Вирок від 17 серпня 2026 р. у справі №681/683/25 — Хмельницький апеляційний суд

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2026 року

м. Хмельницький

Справа № 681/683/25

Провадження № 11-кп/820/203/26

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення Хмельницького апеляційного суду у складі:

судді-доповідача ОСОБА_1

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3

за участю секретарів судового засідання ОСОБА_4 , ОСОБА_5

прокурора ОСОБА_6

обвинуваченого ОСОБА_7

захисника ОСОБА_8

розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Хмельницькому в режимі відеоконференції апеляційну скаргу прокурора Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону ОСОБА_9 на вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 22 грудня 2025 року у кримінальному провадженні №12024244000000633, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 02 квітня 2025 року, яким ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Полонне, Хмельницької області, з середньо-спеціальною освітою, неодруженого, не працюючого, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , не судимого на підставі статті 89 КК України, визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 185 КК України, визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частинами 1 та 2 статті 209 КК України та виправдано на підставі п.2 ч.1 ст. 284 КПК України, та

В С Т А Н О В И Л А :

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення та встановлені судом обставини

Вироком Полонського районного суду Хмельницької області від 22 грудня 2025 року ОСОБА_7 визнано винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України та призначено покарання із застосуванням ч.1 ст. 69 КК України у виді позбавлення волі строком на один рік і шість місяців.

За ч.1 ст.209 та ч.2 ст.209 КК України обвинуваченого ОСОБА_7 виправдано на підставі п.2 ч.1 ст. 284 КПК України через відсутність в діянні складу даних кримінальних правопорушень, в цій частині кримінальне провадження відповідно до ч.7 ст.284 КПК України закрито.

Початок строку покарання ухвалено обчислювати з 08.12.2025 та до вступу вироку у законну силу запобіжний захід ОСОБА_7 залишено попередній - тримання під вартою.

Питання речових доказів вирішено в порядку ст. 100 КПК України.

Відповідно до вироку суду, 12.12.2024 приблизно о 17:00 годині ОСОБА_7 , перебуваючи з дозволу власника ОСОБА_10 в будинку АДРЕСА_1 , дізнався про наявність на картковому рахунку ОСОБА_10 грошей в сумі приблизно 42000 грн., після чого у обвинуваченого виник об`єднаний, єдиний кримінально протиправний намір на викрадення цих коштів.

В цей же день, час та місці, в період дії на території України воєнного стану, обвинувачений отримав від потерпілого його банківську картку № НОМЕР_1 , відкриту у AT КБ «ПриватБанк» з пінкодом до неї, з метою розрахунку за продукти у сільському магазині, при цьому попросив ще мобільний телефон потерпілого, в якому знаходилася сім картка з ПрАТ «Київстар» № НОМЕР_2 , яка є фінансовим номером банківського рахунку, відкритого на ім`я ОСОБА_10 в AT КБ «ПриватБанк». Скориставшись тим, що потерпілий не усвідомлює значення його протиправних дій, вийшов на вулицю та переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, з мобільного телефону набрав багатоканальний номер 3700 AT КБ «ПриватБанк», за допомогою якого замовив і підтвердив послугу «платежі за телефоном», після чого вибрав і підтвердив тип операції «переказ коштів на іншу картку», при цьому ввів номер власної банківської картки, відкритої в AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 , на яку таємно перевів грошові кошти в сумі 10 000 грн., з врахуванням комісії в сумі 50 грн.

14.12.2024 приблизно о 15:00 годині, в період дії на території України воєнного стану ОСОБА_7 знову прийшов до будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_11 , де під вигаданим приводом попросив у потерпілого його мобільний телефон, на що останній погодився, після чого обвинувачений вийшов на вулицю де з мобільного телефону з № НОМЕР_2 в аналогічний спосіб, що й 12.12.2024, таємно перевів на номер власної банківської картки, відкритої в AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 грошові кошти в сумі 10 000 грн., з врахуванням комісії в сумі 50 грн.

16.12.2024 приблизно о 06:00 годині, в період дії на території України воєнного стану ОСОБА_7 в черговий раз прийшов до будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_11 , де під вигаданим приводом попросив потерпілого його мобільний телефон, на що останній погодився, вийшов на вулицю де з мобільного телефону з № НОМЕР_2 в аналогічний спосіб, що й в попередні рази, таємно перевів на номер власної банківської картки, відкритої в AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 грошові кошти в сумі 10 000 грн., з урахуванням комісії в сумі 50 грн., а всього заволодів коштами потерпілого на загальну суму 30000 грн.

Зазначеними діями обвинувачений скоїв злочин, передбачений ч.4 ст.185 КК України - таємне викрадення чужого майна (крадіжка) вчинене в умовах воєнного стану.

Крім того, стороною обвинувачення ОСОБА_7 інкримінувалось також вчинення ним злочинів, передбачених ч.1 ст.209 та ч.2 ст.209 КК України, що обвинувачений діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний та протиправний характер своїх дій, керуючись корисливим мотивом, спрямованим на незаконне збагачення, перебуваючи у селі Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області, достовірно знаючи про незаконне походження грошових коштів, одержаних внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, реалізуючи свій умисел, спрямований на легалізацію (відмивання) майна (грошових коштів), одержаного злочинним шляхом, маючи у розпорядженні належну йому банківську картку AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 , з метою легалізації (відмивання) майна (грошових коштів), одержаного злочинним шляхом, ОСОБА_7 здійснив із ним наступні фінансові операції:

- 12.12.2024, о 18:52 провів оплату за придбані продукти у магазині в с. Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області на суму 309,80 грн.;

о 18:57 провів оплату за придбані продукти у магазині в с. Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області на суму 680,40 грн.;

о 08:44 провів оплату за придбані продукти у магазині в с. Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області на суму 104,95 грн.;

о 09:06 провів оплату за придбані продукти у магазині в с. Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області на суму 209 грн.;

о 10:30 в м Полонне ТГ Шепетівського району Хмельницької області по вул. Л.Українки, 93, із банкомату AT КБ «ПриватБанк» зняв готівку в сумі 8 000 грн.;

о 08:39 провів оплату за придбані продукти у магазині в с. Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області на суму 190,65 грн.;

о 08:41 провів оплату за придбані продукти у магазині в с. Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області на суму 104,95 грн., у такий спосіб легалізувавши (відмивши) кошти в розмірі 9 599,75 грн., які він одержав злочинним шляхом.

