією скаржника, виключає можливість покладення на особу цивільно-правової відповідальності.

При цьому ДСГП «Ліси України» зауважує, що обов`язок доведення протиправності поведінки відповідача, розміру шкоди та причинного зв`язку покладається саме на позивача, тоді як відповідач має доводити відсутність своєї вини. На думку апелянта, прокурор у цій справі не виконав належним чином покладений на нього процесуальний обов`язок щодо доведення протиправної поведінки та причинного зв`язку. Скаржник повторно наголошує, що шкода, завдана незаконним вирубуванням дерев невстановленими особами, на його переконання, не є об`єктивним наслідком дій чи бездіяльності ДСГП «Ліси України».

Апелянт посилається також на частину другу статті 19, статті 63, 64 та 86 Лісового кодексу України, якими передбачено обов`язки постійних лісокористувачів щодо забезпечення охорони, захисту та відтворення лісів, ведення лісового господарства шляхом здійснення комплексу відповідних заходів, зокрема щодо охорони лісів від незаконних рубок. Водночас скаржник тлумачить зазначені норми таким чином, що для встановлення порушення цих обов`язків необхідно визначити конкретний перелік заходів, які відповідач повинен був здійснити, але не здійснив. На його думку, саме встановлення такого переліку та доведення причинного зв`язку між невжиттям певного заходу і незаконною порубкою входило до предмета доказування з боку прокурора.

До належних превентивних заходів з охорони лісових ресурсів апелянт відносить, зокрема, патрулювання місцевості, проведення її огляду та охорони, здійснення заходів щодо ускладнення вільного доступу до території лісового фонду та інші дії, спрямовані на попередження або зменшення випадків незаконної вирубки. Водночас, за твердженням ДСГП «Ліси України», наведені прокурором обставини фактично стосуються не незадовільної організації превентивної охорони лісу, а процедури перевірки стану лісових ресурсів та реагування вже після виявлення незаконної рубки.

У зв`язку з цим апелянт стверджує, що прокурором не визначено і не доведено, які саме конкретні дії, виконання яких покладено законом на відповідача, останнім не були вчинені. Посилання прокурора на невжиття відповідачем «всіх можливих» заходів скаржник вважає абстрактним та неконкретним, оскільки, за його доводами, такі твердження не дають можливості встановити конкретне порушення та відповідно надати докази його спростування.

ДСГП «Ліси України» наполягає, що ним, навпаки, були вжиті всі залежні від нього дії, спрямовані на організацію належної охорони лісу та недопущення самовільних і незаконних рубок на території лісового фонду. За твердженням апелянта, його діяльність відповідала загальному обсягу та змісту обов`язків постійного лісокористувача, встановлених лісовим законодавством. Скаржник вважає, що прокурор не довів ані невиконання ним певного конкретного превентивного заходу, ані порушення процедури перевірки лісових ресурсів чи неналежного реагування на виявлену незаконну рубку.

На цій підставі апелянт робить висновок про відсутність у його поведінці таких обов`язкових складових цивільного правопорушення, як протиправність, вина та причинний зв`язок між його діями або бездіяльністю і заподіяною шкодою. За твердженням скаржника, прокурором не надано належних доказів того, що саме недотримання відповідачем конкретних заходів з охорони лісу безпосередньо спричинило незаконну порубку дерев.

ДСГП «Ліси України» посилається на особливі умови здійснення діяльності під час воєнного стану. Скаржник зазначає, що після введення в Україні воєнного стану постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 № 303 «Про припинення заходів державного нагляду (контролю) в умовах воєнного стану» було припинено проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю), за винятком передбачених цією постановою випадків.

На думку апелянта, дія постанови Кабінету Міністрів України №303 обмежила можливість відповідача здійснювати заходи державного контролю у сфері охорони лісу, що є обставиною, яка не залежала від його волі та, за позицією скаржника, виключає наявність його вини. ДСГП «Ліси України» також посилається на запровадження воєнного стану та встановлення комендантської години, кваліфікуючи ці обставини як форс-мажорні та стверджуючи, що внаслідок їх дії підприємство не мало можливості у повному обсязі здійснювати заходи щодо охорони лісів.

Крім доводів матеріально-правового характеру, скаржник посилається на порушення судом першої інстанції правил доказування та оцінки доказів. Зазначаючи положення статей 73, 74, 76, 77 та 86 Господарського процесуального кодексу України, апелянт наголошує, що кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а висновки суду щодо встановлених обставин мають ґрунтуватися на належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказах.

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» звертається також до сформованого у судовій практиці стандарту переваги більш вагомих доказів (балансу вірогідностей) та зазначає, що принцип змагальності не зобов`язує суд автоматично визнавати доведеною обставину лише з огляду на її ствердження однією зі сторін. На думку скаржника, висновок про існування певної обставини може бути зроблений лише тоді, коли з урахуванням наданих доказів її існування є більш вірогідним, ніж відсутність.

Посилаючись на засади змагальності та диспозитивності господарського судочинства, скаржник наголошує, що збір та підготовка фактичного матеріалу для вирішення спору покладаються на сторони, тоді як завданням суду є оцінка наданих ними доказів, а не самостійне формування доказової бази на підтвердження вимог однієї зі сторін.

Також ДСГП «Ліси України» посилається на вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини щодо обов`язку суду належним чином дослідити істотні аргументи сторін і навести мотиви їх прийняття або відхилення. Скаржник зазначає, що відповідно до статті 86 ГПК України суд повинен оцінити не лише докази у їх сукупності, але й кожний доказ або групу однотипних доказів та мотивувати їх урахування чи відхилення.

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» вважає, що прокурор не довів конкретної протиправної бездіяльності відповідача, причинного зв`язку між такою бездіяльністю та незаконною порубкою, а також наявності вини підприємства, у зв`язку з чим відсутній повний склад цивільного правопорушення, необхідний для покладення обов`язку з відшкодування шкоди. У зв`язку з цим апелянт вважає позовні вимоги необґрунтованими та не підтвердженими належними доказами, а рішення суду першої інстанції таким, що підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в повному обсязі.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Виконувач обов`язків керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області подав до Центрального апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечив проти доводів ДСГП «Ліси України», вважаючи їх такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Прокурор зазначає, що предметом спору є стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення вимог лісового та природоохоронного законодавства у зв`язку з незаконною порубкою дерев. Посилаючись на статтю 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», статтю 1166 Цивільного кодексу України та положення Лісового кодексу України, прокурор наголошує на деліктному характері заявлених вимог та на обов`язку постійного лісокористувача забезпечувати охорону й захист ввірених йому лісових насаджень.

Заперечуючи проти доводу апелянта про відсутність конкретної протиправної поведінки, прокурор посилається на частину другу статті 19, статтю 86, пункт 5 частини другої статті 105 та статтю 107 Лісового кодексу України та зазначає, що законодавством безпосередньо покладено на постійних лісокористувачів обов`язок щодо організації охорони і захисту лісів. Порушення вимог щодо ведення лісового господарства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, на думку прокурора, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності.

При цьому прокурор наголошує, що для вирішення питання про відповідальність постійного лісокористувача не є визначальним встановлення особи, яка безпосередньо здійснила незаконне вирубування дерев. Відповідальність може бути покладена також на постійного лісокористувача, вина якого полягає у протиправній бездіяльності щодо забезпечення охорони та збереження лісу від незаконних рубок на підвідомчій йому території. На підтвердження цієї позиції у відзиві наведено постанови Верховного Суду від 16.08.2022 у справі № 925/1598/20, від 11.01.2024 у справі № 922/618/22 та від 24.01.2024 у справі № 907/449/22.

Щодо доводів апелянта про відсутність причинного зв`язку та вини прокурор зазначає, що відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України для застосування деліктної відповідальності необхідною є сукупність таких елементів: протиправна поведінка, шкода, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою і вина. Водночас у деліктних правовідносинах на позивача покладається обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності поведінки заподіювача та причинного зв`язку, тоді як саме відповідач повинен довести відсутність своєї вини у заподіянні шкоди.

За твердженням прокурора, вимоги статей 19, 64, 86, 89 та 90 Лісового кодексу України передбачають здійснення постійним лісокористувачем комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від незаконних рубок та іншого шкідливого впливу. Водночас відповідач належного виконання цього обов`язку у спірному випадку не забезпечив. Прокурор окремо наголошує, що виявлення незаконної порубки вже після її вчинення та повідомлення про неї правоохоронних органів не є достатніми превентивними заходами охорони лісу, оскільки такі дії вчиняються вже після настання негативних наслідків. Метою ж охорони та захисту лісів є передусім попередження та недопущення незаконної порубки.

На підтвердження такої позиції прокурор послався, зокрема, на постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2024 у справі № 908/65/23 та від 30.01.2025 у справі № 907/48/24, а також на висновки Верховного Суду у справі № 906/366/20, відповідно до яких несвоєчасне виявлення незаконної рубки постійним лісокористувачем може свідчити про неналежне виконання ним обов`язків із забезпечення охорони лісу.

Прокурор також не погоджується з доводами ДСГП «Ліси України» про відсутність належних доказів складу цивільного правопорушення. У відзиві зазначено, що ДСГП «Ліси України» є постійним лісокористувачем лісових ділянок Паньківського лісництва, а тому саме на нього покладено обов`язок охороняти ліс від незаконних рубок та дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів.

Факт незаконної порубки 33 дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, за позицією прокурора, підтверджується актом огляду місця вчинення правопорушення лісового законодавства від 26.07.2023, переліковою відомістю незаконно зрубаних дерев, викопіюванням із матеріалів лісовпорядкування та розрахунком заподіяної шкоди. Прокурор акцентує, що відповідні документи складені безпосередньо працівниками постійного лісокористувача та засвідчені їх підписами, а доказів того, що зрубані дерева були у встановленому законодавством порядку відведені у рубку, матеріали справи не містять.

Розмір заподіяної шкоди, як зазначає прокурор, становить 210 814,37 грн та визначений із застосуванням такс, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665 «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу».

Крім того, прокурор посилається на лист філії «Петриківське лісове господарство» від 28.07.2023 № 380, яким повідомлено про виявлення незаконної порубки у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, та розцінює його у сукупності з іншими доказами як підтвердження того, що незаконне вирубування відбулося на підконтрольній відповідачу території за неналежного забезпечення її охорони.

На переконання прокурора, сукупністю доказів у справі підтверджуються необхідні складові деліктної відповідальності: факт незаконної порубки дерев на підвідомчій відповідачу території, факт заподіяння шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між шкодою та неналежним виконанням постійним лісокористувачем обов`язку щодо забезпечення охорони лісів від незаконних рубок. Тому твердження відповідача про належне виконання всіх покладених на нього обов`язків та про відсутність вини прокурор вважає такими, що не відповідають установленим обставинам справи.

Щодо доказового значення акта огляду місця вчинення порушення лісового законодавства прокурор посилається на пункт 2.5 Інструкції з оформлення органами Державного комітету лісового господарства України матеріалів про адміністративні правопорушення, затвердженої наказом Державного комітету лісового господарства України від 31.08.2010 №262, та зазначає, що у разі виявлення порушення лісового законодавства за невстановленої особи порушника уповноваженою посадовою особою складається акт огляду місця вчинення порушення. Відтак прокурор вважає складений працівниками лісового господарства акт разом із відповідними розрахунками належними та допустимими доказами факту лісопорушення.

На підтвердження цієї позиції у відзиві наведено також висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.02.2021 у справі №906/366/20, щодо можливості використання матеріалів, складених працівниками лісокористувача за результатами виявлення лісопорушення, як належних доказів. У зв`язку з цим прокурор відхиляє твердження відповідача щодо недостатності наявної у справі доказової бази.

Прокурор окремо посилається на постанову Верховного Суду від 12.09.2024 у справі № 907/181/22 та наголошує, що наявність обвинувального вироку у кримінальному провадженні щодо конкретної особи, яка здійснила незаконну порубку, не є обов`язковою умовою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності за статтею 1166 Цивільного кодексу України, якщо підставою відповідальності є незабезпечення ним належної охорони та збереження лісового фонду на підвідомчій території.

Прокурор також заперечує проти твердження відповідача про те, що спірна шкода фактично заподіяна майну самого ДСГП «Ліси України» і з цієї причини не може бути стягнута з нього. У відзиві зазначено, що предметом спору є відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення лісового та природоохоронного законодавства, а відповідальність у таких правовідносинах має деліктний характер та визначається з урахуванням положень статті 1166 Цивільного кодексу України і спеціальних норм природоохоронного та лісового законодавства.

З урахуванням викладеного Слобожанська окружна прокуратура просить апеляційну скаргу ДСГП «Ліси України» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26 без змін.

Окремого відзиву Петриківської селищної ради на апеляційну скаргу у наданих матеріалах апеляційного провадження не міститься.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.06.2026 для розгляду справи № 904/1622/26 визначено колегію суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Віннікова С.В., Левшиної Г.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 22.06.2026 апеляційну скаргу ДСГП «Ліси України» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26 залишено без руху у зв`язку з несплатою судового збору у повному розмірі.

25.06.2026 ДСГП «Ліси України» через підсистему «Електронний суд» подало заяву про усунення недоліків апеляційної скарги.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 30.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ДСГП «Ліси України» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26.

З огляду на те, що ціна позову у справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, апеляційний суд, керуючись частиною десятою статті 270 та частиною тринадцятою статті 8 Господарського процесуального кодексу України, вирішив здійснювати розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто без проведення судового засідання.

Цією ж ухвалою витребувано матеріали справи № 904/1622/26 з Господарського суду Дніпропетровської області та встановлено учасникам справи десятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також заяв, клопотань і додаткових доказів за наявності передбачених законом підстав для їх прийняття судом апеляційної інстанції.

06.07.2026 матеріали справи № 904/1622/26 у двох томах на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 30.06.2026 надійшли з Господарського суду Дніпропетровської області до суду апеляційної інстанції.

09.07.2026 виконувачем обов`язків керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області подано відзив на апеляційну скаргу, у якому прокурор заперечив проти її задоволення та просив залишити апеляційну скаргу ДСГП «Ліси України» без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 у справі № 904/1622/26 без змін.

Інших заяв, клопотань чи відзивів, які б впливали на порядок апеляційного розгляду справи, у наданих матеріалах апеляційного провадження не встановлено.

Таким чином, апеляційний перегляд рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.05.2026 здійснюється колегією суддів Центрального апеляційного господарського суду за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Встановлені судом обставини справи.

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» є постійним лісокористувачем лісових ділянок Паньківського лісництва. Спірна лісова ділянка розташована у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва в адміністративних межах Петриківської селищної територіальної громади Дніпровського району Дніпропетровської області.

25.07.2023 працівниками Паньківського лісництва філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» під час обходу території кварталу 9 виділу 17 виявлено факт незаконної порубки 33 дерев породи «Акація біла». Факт виявлення такої порубки визнавався самим відповідачем у поданому до суду першої інстанції відзиві.

За результатами виявлення незаконної порубки працівниками лісової охорони 26.07.2023 складено акт № 34 огляду місця вчинення правопорушення лісового законодавства. До акта складено перелік незаконно зрубаних дерев, викопіювання з матеріалів лісовпорядкування із зазначенням місця вчинення порушення та розрахунок шкоди, заподіяної лісу. Вказані документи складені працівниками постійного лісокористувача та містять їх підписи.

