Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №161/25976/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/25976/25 Головуючий у 1 інстанції: Пахолюк А. М.

Провадження № 22-ц/802/1122/26 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 серпня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

секретар судового засідання Русинчук М. М.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Виконавчий комітет Луцької міської ради як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , поданою від його імені представником ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2026 року,

В С Т А Н О В И В :

17 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, який, уточнивши заявою від 30.05.2026, обґрунтовував тим, він з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_1 .

Шлюб з відповідачем розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 червня 2011 року, після чого син залишився проживати з ним, а відповідач не піклується про нього, не проявляє інтересу в його подальшій долі, не цікавиться станом здоров`я, не піклується про фізичний і духовний розвиток, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування, не спілкується з ним, тривало проживає за межами України, створила іншу сім`ю і не має наміру змінювати своє відношення до виконання обов`язків.

Відповідач не надає жодного матеріального забезпечення для утримання сина та ухиляється від його виховання.

Ураховуючи наведене, просив позбавити ОСОБА_3 батьківських прав відносно сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2026 року в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 від імені позивача ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове – про задоволення позову.

Зазначає, що суд залишив поза увагою те, що відповідач погоджувалася на позбавлення батьківських прав та самостійно підтверджувала, що у неї відсутній намір брати участь у майбутньому вихованні дитини.

Служба в справах дітей надала висновок про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав.

Неповнолітній син на даний час залишився без батьківського піклування, а матір, не зважаючи на призов позивача на військову службу, свого ставлення до дитини не змінила, участі і надалі у вихованні/утриманні сина не приймає. Дитина залишилася з бабусею, стан здоров`я якої дуже важкий, вона майже не пересувається і дитина вимушена здійснювати за нею догляд, а також почав працювати, щоб отримувати кошти.

Суд першої інстанції не врахував думку дитини, який в судовому засіданні заявив, що вважає матір такою, що втратила моральне право називатися матір`ю. Впродовж майже 15 років відповідач не бачилася з сином і вона не знає як він виглядає, де проживає, не виявляла бажання змінювати стосунки з сином. Вона не проявляє інтересу до сина, не бажає змінювати свою поведінку.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав та просять її задовольнити.

Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, інші учасники справи у судове засідання не з`явилися і їх неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Від відповідача та третьої особи надійшли заяви про розгляд справи у їх відсутності, за наявними у справі матеріалами. Додатково відповідач зазначила про прийняття рішення на розсуд суду. Представник третьої особи просить вирішити спір, виходячи з пріоритету забезпечення найкращих інтересів дитини.

Заслухавши позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.

Згідно зі статями 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України).

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Водночас, позивач не надав суду переконливих обґрунтувань доцільності позбавлення відповідачки батьківських прав, які б відповідали саме інтересам сина, який 16.08.2026 уже досягає повноліття.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується з огляду на таке.

З матеріалів справи встановлено, що сторони ОСОБА_1 і ОСОБА_4 є батьками сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Шлюб між сторонами розірвано у 2011 році.

Позивач з жовтня 2025 року перебуває на військовій службі у лавах ЗСУ.

Фактично неповнолітній ОСОБА_1 проживає з бабою – матір`ю позивача ОСОБА_5 ..

Відповідач ОСОБА_3 не приймає участі в утриманні та вихованні сина, про що в матеріалах справи наявні заяви від її імені про те, що їх син виховується та проживає з народження разом з батьком та перебуває на його повному утриманні. Навчання, оплата всіх витрат (транспорт, проживання, харчування, медичне обслуговування та інші) неповнолітнього сина повністю забезпечує та фінансує його рідний батько ОСОБА_1 .. За період з 14.01.2011 року по теперішній час ОСОБА_1 жодних коштів від відповідача не отримував.

Про те, що успіхами в навчанні сина цікавився завжди лише батько зазначено в листі КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 24 ЛМР». Батько за період навчання відвідував родинні свята, приходив на батьківські збори. Мати ніколи не цікавилася успіхами сина, не відвідувала батьківські збори, виховні заходи, не спілкувалися з вчителями.

Відповідно до листа КНП «ЦПМД ЛТГ» встановлено, що дитина постійно зверталась за медичною та профілактичною допомогою з батьком ОСОБА_1 .. Мати ОСОБА_3 жодного разу з дитиною в медичний заклад не зверталася, участі у лікувальному процесі не приймала.