Такими умисними діями, які виразились у володінні та розпорядженні майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом, здійсненні фінансової операції особою, яка знала, що таке майно прямо та повністю одержано злочинним шляхом, сторона обвинувачення вважала, що ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 209 КК України.

Окрім того, ОСОБА_12 продовжуючи свою злочинну діяльність, 14.12.2024, приблизно о 15:00 год. повторно викрав у потерпілого грошові кошти в сумі 10000 грн., після чого діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний та протиправний характер своїх дій, керуючись корисливим мотивом, спрямованим на незаконне збагачення, перебуваючи у селі Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області, достовірно знаючи про незаконне походження грошових коштів, одержаних внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, реалізуючи свій умисел, спрямований на легалізацію (відмивання) майна (грошових коштів), одержаного злочинним шляхом, маючи у розпорядженні належну йому банківську картку AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 , з метою легалізації (відмивання) майна (грошових коштів), одержаного злочинним шляхом, ОСОБА_7 повторно здійснив із ним наступні фінансові операції:

о 15:52 в м. Старокостянтинів Хмельницького району Хмельницької області по вул. М.Грушевського, 45, із банкомату AT КБ «ПриватБанк» зняв готівку в сумі 8 000 грн.;

о 09:25 провів оплату за придбані товари у «Перша соціальна аптека» по вул. Острозького, 6 в м. Старокостянтинів Хмельницького району Хмельницької області на суму 69,90 грн., у такий спосіб повторно легалізувавши (відмивши) кошти в розмірі 8 069,90 грн., які він одержав злочинним шляхом.

16.12.2024 обвинувачений приблизно о 06:00 год. знову повторно викрав грошові кошти потерпілого в сумі 10000 грн. після чого діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний та протиправний характер своїх дій, керуючись корисливим мотивом, спрямованим на незаконне збагачення, перебуваючи у селі Білецьке Полонської ТГ Шепетівського району Хмельницької області, достовірно знаючи про незаконне походження грошових коштів, одержаних внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, реалізуючи свій умисел, спрямований на легалізацію (відмивання) майна (грошових коштів), одержаного злочинним шляхом, маючи у розпорядженні належну йому банківську картку AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 , з метою легалізації (відмивання) майна (грошових коштів), одержаного злочинним шляхом, ОСОБА_7 16.12.2024 повторно здійснив із ним фінансові операції в м. Старокостянтинів Хмельницького району Хмельницької області по вул. М.Грушевського, 45, зняв готівку із банкомату AT КБ «ПриватБанк»: о 08:48 - в сумі 1 200 грн.;о 08:49 - в сумі 1 000 грн.;о 08:51 - в сумі 900 грн.;о 08:52 - в сумі 9 000 грн., у такий спосіб повторно легалізувавши (відмивши) кошти в розмірі 12 100 грн., які він одержав злочинним шляхом.

Такими своїми умисними діями, які виразились у володінні та розпорядженні майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом, здійсненні фінансової операції особою, яка знала, що таке майно прямо та повністю одержано злочинним шляхом, вчиненим повторно, за позицією сторони обвинувачення ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.209 КК України.

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

Не погодившись із рішенням суду, прокурор Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу, в якій просив вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 22 грудня 2025 рокустосовно ОСОБА_7 скасувати та ухвалити новий вирок, якимвизнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченихч. 4 ст. 185, ч.1 ст.209, ч.2 ст.209 КК України та призначити останньому покарання за ч.4 ст.185 КК України у виді 5 років позбавлення волі, за ч.1 ст.209 КК України у виді 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади або займатись діяльністю, пов?язаною з фінансово-господарськими операціями на 1 рік та з конфіскацією майна, за ч.2 ст.209 КК України - у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади або займатись діяльністю, пов?язаною з фінансово-господарськими операціями на 2 роки та з конфіскацією майна.

На підставі ч.1 ст.70 КК України призначити остаточне покарання у виді 5 років 3 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади або займатись діяльністю, пов?язаною з фінансово-господарськими операціями строком на 2 роки та з конфіскацією майна.

Прокурор вважає, що вказаний вирок суду підлягає скасуванню у зв?язку із невідповідністю висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, що перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

На переконання сторони обвинувачення суд помилково дійшов висновку про виникнення в обвинуваченого ОСОБА_7 «об`єднаного єдиного кримінального протиправного наміру на викрадення коштів» з карткового рахунку потерпілого ОСОБА_10 .

Згідно вироку суду, дії ОСОБА_7 кваліфіковано лише за ч.4 ст.185 КК України, а саме як крадіжка, вчинена в умовах воєнного стану.

Таким чином, судом першої інстанції фактично кваліфіковано ОСОБА_13 як один епізод злочинної діяльності, з чим не може погодитисьсторона обвинувачення, оскільки вважає, що умисел ОСОБА_7 на повторне викрадення чужого майна виник у обвинуваченого після розпорядження раніше викраденим майном через певний проміжок часу.

Допитаний під час судового розгляду справи ОСОБА_7 повідомив, що він з потерпілим є сусідами, перебувають у довірливих, дружніх відносинах, раніше ним неодноразово купувались продукти в магазині з використанням банківської картки ОСОБА_10 , та він був обізнаний з її пін-кодом. 12.12.2024 під вигаданим приводом попросив у потерпілого його мобільний телефон та вирішив викрасти частину коштів, та витратити їх на власні потреби. Після чого у вище зазначений спосіб, цього ж дня перевів із банківської картки потерпілого на власну банківську картку 10000 грн. В подальшому, після того як витратив раніше викрадені гроші, вирішив знову вчинити крадіжку. Тому, аналогічні дії ним також були вчинені 14.12.2024 та 16.12.2024, а всього викрав у ОСОБА_10 гроші на загальну суму 30 000 грн.