Факт виявлення незаконної по рубки 33 дерев породи «Акація біла» саме у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва відповідачем не заперечується та, крім наявних у справі письмових доказів, підтверджується змістом поданого ДСГП «Ліси України» відзиву на позовну заяву.

Згідно з переліком незаконно зрубаних дерев зафіксовано 33 пні дерев породи «Акація біла» діаметром від 8 см до 41 см. Доказів того, що зазначені дерева були відведені у рубку у встановленому законодавством порядку, матеріали справи не містять.

Головним лісничим філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» ОСОБА_1 на підставі такс, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665 «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу», проведено розрахунок шкоди, заподіяної незаконною порубкою дерев у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва. За цим розрахунком загальний розмір шкоди становив 210 814,41 грн.

Матеріалами справи також підтверджено, що 09.08.2023 до органу Національної поліції надійшло повідомлення про кримінальне правопорушення за фактом зазначеної незаконної порубки. 11.08.2023 відомості за цим фактом внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023041520000231 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 246 Кримінального кодексу України.

У межах указаного кримінального провадження з метою визначення розміру заподіяної навколишньому природному середовищу шкоди призначено судову інженерно-екологічну експертизу.

Відповідно до висновку судового експерта Донецького НДЕКЦ МВС України від 29.05.2025 № СЕ-19/105-25/3573-ФХЕД, розмір екологічного збитку (шкоди), завданого довкіллю незаконним вирубуванням до ступеня повного припинення росту 33 сироростучих дерев породи «Акація біла» на території Паньківського лісництва філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» у кварталі 9 виділі 17, становить 210 814,37 грн.

Таким чином, визначений експертом розмір шкоди практично відповідає первинному розрахунку, здійсненому самим лісокористувачем у сумі 210 814,41 грн; предметом заявлених у цій справі вимог є сума, визначена експертним висновком, а саме 210 814,37 грн.

Матеріали справи не містять відомостей про встановлення особи, яка безпосередньо здійснила незаконну порубку. Станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції досудове розслідування у кримінальному провадженні №12023041520000231 тривало, жодній особі про підозру не повідомлено. Водночас точний час учинення незаконної порубки органом досудового розслідування також не встановлено.

Щодо організаційної структури відповідача матеріалами справи підтверджено, що філія «Петриківське лісове господарство» була відокремленим підрозділом ДСГП «Ліси України».

Наказом ДСГП «Ліси України» від 11.03.2024 № 346 створено філію «Східний лісовий офіс» ДСГП «Ліси України». Відповідно до Положення про філію вона є відокремленим структурним підрозділом ДСГП «Ліси України», не має статусу юридичної особи, діє від імені підприємства та в його інтересах і здійснює делеговані підприємством функції.

Відповідно до наказу від 12.04.2024 № 696 філію «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» припинено шляхом її закриття, а її майно, активи та пасиви відповідно до передавальних документів передано до філії «Східний лісовий офіс» ДСГП «Ліси України».

Таким чином, як на момент виявлення незаконної порубки 25.07.2023, так і після проведених у 2024 році організаційних змін, відповідні філії діяли у структурі однієї юридичної особи ДСГП «Ліси України».

Матеріалами справи також підтверджено обставини, що передували зверненню прокурора з цим позовом.

Так, Слобожанська окружна прокуратура листом від 19.12.2025 № 66-4988ВИХ-25 звернулася до Петриківської селищної ради з питання вжиття заходів щодо відшкодування шкоди, завданої незаконною порубкою.

У відповідь Петриківська селищна рада листом від 24.12.2025 № 14-2781/0/2-25 повідомила, що заходи щодо стягнення збитків, завданих незаконною порубкою дерев у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва у сумі 210 814,37 грн, не вживалися.

Слобожанська окружна прокуратура також зверталася із запитом від 26.01.2026 № 66-336ВИХ-26 до філії «Східний лісовий офіс» ДСГП «Ліси України». У відповідь філія листом від 02.03.2026 підтвердила, що спірна шкода у добровільному порядку не відшкодована.

За наявними у справі матеріалами Петриківська селищна рада самостійно з позовом про стягнення з ДСГП «Ліси України» шкоди, заподіяної незаконною порубкою дерев у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, до суду не зверталася.

20.03.2026 Слобожанська окружна прокуратура листом №66-1204ВИХ-26 повідомила Петриківську селищну раду в порядку абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» про намір звернутися до суду з відповідним позовом в інтересах держави. Матеріали справи містять докази направлення зазначеного повідомлення позивачу.

Оскільки шкода у добровільному порядку відшкодована не була, а Петриківська селищна рада заходів судового захисту щодо її стягнення не вжила, 25.03.2026 керівник Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з цим позовом в інтересах держави в особі Петриківської селищної ради про стягнення з ДСГП «Ліси України» 210 814,37 грн шкоди, заподіяної незаконною порубкою дерев.

Таким чином, установленими та такими, що мають значення для вирішення спору, є обставини щодо місця вчинення лісопорушення; перебування відповідної лісової ділянки у сфері постійного лісокористування відповідача; виявлення на ній 33 незаконно зрубаних дерев породи «Акація біла»; документального оформлення цього факту самими працівниками лісокористувача; розміру екологічної шкоди 210 814,37 грн; відсутності встановленого безпосереднього порушника; невідшкодування шкоди у добровільному порядку та невжиття Петриківською селищною радою самостійних заходів щодо її судового стягнення.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Предметом апеляційного перегляду в цій справі є правильність висновку суду першої інстанції про наявність правових підстав для покладення на Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» як постійного лісокористувача обов`язку відшкодувати 210 814,37 грн шкоди, заподіяної незаконною порубкою 33 дерев на переданій йому для ведення лісового господарства території.

При цьому апелянт фактично не заперечує встановленого факту виявлення 33 незаконно зрубаних дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, однак заперечує наявність у своїй поведінці таких елементів цивільного правопорушення, як протиправність, причинний зв`язок та вина. Основна теза апеляційної скарги полягає в тому, що прокурор та суд першої інстанції не визначили конкретної дії, яку відповідач був зобов`язаний, але не вчинив, і не довели, що саме така бездіяльність спричинила незаконну порубку.

Оцінюючи такі доводи, колегія суддів виходить із необхідності розмежування, з одного боку, відповідальності особи, яка безпосередньо здійснила незаконне вирубування дерев, а з іншого - самостійної цивільно-правової відповідальності постійного лісокористувача за невиконання або неналежне виконання встановленого законом обов`язку щодо охорони та збереження лісів.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 19 Лісового кодексу України постійні лісокористувачі зобов`язані забезпечувати охорону, захист, відтворення лісових насаджень та вживати інших передбачених законодавством заходів. Лісовий кодекс України є чинним; його поточна редакція, за офіційною базою Верховної Ради України, - від 31.10.2025.

Відповідно до статті 63 Лісового кодексу України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Статтею 64 цього Кодексу встановлено основні вимоги щодо ведення лісового господарства, які мають виконувати підприємства, установи та організації з урахуванням господарського призначення лісів і природних умов.

Спеціальною щодо спірних правовідносин є стаття 86 Лісового кодексу України. Вона визначає, що організація охорони і захисту лісів передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих, зокрема, на збереження лісів від незаконних рубок, пошкодження та іншого шкідливого впливу. Цією ж нормою безпосередньо покладено на власників лісів та постійних лісокористувачів обов`язок розробляти і проводити комплекс заходів, спрямованих на збереження, охорону та захист лісів, а забезпечення охорони і захисту лісів віднесено, серед інших суб`єктів, саме до обов`язків постійних лісокористувачів.

Таким чином, обов`язок постійного лісокористувача щодо охорони лісу не є абстрактним чи факультативним. Він прямо встановлений законом і за своїм змістом має активний характер, тобто передбачає не лише реагування після виявлення вже вчиненої незаконної рубки, а організацію та здійснення комплексу превентивних заходів, спрямованих на недопущення незаконного знищення лісових насаджень. Такий висновок випливає безпосередньо із системного змісту статей 19, 63, 64 та 86 Лісового кодексу України.

Водночас колегія суддів погоджується з апелянтом у тій частині його міркувань, що сам по собі факт незаконної порубки дерев на території постійного лісокористувача не повинен розглядатися як безумовна, автоматична та така, що не потребує дослідження інших обставин, підстава для стягнення з нього шкоди.

Відповідальність, яка є предметом цього спору, має цивільно-правовий, деліктний характер, а тому питання про її застосування має вирішуватися з урахуванням загальних умов відповідальності за завдану шкоду та спеціальних норм лісового і природоохоронного законодавства.

За частиною першою статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частина друга цієї статті передбачає, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідно до статей 68, 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» порушення природоохоронного законодавства тягне встановлені законом види відповідальності, підприємства, установи, організації та громадяни зобов`язані відшкодовувати заподіяну ними внаслідок порушення природоохоронного законодавства шкоду, а така шкода підлягає компенсації в повному обсязі.

Таким чином, для покладення на відповідача обов`язку відшкодувати шкоду необхідним є встановлення сукупності елементів цивільного правопорушення: наявності шкоди; протиправної поведінки у формі дії чи бездіяльності; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою; вини особи, яка притягається до відповідальності.

При цьому особливість розподілу обов`язку доказування в деліктних правовідносинах полягає у тому, що позивач повинен довести наявність шкоди, неправомірність поведінки відповідача та причинний зв`язок між такою поведінкою і заподіяною шкодою, тоді як відсутність вини доводиться самим відповідачем, що безпосередньо випливає з частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України.

Саме такий підхід послідовно застосований Верховним Судом у спорах щодо відшкодування шкоди, завданої незаконною порубкою на територіях постійних лісокористувачів.

Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 09.08.2018 у справі № 909/976/17 сформулювала правовий висновок, згідно з яким порушення вимог щодо ведення лісового господарства у сфері охорони, захисту та використання лісів може бути підставою цивільно-правової відповідальності постійного лісокористувача. При цьому для вирішення питання про таку відповідальність не є визначальним те, хто саме безпосередньо здійснив незаконне вирубування дерев: відповідальність може нести і постійний лісокористувач, вина якого полягає у протиправній бездіяльності щодо забезпечення охорони та збереження лісу, якщо така бездіяльність спричинила незаконне пошкодження чи вирубування насаджень третіми особами.

Водночас наведений висновок Об`єднаної палати КГС ВС не встановлює безвинної або «автоматичної» відповідальності постійного лісокористувача за будь-яке незаконне вирубування на його території. Навпаки, у справі № 909/976/17 Верховний Суд виходив із установленого судами порушення лісокористувачем обов`язку щодо охорони лісу, наявності шкоди і причинного зв`язку, а також врахував, що відповідач не надав доказів відсутності своєї вини та вчинення належних дій, спрямованих на збереження й охорону лісу.

Цей підхід надалі підтримувався Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду. Зокрема, в офіційному огляді практики Верховного Суду щодо постанови КГС ВС від 27.03.2024 у справі № 908/65/23 зазначено, що постійні лісокористувачі несуть відповідальність за стан лісових насаджень на підвідомчій території, а бездіяльність щодо належної охорони лісу може становити підставу відповідальності, якщо вона призводить до заподіяння шкоди.

Тому колегія суддів відхиляє як юридично некоректну постановку питання, за якою відповідальність ДСГП «Ліси України» могла б наставати лише у разі доведення, що незаконну порубку безпосередньо здійснили працівники підприємства. Предметом доказування у цій справі є інший склад цивільного правопорушення - можливе неналежне виконання постійним лісокористувачем покладеного законом обов`язку щодо охорони і збереження підвідомчого йому лісу, наслідком чого стало заподіяння шкоди незаконною порубкою третіми особами. Такий підхід відповідає правовій позиції Об`єднаної палати КГС ВС у справі № 909/976/17.

Разом із тим для правильного вирішення цього спору недостатньо обмежитися посиланням лише на факт перебування відповідної ділянки у постійному користуванні відповідача та сам факт незаконного вирубування дерев. Суд апеляційної інстанції має перевірити, по-перше, чи належними та допустимими доказами підтверджені факт і обсяг незаконної порубки та розмір шкоди; по-друге, у чому конкретно виявилося неналежне виконання відповідачем охоронних обов`язків; по-третє, чи існує причинний зв`язок між таким неналежним виконанням та заподіяною шкодою; по-четверте, чи надав відповідач належні докази того, що ним фактично було вжито всіх розумно необхідних і залежних від нього заходів для виконання законодавчого обов`язку з охорони спірної ділянки та що шкода виникла за обставин, які виключають його вину.

Саме з урахуванням зазначеної правової моделі колегія суддів надалі оцінює доводи ДСГП «Ліси України» про недоведеність конкретної бездіяльності, причинного зв`язку та вини, а також наявні у матеріалах справи докази вжиття підприємством заходів щодо охорони Паньківського лісництва.

Доведеність факту незаконної порубки, її кількісних і якісних характеристик та розміру заподіяної шкоди. Оцінка належності, допустимості та вірогідності доказів

Щодо недоведеності обставин, покладених в основу задоволення позову, колегія суддів насамперед оцінює, чи підтверджені належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами сам факт незаконної порубки, її місце, кількість і характеристики зрубаних дерев, а також розмір заподіяної навколишньому природному середовищу шкоди.

Відповідно до статей 73, 74, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи; кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається; суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Жоден доказ не має для суду наперед установленої сили. Чинна редакція ГПК України на час апеляційного перегляду - від 24.04.2026.

Таким чином, вирішальним для цієї частини спору є не формальна наявність окремого акта чи іншого документа як такого, а те, чи дозволяє сукупність доказів, поданих сторонами, з достатнім ступенем вірогідності встановити подію незаконної порубки, кількість, породу, стан і діаметри дерев та обчислити на підставі цих вихідних даних реальний розмір шкоди.

Матеріалами справи встановлено, що 25.07.2023 працівниками Паньківського лісництва філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» виявлено незаконну порубку 33 дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, а за результатами виявлення порушення складено акт № 34 огляду місця вчинення правопорушення лісового законодавства та перелік незаконно зрубаних дерев.

Зазначена обставина має істотне значення, оскільки первинну фіксацію лісопорушення здійснювали не сторонні щодо відповідача особи, а безпосередньо працівники самого постійного лісокористувача під час виконання ними службових обов`язків.

Факт незаконної порубки 33 дерев у визначеному кварталі та виділі відповідач як у суді першої інстанції, так і в апеляційній скарзі по суті не спростував. Навпаки, у відзиві на позов ДСГП «Ліси України» прямо повідомляло, що 25.07.2023 його працівниками під час обходу кварталу 9 виділу 17 було виявлено незаконну порубку 33 дерев породи «Акація біла».

До акта від 26.07.2023 складено перелік незаконно зрубаних дерев, в якому зафіксовано їх кількість та діаметри біля шийки кореня. Вказаний перелік підписаний помічником лісничого Паньківського лісництва ОСОБА_2 , лісником ОСОБА_3 та головним лісничим ОСОБА_1 . Матеріалами справи підтверджено незаконну порубку 33 сироростучих дерев породи «Акація біла» діаметром від 8 см до 41 см.

Крім того, до матеріалів оформлення лісопорушення долучено викопіювання з матеріалів лісовпорядкування, що дає змогу ідентифікувати місце виявлення незаконної порубки як квартал 9 виділ 17 Паньківського лісництва. Відповідні матеріали використовувалися і працівниками відповідача при подальшому обчисленні заподіяної шкоди.

