Рішення від 12 серпня 2026 р. у справі №726/1096/26 — Садгірський районний суд м. Чернівців

САДГІРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ЧЕРНІВЦІ

Справа № 726/1096/26

Провадження №2/726/406/26

Категорія 61

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

13.08.2026 м. Чернівці

Садгірський районний суд м. Чернівці у складі: головуючого судді Мілінчук С. В.,

за участю секретаря судового засідання Колісник А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань у м. Чернівці, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що не прийняла спадщину та визнання права власності на спадкове майно, -

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог:

Позивач звернулися до суду з зазначеним вище позовом до ОСОБА_2 , який у подальшому викладено у новій редакції, та просив визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що не прийняв спадщину після смерті матері — ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та визнати за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом після смерті матері на житловий будинок загальною площею 69,7 кв. м, житловою площею 46,8 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1232258173101, та земельну ділянку площею 0,0611 га, кадастровий номер 7310136900:48:004:0021, розташовані у АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати сторін — ОСОБА_3 . Після її смерті відкрилася спадщина, до складу якої увійшли належні їй на праві власності житловий будинок та земельна ділянка. Позивач та відповідач є синами спадкодавиці та спадкоємцями першої черги за законом. Позивач у встановлений законом строк прийняв спадщину шляхом подання відповідної заяви нотаріусу. За матеріалами спадкової справи № 133/2025, заведеної приватним нотаріусом Дністровського районного нотаріального округу Чернівецької області Масловською І. Ю., заява ОСОБА_1 про прийняття спадщини була подана у межах установленого шестимісячного строку. Водночас відповідач ОСОБА_2 заяви про прийняття спадщини до нотаріуса не подавав.

Перешкодою для оформлення позивачем спадкових прав стало те, що станом на день смерті спадкодавиці відповідач формально був зареєстрований за адресою її проживання — АДРЕСА_2 . Позивач зазначив, що відповідач фактично протягом тривалого часу за вказаною адресою не проживав, спільного господарства зі спадкодавицею не вів, а тому не може вважатися таким, що прийняв спадщину відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України.

Відповідач відзиву на позов подано не було.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 26.03.2026 року провадження по справі було відкрито та призначено її розгляд за правилами загального позовного провадження.

01.07.2026 року від приватного нотаріуса Дністровського районного нотаріального округа Чернівецької області Масловської І.Ю. до суду надійшла спадкова справа № 133/2025 відкрита після смерті ОСОБА_3

02.07.2026 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено справу до судового розгляду.

Позивач у судове засідання не з`явився, однак направив заяву про розгляд справи у його відсутність. Просила позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, хоча належним чином у визначеному Законом порядку був повідомлений про час та місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.

Статтею 280 ЦПК України передбачено, що у разі неявки у судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, а також якщо відповідач не подав відзив, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.Зі згоди позивача суд ухвалює рішення про заочний розгляд справи, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Суд дослідивши письмові докази у справі, приходить до висновку, що позов обґрунтований та підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Встановлено, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом з реєстру актів цивільного стану, виданим компетентним органом Італійської Республіки, забезпеченим апостилем та перекладом українською мовою (а.с.17-16).

Із свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 31.10.1981 року Лісновським сільською Радою Сакского району Кримської області УССР встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є сином померлої ОСОБА_3 .

Матеріалами справи підтверджено, що відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , також є сином спадкодавиці.

Отже, обидві сторони відповідно до статті 1261 ЦК України належать до спадкоємців першої черги за законом.

Із витягу про реєстрацію у Спадковому реєстрі № 83333263 від 20.11.2025 вбачається, що після смерті ОСОБА_3 заведена спадкова справа № 133/2025 (а.с.94-130).

Матеріали спадкової справи містять заяву ОСОБА_1 від 20 листопада 2025 року про прийняття спадщини (а.с.95).

Доказів подання ОСОБА_2 заяви про прийняття спадщини суду не надано, а спадкова справа таких відомостей не містить.

Відповідно до відповіді № 2529028 від 30 березня 2026 року з Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 13 лютого 1997 року до 5 грудня 2025 року (а.с.46).