Заволодівши коштами потерпілого обвинувачений в період з 12.12.2024 по 16.12.2024 використавїх на купівлю товарів у магазинах, ліків у аптеці, а також знімав готівку у банкоматах. В скоєному щиро розкаявся, всі викрадені кошти повернув ОСОБА_10 . При цьому, вказані показання є послідовними й такими, що узгоджуються між собою та з іншими дослідженими в суді доказами у справі, підстав не довіряти їм у суду не було.

Прокурор вважає, що такі показання ОСОБА_7 однозначно свідчать про самостійність умислу обвинуваченого на вчинення крадіжки грошових коштів 12.12.2024, 14.12.2024 та 16.12.2024, а відтак і про необхідність окремої кваліфікації відповідних протиправних дій, які утворюють повторність щодо першого злочинного епізоду.

Таким чином, у діях ОСОБА_7 наявні три епізоди злочинної діяльності, які не були об?єднані єдиним умислом, а тому потребують окремої кримінально-правової оцінки з боку суду та утворюють одне щодо одного повторність в розумінні ст. 32 КК України.

Перше кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_7 , фактично виразилось у крадіжці чужого майна, вчиненій в умовах воєнного стану, а друге та третє - у крадіжці чужого майна, вчиненій повторно, в умовах воєнного стану.

Окрім цього, суд першої інстанції невірно дійшов висновку про відсутність в діях обвинуваченого ОСОБА_7 складу кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 тач.2 ст. 209 КК України.

При прийняті вказаного рішення суд першої інстанції керувався лише пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.04.2005 № 5 «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом», незважаючи на досліджені в судовому засіданні докази.

Так, відповідно до роз`яснень, які містяться у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.04.2005 №5, використання коштів або іншого майна, одержаних унаслідок вчинення предикатного діяння, при здійсненні незаконної (у тому числі злочинної) діяльності не утворює складу злочину, передбаченого ст.209 КК України, оскільки в цьому разі їм не надається легального статусу.

Виняток становить використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, відповідальність за яке передбачена ст. 306 КК України.

Таким чином, враховуючи досліджені в судовому засіданні докази, а також покази самого обвинуваченого, судом першої інстанції під час ухвалення вироку безпідставно виправдано ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 тач.2 ст. 209 КК України.

Крім того, призначаючи ОСОБА_7 покарання, суд зазначив, що визнає повне визнання вини, щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення обставинами, які пом`якшують покарання обвинуваченому. Обставин, що обтяжують обвинуваченому покарання судом не встановлено.

Водночас, вказана мотивація суду не у повній мірі відповідає вимогам статей 50, 65 КК України.

На переконання сторони обвинувачення, суд неправильно врахував «щире каяття» обставиною,що пом`якшує покарання обвинуваченого.

Саме по собі формальне визнання вини обвинуваченим несвідчить про його щире каяття. Такі дії обвинуваченого не підтверджуються і матеріалами провадження (відсутні дані на підтвердження того, що він проявив щире каяття у вчиненому), тому суд неправильно визнав «щире каяття» обставиною, що пом`якшує покарання, оскільки визнання ним вини є формальним, обумовленим намаганням уникнути більш суворого покарання. Обвинувачений визнавав свою винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення лише під тиском беззаперечних зібраних доказів, та з метою отримати мінімальне покарання.

На думку сторони обвинувачення вказані судом підстави не є тими обставинами, які б свідчили про зменшення суспільної небезпеки особи обвинуваченого, істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та беззаперечно давали б підстави для висновку про можливість застосування ст.69 КК України. Отже, суд у порушення ст.370 КПК України жодним чином не вмотивував, яким чином ці обставини свідчать про зменшення суспільної небезпеки особи обвинуваченого та істотно знижують ступінь тяжкості правопорушення.

Разом із тим, на думку сторони обвинувачення, під час ухвалення вироку щодо ОСОБА_7 суд першої інстанції достатньою мірою не врахував характеризуючих даних про особу обвинуваченого, який раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних кримінальних правопорушень, але це не призвело до позитивних змін у його особистості та не створило в нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки в суспільстві, він не зробив належних висновків для себе, на шлях виправлення не став і знову вчинив два тяжких умисних злочини.

Крім того, поза увагою суду залишилась негативна характеристика обвинуваченого за місцем проживання та несення служби, натомість очевидно враховано лише позитивні аспекти психологічних та соціальних характеристик особи.

Таким чином, призначення ОСОБА_7 покарання із застосуванням ст. 69 КК України є необґрунтованим, у зв`язку із чим суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосовано закон, який не підлягав застосуванню - ч. 1 ст. 69 КК України.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги, просив скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалити новий, яким визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.185, ч.1 ст 209, ч.2 ст.209 КК України,з наведених в апеляційній скарзі підстав.

Обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_8 заперечували проти задоволення вимог апеляційної скарги прокурора, просили відмовити у їх задоволенні, вирок суду залишити без змін.

В суді апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_7 показав, що знімав кошти 3 рази по 10 тисяч. Всього викрав 30 тисяч. Зняв спочатку 10, потім ще раз. Чому знімав по 10 пояснити не зміг. Викрадати всі гроші не хотів. Хотів викрасти спочатку тільки 10 тисяч. Пізніше вирішив викрасти ще 10 тисяч. Після останньої крадіжки залишилось на карті потерпілого ще 10 тисяч, яке залишив потерпілому. Збитки відшкодував потерпілому повністю. Розкаюється у вчиненому, йому соромно за свої дії.

Потерпілий ОСОБА_10 був належним чином повідомлений про дату, час та місце апеляційного розгляду, однак у судове засідання не з`явився, поважних причин неприбуття не повідомив, щозгідно з частиною 4 статті 405 КПК України не перешкоджає апеляційному розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників судового розгляду, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Мотиви суду

Положення статті 2 КПК України визначають завдання кримінального судочинства, відповідно до яких одне з завдань - це забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Згідно зі статтями 7, 9 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження. Під час кримінального провадження суд зобов`язаний неухильно додержуватися вимогКонституціїУкраїни, КПК України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожному гарантується право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з вимогами статті 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу, тобто кожний доказ повинен бути оціненим з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Ухвалюючи вирок, суд, у відповідності до статті 368 КПК України, серед іншого повинен вирішити питання чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення та чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Відповідно до вимог частини 1 статті 94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.