При цьому в матеріалах справи відсутні докази відведення цих 33 дерев у рубку у встановленому законодавством порядку. Відповідач відповідного лісорубного квитка, матеріалів відведення, переліку дерев, призначених до законної рубки, або інших документів, які могли б свідчити про правомірне походження пнів, не надав.

Таким чином, наявні докази дають можливість установити не лише сам факт фізичної відсутності дерев, а й саме незаконний характер їх вирубування: дерева перебували на території лісового фонду, зафіксовані працівниками лісокористувача як незаконно зрубані, а документів, що легалізували б їх рубку, немає.

Колегія суддів враховує також нормативний порядок документування такого порушення.

Наказом Державного комітету лісового господарства України від 31.08.2010 №262 затверджено Інструкцію з оформлення органами Державного комітету лісового господарства України матеріалів про адміністративні правопорушення. Вказаний нормативний акт є чинним; його актуальна редакція - від 22.01.2016. Інструкція передбачає оформлення акта огляду місця вчинення порушення лісового законодавства, зокрема за ситуації, коли факт порушення виявлено, але особу порушника встановити неможливо.

Таким чином, сам по собі факт того, що акт № 34 складений посадовими особами лісокористувача, а не Державною екологічною інспекцією, не позбавляє цей документ доказового значення і не свідчить про його недопустимість.

Водночас колегія суддів наголошує, що акт № 34 не оцінюється як доказ, який сам по собі, ізольовано від інших матеріалів, автоматично доводить усі обставини справи. Він оцінюється разом із переліком 33 пнів, їх діаметрами, матеріалами лісовпорядкування, розрахунком самого лісокористувача, матеріалами кримінального провадження та висновком судової інженерно-екологічної експертизи.

Саме такий підхід відповідає сучасній практиці Верховного Суду, який наголошує, що акт перевірки або інший первинний документ не має наперед установленої доказової сили, а достатність доказування залежить від повноти фіксації фактичних характеристик порушення та сукупності інших доказів. Зокрема, у практиці КГС ВС зверталася увага, що неможливість встановити точну кількість дерев, їх діаметри, ознаки та інші характеристики може унеможливити достовірне визначення розміру шкоди.

Натомість обставини цієї справи є іншими.

У справі № 904/1622/26 конкретно встановлено: місце порубки - квартал 9 виділ 17; порода - «Акація біла»; кількість - 33 дерева; стан - сироростучі; діаметри - від 8 см до 41 см. Відповідні вихідні дані зафіксовані у документах, оформлених працівниками самого відповідача, і надалі використані для обчислення шкоди.

Саме на підставі цих даних головним лісничим філії «Петриківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» ОСОБА_1 проведено первинний розрахунок шкоди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665, за яким її загальний розмір становив 210 814,41 грн.

Постанова Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665 «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу» є чинним нормативно-правовим актом та встановлює такси для визначення шкоди, зокрема внаслідок незаконного вирубування та пошкодження дерев і чагарників до ступеня припинення росту.

Таким чином, первинний розрахунок шкоди у цій справі не був довільним розрахунком прокурора. Він здійснений самим постійним лісокористувачем на підставі фактичних параметрів лісопорушення, які також були встановлені його працівниками.

Разом із тим прокурор заявив до стягнення не 210 814,41 грн, визначені первинним розрахунком відповідача, а 210 814,37 грн, визначені за результатами судової інженерно-екологічної експертизи.

Так, у кримінальному провадженні № 12023041520000231 слідчим з метою перевірки суми шкоди було призначено судову інженерно-екологічну експертизу. За висновком судового експерта сектору фізико-хімічних та екологічних досліджень Донецького НДЕКЦ МВС України Якушевої О.С. від 29.05.2025 № СЕ-19/105-25/3573-ФХЕД, розмір екологічного збитку, завданого незаконним вирубуванням до ступеня повного припинення росту 33 сироростучих дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, становить 210 814,37 грн.

Таким чином, висновок судової експертизи фактично підтвердив первинний розрахунок самого відповідача: різниця між двома результатами становить лише 0,04 грн.

Колегія суддів не вбачає підстав не враховувати цей висновок лише через те, що експертизу проведено в межах кримінального, а не господарського провадження.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що чинне господарське процесуальне законодавство не встановлює заборони на використання доказів, отриманих у межах іншого провадження, якщо такі докази стосуються предмета доказування; вони підлягають оцінці господарським судом на загальних підставах у сукупності з іншими доказами. Цей підхід вкотре підтверджено КГС ВС у постанові від 04.06.2026 у справі № 906/1325/25.

Стаття 98 ГПК України визначає висновок експерта як докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені в результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені експертові питання; предметом експертного дослідження можуть бути обставини, що входять до предмета доказування і потребують спеціальних знань. Верховний Суд також наголошує, що висновок експерта є одним із засобів доказування та не має переваги перед іншими доказами, а оцінюється в їх сукупності.

Саме в такий спосіб експертний висновок підлягає оцінці й у цій справі: не ізольовано, а разом із первинними документами, на яких ґрунтувалися вихідні дані експерта.

При цьому експертний висновок не суперечить жодному з інших доказів у справі. Навпаки, він збігається з ними за кількістю дерев, породою, характером їх стану, місцем порубки та практично повністю - за розміром шкоди.

Особливе значення має встановлення експертом ознаки зрубаних дерев як сироростучих, оскільки стан дерева впливає на застосування відповідної такси та, відповідно, на розмір шкоди. Місцевий господарський суд правильно звернув увагу, що кількість пнів, їх діаметр та якісний стан є істотними вихідними даними для правильного обчислення шкоди.

Таким чином, на відміну від справ, у яких Верховний Суд погоджувався з відмовою у стягненні шкоди через неможливість достовірно визначити кількість пнів, їх діаметри, характеристики та, як наслідок, реальний розмір шкоди, у справі, що переглядається, відповідні параметри конкретизовані та підтверджені кількома взаємопов`язаними доказами.

Показовою у цьому аспекті є постанова КГС ВС від 30.01.2025 у справі № 907/48/24. Верховний Суд прямо розмежував справи, в яких у позові відмовлялося через відсутність належних і достовірних доказів точної кількості пнів, їх ознак та діаметрів, від спорів, у яких ці характеристики документально зафіксовані, а розмір шкоди підтверджений сукупністю первинних матеріалів, розрахунків та експертних досліджень. У справі №907/48/24 Верховний Суд залишив у силі рішення про стягнення шкоди, оскільки фактичні параметри незаконної рубки та розмір збитків були підтверджені комплексом доказів.

Такий підхід є безпосередньо релевантним до цієї справи.

Зокрема, не можна ототожнювати обставини справи № 904/1622/26 із випадками, коли в матеріалах містився лише загальний акт без конкретизації кількості пнів, їх діаметрів чи ознак. Тут наявний ланцюг взаємоузгоджених доказів: акт огляду від 26.07.2023 №34 > перелік 33 незаконно зрубаних дерев із їх діаметрами > матеріали лісовпорядкування щодо місця порубки > розрахунок шкоди самим лісокористувачем у сумі 210 814,41 грн > матеріали кримінального провадження > незалежний експертний розрахунок 210 814,37 грн.

Усі ці докази стосуються одного й того самого лісопорушення, одного кварталу та виділу, тих самих 33 дерев і не містять взаємних суперечностей щодо істотних характеристик порубки.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне дещо уточнити мотивування суду першої інстанції, який зазначив, що оскільки саме відповідач фіксував кількість дерев та їх параметри, такі дані «не можуть і не повинні оспорюватися ним у подальшому».

У процесуальному розумінні саме по собі складання документа працівниками сторони не позбавляє цю сторону права заперечувати його зміст, достовірність чи правильність вихідних даних. Таке право випливає з принципів змагальності та рівності учасників процесу. Однак для спростування відповідних даних недостатньо самого заперечення: сторона повинна надати докази, які роблять іншу версію фактичних обставин більш вірогідною. Вимоги щодо оцінки доказів за критеріями належності, допустимості, достовірності та вірогідності прямо передбачені ГПК України.

У цій справі відповідач не подав альтернативного попневого переліку, іншого обміру пнів, доказів помилковості визначених його працівниками діаметрів, доказів того, що певні з 33 дерев були сухостійними, доказів їх законного відведення у рубку, іншого розрахунку шкоди, контррозрахунку або експертного висновку, який би спростовував висновок від 29.05.2025 №СЕ-19/105-25/3573-ФХЕД.

Відповідно, колегія суддів оцінює ту обставину, що первинні параметри порубки були зафіксовані саме працівниками відповідача, не як процесуальну заборону для їх оспорювання, а як обставину, що підвищує вірогідність цих первинних даних у сукупності з тим, що вони не спростовані іншими належними доказами та підтверджені незалежним експертним дослідженням.

Тому посилання апелянта на загальні правила статей 73, 74, 76, 77, 79 та 86 ГПК України саме по собі не свідчить про недоведеність позову. Навпаки, застосування передбаченого статтею 79 ГПК України стандарту вірогідності доказів до конкретної доказової бази цієї справи дає підстави для висновку, що версія про незаконну порубку саме 33 сироростучих дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 та заподіяння внаслідок неї шкоди у розмірі 210 814,37 грн є значно більш вірогідною, ніж протилежна версія, яка належними доказами відповідачем не підтверджена.

Не змінює цього висновку й та обставина, що безпосередні особи, які здійснили рубку, у кримінальному провадженні не встановлені. Для цього етапу доказування істотним є розмежування двох різних питань: встановлення факту незаконної порубки та розміру екологічної шкоди і встановлення особи безпосереднього виконавця кримінального правопорушення. Відсутність установленого безпосереднього рубача не спростовує матеріально зафіксованого факту незаконної рубки, кількості пнів та розміру шкоди. Водночас питання про юридичне значення невстановлення таких осіб саме для відповідальності постійного лісокористувача буде оцінене колегією суддів окремо, щоб не дублювати відповідні мотиви.

Таким чином, колегія суддів погоджується з кінцевим висновком суду першої інстанції про те, що факт незаконної порубки 33 сироростучих дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва та розмір заподіяної навколишньому природному середовищу шкоди у сумі 210 814,37 грн підтверджені належними, допустимими, достовірними та взаємоузгодженими доказами у їх сукупності.

Відтак доводи апелянта щодо недотримання судом першої інстанції правил доказування в частині встановлення самого факту незаконної порубки, її кількісних та якісних характеристик і розміру шкоди не знаходять підтвердження матеріалами справи.

Щодо доводів апелянта про невизначення конкретної протиправної бездіяльності відповідача та недоведеність причинного зв`язку між такою бездіяльністю і заподіяною шкодою

ДСГП «Ліси України» стверджує про те, що прокурор не визначив конкретної дії, передбаченої законом, яку відповідач був зобов`язаний вчинити, але не вчинив, а суд першої інстанції не встановив, у чому саме полягала протиправна бездіяльність постійного лісокористувача та яким чином така бездіяльність перебуває у причинному зв`язку з незаконною порубкою.

Апелянт наполягає, що саме до предмета доказування з боку позивача мало входити визначення конкретного переліку превентивних заходів з охорони лісу, яких відповідач не здійснив, та доведення того, що невиконання кожного такого заходу безпосередньо спричинило незаконну порубку. На думку скаржника, посилання прокурора на невжиття «всіх можливих заходів» має абстрактний характер, а тому не дає змоги встановити ані протиправність поведінки відповідача, ані причинний зв`язок.

Колегія суддів погоджується з апелянтом лише в тому, що цивільно-правова відповідальність постійного лісокористувача не може ґрунтуватися виключно на самому факті незаконної порубки та не є безвинною відповідальністю за будь-яке правопорушення, вчинене третьою особою на території лісового фонду.

Разом із тим із цього не випливає, що позивач для доведення протиправної бездіяльності зобов`язаний заздалегідь визначити для професійного постійного лісокористувача конкретний маршрут патрулювання, кількість рейдів, місця розташування засобів спостереження, інженерних перешкод чи інший детальний алгоритм його внутрішньої охоронної діяльності.

Таке розуміння не відповідає змісту спеціального лісового законодавства.

Стаття 19 Лісового кодексу України прямо покладає на постійного лісокористувача обов`язок забезпечувати охорону і захист лісових насаджень. Пункт 5 частини першої статті 64 цього Кодексу конкретизує цей обов`язок вимогою здійснювати охорону лісів, зокрема, від незаконних рубок та інших пошкоджень. Стаття 86 Лісового кодексу України визначає зміст організації охорони і захисту лісів як здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від незаконних рубок та іншого шкідливого впливу.

Таким чином, законодавець установив не одну формальну дію, виконанням якої постійний лісокористувач у будь-якому випадку вважається таким, що належно виконав свій обов`язок, а поклав на нього організаційний обов`язок забезпечити належну систему охорони конкретного лісового фонду, добираючи відповідні способи і засоби з урахуванням площі, розташування, доступності території, характеру ризиків та інших обставин.

Саме постійний лісокористувач як професійний суб`єкт лісогосподарської діяльності визначає, які організаційні, кадрові, рейдові, технічні, інженерні чи інші заходи є необхідними для належної охорони конкретних переданих йому лісових ділянок.

Тому твердження апелянта про те, що відповідальність могла наставати лише за умови зазначення прокурором однієї конкретної дії, прямо сформульованої в законі та не виконаної відповідачем, ґрунтується на надмірно вузькому тлумаченні статей 19, 64 та 86 Лісового кодексу України.

Зазначене відповідає правовому підходу Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеному в постанові від 09.08.2018 у справі № 909/976/17. Об`єднана палата виходила з того, що організація та забезпечення охорони і захисту лісів покладається саме на постійних лісокористувачів, а їх цивільно-правова відповідальність може наставати, коли вина полягає у протиправній бездіяльності щодо забезпечення охорони і збереження лісу, наслідком якої стала самовільна рубка третіми особами.

Особливо показовою для оцінки доводів апелянта у цій справі є постанова КГС ВС від 12.09.2024 у справі № 907/181/22. У тій справі ДСГП «Ліси України» також прямо посилалося на те, що прокурор не зазначив, які саме обов`язки та норми законодавства порушені відповідачем і які конкретно дії ним не виконані, а також заперечувало причинний зв`язок між своєю поведінкою та шкодою.

Верховний Суд зазначені доводи не підтримав, виходячи з того, що обов`язок забезпечувати охорону лісових насаджень покладено на постійного лісокористувача статтями 19, 63, 64, 86 Лісового кодексу України, а відповідальність настає у разі неналежного виконання такого обов`язку, якщо це спричинило незаконну порубку третіми особами.

При цьому колегія суддів враховує, що фактичні обставини справи № 907/181/22 не є тотожними обставинам цієї справи, а тому наведена постанова використовується не як доказ фактичних обставин, а як правовий орієнтир щодо змісту обов`язку постійного лісокористувача та оцінки аналогічного за своєю суттю заперечення про необхідність визначення прокурором окремої конкретної невчиненої дії.

Аналогічний правовий підхід підтверджено Верховним Судом і в постанові від 12.03.2025 у справі № 909/131/24: цивільно-правову відповідальність можуть нести не лише безпосередні виконавці незаконної рубки, а й постійні лісокористувачі, якщо їх вина полягає у невчиненні належних дій щодо забезпечення охорони та збереження лісу, що мало наслідком незаконне вирубування дерев невстановленими особами.

Таким чином, для вирішення спору необхідно встановити не те, чи виконав відповідач будь-які дії у сфері охорони лісу, а чи підтвердив він, що стосовно спірної території та у відповідний період ним була фактично організована і належним чином функціонувала система охорони, адекватна покладеному на нього законом обов`язку.