З показань свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 встановлено, що вони є сусідами позивача і з 2011 року взагалі не бачили відповідача за місцем проживання позивача і його сина, натомість бачили з дитиною лише позивача та його матір ОСОБА_5 ..

Судом першої інстанції також було заслухано думку неповнолітнього ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який пояснив, що проживає разом з батьком і бабусею від народження, матір взагалі не пам`ятає, оскільки остання жодного разу не приїжджала та не виходила з ним на зв`язок, тому відчуває на неї образу.

Відповідно до затвердженого рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради від 17.02.2026 № 108-1 висновку від 12.02.2026 № 23 Служба у справах дітей Луцької міської ради вважає доцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно неповнолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У висновку зазначено, що матір неповнолітнього ОСОБА_1 самоусунулась від виховання сина. З її слів, вона тривалий час не проживає разом з сином, не бере участі у його вихованні, матеріальному утримані та не заперечує щодо позбавлення її батьківських прав. Зі слів бабусі дитини ОСОБА_5 встановлено, що її онук постійно проживав з її сином, позивачем у справі, та з нею, але у жовтні 2025 року її сина ОСОБА_1 було призвано на військову службу в ЗСУ, внаслідок чого онук залишився без законного представника та батьківського піклування.

Служба у справах дітей, враховуючи найкращі інтереси неповнолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вважає за доцільне позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 ..

Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її належне виховання є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (частини перша та друга статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція про права дитини)).

Стаття 9 Конвенції про права дитини зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 1 Закону «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини – це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.

У ч. 1 ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, повагу до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (ст. 141 СК України).

Обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені у ст. 150 СК України.

Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ч. ч. 2, 3 ст. 150 СК України).

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (ч. ч. 1, 2, 4 ст. 155 СК України).

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК України).

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч. 1 ст. 164 СК України. Зокрема, п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, забезпечення безпечних умов життя дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років (ч. 1 ст. 165 СК України).

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини (ч. ч. 1, 4 ст. 169 СК України).

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ч. ч. 2, 3 ст. 171 СК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року в справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).

Також ЄСПЛ наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно до Конвенції (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року в справі «Ілля Ляпін проти росії», заява № 70879/11).

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, що потрібні для ухвалення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є винятковим заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 361/2014/22).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (ч. ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України).

Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені ст. ст. 76-80 ЦПК України.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).

У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків – позбавлення батьківських прав слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.

У цій справі позивач просив позбавити батьківських прав матір дитини.

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що позбавлення батьківських прав матері щодо дитини було ініційоване батьком лише у грудні 2025 року, який у період розгляду справи проходить військову службу, після його мобілізації у жовтні 2025 року.

У судовому засіданні позивач посилався на необхідність ухвалення рішення суду про задоволення позову у тому числі і у зв`язку із його перебуванням у ЗСУ та залишенням у зв`язку із цим сина без батьківського піклування та законного представника його прав, оскільки мати самоусунулася від виконання своїх батьківських обов`язків ще з 2011 року.

Посилання в апеляційному суді на те, що позбавлення матері батьківських прав буде сприяти у набутті можливих пільг для дитини – відхиляються апеляційним судом, оскільки не конкретизовано, яких саме пільг набуде син сторін і таких підстав позовна заява також не містить.

Посилання на відсутність матеріального забезпечення відповідачем свого сина – не приймаються судом, оскільки за весь період після розірвання шлюбу позивач не звертався до суду з позовом про примусове стягнення аліментів на дитину, що не виключає надання такого забезпечення відповідачем у добровільному порядку.

Посилання позивача та його представника на те, що у поданих суду заявах відповідач визнавала позов – відхиляються апеляційним судом, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою ст. 150 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, тому визнання позову відповідачем порушує інтереси дитини і не може бути самостійною підставою для задоволення цього позову.

Подібний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2023 року в справі № 214/5143/22.

Надані позивачем до суду копії нотаріально посвідчених заяв ОСОБА_10 від 11.11.2025 та від 11.09.2012 про те, що їх син з 14.01.2011 перебуває на повному утриманні батька, підтверджують лише факт проживання дитини з батьком, але не підтверджують не спілкування та відсутність будь-якої іншої участі матері у житті дитини.

Крім того, зазначення стороною позивача про тривале проживання матері за межами України не може свідчити про свідоме ухилення матері від виконання нею батьківських обов`язків та саме по собі не є доказом її винної поведінки.