Таким чином, на день смерті спадкодавиці ОСОБА_3 17 липня 2025 року — відповідач формально залишався зареєстрованим за тією ж адресою.

Разом з тим актом опитування сусідів № 107 від 19 грудня 2025 року, складеним представниками Мамалигівської сільської ради за участю мешканців с. Подвірне: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , підтверджено, що ОСОБА_2 фактично не проживав у домоволодінні за адресою АДРЕСА_2 протягом останніх 25 років (а.с.31).

На підставі цього акта виконавчим комітетом Мамалигівської сільської ради видано довідку № 815 від 19.12.2025 про фактичне не проживання відповідача за вказаною адресою (а.с.32).

Ті ж обставини підтверджені довідкою виконавчого комітету Мамалигівської сільської ради від 13 березня 2026 року № 179 (а.с.30).

Відомостей про те, що відповідач фактично проживав разом із матір`ю, вів із нею спільний побут чи господарство, матеріали справи не містять.

Суд також враховує, що сам факт реєстрації місця проживання не є тотожним фактичному постійному проживанню.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що для застосування частини третьої статті 1268 ЦК України визначальним є саме факт постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрація місця проживання за однією адресою. Такий підхід відповідає сучасній практиці Касаційного цивільного суду.

Суд оцінює відповідь з Єдиного державного демографічного реєстру як доказ юридичного факту реєстрації місця проживання відповідача, проте не як беззаперечний доказ його фактичного проживання зі спадкодавицею.

Натомість акт опитування сусідів, довідки органу місцевого самоврядування та відсутність будь-яких інших доказів фактичного спільного проживання у своїй сукупності дають підстави для висновку, що станом на 17 липня 2025 року ОСОБА_2 постійно разом зі спадкодавицею не проживав.

Мотиви та доводи, з яких виходив суд та застосовані норми права.

Згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст.16 ЦК України, до яких, зокрема, визнання права.

Реалізуючи, передбачене статтею 55 Конституції України, право на судовий захист та звертаючись до суду особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Крім того, виходячи зі змісту ст. ст. 15, 16 ЦК України та приписів ЦПК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим у силу приписів ст. 4 ЦПК України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що не прийняв спадщину, посилались на те, що останній близько 25 років не проживав за зареєстрованою адресою, на час відкриття спадщини із спадкодавцем не проживав та не звернувся у визначений законом строк із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса.

При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, які прийняли спадщину, склад спадкового майна, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини. Обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі.

Згідно зі статтями 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина перша та друга статті 1220 ЦК України).

У частинах першій та другій статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Частиною першою статті 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Згідно до ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку встановленого ст.1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень ч.3 ст.1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.

За змістом ч.3 ст.1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину лише спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Виходячи з точного змісту даної норми матеріального права, яка має своїм безпосереднім предметом регулювання встановлення юридичного факту, який тягне за собою прийняття спадщини, слід зазначити, що якраз такого факту не відбулося.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 на день відкриття спадщини разом зі матір`ю ОСОБА_3 постійно не проживав та у шестимісячний строк заяву про прийняття спадщини не подав.

Тому, ОСОБА_2 не може являтися таким, що прийняв спадщину на підставі ч.3 ст.1268 ЦК України, після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Статтею 29 ЦК України в редакції, чинній на час відкриття спадщини, встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

Таким чином, реєстрація місця проживання ОСОБА_2 у спадковій будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті матері ОСОБА_3 за адресою реєстрації, оскільки документально спростована належними та допустимими доказами.

ОСОБА_2 , не проживаючи разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, та не подавши заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори, у встановлений законом строк, не може вважатися таким, що прийняв спадщину.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21.10.2020 року у справі №569/15147/17 (провадження № 61-39308св18) та у Постанові Верховного Суду у складі колегії Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №204/2707/19 (провадження №61-15380св20 від 28.04.2021 року).

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК України не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (ч.1 ст.1272 ЦК України).