Саме з цієї точки зору колегія суддів оцінює обставини справи № 904/1622/26.

Як установлено, незаконно зрубаними виявилися не одне чи декілька дерев, а 33 сироростучі дерева породи «Акація біла», розташовані в одному кварталі та виділі Паньківського лісництва.

Водночас точний час здійснення рубки матеріалами кримінального провадження не встановлено, а незаконна порубка була виявлена працівниками відповідача лише 25.07.2023 під час обходу території, тобто після її завершення.

Після виявлення порубки працівники відповідача склали акт, здійснили попневий облік, розрахували шкоду та повідомили правоохоронний орган.

Однак ці дії характеризують належність реагування після виявлення лісопорушення, але самі собою не підтверджують належного виконання іншого, попереднього за часом обов`язку - організації превентивної охорони та збереження лісу від незаконного вирубування.

Такий поділ має принципове значення.

Складання акта, розрахунок збитків та звернення до поліції є необхідними діями після того, як незаконну рубку вже вчинено. Вони можуть підтверджувати належне документування та реагування на виявлене порушення, однак не доводять, що до та під час його вчинення на відповідній ділянці здійснювався достатній комплекс охоронних заходів, спрямованих саме на недопущення або своєчасне припинення незаконної рубки.

На цьому обґрунтовано наголошував прокурор у відзиві на апеляційну скаргу: виявлення незаконної порубки постфактум та подальше інформування правоохоронних органів є заходами реагування вже після правопорушення, тоді як метою охорони і захисту лісу є передусім попередження та недопущення незаконної рубки.

Відповідач у суді першої інстанції дійсно наводив досить широкий перелік заходів, які, за його твердженням, використовуються при організації охорони лісів: наявність працівників державної лісової охорони; здійснення рейдів і патрулювань; використання автомобілів підвищеної прохідності та груп оперативного реагування; використання фотопасток і вишок відеоспостереження; створення ровів, насипів та інших інженерних перешкод.

Відповідач також зазначав, що посадові особи лісової охорони систематично здійснюють рейди у різний час доби, у робочі, вихідні та святкові дні, а за необхідності проводять спільні патрулювання з працівниками Національної поліції.

Проте наведені твердження мають переважно загальний характер і описують систему охорони підприємства в цілому, а не фактичний стан охорони саме кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва у період, в який могла бути здійснена спірна порубка.

Зокрема, у поданому відповідачем відзиві не наведено конкретних відомостей про те, коли до 25.07.2023 востаннє перевірявся квартал 9 виділ 17; з якою періодичністю він патрулювався; хто саме з посадових осіб відповідав за його обхід; які рейди здійснювалися на цій ділянці у відповідний період; чи були на під`їздах до неї встановлені заявлені відповідачем технічні засоби або інженерні перешкоди; чи здійснювалися фотоспостереження або інші форми контролю саме цієї території.

Більше того, перелік додатків до відзиву відповідача від 15.04.2026 містить довіреність представника, наказ про призначення, положення про відділ та докази направлення процесуальних документів учасникам справи. У цьому переліку відсутні журнали обходів чи патрулювань, графіки або маршрути рейдів, рапорти працівників лісової охорони, дані фотопасток, записи відеоспостереження, акти попередніх перевірок саме кварталу 9 виділу 17 або інші документи, які б конкретизували заявлені відповідачем охоронні заходи стосовно спірної ділянки.

Таким чином, сама наявність у структурі підприємства працівників лісової охорони, транспортних засобів, фотопасток, відеовишок чи можливість створення інженерних перешкод ще не є доказом фактичного використання таких засобів для охорони конкретної спірної лісової ділянки у відповідний період.

Інше тлумачення фактично означало б, що постійний лісокористувач міг би спростувати презумпцію вини виключно загальним описом своєї організаційної структури та потенційно доступних йому засобів охорони, без підтвердження їх реального застосування, що не відповідало б правилам доказування за статтями 74, 79, 86 ГПК України.

Водночас колегія суддів вважає необхідним уточнити й окремий мотив суду першої інстанції.

Місцевий господарський суд, оцінюючи поведінку відповідача, зазначив, зокрема, що порубка 33 дерев є такою, що «не могла залишитися непоміченою».

На переконання колегії суддів, сама лише кількість незаконно зрубаних дерев не може бути самостійним і достатнім доказом протиправної бездіяльності постійного лісокористувача. Теоретично незаконна рубка може бути вчинена третіми особами за обставин, коли навіть належно організована система охорони не дає можливості гарантовано запобігти кожному окремому правопорушенню.

Тому висновок про відповідальність відповідача у цій справі має ґрунтуватися не на припущенні, що 33 дерева обов`язково мали бути помічені в момент їх вирубування, а на оцінці всієї сукупності встановлених обставин та доказів.

У цій сукупності мають значення: факт незаконної порубки значної кількості дерев на підвідомчій відповідачу території; виявлення порубки лише після її завершення; відсутність даних про точний час її здійснення; відсутність у наданих відповідачем матеріалах конкретних доказів патрулювання, обходів чи інших превентивних заходів саме щодо кварталу 9 виділу 17 у відповідний період; а також те, що відповідач обмежився переважно загальним описом заходів, які в принципі використовуються його лісовою охороною.

Саме така оцінка, а не сам факт наявності 33 пнів, дозволяє зробити висновок про неналежне виконання відповідачем обов`язку щодо забезпечення охорони спірної ділянки.

Щодо причинного зв`язку колегія суддів виходить із такого.

Причинний зв`язок у деліктному зобов`язанні означає, що заподіяна шкода повинна бути об`єктивним наслідком протиправної поведінки особи. Верховний Суд у постанові від 12.09.2024 у справі № 907/181/22 підтвердив, що позивач має довести протиправність, шкоду та причинний зв`язок, тоді як відповідач відсутність своєї вини.

У правовідносинах, що виникають із неналежного виконання постійним лісокористувачем охоронного обов`язку, причинний зв`язок не означає необхідності довести, що якийсь один конкретний невчинений рейд або одна конкретна невстановлена фотопастка неминуче унеможливили б рубку.

Такий стандарт фактично робив би цивільно-правову відповідальність за протиправну бездіяльність практично незастосовною, оскільки після вчинення правопорушення майже неможливо достовірно відтворити альтернативний розвиток подій за умови проведення конкретного додаткового патрулювання.

Натомість предметом оцінки є те, чи перебуває шкода у закономірному причинному зв`язку з неналежним виконанням обов`язку, спеціально встановленого законом саме з метою попередження такого виду шкоди.

Статті 19, 64 та 86 Лісового кодексу України покладають на постійного лісокористувача обов`язок охороняти ліс саме від незаконних рубок. Отже, ризик незаконного вирубування дерев є саме тим ризиком, для запобігання якому законодавець покладає на постійного лісокористувача відповідний охоронний обов`язок.

Якщо постійний лісокористувач належним чином не підтверджує функціонування адекватної системи охорони на конкретній ділянці, а саме на цій ділянці невстановленими особами безперешкодно здійснюється незаконна порубка значної кількості дерев, наслідком якої є екологічна шкода, між неналежним виконанням спеціального охоронного обов`язку та шкодою існує юридично значущий причинний зв`язок.

Саме такий підхід закріплений у практиці Верховного Суду: визначальним є встановлення порушення постійним лісокористувачем правил ведення лісового господарства, що спричинило завдання шкоди внаслідок незаконної рубки третіми особами.

Водночас колегія суддів ще раз наголошує: із цього не випливає, що факт порубки сам по собі породжує неспростовну презумпцію неналежної охорони.

Якби відповідач надав конкретні, належні та вірогідні докази того, що безпосередньо перед вчиненням порубки та у відповідний період квартал 9 виділ 17 систематично оглядався, охоронявся та патрулювався; що було запроваджено адекватний характеру території комплекс технічних і організаційних заходів; що порушення сталося раптово та за обставин, які об`єктивно не могли бути попереджені чи своєчасно виявлені навіть за належного виконання цих заходів, - такі обставини підлягали б оцінці як докази відсутності вини та могли б впливати і на висновок щодо причинного зв`язку.

Однак у досліджених матеріалах справи таких конкретизованих доказів щодо кварталу 9 виділу 17 не вбачається. Натомість відповідач фактично обмежується твердженням, що підприємством загалом вживалися всі можливі заходи охорони, не підтверджуючи їх застосування до спірної ділянки в часовому та просторовому зв`язку з порубкою.

При цьому посилання апелянта на те, що суд першої інстанції нібито сам установив виконання відповідачем усіх залежних від нього дій, не відповідає змісту оскаржуваного рішення. У самій апеляційній скарзі відповідач стверджує, що ним було вжито всіх залежних заходів, однак місцевий господарський суд, навпаки, дійшов висновку про недостатність та неефективність вжитих заходів охорони.

Таким чином, колегія суддів не погоджується з основною тезою апеляційної скарги про те, що у цій справі взагалі не визначена протиправна поведінка ДСГП «Ліси України».

Протиправна бездіяльність відповідача полягає не у невчиненні однієї формально визначеної дії, а у неналежному виконанні встановленого статтями 19, 64, 86 Лісового кодексу України комплексного обов`язку щодо організації та забезпечення охорони конкретної підвідомчої йому лісової ділянки від незаконної рубки, що за встановленими обставинами проявилося у незабезпеченні такого рівня превентивного контролю та охорони кварталу 9 виділу 17, який би відповідав покладеним на професійного постійного лісокористувача обов`язкам, за відсутності належних доказів протилежного з боку самого відповідача.

Причинний зв`язок полягає у тому, що реалізувався саме той ризик, незаконна порубка дерев, запобігання якому становить безпосередню мету покладеного законом охоронного обов`язку, а відсутність належно підтвердженого комплексу превентивних заходів створила умови, за яких незаконна порубка 33 дерев була здійснена та завершена до моменту її виявлення працівниками постійного лісокористувача.

Тому кінцевий висновок суду першої інстанції про наявність у поведінці відповідача протиправної бездіяльності та причинного зв`язку із заподіяною шкодою є правильним, хоча наведені ним мотиви у цій частині підлягають уточненню та доповненню викладеними вище висновками суду апеляційної інстанції.

Оцінка доводів відповідача про вжиття всіх залежних від нього заходів з охорони лісу та відсутність вини у заподіянні шкоди

Апелянт, заперечуючи наявність своєї вини, наполягає, що ДСГП «Ліси України» виконувало покладені на нього законодавством обов`язки з охорони лісу та вживало всіх залежних від нього заходів, спрямованих на недопущення незаконних рубок. За твердженням скаржника, сам факт того, що невстановленим особам усе ж вдалося здійснити незаконну порубку, не доводить неналежності організації охорони, оскільки забезпечити абсолютний, стовідсотковий захист усієї території лісового фонду об`єктивно неможливо.

Оцінюючи ці доводи, колегія суддів виходить із того, що відповідно до частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. У спорах про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, Верховний Суд послідовно виходить із того, що позивач має довести протиправність поведінки, шкоду та причинний зв`язок, тоді як саме відповідач повинен довести відсутність своєї вини. Такий підхід, зокрема, підтверджений КГС ВС у постанові від 12.09.2024 у справі № 907/181/22.

Таким чином, після встановлення обставин, наведених у попередніх блоках цієї постанови, оцінці підлягає не абстрактне твердження відповідача про належне виконання ним обов`язків, а конкретні докази, які підтверджують, що у відповідний період ним було організовано і фактично здійснювався належний комплекс заходів із захисту спірної лісової ділянки від незаконної порубки.

При цьому колегія суддів вважає слушним окреме застереження апелянта про те, що постійний лісокористувач не може гарантувати абсолютну відсутність будь-яких незаконних рубок на всій території переданого йому лісового фонду.

Положення статей 19, 63, 64, 86 Лісового кодексу України не встановлюють обов`язку досягнути результату у вигляді повної фізичної неможливості для будь-якої третьої особи незаконно проникнути до лісу та зрубати дерево. Закон покладає на постійного лісокористувача інший обов`язок належним чином організовувати та здійснювати комплекс заходів з охорони і захисту лісів від незаконних рубок. Верховний Суд визначає саме такий обов`язок як складову ведення лісового господарства.

Тому при вирішенні питання про вину відповідача критерієм не може бути формула «незаконна рубка відбулася, отже охорона була неналежною». Необхідно встановити, чи довів постійний лісокористувач, що з урахуванням конкретних умов ним було вжито належних, реально здійснених і розумно достатніх заходів, передбачених характером його професійної діяльності та спрямованих на попередження, виявлення і припинення незаконних рубок.

Саме з таких позицій колегія суддів оцінює наведені відповідачем обставини.

У відзиві на позовну заяву ДСГП «Ліси України» зазначало, що на момент події у постійному користуванні в межах філії «Петриківське лісове господарство» перебувало 47 230,7937 га заліснених земель, розміщених не суцільним контуром, а окремими лісовими ділянками, а площа Паньківського лісництва становила 3 547,1000 га. Відповідач також зазначав, що лісові ділянки не огороджені та доступ громадян до них фізично не унеможливлений.

Колегія суддів враховує зазначені обставини як такі, що об`єктивно ускладнюють здійснення охорони лісового фонду. Значна площа лісництва, фрагментарність розташування лісових ділянок та відкритий характер доступу до них дійсно виключають можливість забезпечення постійної фізичної присутності працівника лісової охорони біля кожного дерева.

Водночас такі обставини самі по собі не свідчать про відсутність вини постійного лісокористувача.

Навпаки, площа, конфігурація та доступність лісових масивів належать до об`єктивних характеристик території, які професійний лісокористувач має враховувати саме при організації системи її охорони. Законодавство покладає на постійного лісокористувача обов`язок здійснювати комплекс заходів, а отже передбачає необхідність адаптації способів охорони до конкретних умов відповідної території.

Інше тлумачення призводило б до того, що чим більшою є площа лісу та чим складніше його охороняти, тим меншою була б відповідальність суб`єкта, якому саме для професійного ведення лісового господарства передано відповідний лісовий фонд, що не відповідає змісту статей 19, 63, 64, 86 Лісового кодексу України.

Відповідач також посилався на наявність у його штаті працівників державної лісової охорони, зокрема майстрів лісу, які безпосередньо виконують завдання з охорони лісових угідь, та стверджував, що працівники здійснюють охорону і у вихідні дні.

У цьому контексті апелянт посилається і на статтю 89 Лісового кодексу України, відповідно до якої охорону і захист лісів здійснюють державна лісова охорона та лісова охорона інших постійних лісокористувачів і власників лісів, а державна лісова охорона має статус правоохоронного органу.

Дійсно, стаття 89 Лісового кодексу України прямо закріплює правоохоронний статус державної лісової охорони, а статті 90, 91 цього Кодексу визначають її основними завданнями, зокрема, забезпечення охорони лісів від незаконних рубок та наділяють посадових осіб відповідними контрольними і правоохоронними повноваженнями. Порядок діяльності державної лісової охорони та лісової охорони інших лісокористувачів і власників лісів урегульований постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 № 976, яка є чинною.

Проте наведені норми не підтверджують довід апелянта про відсутність його вини.

Наявність у штатній структурі підприємства спеціально уповноважених працівників лісової охорони свідчить про наявність організаційного механізму виконання покладеного законом обов`язку, але ще не доводить фактичного та належного виконання цього обов`язку щодо конкретної території.