Висновок органу опіки та піклування щодо позбавлення відповідача батьківських прав не є обов`язковим для суду (частини п`ята, шоста статті 19 СК України), такий висновок є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 595/1638/19.

Висновок Служби в справах дітей Луцької міської ради обґрунтовано відхилено судом першої інстанції, оскільки він ґрунтується на письмових доказах, наданих і здобутих позивачем (відповіді на адвокатські запити з КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 24» та КНП « ЦПМД ЛТД», заява ОСОБА_11 від 11.11.2025) в процесі підготовки цього позову для його подання до суду.

У висновку також зазначено, що працівники Служби через застосунок «Вайбер» спілкувалися з відповідачкою по справі, і у заяві від 24.01.2026, надісланій на електронну пошту Служби, вона повідомила, що тривалий час не утримує та не виховує сина і не заперечує щодо позбавлення її батьківських прав. При цьому така заява є неправозгідною у розумінні положень ст. 155 СК України.

Одночасно із цим, письмові пояснення ОСОБА_5 (бабусі дитини) від 03.11.2025, адресовані Службі у справах дітей, мають суперечливий характер щодо мети та підстав позбавлення батьківських прав матері і не лише не відповідають змісту обґрунтувань позову, а й неповно відображені у висновку Служби в справах дітей.

У заяві від 03.11.2025, адресованій Службі у справах дітей Луцької міської ради, матір`ю позивача ОСОБА_5 було зазначено, окрім описаних позивачем у позовній заяві обставин участі матері у житті дитини, підставу звернення до Служби – «прохання повернути батька сину», оскільки її сина (позивача у справі) у жовтні 2025 року (орієнтовно 21 жовтня 2025 року) було мобілізовано до Збройних Сил України, хоча він самостійно виховував дитину і його (позивача) здоров`я є неналежним для військової служби.

Суд першої інстанції звернув увагу і на те, що позов було подано, коли дитині уже виповнилося 17 років, однак до того часу будь-яких спорів щодо утримання дитини матір`ю, порядку участі матері у вихованні дитини чи щодо позбавлення матері батьківських прав між сторонами не виникало.

Тобто, виключно після призову позивача на військову службу в кінці жовтня 2025 року, останній вирішив звернутися 17 грудня 2015 року до суду із цим позовом.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

З огляду на наведене, надаючи оцінку доводам і доказам у кожній справі, суди зобов`язані обережно застосовувати таку процедуру, як позбавлення батьківських прав матері, не допускаючи ситуацій, за яких виникав би сумнів у пред`явленні позовів військовозобов`язаних / військовослужбовців з метою штучного створення умов та обставин, які могли б бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

У цій справі суд першої інстанції дійшов висновку, що пріоритетним для позивача є не спір між батьками про ухилення матері від виконання нею батьківських обов`язків і, як наслідок, - позбавлення її батьківських прав з метою якнайкращого захисту інтересів та прав дитини, а інша мета – встановлення рішенням суду в цій справі існування певних обставин в умовах війни з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

З огляду на вищевикладене, критично оцінивши заяви відповідача ОСОБА_10 , в якій вона зазначає, що не бере участі у вихованні та утриманні сина, не заперечує щодо позбавлення її батьківських прав, оскільки така відмова матері суперечить нормам статті 155 СК України та порушує права дитини, враховуючи встановлену мету звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом – позбавлення батьківських прав матері щодо 17-річного сина, що фактично є бажанням для отримання відстрочки від призову під час мобілізації в режимі воєнного стану, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Фактично у цій справі вбачаються ознаки штучного спору.

Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Батьківські права засновані на спорідненості батьків з дитиною, тому погіршення особистих стосунків батька і дитини чи батьків самої дитини може мати тимчасовий характер і не є підставою для позбавлення батьківських прав.

Встановивши, що позивач не довів наявності виключних підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, зокрема свідомого та умисного ухилення від виконання нею батьківських обов`язків, а також те, що її проживання за межами України об`єктивно ускладнює безпосередню участь у вихованні, зважаючи, що сама по собі думка дитини не є визначальною підставою для позбавлення батьківських прав, а висновок органу опіки та піклування є необґрунтованим і ґрунтується лише на відомостях, наданих позивачем, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові про позбавлення відповідача батьківських прав.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування рішення суду, ухваленого з правильним застосуванням норм матеріального права і додержанням норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , подану від його імені представником ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий – суддя

Судді