Відповідно до вимог статті 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги,але вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Вироком суду першої інстанції ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, а саме у таємному викраденні чужого майна, вчиненому в умовах воєнного стану.

При цьому за ч.1 ст. 209 та ч.2 ст. 209 КК України обвинуваченого ОСОБА_7 виправдано на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України через відсутність в діянні складу даних кримінальних правопорушень, в цій частині кримінальне провадження відповідно до ч.7 ст.284 КПК України закрито.

У поданій апеляційній скарзі прокурор, серед іншого, оскаржує висновки суду щодо відсутності в діях ОСОБА_7 складу кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.209 та ч.2 ст.209 ККУкраїни, оскільки вважає, що його вина у вчиненні вказаних кримінальних правопорушень доведена наявними в матеріалах кримінального провадження доказами, яким суд першої інстанції не надав належної оцінки.

Колегія суддів такі доводи прокурора вважає безпідставними.

Виправдовуючи ОСОБА_7 суд зазначив у вироку, що обвинувачений викравши у потерпілого кошти в загальній сумі 30000 грн., відразу використав їх на придбання товарів в магазині, купівлю ліків в аптеці, зняття готівки із банкомату. При цьому ОСОБА_7 не вчиняв з цими коштами будь-які фінансові операції або ж правочини, направлені на надання викраденим коштам легального статусу.

При цьому послався на роз`яснення, які містяться у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.04.2005 № 5 «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» - використання коштів або іншого майна, одержаних унаслідок вчинення предикатного діяння, при здійсненні незаконної (у тому числі злочинної) діяльності не утворює складу злочину, передбаченого ст. 209 КК, оскільки в цьому разі їм не надається легального статусу. Виняток становить використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, відповідальність за яке передбачена ст. 306 КК України.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).

Розумний сумнів – це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об`єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.

Виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений статтею 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме – винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння, як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили (стаття 94 КПК України).

Однак, у цьому кримінальному провадженні стороні обвинувачення не вдалося дотриматися зазначеного вище принципу у частині доведення факту вчинення ОСОБА_7 кримінальних правопорушень, передбаченихч.1 ст.209 КК України та ч.2 ст.209 КК України.

Частиною 1 статті 209 КК України передбачена кримінальна відповідальність за набуття, володіння, використання, розпорядження майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом, у тому числі здійснення фінансової операції, вчинення правочину з таким майном, або переміщення, зміна форми (перетворення) такого майна, або вчинення дій, спрямованих на приховування, маскування походження такого майна або володіння ним, права на таке майно, джерела його походження, місцезнаходження, якщо ці діяння вчинені особою, яка знала або повинна була знати, що таке майно прямо чи опосередковано, повністю чи частково одержано злочинним шляхом.

Частиною 2 цієї ж статті передбачена кримінальна відповідальність за дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або у великому розмірі.

Суб`єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 209 КК України характеризується прямим умислом. Особа усвідомлює суспільну небезпечність вчинених дій, завідомо знаючи про злочинне походження майна або прав на таке майно і бажає вчинити ці дії. Дії, спрямовані на приховування, маскування походження майна, одержаного злочинним шляхом, або володіння ним, права на таке майно, джерела його походження, місцезнаходження» (дії другої групи), із суб`єктивної сторони характеризується метою досягнення результату цих дій у вигляді прихованого чи замаскованого майна.

Для вирішення питання про наявність складу злочину, передбаченого статтею 209 КК України, необхідно встановити, що особа вчинила одну з дій, зазначених у частині 1 цієї статті, з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення предикатного діяння, з метою надання правомірного вигляду володінню, розпорядженню ними, їх використанню, набуттю або приховання чи маскування їх незаконного походження чи володіння ними, прав на них, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення або ж вчинила щодо них фінансову операцію чи уклала угоду.

Під набуттям майна, одержаного унаслідок вчинення предикатного діяння, потрібно розуміти отримання такого майна винною особою, яка усвідомлює його відповідне походження, тим чи іншим оплатним чи безоплатним способом (купівля, отримання в обмін на інші предмети, прийняття як оплата за надані послуги або виконану роботу, одержання як подарунок або як плата за борг тощо). Розпорядження майном, одержаним унаслідок вчинення предикатного злочину, це можливість визначати фактичну долю майна, наприклад, у вигляді передачі іншій особі.

При цьому колегія судів зазначає, що ключовою ознакою складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 209 КК України - легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, є мета надати відповідним активам видимість законності та легальності, щоб їх можна було вільно використовувати.

Основнимбезпосереднім об`єктом злочину, передбаченого ст. 209 КК України є встановлений з метою протидії залученню в економіку майна, одержаного злочинним шляхом, та виконання Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов`язань порядок здійснення підприємницької та іншої господарської діяльності, а також порядок вчинення цивільно-правових угод в частині особистого та іншого подібного використання майна, не пов`язаного з господарською діяльністю.Додатковим безпосереднім об`єктом виступають інтереси правосуддя, нормальне функціонування фінансової системи, засади добросовісної конкуренції.

При цьому, внаслідок вчинення злочину, передбаченого ст. 209 КК України, шкода заподіюється лише державним чи суспільним інтересам.

Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» №361-IXвід 06 грудня 2019, з наступними змінами, спрямований на захист прав та законних інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення національної безпеки шляхом визначення правового механізму запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, у статті 1 якого наведені терміни, які вживаються в такому значенні:

23) доходи, одержані злочинним шляхом, - будь-які активи, одержані прямо чи опосередковано внаслідок вчинення злочину, зокрема валютні цінності, рухоме та нерухоме майно, майнові та немайнові права, незалежно від їх вартості;

65) фінансова операція - будь-які дії щодо активів клієнта, вчинені за допомогою суб`єкта первинного фінансового моніторингу або про які стало відомо суб`єктам первинного фінансового моніторингу, зазначеним у підпунктах "а"-"д" пункту 7 частини другої статті 6 цього Закону, у рамках ділових відносин з клієнтом, суб`єктам державного фінансового моніторингу, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, державним органам, що провадять діяльність у сфері запобігання та протидії, правоохоронним та розвідувальним органам України в рамках виконання цього Закону.