Більше того, передбачений статтями 89-91 Лісового кодексу України спеціальний статус та обсяг повноважень лісової охорони свідчать про те, що законодавець надав такій охороні інструментарій саме для активного запобігання, виявлення та припинення порушень лісового законодавства. Таким чином, саме по собі посилання на правоохоронний статус державної лісової охорони не може замінити доказування того, як відповідні повноваження фактично реалізовувалися для охорони спірного кварталу і виділу.

У суді першої інстанції відповідач стверджував про систематичне здійснення рейдової роботи в різний час доби, у робочі, вихідні та святкові дні, проведення за необхідності спільних патрулювань з Національною поліцією та постійну взаємодію з правоохоронними органами.

Однак у матеріалах, якими відповідач обґрунтовував ці твердження, не наведено конкретних даних, які дозволяли б установити періодичність обходів саме кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва до 25.07.2023, дати таких обходів, їх маршрути, персональний склад рейдових груп, результати оглядів цієї території або дату останнього огляду ділянки до виявлення 33 зрубаних дерев.

До відзиву на позовну заяву відповідач додав довіреність представника, наказ про призначення, положення про відділ та докази направлення процесуальних документів іншим учасникам справи. Журнали обходів, графіки рейдів, маршрутні листи, акти попередніх оглядів спірної ділянки чи інші документи, які безпосередньо підтверджували б заявлену систематичність патрулювання кварталу 9 виділу 17 у відповідний період, у переліку додатків до відзиву не зазначені.

Колегія суддів наголошує, що відсутність саме такого документа як «журнал обходів» не є самостійною підставою відповідальності. Закон не встановлює, що відсутність певного одного виду документа автоматично доводить неналежну охорону. Вирішальним є інше відповідач має довести належними засобами доказування фактичні обставини, на які посилається як на підтвердження відсутності своєї вини.

У цьому випадку загальне твердження про те, що працівники підприємства «систематично здійснюють рейди», без його просторової і часової конкретизації щодо спірної ділянки, не дає суду можливості встановити, наскільки реальною та інтенсивною була охорона саме того лісового масиву, на якому зрубано 33 дерева.

Такий підхід узгоджується зі статтями 74, 79 ГПК України: сторона, яка посилається на певну обставину як на підставу своїх заперечень, має її довести, а суд встановлює обставину за результатами співставлення вірогідності доказів сторін. Верховний Суд у справі №907/181/22 прямо наголошував, що питання про наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення встановлюється судом за результатами оцінки всієї сукупності доказів, а відповідач у деліктному спорі має доводити відсутність своєї вини.

Аналогічної оцінки потребують посилання відповідача на наявність автомобілів підвищеної прохідності та створення груп оперативного реагування.

Відповідач зазначав, що для забезпечення мобільності лісової охорони у філіях використовуються автомобілі підвищеної прохідності, а за групами оперативного реагування також закріплений транспорт.

Водночас матеріали справи, на які посилається відповідач, не встановлюють, чи використовувалися такі автомобілі і групи оперативного реагування саме для охорони Паньківського лісництва та, зокрема, кварталу 9 виділу 17 у часовий проміжок, що передував виявленню порубки.

Тому наявність транспортних засобів у філіях підприємства характеризує його матеріально-технічне забезпечення загалом, але без доказів фактичного застосування відповідних засобів щодо спірної території не є достатньою для висновку про належне виконання обов`язку з охорони саме цієї ділянки.

Те саме стосується посилань на застосування технічних засобів охорони.

У відзиві відповідач зазначав про використання для повітряного спостереження квадрокоптера MAVIK «PHANTOM», прихованого відеоспостереження за допомогою фотопасток, обладнання лісових масивів вишками відеоспостереження, а також створення для перешкоджання несанкціонованому в`їзду транспорту інженерних перешкод - ровів, насипів і мінералізованих смуг.

Колегія суддів не ставить під сумнів, що такі способи загалом можуть бути ефективними елементами системи охорони лісу.

Однак предметом доказування у цій справі є не те, чи використовує ДСГП «Ліси України» відповідні засоби де-небудь у межах своєї діяльності, а те, чи підтверджують вони належну організацію охорони спірної ділянки.

Відповідач не конкретизував, чи була хоча б одна фотопастка встановлена на шляхах доступу до кварталу 9 виділу 17; чи охоплювала спірну територію конкретна вишка відеоспостереження; чи були встановлені на під`їздах до неї рови, насипи або інші перешкоди; коли такі засоби перевірялися; чи існували записи з відповідних камер за період, який передував виявленню незаконної рубки.

Тому посилання на саму наявність можливих технічних засобів не є тотожним доказу їх реального використання для охорони ділянки, на якій сталося порушення.

Крім того, у самому відзиві відповідач зазначав, що використання безпілотних літальних апаратів у період воєнного стану було заборонене. Відтак посилання на наявність квадрокоптера одночасно із твердженням про неможливість його використання взагалі не підтверджує здійснення за допомогою такого засобу охорони спірної території у 2023 році.

Окремої оцінки потребує аргумент відповідача про те, що після виявлення незаконної порубки ним були виконані всі передбачені нормативними актами дії: складено акт, визначено кількість пнів, розраховано шкоду та направлено повідомлення до поліції. Відповідач розцінює зазначене як доказ добросовісного виконання обов`язків лісової охорони.

Колегія суддів погоджується, що після виявлення порубки відповідач належним чином зафіксував її та вжив заходів реагування. Ця обставина не заперечується і не повинна оцінюватися проти відповідача.

Проте, як уже зазначалося, необхідно розмежовувати два самостійні аспекти виконання обов`язків лісокористувача: превентивну охорону лісових насаджень від незаконних рубок та реагування на порушення після того, як воно вже виявлене.

Належне виконання другого обов`язку не означає автоматично належного виконання першого.

Саме тому аргумент відповідача про те, що факт складання акта і повідомлення поліції виключає його бездіяльність, колегія суддів відхиляє. У цій справі відповідачу не ставиться у вину бездіяльність після 25.07.2023; предметом оцінки є належність організації охорони, яка мала здійснюватися до та під час вчинення незаконної порубки.

Прокурор у відзиві на апеляційну скаргу обґрунтовано звертає увагу саме на цю різницю, зазначаючи, що виявлення порубки постфактум та подальше повідомлення правоохоронного органу не є превентивними заходами захисту лісу.

При цьому встановлений законодавством обов`язок не вимагає від лісокористувача неможливого. Відповідач не повинен доводити, що він міг гарантовано запобігти саме цій порубці, і на нього не може покладатися відповідальність лише тому, що особи, які мали умисел незаконно вирубати дерева, змогли обійти певний охоронний захід.

Відповідач повинен довести інше, що на момент події ним дійсно функціонувала належно організована система охорони спірної території, тобто здійснювалися достатні з урахуванням конкретних умов рейди, обходи, спостереження та інші заходи, а незаконна порубка відбулася всупереч такій належній охороні та за обставин, які відповідач розумно не міг попередити або своєчасно виявити.

Саме така конструкція не перетворює відповідальність лісокористувача на відповідальність без вини та водночас забезпечує реальне застосування частини другої статті 1166 ЦК України.

У постанові від 12.09.2024 у справі № 907/181/22 КГС ВС, залишаючи в силі рішення про стягнення екологічної шкоди з ДСГП «Ліси України», погодився з висновками судів про те, що постійний лісокористувач не здійснив належного комплексу заходів із збереження лісу, своєчасно не виявив порушення, а заподіяння збитків було пов`язане з невиконанням обов`язку щодо охорони лісу від незаконних рубок. Верховний Суд відхилив довід про відсутність причинного зв`язку після оцінки встановлених судами обставин у сукупності.

Так само у постанові від 12.03.2025 у справі № 909/131/24 Верховний Суд підтвердив, що обов`язок із забезпечення охорони лісових насаджень покладається на постійного лісокористувача, а суд має оцінити надані сторонами докази та встановити, чи забезпечив відповідач збереження дерев і чи вжив належних заходів щодо охорони лісу від незаконної порубки.

Водночас колегія суддів враховує, що фактичні обставини наведених справ не є тотожними обставинам справи № 904/1622/26. Зокрема, у справі №907/48/24 висновки щодо неналежного виконання охоронних обов`язків додатково ґрунтувалися на встановлених вироком обставинах службової недбалості майстра лісу, тому механічне перенесення фактичних висновків із цієї справи на спір, який переглядається, було б неправильним.

Однак наведена практика підтверджує загальний правовий підхід: відсутність вини постійного лісокористувача повинна встановлюватися за результатами оцінки конкретних доказів належного виконання ним охоронного обов`язку, а не виходячи лише із загального твердження про здійснення підприємством лісоохоронної діяльності.

У справі № 904/1622/26 відповідач навів систему можливих заходів охорони, однак у досліджених матеріалах не вбачається їх достатньої часової та територіальної прив`язки до кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва.

Не надано доказів того, коли ця ділянка була оглянута безпосередньо перед виявленням порубки; якою була встановлена періодичність її обходу; ким вона охоронялася; які конкретні рейди здійснювалися; які технічні засоби реально використовувалися саме на ній; чи існували інженерні обмеження доступу до неї та чи здійснювався контроль за напрямками можливого вивезення незаконно заготовленої деревини.

Саме тому твердження відповідача про вжиття «всіх залежних від нього заходів» залишається значною мірою декларативним і не підтверджує з достатнім ступенем вірогідності відсутність його вини.

При цьому колегія суддів не покладає на відповідача негативний обов`язок довести, що незаконна рубка за жодних умов не могла статися. Суд оцінює лише ті обставини, на які сам відповідач послався як на доказ належного виконання свого обов`язку та як на підставу для звільнення від відповідальності за частиною другою статті 1166 ЦК України.

З огляду на наведене доводи апелянта про те, що значна площа лісового фонду, відкритість лісів для доступу громадян, наявність працівників лісової охорони, транспортних засобів, груп оперативного реагування, фотопасток, відеоспостереження та інженерних перешкод самі по собі доводять відсутність його вини, колегія суддів відхиляє.

Такі обставини свідчать про наявність у підприємства певної організаційної та матеріально-технічної бази для здійснення охорони лісів, проте не є достатнім доказом належного фактичного використання цієї бази для охорони тієї лісової ділянки, на якій сталася спірна незаконна порубка.

Таким чином, відповідач не спростував установленої частиною другою статті 1166 ЦК України презумпції вини шляхом надання належних і вірогідних доказів того, що ним було вжито належний, реально здійснений та достатній з урахуванням конкретних умов комплекс заходів щодо охорони кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва від незаконних рубок.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що наведені ДСГП «Ліси України» заходи не спростовують його вини у неналежному забезпеченні охорони спірної лісової ділянки, по суті є правильним.

Водночас колегія суддів уточнює мотивування місцевого господарського суду: відповідальність відповідача обумовлена не тим, що він був зобов`язаний забезпечити « 100-відсоткове» недопущення будь-якого незаконного вирубування, а тим, що за встановленого факту незаконної порубки, належно доведених протиправної бездіяльності та причинного зв`язку відповідач не довів належними і вірогідними доказами відсутність своєї вини, тобто фактичне здійснення достатнього комплексу превентивних охоронних заходів щодо спірної ділянки у відповідний період.

Щодо впливу воєнного стану, комендантської години, мінної небезпеки та постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 №303 на можливість виконання обов`язків з охорони лісу

Апелянт посилається на запровадження воєнного стану, встановлення комендантської години, обмеження можливості пересування працівників державної лісової охорони у певний період доби, мінно-вибухову небезпеку в лісових масивах, заборону використання безпілотних літальних апаратів, а також на постанову Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 №303 «Про припинення заходів державного нагляду (контролю) в умовах воєнного стану». На підставі цього скаржник стверджує, що був позбавлений можливості повною мірою здійснювати заходи державного контролю у сфері охорони лісу, а відповідні обставини є незалежними від його волі та виключають наявність вини.

Аналогічна аргументація наводилася відповідачем і в суді першої інстанції. Так, ДСГП «Ліси України» зазначало, що патрулювання лісових масивів обмежувалося комендантською годиною з 00:00 до 05:00, а частина лісових територій могла бути забруднена вибухонебезпечними предметами, що, за твердженням відповідача, ускладнювало безпечне патрулювання.

Колегія суддів враховує, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України та пов`язані з нею режимні й безпекові обмеження є об`єктивними обставинами, здатними впливати на організацію господарської діяльності, у тому числі лісогосподарських підприємств. Проте сама наявність таких обставин не має наслідком автоматичне припинення встановлених законом обов`язків постійного лісокористувача та не є безумовним доказом відсутності його вини.

У цьому контексті колегія суддів бере до уваги актуальний правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 06.02.2026 у справі № 910/881/24. Об`єднана палата наголосила, що сам факт існування воєнного стану не є автоматичною підставою для звільнення особи від відповідальності: особа, яка посилається на обставини непереборної сили, повинна довести, що саме відповідна надзвичайна обставина безпосередньо призвела до неможливості виконання конкретного обов`язку. Необхідним є встановлення причинно-наслідкового зв`язку між форс-мажорною обставиною та неможливістю належного виконання.

Такий підхід відповідає й раніше сформованій практиці Верховного Суду. Зокрема, Верховний Суд зазначав, що збройна агресія та воєнний стан самі собою не звільняють особу від виконання будь-якого обов`язку незалежно від реальної можливості його виконання; необхідно довести конкретний вплив відповідних обставин на можливість виконання саме того обов`язку, порушення якого ставиться особі у вину.

При цьому Верховний Суд у постанові від 27.02.2025 у справі № 520/2941/24 навів і висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10.06.2015 у справі № 904/6463/14 (№3-216гс15), відповідно до якого особа, яка посилається на непереборну силу, повинна, серед іншого, довести неможливість за відповідних умов попередити заподіяння шкоди та причинний зв`язок між такими обставинами і негативними наслідками.

Колегія суддів зауважує, що наведена практика Верховного Суду щодо форс-мажору переважно сформована у зобов`язальних правовідносинах, а спір у цій справі має деліктний характер. Однак сформульований у ній загальний підхід щодо необхідності доведення конкретного впливу надзвичайної обставини на можливість виконання відповідного обов`язку та причинного зв`язку між ними є релевантним для перевірки аргументу самого апелянта, який посилається на воєнний стан саме як на обставину, що нібито виключає його вину.

Застосовуючи цей підхід до обставин цієї справи, колегія суддів не вбачає підстав для висновку, що відповідач довів об`єктивну неможливість виконання покладеного на нього обов`язку щодо охорони кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва.

Щодо постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 № 303

Посилання апелянта на постанову Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 №303 потребує окремої правової оцінки, оскільки скаржник фактично ототожнює державний нагляд (контроль) із власною діяльністю постійного лісокористувача щодо охорони переданого йому лісу.

Таке ототожнення є помилковим.

Постанова Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 №303 дійсно існує і має назву «Про припинення заходів державного нагляду (контролю) в умовах воєнного стану». У редакції, яка діяла у період виявлення спірної порубки, пунктом 1 цієї постанови було припинено проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на період воєнного стану. Разом із тим пунктом 2 передбачалася можливість проведення позапланових заходів державного нагляду (контролю), зокрема за наявності загрози, що негативно впливає на захист навколишнього природного середовища, на підставі рішень відповідних центральних органів виконавчої влади. Редакція від 10.12.2022 діяла до змін, які набрали чинності у серпні 2023 року.

За змістом Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» державний нагляд (контроль) - це діяльність уповноважених законом органів у межах їх владних повноважень щодо виявлення та запобігання порушенням законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення суспільних інтересів.

Натомість обов`язок ДСГП «Ліси України», який є предметом оцінки в цій справі, має іншу правову природу.

Він випливає зі статей 19, 63, 64, 86 Лісового кодексу України та полягає у здійсненні самим постійним лісокористувачем комплексу організаційних і практичних заходів для охорони та збереження переданого йому лісового фонду від незаконних рубок. Стаття 86 Лісового кодексу прямо передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від незаконних рубок, та покладає забезпечення охорони і захисту лісів, серед іншого, на постійних лісокористувачів.

Таким чином, припинення або обмеження проведення планових і позапланових заходів державного нагляду (контролю) не є тотожним припиненню діяльності постійного лісокористувача з охорони власного лісового фонду.

Постанова № 303 не містила норми, якою на період воєнного стану зупинялася дія статей 19, 63, 64 або 86 Лісового кодексу України, не звільняла постійних лісокористувачів від обов`язку охороняти передані їм лісові насадження та не встановлювала загальної заборони здійснювати обходи, патрулювання, спостереження, організовувати охорону, застосовувати дозволені технічні засоби чи інші заходи, що не є заходами державного нагляду (контролю) стосовно суб`єктів господарювання. Такий висновок випливає із предмета регулювання самої постанови №303 та спеціальних обов`язків постійного лісокористувача, передбачених Лісовим кодексом України.

Колегія суддів при цьому не заперечує, що державна лісова охорона наділена також певними владними контрольними повноваженнями. Постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 №976 затверджено Положення про державну лісову охорону, лісову охорону інших лісокористувачів та власників лісів, яке регламентує відповідні охоронні та контрольні функції.

Однак навіть якщо виходити з того, що постанова №303 у відповідний період обмежувала можливість реалізації окремих владно-контрольних повноважень посадових осіб державної лісової охорони щодо інших осіб, із цього не випливає припинення всього комплексу господарських, організаційних та охоронних функцій постійного лісокористувача щодо власної підвідомчої території.

Це особливо очевидно з позиції самого відповідача.

ДСГП «Ліси України» одночасно з посиланням на постанову №303 стверджувало, що й у період воєнного стану його працівники здійснювали рейди та патрулювання, використовували транспорт, групи оперативного реагування, фотопастки, відеоспостереження та інженерні перешкоди.

Таким чином, сам відповідач не стверджує фактичного припинення лісоохоронної діяльності через постанову № 303, а навпаки зазначає про продовження здійснення ним відповідних заходів.

За цих обставин посилання на постанову № 303 не доводить неможливості виконання охоронного обов`язку та не спростовує висновку про необхідність оцінки того, наскільки реально та належним чином такий обов`язок виконувався щодо конкретної спірної ділянки.

Щодо комендантської години

Так само не може бути самостійною підставою для висновку про відсутність вини посилання відповідача на комендантську годину.

Навіть виходячи з наведеного самим відповідачем режиму, за яким пересування було обмежене з 00:00 до 05:00, таке обмеження охоплювало лише частину доби, а не виключало можливості організації охорони лісу протягом усього іншого часу.

Більше того, у цій справі точний час незаконної порубки не встановлено. Органом досудового розслідування не встановлено ані конкретної дати й часу вчинення всіх дій з вирубування 33 дерев, ані того, що незаконна рубка здійснювалася саме в години дії комендантської години. За матеріалами справи відомо лише, що 25.07.2023 працівники лісництва виявили вже наявні наслідки порубки.

Тому твердження про те, що саме комендантська година унеможливила виявлення чи припинення конкретної незаконної порубки, ґрунтується на припущенні.

Для такого висновку необхідно було б щонайменше встановити, що рубка відбувалася саме у період, коли діяло відповідне обмеження, та що саме через це працівники охорони не могли здійснити заходів з її попередження чи припинення.

Таких доказів матеріали справи не містять.

Крім того, сам відповідач зазначав, що працівники лісової охорони здійснюють патрулювання у різний час доби, у робочі, вихідні та святкові дні. Отже, наявність кількагодинного режимного обмеження не пояснює відсутності конкретних доказів здійснення охоронних заходів щодо кварталу 9 виділу 17 протягом решти часу.

Щодо мінно-вибухової небезпеки

Колегія суддів також не применшує реальність та серйозність мінної і вибухонебезпечної загрози в Україні в умовах збройної агресії.

Однак відповідач у цій справі обмежився загальним твердженням про те, що частина лісів була забруднена мінно-вибуховими предметами внаслідок обстрілів, у зв`язку із чим патрулювання могло бути небезпечним.

Водночас у наданих суду матеріалах не вбачається доказів того, що саме квартал 9 виділ 17 Паньківського лісництва станом на час, який передував виявленню порубки, був замінований, віднесений до небезпечної території, закритий для пересування працівників лісової охорони або що доступ до нього був фактично заборонений компетентними органами.

Не надано також доказів того, що встановлена саме щодо цієї ділянки вибухонебезпека унеможливлювала здійснення будь-яких альтернативних заходів охорони - контролю під`їзних шляхів, дистанційного спостереження, встановлення дозволених технічних засобів, організації патрулювання безпечного периметра чи інших заходів.

Навпаки, матеріалами справи встановлено, що 25.07.2023 працівники самого Паньківського лісництва здійснювали обхід кварталу 9 виділу 17 та саме під час такого обходу виявили 33 незаконно зрубані дерева.

Ця обставина не дає підстав стверджувати про абсолютну фізичну недоступність спірної ділянки для працівників лісової охорони.

Водночас колегія суддів не робить із самого факту обходу висновку, що будь-який ризик для працівників був відсутній. Йдеться лише про те, що конкретна об`єктивна неможливість здійснення охорони саме цієї ділянки через мінну небезпеку відповідачем не доведена.

Щодо обмеження використання безпілотних літальних апаратів

Не змінює висновків суду й посилання відповідача на неможливість використання у період воєнного стану квадрокоптера MAVIK «PHANTOM».

Як зазначав сам відповідач, квадрокоптер був лише одним із технічних засобів, які підприємство використовувало або мало можливість використовувати для охорони лісу; одночасно відповідач посилався на автомобілі підвищеної прохідності, групи оперативного реагування, фотопастки, вишки відеоспостереження, інженерні перешкоди та безпосереднє патрулювання.

У такий спосіб, неможливість використання одного конкретного технічного засобу могла об`єктивно ускладнювати охорону лісу, але не доводить неможливості виконання охоронного обов`язку в цілому.

Більше того, як уже встановлено в попередньому блоці цієї постанови, відповідач не надав конкретних доказів того, що інші заявлені ним засоби охорони фактично застосовувалися щодо кварталу 9 виділу 17 у відповідний період. Тому неможливість застосувати квадрокоптер не пояснює відсутності доказів здійснення інших доступних заходів.

Таким чином, при оцінці посилань ДСГП «Ліси України» на воєнний стан колегія суддів розмежовує об`єктивне ускладнення виконання охоронних функцій та об`єктивну неможливість їх виконання.

Перша обставина у цій справі є цілком можливою та враховується судом. Воєнний стан, комендантська година, безпекові ризики та обмеження використання окремих технічних засобів могли ускладнювати організацію охорони лісового фонду.

Однак для спростування вини відповідача необхідно довести другу обставину - що саме зазначені фактори реально і безпосередньо унеможливили належне виконання охоронного обов`язку щодо конкретної спірної ділянки та що за цих умов відповідач ужив усіх інших розумно доступних йому заходів.

Саме такий підхід узгоджується з висновком Об`єднаної палати КГС ВС від 06.02.2026 у справі № 910/881/24 про необхідність установлення конкретного причинного зв`язку між обставинами воєнного стану та неможливістю виконання відповідного обов`язку.

У справі № 904/1622/26 відповідач такого причинного зв`язку не довів.

Матеріалами справи не встановлено, що незаконна порубка відбулася саме у години комендантської години; що квартал 9 виділ 17 був замінований або офіційно недоступний для працівників відповідача; що постанова №303 забороняла здійснення підприємством власних організаційних і превентивних заходів з охорони цієї лісової ділянки; або що інші доступні відповідачу способи охорони були об`єктивно неможливими.

За таких обставин сам факт дії воєнного стану та пов`язаних із ним загальних обмежень не є достатнім для звільнення відповідача від відповідальності та не спростовує його вини у розумінні частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України.

Відтак доводи апеляційної скарги про те, що постанова Кабінету Міністрів України № 303, комендантська година, мінно-вибухова небезпека та інші пов`язані з воєнним станом обставини самі по собі виключають вину ДСГП «Ліси України», колегія суддів відхиляє як такі, що не підтверджені належними доказами конкретного впливу цих обставин на можливість виконання відповідачем обов`язку з охорони кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва.

Щодо невстановлення безпосередніх виконавців незаконної порубки, незавершеності кримінального провадження, статусу ДСГП «Ліси України» як потерпілого та доводу про можливість стягнення шкоди виключно з осіб, які безпосередньо зрубали дерева

Окремої оцінки потребує пов`язана з попередніми доводами позиція відповідача про те, що безпосередніх осіб, які здійснили незаконну порубку 33 дерев, органом досудового розслідування не встановлено, кримінальне провадження №12023041520000231 не завершене, вини працівників ДСГП «Ліси України» у вчиненні незаконної рубки не встановлено, а саме підприємство має у кримінальному провадженні статус потерпілого. На переконання відповідача, за таких обставин шкода має стягуватися з осіб, які безпосередньо здійснили незаконне вирубування дерев, після встановлення їх вини, а не з постійного лісокористувача.

У відзиві на позов відповідач прямо наголошував, що досудовим розслідуванням не встановлено осіб, які вчинили самовільну рубку, а також не встановлено вини посадових осіб підприємства; ДСГП «Ліси України» зазначало, що у кримінальному провадженні воно є потерпілим.

У тому ж відзиві відповідач виходив із того, що статті 105, 107 Лісового кодексу України та стаття 1166 Цивільного кодексу України передбачають відшкодування шкоди винною особою, а тому, на його думку, стягнення має здійснюватися саме з безпосередніх порушників. ДСГП «Ліси України» також посилалося на практику справ, у яких шкода, завдана незаконними порубками, стягувалася з установлених безпосередніх виконавців таких порубок.

В апеляційній скарзі ця теза отримала розвиток насамперед через посилання на статтю 105 Лісового кодексу України та твердження про необхідність установлення вини саме тієї особи, до якої заявлено вимогу про відшкодування шкоди. Водночас сам факт незаконної порубки та відкриття кримінального провадження апелянтом не заперечуються.

Колегія суддів погоджується з вихідним твердженням апелянта про те, що цивільно-правова відповідальність є відповідальністю за власну винну протиправну поведінку і не може покладатися на особу лише через те, що вона організаційно чи територіально пов`язана з місцем заподіяння шкоди.

Проте помилковим є наступний висновок апелянта - що із цього нібито випливає можливість притягнення до цивільно-правової відповідальності у спірних правовідносинах виключно безпосередніх виконавців незаконної рубки.

Таке тлумачення не відповідає ані змісту статті 105 Лісового кодексу України, ані усталеній практиці Верховного Суду.

Стаття 105 Лісового кодексу України передбачає відповідальність не лише осіб, винних у безпосередньому незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев. Пункт 5 частини другої цієї статті самостійно відносить до порушень лісового законодавства порушення інших вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Таким чином, частина друга статті 105 Лісового кодексу України містить декілька самостійних складів порушень. Незаконне вирубування дерев безпосереднім рубачем є одним із них, тоді як порушення вимог щодо ведення лісового господарства, зокрема у сфері охорони і захисту лісів, є іншим самостійним видом протиправної поведінки.

Саме другий, а не перший склад порушення є правовою підставою вимог до ДСГП «Ліси України» у цій справі.

Прокурор не стверджує і матеріалами справи не встановлено, що працівники ДСГП «Ліси України» власноруч здійснили незаконну порубку 33 дерев. Підставою відповідальності підприємства визначено іншу поведінку - неналежне виконання постійним лісокористувачем законодавчо встановленого обов`язку щодо охорони і збереження лісових насаджень від незаконного вирубування третіми особами.

У цьому аспекті визначальним є правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 09.08.2018 у справі № 909/976/17.

Об`єднана палата прямо зазначила, що для відповідальності постійного лісокористувача не має визначального значення, хто саме безпосередньо здійснював незаконне вирубування дерев. Визначальним є встановлення порушення лісокористувачем правил ведення лісового господарства, яке призвело до завдання державі шкоди внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній йому території. Верховний Суд окремо наголосив, що цивільно-правову відповідальність можуть нести не лише безпосередні рубачі, а й постійні лісокористувачі, вина яких полягає у протиправній бездіяльності щодо забезпечення охорони та збереження лісу.

Наведений правовий висновок Об`єднаної палати безпосередньо спростовує тезу відповідача про те, що невстановлення осіб, які фізично зрубали дерева, саме по собі виключає можливість покладення відповідальності на постійного лісокористувача.

Цей підхід не є одиничним.

Так, у постанові КГС ВС від 24.02.2021 у справі № 906/366/20 судами було встановлено незаконну порубку 31 дерева на території постійного лісокористувача, при цьому досудовим розслідуванням осіб, які безпосередньо вчинили незаконну рубку, встановлено не було. Незважаючи на це, Верховний Суд підтвердив можливість відповідальності постійного лісокористувача за неналежне виконання обов`язків із забезпечення охорони лісу, повторивши висновок про те, що невстановлення безпосередніх рубачів не виключає відповідальності лісокористувача за власне порушення обов`язків з охорони.

Колегія суддів враховує, що фактичні обставини справи № 906/366/20 не є повністю тотожними цій справі: там, зокрема, матеріалами підтверджувалися дисциплінарні заходи до окремих працівників лісокористувача. Тому відповідна постанова не переноситься механічно на справу № 904/1622/26. Водночас сформульований Верховним Судом правовий висновок щодо відсутності необхідності попередньо встановлювати безпосередніх виконавців рубки для вирішення питання про самостійну відповідальність постійного лісокористувача є релевантним до спірних правовідносин.

Так само КГС ВС у постанові від 12.09.2024 у справі № 907/181/22 залишив без змін судові рішення про стягнення екологічної шкоди з ДСГП «Ліси України», погодившись із висновком про самостійну відповідальність постійного лісокористувача за неналежне виконання покладених на нього обов`язків із забезпечення охорони і захисту лісових насаджень.

Таким чином, у відповідній категорії спорів необхідно чітко розмежовувати дві самостійні підстави відповідальності.

Особа, яка безпосередньо незаконно зрубала дерево, відповідає за власну активну протиправну поведінку - незаконне вирубування.

Постійний лісокористувач може відповідати за інше порушення - власну винну протиправну бездіяльність або неналежне виконання передбаченого законом обов`язку щодо охорони та збереження лісу.

Тому встановлення другого складу цивільного правопорушення не вимагає попереднього встановлення першого в межах обвинувального вироку щодо конкретного рубача.

У цьому зв`язку колегія суддів відхиляє довід про те, що звернення прокурора з позовом є передчасним до закінчення кримінального провадження №12023041520000231.

Господарський спір про відшкодування шкоди та кримінальне провадження за частиною першою статті 246 Кримінального кодексу України мають різний предмет юридичної оцінки.

У кримінальному провадженні встановлюється, зокрема, наявність складу кримінального правопорушення у поведінці конкретної фізичної особи та вирішується питання її кримінальної відповідальності.