Згідно статті 5 зазначеного Закону до легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, належать будь-які дії, пов`язані із вчиненням фінансової операції чи правочину з доходами, одержаними злочинним шляхом, а також вчиненням дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких доходів, чи володіння ними, прав на такі доходи, джерел їх походження, місцезнаходження, переміщення, зміну їх форми (перетворення), а так само набуттям, володінням або використанням доходів, одержаних злочинним шляхом.

Так, обвинувачений ОСОБА_7 в суді першої інстанції показав, що заволодівши коштами потерпілого, викравши їх у потерпілого,він в період з 12.12. по 16.12.2024, використав їх на купівлю товарів у магазинах, ліків у аптеці, а також знімав готівку у банкоматах. Його дії кваліфіковано за статтею 185 КК України.

Колегія суддів звертає увагу, що стаття 185КК України містить безпосередні вказівки лише на три найбільш характерні ознаки відповідного злочину, які достатні для отримання уявлення про його суспільно небезпечну сутність. Зокрема, це: 1) спосіб (таємне); 2) суспільно небезпечне діяння (викрадення); 3) предмет (чуже майно). Жодна з суб`єктивних ознак злочину у цій конструкції не вказана, хоча це не означає, що вони можуть бути будь-якими чи є не обов`язковими.

Обов`язковими суб`єктивними ознаками крадіжки є корисливий мотив - спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна та корислива мета - збагатитися самому або незаконно збагатити інших осіб, в долі яких зацікавлений винний.

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (заховати, продати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Якщо такої можливості не було, вчинене повинно кваліфікуватися як замах на крадіжку.

Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема його властивостей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо).

Як судом першої інстанції, так і стороною обвинувачення дії обвинуваченого ОСОБА_7 щодо викрадення грошових коштів потерпілого кваліфіковані за статтею 185 КК України, як закінчений злочин, тобто обвинувачений заволодів грошима потерпілого та розпорядився ними на свій розсуд, тобто витратив на продукти харчування, ліки.

Колегія суддів, у даному кримінальному провадженні, не вбачає складу легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, у діяннях обвинуваченого, які полягали виключно у розпорядженні коштами, отриманими від крадіжки, шляхом їх витрачання на особисті потреби, що є кінцевою метою самої крадіжки (реалізацією корисливого мотиву), а не окремим злочином проти господарської діяльності.

Будь-які правочини чи операції, що мають ознаки легалізації, повинні бути спрямовані саме на інтеграцію цих грошей у легальний сектор під виглядом чистих доходів.

У даному пред`явленому ОСОБА_7 обвинуваченні не наведено жодної обставини, яка може свідчити, що обвинуваченим після заволодіння коштами потерпілого, проводилися будь-які фінансової операції, вчинялися правочини з таким майном (коштами), або переміщення, зміна форми (перетворення) такого майна (коштів). Також відсутні дані, що обвинуваченим вчинялися дій, спрямовані на приховування, маскування походження коштів або володіння ними, права на такі кошти, джерела їх походження.Стороною обвинувачення не надано жодного доказу, який може свідчити про умисел обвинуваченого та його намагання приховати чи замаскувати джерело походження коштів.

Під легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, належить розуміти вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна з метою надання правомірного вигляду володінню, їх використанню або розпорядженню ними чи дій, спрямованих на приховання джерел їх походження, а також вчинення з такими коштами або іншим майном фінансової операції чи укладення щодо них угоди за умови усвідомлення особою того, що вони були одержані злочинним шляхом.

Водночас з матеріалів справи достеменно встановлено, що обвинувачений ОСОБА_7 не вчиняв жодних дій щодо легалізації (відмивання) коштів, якими він заволодів шляхом крадіжки коштів.

За таких обставин, у діях обвинуваченого відсутня об`єктивна сторона злочинів, передбачених ч.1 ст.209 КК України та ч.2 ст.209 КК України.

Отже, колегія суддів дійшла висновків щодо неспроможності доводів апеляційної скарги прокурора у частині доведеності вчинення ОСОБА_7 кримінальних правопорушень, передбаченихч.1 ст.209 КК України та ч.2 ст.209 КК України, апеляційна скарга прокурора в цій частині необґрунтована та не підлягає задоволенню.

На підставі встановленого, колегія суддів апеляційного суду вважає вирок суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_7 невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченихч.1 ст.209 КК України та ч.2 ст.209 КК Українита виправдання, законним, вмотивованим та обґрунтованим та не вбачає підстав для його скасування в цій частині.

Разом з тим, колегія суддів вважає слушними доводи прокурора про самостійність умислу обвинуваченого на вчинення крадіжки грошових коштів 12.12.2024, 14.12.2024 та 16.12.2024, та необхідність окремої кваліфікації відповідних протиправних дій, які утворюють повторність щодо першого злочинного епізоду.

Так, при ОСОБА_14 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, суд першої інстанції врахував наступні докази:

- показання самого обвинуваченого ОСОБА_7 , який в суді першої інстанції показав, що він з потерпілим є сусідами, перебувають у довірливих, дружніх відносинах, раніше ним неодноразово купувались продукти в магазині з використанням банківської картки ОСОБА_10 , та він був обізнаний з її пін кодом. 12.12.2024 під вигаданим приводом попросив у потерпілого його мобільний телефон, за допомогою якого дізнався, що на банківський картці ОСОБА_10 є наявні гроші в сумі 42000 грн., а тому вирішив викрасти частину цих коштів, та витратити їх на власні потреби і в нього це вийшло. Перший раз перевів на свою банківську карту 10 тисяч гривень, оскільки перший раз вийшло перекинути кошти на свою банківську карту, потім вирішив повторити ті самі дії ще 2 рази по 10 тисяч гривень. Заволодівши коштами потерпілого він в період з 12.12. по 16.12.2024 використав їх на купівлю товарів у магазинах, ліків у аптеці, а також знімав готівку у банкоматах. В скоєному щиро розкаявся, всі викрадені кошти повернув ОСОБА_10

- виписки про рух коштів по картці № НОМЕР_1 , відкритої у AT КБ «ПриватБанк», власником якої є ОСОБА_10 , котрі вказують, що 12.12.,14.12.,16.12.2024 відбувались банківські операції про переказ коштів по 10002,00 грн. щоразу на картку ОСОБА_7 41**32 (т.1 а/п 65,78).