У цій господарській справі вирішується питання наявності цивільного делікту у поведінці юридичної особи постійного лісокористувача, зокрема чи належним чином вона виконала свій самостійний законодавчий обов`язок щодо охорони і захисту лісу.

Частина шоста статті 75 ГПК України визначає межі обов`язковості для господарського суду судового рішення у кримінальному провадженні: обвинувальний вирок є обов`язковим лише в питанні, чи мали місце відповідні дії та чи вчинені вони певною особою. Із цієї норми не випливає, що відсутність обвинувального вироку перешкоджає господарському суду самостійно встановлювати на підставі наданих доказів обставини цивільного правопорушення, які входять до предмета доказування в господарській справі.

Більше того, у цій справі сам факт незаконної порубки не залежить від майбутнього встановлення особи рубача. Як уже детально встановлено в другому блоці восьмого розділу, наявність 33 незаконно зрубаних дерев, їх місцезнаходження, порода, діаметри та розмір шкоди підтверджені документами, складеними самим відповідачем, а також матеріалами кримінального провадження та експертним висновком.

Відтак незавершеність кримінального провадження має значення для питання про встановлення та притягнення до кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців рубки, але не усуває встановлені у господарській справі факти та не позбавляє суд повноваження дати правову оцінку самостійній поведінці постійного лісокористувача.

Не приймає колегія суддів і аргумент про те, що відсутність повідомлення про підозру працівникам ДСГП «Ліси України» свідчить про відсутність вини підприємства у деліктному правовідношенні.

Вина юридичної особи у цивільному делікті та кримінальна винуватість конкретної фізичної особи не є тотожними правовими категоріями.

Предметом цього спору не є встановлення того, чи вчинив певний лісничий, майстер лісу або інший працівник кримінально каране діяння. Предметом оцінки є те, чи виконав постійний лісокористувач як юридична особа покладений на нього законом комплексний обов`язок щодо організації охорони переданого йому лісового фонду та чи довів він відсутність своєї вини відповідно до частини другої статті 1166 ЦК України. За цією нормою особа звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Тому відсутність кримінального переслідування працівника підприємства не є доказом належної організації підприємством охорони лісу.

Щодо статусу ДСГП «Ліси України» як потерпілого у кримінальному провадженні

Окремо колегія суддів оцінює довід відповідача про те, що саме ДСГП «Ліси України» визнано потерпілим у кримінальному провадженні, а тому, на його переконання, фактично шкоди завдано самому підприємству, що виключає можливість стягнення цієї ж шкоди з нього.

Такий аргумент не враховує різної правової природи процесуального статусу потерпілого у кримінальному провадженні та предмета вимог у цій господарській справі.

Частина перша статті 55 КПК України передбачає можливість визнання потерпілою юридичної особи, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Водночас надання юридичній особі процесуального статусу потерпілого не є судовим рішенням про виключне право власності на всі порушені природні ресурси, не визначає остаточно суб`єкта цивільно-правової відповідальності та не встановлює відсутності власного делікту цієї юридичної особи.

Лісовий кодекс України виходить із особливої правової природи лісу як природного ресурсу: ліси, що знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу; вони можуть перебувати у державній, комунальній або приватній власності, а постійне лісокористування за своєю природою не тотожне праву власності.

Тому можливість заподіяння підприємству певних майнових втрат унаслідок незаконної рубки не усуває одночасного заподіяння екологічної шкоди навколишньому природному середовищу, яка є предметом заявлених прокурором вимог.

Інакше кажучи, процесуальне визнання ДСГП «Ліси України» потерпілим у кримінальному провадженні саме по собі не дає відповіді на питання, чи належно воно як постійний лісокористувач виконало свій самостійний обов`язок з охорони лісу.

З цієї ж причини відсутня суперечність у тому, що підприємство може бути потерпілим від протиправних дій невстановлених рубачів і водночас за наявності всіх елементів цивільного правопорушення нести самостійну відповідальність перед державою за власне неналежне виконання встановленого законом охоронного обов`язку.

Зазначені правовідносини мають різні юридичні підстави.

При цьому висновок про відповідальність постійного лісокористувача жодним чином не означає, що безпосередні виконавці незаконної порубки звільняються від передбаченої законом відповідальності у разі їх встановлення.

Навпаки, стаття 105 Лісового кодексу України прямо передбачає відповідальність осіб, винних у незаконному вирубуванні дерев, поряд із відповідальністю за інші самостійні порушення вимог ведення лісового господарства.

Таким чином, довід відповідача фактично виходить із хибної альтернативи: або відповідають безпосередні рубачі, або постійний лісокористувач. Чинне законодавство та практика Верховного Суду такого взаємовиключення не встановлюють. Кожна особа відповідає за власну протиправну поведінку за наявності встановлених законом підстав.

Щодо спільного роз`яснення 1999 року, на яке посилався відповідач

Колегія суддів ураховує також, що у відзиві на позов ДСГП «Ліси України», обґрунтовуючи тезу про відповідальність виключно безпосередніх рубачів, посилалося на спільне роз`яснення Державного комітету лісового господарства України від 30.04.1999 № 03-01/981 та Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 28.04.1999 № 23-10/6-113. За наведеним відповідачем змістом цього документа застосування такс до осіб, які здійснюють охорону лісових насаджень, за відсутності безпосереднього вчинення ними порубки визнавалося неправомірним.

Існування посилань на зазначене спільне роз`яснення та саме такі його реквізити простежується і в оприлюднених судових рішеннях, тобто наведені відповідачем реквізити не є вигаданими.

Водночас колегія суддів не вбачає підстав застосовувати наведене відповідачем роз`яснення як визначальне для вирішення цього спору.

По-перше, зазначене роз`яснення датоване 1999 роком, тоді як Законом України від 08.02.2006 № 3404-IV Лісовий кодекс України було викладено у суттєво оновленій редакції, а чинні в спірних правовідносинах такси для обчислення шкоди затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665, тобто після надання цього роз`яснення.

По-друге, навіть виходячи з наведеного самим відповідачем змісту роз`яснення, воно стосувалося питання застосування певних такс до осіб, які здійснюють охорону лісових насаджень, у контексті їх безпосереднього вчинення незаконної рубки.

У справі № 904/1622/26 постанова Кабінету Міністрів України № 665 застосовується насамперед як нормативна база для визначення розміру шкоди, заподіяної незаконним вирубуванням 33 дерев. Правовою ж підставою покладення обов`язку відшкодувати цю шкоду на ДСГП «Ліси України» є не твердження про те, що підприємство саме фізично зрубало дерева, а встановлена судами протиправна бездіяльність постійного лісокористувача у поєднанні зі статтями 105, 107 Лісового кодексу України та статтею 1166 ЦК України.

Таким чином, відповідач фактично змішує методику визначення розміру шкоди та юридичну підставу відповідальності особи, з якої ця шкода стягується.

По-третє, після 1999 року Верховний Суд, у тому числі Об`єднана палата КГС ВС у справі № 909/976/17, уже сформулював спеціальний правовий висновок саме щодо цивільно-правової відповідальності постійного лісокористувача за незаконні рубки, здійснені третіми особами, однозначно визнавши можливість такої відповідальності за протиправну бездіяльність у сфері охорони лісу.

Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, мають враховуватися судами при застосуванні відповідних норм. Це прямо передбачено законодавством про судоустрій.

За таких умов наведене відповідачем відомче роз`яснення 1999 року не спростовує правового підходу, сформованого Верховним Судом при застосуванні чинної моделі цивільно-правової відповідальності постійних лісокористувачів.

Так само не спростовують висновків суду посилання відповідача на судові справи, у яких позови про відшкодування шкоди пред`являлися безпосередньо до фізичних осіб - установлених виконавців незаконних рубок.

Сам факт існування судової практики щодо стягнення шкоди з безпосередніх порушників є цілком закономірним, оскільки такі особи є самостійними суб`єктами відповідальності за незаконне вирубування дерев.

Однак ця практика не доводить неможливості іншої самостійної конструкції відповідальності, відповідальності постійного лісокористувача за неналежну охорону лісу. Саме остання неодноразово підтверджена Касаційним господарським судом та Об`єднаною палатою КГС ВС.

Тому колегія суддів вважає необґрунтованим твердження про те, що прокурор був зобов`язаний очікувати завершення кримінального провадження та встановлення конкретних рубачів і лише після цього звертатися з позовом до таких осіб.

Предмет цього спору полягає у встановленні самостійної цивільно-правової відповідальності постійного лісокористувача за власну поведінку, а не у заміні кримінальної чи цивільної відповідальності осіб, які безпосередньо здійснили незаконну рубку.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне уточнити формулювання суду першої інстанції, за яким «працівниками філії допущено незаконну порубку 33 дерев».

У контексті встановлених обставин таке формулювання не повинно розумітися як висновок про безпосереднє здійснення порубки працівниками відповідача, оскільки належних доказів цього у справі немає, а безпосередні виконавці порубки органом досудового розслідування не встановлені.

Поняття «допущено» у цьому контексті може характеризувати лише неналежне виконання відповідачем охоронних обов`язків, тобто незапобігання незаконній рубці невстановленими третіми особами, за умови доведеності всіх елементів відповідного цивільного делікту.

Таке уточнення не змінює правильності кінцевого висновку суду першої інстанції, однак усуває можливість помилкового ототожнення безпосереднього вчинення незаконної рубки із цивільно-правовою відповідальністю постійного лісокористувача за неналежне забезпечення її недопущення.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що невстановлення безпосередніх виконавців незаконної порубки, незавершеність кримінального провадження № 12023041520000231, відсутність повідомлення про підозру працівникам ДСГП «Ліси України» та процесуальний статус підприємства як потерпілого не виключають можливості покладення на нього самостійної цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання обов`язків постійного лісокористувача, якщо наявність відповідного складу цивільного правопорушення підтверджена сукупністю доказів.

У цій справі, з урахуванням висновків, наведених у попередніх блоках, така відповідальність пов`язується не з безпосереднім вирубуванням дерев працівниками підприємства, а з власною протиправною бездіяльністю ДСГП «Ліси України» щодо забезпечення належної охорони кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва.

Оцінка доводів апелянта щодо порушення правил доказування, стандарту вірогідності доказів, принципів змагальності й диспозитивності та вимог статті 6 Конвенції

Апелянт окремо обґрунтовує необхідність скасування рішення суду першої інстанції посиланням на норми процесуального права, які регулюють доказування та оцінку доказів.

ДСГП «Ліси України» посилається на статті 73, 74, 76, 77, 79, 86 Господарського процесуального кодексу України та наголошує, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається; суд не вправі визнавати обставину встановленою лише тому, що інша сторона її не спростувала; доказування у господарському процесі здійснюється за стандартом переваги більш вагомих доказів, а суд зобов`язаний оцінити докази в їх сукупності.

Також апелянт посилається на принципи змагальності та диспозитивності судового процесу, за якими збір і подання доказового матеріалу покладаються насамперед на сторони, а суд не повинен перебирати на себе функцію однієї зі сторін.

Крім того, скаржник посилається на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «J.K. та інші проти Швеції» та «Краска проти Швейцарії», наголошуючи на необхідності застосування у цивільному процесі стандарту «балансу вірогідностей» та обов`язку суду належно розглянути істотні аргументи сторін.

Колегія суддів погоджується з наведеними апелянтом загальними процесуальними положеннями, проте не погоджується з висновком скаржника про їх порушення судом першої інстанції та про недоведеність позовних вимог за правилами відповідного стандарту доказування.

Відповідно до частини третьої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

Частиною першою статті 74 ГПК України аналогічно передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Стаття 76 ГПК України визначає належними докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять до предмета доказування, тоді як відповідно до статті 77 цього Кодексу обставини, які згідно із законодавством повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

За статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, вважається доведеною, якщо докази на підтвердження такої обставини є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд неодноразово роз`яснював зміст такого стандарту.

Зокрема, у постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 та від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, на які посилається і сам апелянт, застосовано підхід, відповідно до якого висновок про існування певної обставини має бути більш вірогідним, ніж протилежний висновок з урахуванням усіх поданих сторонами доказів. Цей підхід надалі підтверджено, зокрема, палатою КГС ВС у постанові від 21.04.2021 у справі № 910/701/17 та Об`єднаною палатою КГС ВС у постанові від 17.06.2022 у справі № 904/6994/20.

При цьому після законодавчих змін, що набрали чинності 17.10.2019, статтю 79 ГПК України викладено у редакції, якою в господарський процес прямо запроваджено стандарт «вірогідності доказів». Його зміст полягає саме у необхідності співставлення доказів обох сторін, а не у простому підрахунку їх кількості чи формальному встановленні наявності певного документа. Такий підхід підтверджений Верховним Судом і в новітній практиці.

Колегія суддів також погоджується із посиланням апелянта на те, що принцип змагальності не допускає використання так званої концепції негативного доказу.

Верховний Суд у справі № 917/1307/18 наголосив, що певна обставина не може вважатися доведеною лише тому, що інша сторона її не спростувала. Особа, яка стверджує про існування певної обставини, повинна передусім надати позитивні докази її існування; перекладення цього первинного обов`язку на опонента суперечило б принципу змагальності.

Разом із тим саме ця правова позиція не підтверджує доводів апеляційної скарги у справі № 904/1622/26.

У цій справі висновок про наявність підстав для відповідальності відповідача не побудований за логікою: «ДСГП «Ліси України» не довело протилежного, тому позов автоматично є доведеним».

Прокурором подано позитивну доказову базу, яку суди мають оцінювати у сукупності.

Як встановлено судом, наявними у справі доказами підтверджено: факт незаконної порубки 33 сироростучих дерев; конкретне місце лісопорушення - квартал 9 виділ 17 Паньківського лісництва; породу, кількість та діаметри незаконно зрубаних дерев; перебування відповідної території у сфері постійного лісокористування відповідача; відсутність доказів законного відведення зазначених дерев у рубку; розрахунок шкоди, здійснений безпосередньо працівниками відповідача; розмір екологічної шкоди 210 814,37 грн, підтверджений судовою інженерно-екологічною експертизою; а також обставини, на підставі яких суд оцінює належність виконання відповідачем установленого законом обов`язку із забезпечення охорони лісу.

Таким чином, висновки суду ґрунтуються не на відсутності доказів відповідача як такій, а на сукупності позитивних доказів, поданих на підтвердження позову, співставлених із доказами та поясненнями, наведеними стороною відповідача.

Саме після такого співставлення набуває значення питання, чи підтвердило ДСГП «Ліси України» свої власні заперечення про здійснення всіх залежних від нього охоронних заходів.

Таке застосування правил доказування не є «негативним доказуванням».

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України, якщо відповідач посилається як на підставу своїх заперечень на конкретну обставину - наприклад, здійснення систематичних рейдів, фактичне використання певних технічних засобів охорони, неможливість доступу до конкретної ділянки через мінну небезпеку чи неможливість охороняти її у зв`язку з іншими обставинами, саме на ньому лежить обов`язок довести існування такої стверджуваної ним обставини.

Це є звичайним застосуванням принципу змагальності, а не перекладанням на відповідача обов`язку доказувати позов прокурора.

Окремо необхідно враховувати, що у спірних правовідносинах діє спеціальне матеріально-правове правило частини другої статті 1166 ЦК України, відповідно до якого особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Тому розподіл обов`язку доказування у цій справі не зводиться до спрощеної тези, що всі без винятку елементи повинні доказуватися виключно прокурором.