- виписки про рух коштів по картці AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 , належної обвинуваченому, з якої вбачається, що на його картку НОМЕР_4 з картки № НОМЕР_5 надходили гроші у сумах по 10000 грн., та що ОСОБА_7 у період з 12.12.2024 по 16.12.2024 розпоряджався коштами, придбав товари в магазинах, аптеці та знімав готівку в банкоматах (т.1 а/п80, 86,90).

При цьому, стороною обвинувачення дії ОСОБА_7 щодо вчинених ним епізодів крадіжок коштів, кваліфіковано як сукупність, а також повторність кримінальних правопорушень, а саме перший епізод заволодіння коштами потерпілого кваліфіковано за ч.4 ст. 185 КК України - таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене в умовах воєнного стану, а другий та третій епізоди від 14 та 16 грудня 2024 також за ч.4 ст. 185 КК України, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно, в умовах воєнного стану.

Однак суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність повторності кримінальних правопорушень, а тому дії ОСОБА_7 розглядав як продовжуваний злочин та кваліфікував за ч.4 ст.185 КК України, як крадіжка чужого майна, вчинена в умовах воєнного стану.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 32 КК повторність відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об`єднаних єдиним наміром.

Продовжуваний злочин це діяння, ознаки якого передбачені однією статтею або частиною статті КК і складається з двох або більше тотожних злочинних дій, що мають єдиний злочинний намір (єдиний умисел та загальну мету) і утворюють у своїй сукупності єдиний злочин. Можливість кваліфікації кількох діянь як одного продовжуваного злочину залежить від конкретних обставин того чи іншого кримінального провадження.

Відповідно до ст. 32 КК повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Повторність, передбачена частиною першою цієї статті, відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об`єднаних єдиним злочинним наміром.

Як зазначено в постанові Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19.02.2020, справа № 607/483/19, продовжуваний злочин це діяння, ознаки якого передбачені однією статтею або частиною статті КК і складається з двох або більше тотожних злочинних дій, що мають єдиний злочинний намір (єдиний умисел та загальну мету) і утворюють у своїй сукупності єдиний злочин. Можливість кваліфікації кількох діянь як одного продовжуваного злочину залежить від конкретних обставин того чи іншого кримінального провадження. Якщо кожен з епізодів вчиняється з самостійним умислом підстав вважати злочин продовжуваним немає.

Отже, від повторності злочинів необхідно відрізняти продовжуваний злочин, що складається із двох або більше вчинених у різний час тотожних злочинних діянь, які об`єднані єдиним злочинним наміром. Об`єднання тотожних діянь єдиним злочинним наміром означає, що до вчинення першого з низки тотожних діянь особа усвідомлює, що для реалізації її злочинного наміру необхідно вчинити декілька таких діянь, кожне з яких спрямовано на реалізацію цього наміру. Такі діяння не утворюють повторності, оскільки кожне з них стає елементом одиничного (єдиного) злочину і окремим (самостійним) злочином щодо будь-якого іншого з цих діянь бути не може. При повторності ж тотожних злочинів кожен із них має власну суб`єктивну сторону, зокрема самостійний умисел, який виникає щоразу перед вчиненням окремого злочину.

Колегія суддів приходить до переконання, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про те, що дії ОСОБА_7 з самого початку охоплювалися єдиним наміром на заволодіння грошовими коштами потерпілого у розмірі 30 тисяч гривень, оскільки згідно показів самого обвинуваченого, він не мав наміру ще знімати гроші після першого епізоду, але коли витратив гроші, потім вирішив повторити ті самі дії ще 2 рази по 10 тисяч гривень, тобто обвинувачений щоразу керувався самостійним умислом на заволодіння грошима потерпілого, у різний час, різні дні, виконуючи в аналогічний спосіб усі необхідні дії для досягнення злочинної мети.

Таким чином, проаналізувавши показання самого обвинуваченого щодо наявності у нього умислу на заволодіння коштами потерпілого, колегія суддів приходить до переконання, що з самого початку дії ОСОБА_7 не охоплювалися єдиним наміром на заволодіння грошовими коштами потерпілого у розмірі 30 тисяч гривень, що кожен з епізодів вчинено ОСОБА_7 з самостійним умислом, а тому підстав вважати злочин продовжуваним немає.

З огляду на встановлене, колегія суддів дійшла висновку, що у діях ОСОБА_7 наявні три епізоди злочинної діяльності – викрадення майна, які не були об?єднані єдиним умислом, а тому потребують окремої кримінально-правової оцінки з боку суду та утворюють одне щодо одного повторність в розумінні ст. 32 КК України.

Отже, суд першої інстанції неправильно виключив із обвинувачення ОСОБА_7 за ч.4 ст.185 КК України за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 року кваліфікуючу ознаку – вчинення повторно злочину та кваліфікував дії обвинуваченого за частиною 4 статті185 КК України за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 року як заволодіння чужим майном шляхом обману, вчиненев умовах воєнного стану.

Колегія суддів вважає, що вирок суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

За встановлених обставин, у діях обвинуваченого наявна насамперед кваліфікуюча ознака повторність, що вимагало належної правової оцінки в межах частини 4 статті 185 КК України.

Таким чином, дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів приходить до висновку про доведеність вини ОСОБА_7 за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 року у таємному викраденні чужого майна (крадіжці), вчиненому повторно, в умовах воєнного стану.

Колегія суддів вважає,що доводи апеляційної скарги прокурора проневідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості,заслуговують на увагу, тоді як доводи про неправильне застосування судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме вимог статті 69 КК України є необґрунтованими.

Згідно з вимогами статей 50, 65 КК України та роз`яснень, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24 жовтня 2003 року, з наступними змінами, вирішуючи питання про вид та розмір покарання щодо особи, яка визнається винною у вчиненні злочину, суди зобов`язані дотримуватися загальних засад призначення покарання, через які реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання; приймати до уваги ступінь тяжкості вчиненого винною особою злочину, обставини цього злочину, його наслідки, дані про особу винного та обставини справи, що обтяжують чи пом`якшують покарання. Судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (за статтею 12 КК України), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Досліджуючи відомості про особу обвинуваченого, суд повинен з`ясувати його вік, стан здоров`я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім`ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

Висновки з усіх питань, пов`язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку.

Призначення основного покарання із застосуванням положень статті 69 КК України, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за конкретний злочин, або перехід до іншого, більш м`якого виду основного покарання, або непризначення обов`язкового додаткового покарання може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного. У кожному такому випадку суд зобов`язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу обвинуваченого він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом`якшення покарання. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо.

Положеннями частини 2 статті 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог статті 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. Виходячи з принципу співмірності, цей захід примусу за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

Як убачається з вироку, суд першої інстанції при призначенні покарання обвинуваченому врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 злочину, мотиви і причини його скоєння, розмір викрадених коштів, дані про особу, сімейний та матеріальний стан, визнавши обставинами, що пом`якшують покарання щире каяття ОСОБА_7 , його активне сприяння розкриттю злочину, добровільне та повне відшкодування потерпілому завданої кримінальним правопорушенням шкоди, обтяжуючою покарання обставиною - вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення щодо особи похилого віку та дійшов висновку, що за наявності декількох вище вказаних обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, а також з урахуванням особи обвинуваченого, зокрема являється військовослужбовцем, тому наявні підстави для застосування положень ч.1 ст.69 КК України та призначив ОСОБА_7 покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією ч.4 ст. 185 КК України, а саме у виді позбавлення волі строком на 1 рік 6 місяців.

Колегія суддів погоджується з визначеним судом видом покарання та наявності підстав та можливості застосування при призначенні покарання вимог статті 69 КК України, але вважає визначений судом розмір покараннянедостатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів.

Доводи прокурора про відсутність у обвинуваченого щирого каяття є безпідставними, оскільки ці обставини як пом`якшуючи покарання зазначені у обвинувальному акті та знайшли підтвердження в ході судового розгляду.

Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, які містяться у постанові від 27 листопада 2019 року (кримінальне провадження 629/847/15-к) щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, відверту негативну оцінку своєї злочинної поведінки, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що в ході досудового та судового розгляду обвинуваченийповністю визнав вину, розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину та відшкодував повністю заподіяну злочином шкоду.

Відтак, колегія суддів вважає слушними апеляційні доводи прокурора, що ухвалене судом рішення в частині кваліфікації дій ОСОБА_15 за ч.4 ст.185 КК України за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 рокута в частині розмірупризначеного покарання є незаконним і немотивованим, внаслідок чого судом першої інстанції неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність та обвинуваченому призначенорозмір покарання, який внаслідок м`якості не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Згідно з вимогами статті 409 КПК України, підставами для скасування або зміни вироку при розгляді справи у суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню, відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 413 КПК України.

Згідно зі статтею 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Таким чином, на підставі пункту 4 частини 1 статті 409 КПК України, пункту 2 частини 1 статті 413 КПК України,статті 414 КПК України вирок суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині кваліфікації дій ОСОБА_15 за ч.4 ст.185 КК України за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 рокута в частині призначеного покарання.

На підставі викладеного, приймаючи до уваги вимоги частини 1 статті 420 та частини 1 статті 421 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне вирок суду першої інстанції в цій частині скасувати та ухвалити новий вирок у цій частині, оскільки це погіршує становище обвинуваченого, про що просить прокурор в апеляційній скарзі.

Відповідно до вимог статті 404 КПК України та враховуючи роз`яснення, що містяться у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 15 травня 2006 року «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», апеляційний суд перевіряє вирок у межах апеляційної скарги і не повинен наводити у своєму вироку доводи на підтвердження тих висновків суду першої інстанції, які не оспорювалися в апеляційній скарзі, і скасовує вирок цього суду лише в тій частині, у який визнав його незаконним чи необґрунтованим. Зокрема, якщо в апеляційній скарзі порушено питання про скасування вироку суду першої інстанції у зв`язку з необхідністю застосувати більш суворе покарання або через неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, апеляційний суд не наводить у вироку докази на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину, доводи щодо кваліфікації діяння тощо.

Враховуючи вказані норми кримінального процесуального закону, колегія суддів не проводила судове слідство з метою з`ясування тих фактичних обставин справи, які не оспорювалися.

Таким чином, колегія суддів визнає доведеним, що ОСОБА_7 12.12.2024 приблизно о 17:00 годині перебуваючи з дозволу власника ОСОБА_10 в будинку АДРЕСА_1 , дізнався про наявність на картковому рахунку ОСОБА_10 певної суми грошей, в період дії на території України воєнного стану, обвинувачений отримав від потерпілого його банківську картку № НОМЕР_1 , відкриту у AT КБ «ПриватБанк» з пінкодом до неї, з метою розрахунку за продукти у сільському магазині, при цьому попросив ще мобільний телефон потерпілого, в якому знаходилася сім картка з ПрАТ «Київстар» № НОМЕР_2 , яка є фінансовим номером банківського рахунку, відкритого на ім`я ОСОБА_10 в AT КБ «ПриватБанк». Скориставшись тим, що потерпілий не усвідомлює значення його протиправних дій, вийшов на вулицю та переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, з мобільного телефону набрав багатоканальний номер 3700 AT КБ «ПриватБанк», за допомогою якого замовив і підтвердив послугу «платежі за телефоном», після чого вибрав і підтвердив тип операції «переказ коштів на іншу картку», при цьому ввів номер власної банківської картки, відкритої в AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 , на яку таємно перевів грошові кошти в сумі 10 000 грн., з врахуванням комісії в сумі 50 грн.