Як уже зазначалося, прокурор має довести шкоду, протиправність поведінки та причинний зв`язок, тоді як відсутність вини доводиться особою, яка заперечує свою відповідальність.

Такий розподіл тягаря доказування встановлений матеріальним законом і тому його застосування не може розглядатися як порушення статей 13 або 74 ГПК України.

Водночас сама презумпція вини за частиною другою статті 1166 ЦК України не звільняє позивача від доказування інших елементів делікту. Саме тому апеляційний суд у попередніх блоках окремо перевірив наявність шкоди, протиправної бездіяльності та причинного зв`язку і не обмежився лише констатацією того, що відповідач не довів відсутності вини.

Таким чином, у цій справі дотримано необхідний баланс між загальним процесуальним правилом статті 74 ГПК України та спеціальним матеріально-правовим розподілом доказового тягаря, передбаченим статтею 1166 ЦК України.

Щодо застосування стандарту вірогідності до доказів у цій справі

Застосовуючи статтю 79 ГПК України, колегія суддів повинна порівняти не окремі ізольовані докази, а конкуруючі версії сторін про фактичні обставини спору.

Версія прокурора полягає у тому, що на підвідомчій відповідачу території відбулася незаконна порубка 33 дерев, заподіяно екологічну шкоду у розмірі 210 814,37 грн, а постійний лісокористувач не забезпечив належного виконання встановленого законом комплексного охоронного обов`язку.

На підтвердження цієї версії надано сукупність документальних доказів, частина яких складена самими працівниками відповідача: акт огляду місця порушення, попневий перелік, матеріали лісовпорядкування, розрахунок шкоди, а також висновок експерта, який підтвердив розмір екологічної шкоди.

Версія відповідача полягає в тому, що ним було вжито всіх можливих заходів охорони, а незаконна порубка сталася незалежно від його поведінки.

Однак, як детально встановлено у третьому, четвертому та п`ятому блоках цього розділу, відповідна версія щодо фактичного здійснення належного комплексу заходів саме стосовно кварталу 9 виділу 17 у відповідний період не отримала такого ж рівня конкретного документального підтвердження.

Тому за результатами співставлення доказів обох сторін висновок про фактичні обставини, покладені в основу позову, є більш вірогідним, ніж протилежна версія відповідача.

Саме такий підхід, а не вимога довести обставини «поза розумним сумнівом», відповідає характеру доказування у господарській справі.

На цьому наголошував Європейський суд з прав людини у справі «J.K. та інші проти Швеції» від 23.08.2016, правовий підхід з якої неодноразово застосовував Верховний Суд: на відміну від кримінального процесу, у цивільних справах застосовується нижчий стандарт доказування, пов`язаний із балансом вірогідностей.

Таким чином, посилання самого апелянта на зазначену практику ЄСПЛ не спростовує, а за обставин цієї справи підтверджує правильність необхідності порівняння вірогідності доказових версій сторін.

Щодо доводів про порушення статей 76, 77 ГПК України

Посилаючись на належність та допустимість доказів, апелянт у апеляційній скарзі наводить зміст статей 76 та 77 ГПК України, проте не доводить існування такої конкретної обставини, яка згідно із законом могла бути підтверджена виключно певним засобом доказування, але була встановлена судом на підставі іншого недопустимого засобу.

Так само скаржником не наведено конкретних підстав вважати, що акт № 34, перелік пнів, матеріали лісовпорядкування, розрахунок шкоди чи висновок експерта були отримані з порушенням закону, яке відповідно до статті 77 ГПК України мало б наслідком їх неприйнятність судом.

Питання використання у господарській справі експертного висновку, складеного в межах кримінального провадження, вже окремо оцінене у другому блоці цього розділу. Сам по собі факт його походження з іншого провадження не означає недопустимості такого доказу; він підлягає оцінці на загальних підставах у сукупності з іншими матеріалами.

Таким чином, загальне цитування апелянтом статей 76, 77 ГПК України без наведення конкретного порушення порядку отримання відповідного доказу або законодавчої вимоги про використання іншого виключного засобу доказування не створює підстав для визнання доказової бази прокурора неналежною чи недопустимою.

Щодо статті 86 ГПК України та оцінки доказів судом першої інстанції

За частинами першою, другою статті 86 ГПК України суд оцінює докази за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних доказів; жодний доказ не має наперед установленої сили, а оцінці підлягають належність, допустимість і достовірність кожного доказу, а також їх вірогідність і взаємний зв`язок у сукупності.

На зазначені положення прямо посилається й апелянт.

Колегія суддів не встановила, що місцевий господарський суд надав будь-якому доказу наперед установленої сили або відмовився досліджувати докази відповідача виключно через особу, яка їх подала.

Суд першої інстанції дослідив факт незаконної порубки, акт та додатки до нього, розрахунок шкоди, висновок експертизи, положення лісового законодавства та заперечення відповідача щодо відсутності вини і належного виконання охоронних функцій.

Водночас, як уже зазначено апеляційним судом, окремі формулювання мотивувальної частини рішення першої інстанції потребували уточнення.

Зокрема, апеляційний суд не покладає в основу свого висновку як самостійну підставу твердження про те, що порубка 33 дерев «не могла залишитися непоміченою», та не погоджується з формулюванням, за яким вихідні дані, зафіксовані працівниками відповідача, нібито взагалі «не можуть оспорюватися» самим відповідачем.

Однак наведені неточності у мотивуванні не свідчать про неправильність кінцевого висновку суду першої інстанції, оскільки апеляційний суд у межах своїх повноважень здійснив самостійну перевірку доказів та аргументів сторін і дійшов того самого результату на підставі повнішої правової оцінки.

Щодо посилань апелянта на принципи змагальності та диспозитивності

Не встановлено колегією суддів і порушення принципу змагальності.

Учасники справи мали можливість подавати докази та процесуальні документи, викладати правову позицію, надавати пояснення та спростовувати доводи процесуального опонента.

Суд не збирав замість прокурора докази щодо факту незаконної порубки чи розміру шкоди і не створював доказової бази позову з власної ініціативи.

Те, що після оцінки наданих сторонами матеріалів суд визнав одні докази та пояснення більш переконливими, ніж інші, не є порушенням змагальності, а становить безпосереднє здійснення функції правосуддя, покладеної на суд статтями 79, 86 ГПК України.

Змагальність забезпечує стороні право подати аргументи й докази, але не гарантує, що суд погодиться із запропонованою нею оцінкою цих доказів.

Щодо статті 6 Конвенції та доводів апелянта про необхідність бути «почутим»

Апелянт правильно зазначає, що справедливий судовий розгляд передбачає обов`язок суду належним чином розглянути істотні аргументи учасників справи.

У рішенні ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» наголошено на необхідності реального розгляду судом подань, аргументів та доказів сторін; цей підхід застосовується і Верховним Судом.

Однак вимога бути «почутим» означає обов`язок суду розглянути істотний аргумент, а не обов`язок погодитися з ним.

У справі, що переглядається, ключові заперечення відповідача - щодо відсутності конкретної протиправної бездіяльності, причинного зв`язку, вини, вжиття охоронних заходів, впливу воєнного стану та постанови №303, невстановлення безпосередніх рубачів, доказового значення кримінального провадження та належності доказової бази були предметом судової оцінки.

Більше того, суд апеляційної інстанції у цій постанові окремо і послідовно надав відповідь на кожну істотну групу доводів апеляційної скарги, у тому числі в тих аспектах, де мотивування суду першої інстанції потребувало уточнення.

За таких обставин саме по собі непогодження ДСГП «Ліси України» з результатом оцінки його доводів не свідчить про порушення права на справедливий судовий розгляд.

Таким чином, посилання апелянта на статті 73, 74, 76, 77, 79, 86 ГПК України, принципи змагальності та диспозитивності, стандарт «балансу вірогідностей» та практику Європейського суду з прав людини не дають підстав для висновку про недоведеність позовних вимог або про таке порушення норм процесуального права, яке могло б зумовити скасування оскаржуваного рішення.

Навпаки, оцінка доказів за стандартом їх вірогідності вказує на те, що сукупність доказів на підтвердження факту незаконної порубки, її місця і характеристик, розміру шкоди та неналежного виконання відповідачем охоронного обов`язку є переконливішою за загальні та недостатньо конкретизовані заперечення відповідача про належне виконання ним усіх залежних заходів.

Підсумовуючи наведене та перевіряючи оскаржуване рішення у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить із того, що основні заперечення ДСГП «Ліси України» зводяться до відсутності, на переконання скаржника, належного доказування протиправної поведінки відповідача, причинного зв`язку та вини; невизначення конкретного охоронного заходу, якого відповідач не здійснив; вжиття підприємством усіх залежних від нього заходів щодо охорони лісу; об`єктивних обмежень, пов`язаних із воєнним станом; невстановлення безпосередніх виконавців незаконної порубки; а також неправильного застосування судом першої інстанції правил доказування та стандарту вірогідності доказів. Саме на цих обставинах апелянт ґрунтує твердження про наявність передбачених статтею 277 ГПК України підстав для скасування рішення і ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Колегія суддів надала оцінку кожній із зазначених груп доводів окремо, з огляду на їх взаємопов`язаність, але без ототожнення різних елементів цивільного правопорушення.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначив правову природу спірних правовідносин як деліктних та правильно виходив із необхідності застосування у сукупності норм цивільного, лісового і природоохоронного законодавства.

Матеріалами справи достовірно підтверджено факт незаконної порубки 33 сироростучих дерев породи «Акація біла» у кварталі 9 виділі 17 Паньківського лісництва, їх кількісні та якісні характеристики, а також розмір заподіяної довкіллю шкоди - 210 814,37 грн. Сам місцевий господарський суд встановив ці обставини на підставі акта огляду, переліку незаконно зрубаних дерев, розрахунку, складеного працівниками лісокористувача, та висновку судової інженерно-екологічної експертизи.

Сукупність зазначених доказів дозволяє встановити не лише наявність 33 пнів, а конкретне місце лісопорушення, породу дерев, їх діаметри, стан та розмір шкоди. Відповідач не надав доказів законного відведення спірних дерев у рубку, а також доказів, які б об`єктивно спростовували кількість незаконно зрубаних дерев, їх параметри або результати експертного визначення шкоди.

Тому доводи апеляційної скарги про недоведеність обставин, які мають значення для справи, у частині самої події незаконної порубки та заподіяння шкоди не підтвердилися.

Разом із тим колегія суддів при апеляційному перегляді не виходила з конструкції автоматичної відповідальності постійного лісокористувача лише через те, що незаконна рубка відбулася на переданій йому території.

Правовий висновок Об`єднаної палати КГС ВС від 09.08.2018 у справі №909/976/17 полягає саме у можливості відповідальності постійного лісокористувача за власне порушення обов`язків з охорони і збереження лісу, а не у встановленні безвинної відповідальності за будь-які дії третіх осіб. Верховний Суд визначив, що для такої відповідальності не є вирішальним, хто безпосередньо здійснив незаконну рубку, якщо доведено порушення лісокористувачем покладеного на нього охоронного обов`язку та відповідний склад цивільного правопорушення.

Саме з урахуванням цього правового підходу колегія суддів перевірила центральний довід апелянта про те, що прокурор не назвав конкретної дії, яку відповідач був зобов`язаний, але не вчинив.

Як зазначено вище, цей аргумент ґрунтується на неправильному розумінні характеру обов`язку постійного лісокористувача. Законодавець не встановлює одного універсального заходу, здійснення якого в будь-якому випадку означало б належне виконання обов`язку щодо охорони лісу. На постійного лісокористувача покладено комплексний обов`язок організувати і забезпечити систему охорони переданого йому лісового фонду, зокрема від незаконних рубок.

Тому протиправність у цій справі оцінюється не через відсутність однієї формальної дії, а через належність виконання такого комплексного охоронного обов`язку.

Суд першої інстанції, по суті, дійшов саме такого висновку, зазначивши, що розроблення конкретних заходів, спрямованих на забезпечення збереження переданого відповідачу у постійне користування лісу, належить до обов`язків самого лісокористувача.

Водночас апеляційний суд детальніше перевірив доводи відповідача про фактичне здійснення таких заходів.

Наведені ДСГП «Ліси України» посилання на значну площу лісового фонду, його несуцільне розташування, штат працівників лісової охорони, систематичні рейди, транспортні засоби, групи оперативного реагування, фотопастки, відеоспостереження та інженерні перешкоди дійсно свідчать про наявність певної організаційної і матеріально-технічної системи охорони лісів у діяльності підприємства загалом.

Проте зазначені твердження не були належним чином конкретизовані щодо кварталу 9 виділу 17 Паньківського лісництва та періоду, який передував виявленню незаконної порубки 25.07.2023.

У досліджених матеріалах справи не вбачається документального підтвердження дати останнього обходу спірної ділянки до виявлення порубки, установленої періодичності її патрулювання, маршрутів відповідних рейдів, результатів оглядів, фактичного застосування на цій території фотопасток, відеоспостереження або інженерних засобів обмеження доступу.

При цьому колегія суддів не вважає, що відповідач мав забезпечити абсолютну фізичну неможливість будь-якої незаконної рубки або постійну присутність працівника біля кожного дерева. Відповідальність підприємства не ґрунтується на недосягненні « 100-відсоткового» результату охорони.

Визначальним є те, що за встановлених у справі обставин відповідач не підтвердив належними та вірогідними доказами реальне здійснення достатнього комплексу превентивних охоронних заходів щодо конкретної ділянки, тоді як частина друга статті 1166 ЦК України покладає саме на особу, яка заперечує свою вину, обов`язок довести, що шкоди завдано не з її вини.

У цьому аспекті правильним по суті є висновок суду першої інстанції про те, що наведені відповідачем загальні твердження щодо здійснення лісоохоронної діяльності не спростовують його вини. Місцевий суд також правильно відмежував покладений на відповідача обов`язок щодо розроблення та здійснення конкретних заходів охорони від обов`язку прокурора самостійно визначати внутрішню модель організації лісоохоронної діяльності професійного лісокористувача.

Не спростовують цього висновку й дії відповідача після виявлення порубки.

Складання акта, попневого переліку, розрахунку шкоди та повідомлення правоохоронного органу підтверджують належне реагування на вже виявлене лісопорушення, але не є самостійним доказом достатності превентивної охорони, яка мала здійснюватися до та під час його вчинення.

Доводи апелянта щодо воєнного стану також були перевірені не формально, а з огляду на їх конкретний вплив на спірні правовідносини.

Колегія суддів урахувала, що комендантська година, безпекові ризики, обмеження використання безпілотних літальних апаратів та інші обставини воєнного часу могли об`єктивно ускладнювати виконання лісоохоронних функцій. Водночас матеріали справи не підтверджують, що саме ці обставини зробили неможливим здійснення охорони кварталу 9 виділу 17.

Зокрема, точний час незаконної рубки не встановлено, а тому відсутні підстави стверджувати, що її було здійснено саме під час комендантської години. Так само не встановлено, що спірна ділянка була замінована, офіційно закрита чи іншим чином об`єктивно недоступна для працівників лісової охорони. Натомість саме працівники відповідача 25.07.2023 здійснювали обхід цієї території, під час якого й виявили незаконну порубку.

Посилання на постанову Кабінету Міністрів України від 13.03.2022 №303 також не доводить звільнення відповідача від обов`язку охороняти переданий йому лісовий фонд, оскільки передбачене нею регулювання заходів державного нагляду (контролю) не тотожне власній організаційній та господарській діяльності постійного лісокористувача з охорони лісів.