Зазначеними діями обвинувачений скоїв злочин, передбачений ч.4 ст.185 КК України - таємне викрадення чужого майна (крадіжка) вчинене в умовах воєнного стану.

Окрім того, 14.12.2024 приблизно о 15:00 годині, в період дії на території України воєнного стану ОСОБА_7 знову прийшов до будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_11 , з метою крадіжки чужого майна, керуючись корисливим мотивом, де під вигаданим приводом попросив у потерпілого його мобільний телефон, на що останній погодився, після чого обвинувачений вийшов на вулицю де з мобільного телефону з № НОМЕР_2 в аналогічний спосіб, що й 12.12.2024, повторно, таємно перевів на номер власної банківської картки, відкритої в AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 грошові кошти в сумі 10 000 грн., з врахуванням комісії в сумі 50 грн., витративши ці кошти в подальшому на власні потреби.

Також 16.12.2024 приблизно о 06:00 годині, в період дії на території України воєнного стану ОСОБА_7 в черговий раз прийшов до будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_11 , з метою крадіжки чужого майна, керуючись корисливим мотивом, під вигаданим приводом попросив потерпілого його мобільний телефон, на що останній погодився, вийшов на вулицю де з мобільного телефону з № НОМЕР_2 в аналогічний спосіб, що й в попередні рази, повторно, таємно перевів на номер власної банківської картки, відкритої в AT КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_3 грошові кошти в сумі 10 000 грн., з урахуванням комісії в сумі 50 грн., витративши ці кошти в подальшому на власні потреби.

Таким чином, обвинувачений ОСОБА_7 таємно та повторно заволодів коштами потерпілого на загальну суму 20000 грн. та скоїв злочин, передбачений ч.4 ст.185 КК України - таємне викрадення чужого майна (крадіжка) вчинене повторно, в умовах воєнного стану.

При призначені ОСОБА_7 покарання, його виду та розміру, колегія суддів враховує наступне.

У відповідності до практики Європейського суду з прав людини, складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (справа «Скополла проти Італії» від 17.09.2009). Для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити особистий і надмірний тягар для особи (справа Ізмайлов проти Росії від 16.10.2008).

Керуючись загальними засадами призначення покарання, а саме статтею 65 КК України, суд має призначати покарання конкретній особі за конкретний злочин, максимально індивідуалізуючи покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують та обтяжують, відповідно до положень статей 66 та 67 КК України.

Виходячи із системного тлумачення законодавства та із усталеної судової практики (постанова Верховного Суду від 22.03.2018 року по справі №759/7784/15-к, провадження № 51-2607 км 18; постанова Верховного Суду від 06.07.2021 року по справі № 243/3208/19, провадження № 51-765км21; постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду у справі № 520/16394/16-к від 27 квітня 2021 року, постанова Верховного Суду від 14 листопада 2022 року у справі № 640/3693/15-к), щире каяття, характеризуючи ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, що склалася, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання.

Про щирість каяття особи свідчить і поведінка засудженого після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю вчиненого нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає у розшуку майна здобутого злочинним шляхом, надає інші докази тощо), добровільно відшкодовує завдані збитки або усуває завдану шкоду, такі дії об`єктивно підтверджують щире каяття особи.

З огляду на наведене, при призначені покарання ОСОБА_7 колегія суддів враховуєступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, який відповідно до ст. 12 КК України відноситься до тяжкого злочину; особу, винного який являється військовослужбовцем, повністю добровільно відшкодував потерпілому завдану шкоду, в силу статті 89 КК України є не судимим, визнавши обставинами, що пом`якшують покарання щире каяття ОСОБА_7 , його активне сприяння розкриттю злочину, добровільне та повне відшкодування потерпілому завданої кримінальним правопорушенням шкоди,обставиною, щообтяжує покарання - вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення щодо особи похилого віку, негативні характеристикиза місцем постійного проживання та за місцем проходження військової служби.

Апеляційний суд також враховує позицію потерпілого ОСОБА_10 , який жодних претензій до обвинуваченого немає у зв`язку із відшкодуванням шкоди.

З урахуванням встановленого, за наявностідекількох вищевказаних обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, відсутності тяжких наслідків від скоєного злочину, а також з урахуванням особи обвинуваченого, який є військовослужбовцем, учасником бойових дій (т1 а/п 115),колегія суддів дійшла висновку, що наявні підстави для застосування положень ч.1 ст.69 КК України.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що виправлення обвинуваченого можливе лише в умовах ізоляції від суспільства, з призначенням покарання обвинуваченому на підставі вимог ст.69 КК України у виді позбавлення волі строком 3 роки,яке буде відповідати тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, сприятиме виправленню обвинуваченого та попередженню вчинення нових злочинів як ним, так і іншими особами, а також не буде становити «особистого надмірного тягаря для особи» та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства й вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 підлягає скасуванню в частині кваліфікації його дій за ч.4 ст.185 КК України за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 року та кваліфікації ОСОБА_16 за епізодами від 14 та 16 грудня 2024 рокуза частиною 4 статті 185 КК України, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно, в умовах воєнного стану,а також в частині призначеного покарання, з ухваленням в цій частині нового вироку, у зв`язку із неправильним застосуванням судом закону України про кримінальну відповідальність, що у свою чергу потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, задовольнивши апеляційну скаргу прокурора частково.

На підставі викладеного, керуючись статтями 404, 405, 407, 420 КПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу прокурора задовольнити частково.

Вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 22 грудня 2025 рокустосовно ОСОБА_7 скасувати в частині кваліфікації його дій за ч.4 ст.185 КК України та призначення покарання.

Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 4 статті 185 КК Українита призначити йому покаранняіз застосуванням ч.1 ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.

В іншій частині вирок суду залишити без змін.

Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_3 ОСОБА_2