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи суд вважає, що ОСОБА_2 є таким, що не прийняв спадщину, оскільки у визначений законом строк не звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадищни та фактично не проживав із спадкодавицею на момент відкриття спадщини.

Разом із тим, закон визначає способи захисту цивільного права.

Орієнтовний перелік судових способів захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою статті 16 ЦК України.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року, у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 26 липня 2023 року у справі № 641/3893/20).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі позовні вимоги про визнання особи такою, що не прийняла спадщину, не відповідають належному способу захисту.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що ефективним способом захисту прав спадкоємців у такому випадку є визнання права власності на спадкове майно.

За таких обставин, підстави для задоволення даної позовної вимоги відсутні, оскільки такий спосіб захисту він не відновлює будь-яких порушених прав та інтересів позивачів і не узгоджується із положеннями статті 16 ЦК України.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд в постановах від 26 липня 2023 року у справі № 641/3893/20 та від 02 квітня 2025 року у справі № 751/344/23, від 09.04.2025 року №305/2221/21.

Одночасно вказаний факт, про який позивачем було заявлено самостійну позовну вимогу, враховуються судом під час вирішення позовної вимоги про визнання права власності на спадкове майно.

Щодо позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, суд враховує наступне.

Судом встановлено, що спадкодавиці ОСОБА_3 на праві приватної власності належав житловий будинок загальною площею 69,7 кв. м, житловою площею 46,8 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 . Право власності зареєстроване 24 квітня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Куніциною І. Є., за реєстровим № 9919. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна — 1232258173101.

Також спадкодавиці належала земельна ділянка площею 0,0611 га, кадастровий номер 7310136900:48:004:0021, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Право власності на земельну ділянку зареєстроване на підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2017 року за реєстровим № 9920. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна — 1232264273101 (а.с.27-28, 33-34).

Положеннями статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Тобто внаслідок спадкування майна, яке належало спадкодавцеві на праві власності, право власності на це майно у спадкоємця виникає з часу відкриття спадщини.

Частиною першою статті 328 ЦК України установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст.392 Кодексу).

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Прийняття спадщини спадкоємцем, який звертається з вимогою про визнання права власності на спадкове майно, має встановлюватись належними доказами: копіями документів спадкової справи, якщо така справа заводилася нотаріусом, довідками з житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості є набуття спадкодавцем.

Схожий за змістом правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 11 травня 2022 року у справі № 450/3258/17, від 28 квітня 2022 року у справі № 352/494/16-ц.

Отже, ефективним способом захисту прав спадкоємця, який вважає себе таким, що прийняв спадщину, є вимога до інших спадкоємців (в разі їх відсутності, усунення їх від спадкування чи неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття до відповідної територіальної громади за місцем відкриття спадщини (стаття 1277 ЦК України)) про визнання права власності на спадкове майно.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Підпунктом 4.15 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), визначено, що видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Порушення права, пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Відповідно до частини першої статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Відповідно до статті 1218 ЦК України зазначене нерухоме майно входить до складу спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України, ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги.

Судом встановлено, що він спадщину прийняв належним чином. Інших спадкоємців, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_3 , матеріали справи не підтверджують.

Відомості спадкової справи № 133/2025 свідчать, що саме ОСОБА_1 звернувся із заявою про прийняття спадщини, тоді як відповідач заяви не подавав.

Таким чином, спадкове майно належить позивачу як спадкоємцю, який прийняв спадщину.

Згідно ч.1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Вирішуючи позов таким чином, суд також застосовує положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практику ЄСПЛ, що передбачено положеннями ст.10 ЦПК України.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право на ефективний засіб юридичного захисту та передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

В рішенні ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма (ст.13 Конвенції) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

В рішенні ЄСПЛ «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (№ 38722/02, п.75) зазначено, що засіб захисту, що вимагається згаданою статтею (ст.13 Конвенції) повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до вимог ч.1 ст. 9 Конституції України, ратифікована Законом від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків... має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції). Як зазначено в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Будченко проти України», «найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним».

При цьому, судом також враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.

Отже, з урахуванням вищевикладеного та того, що позивач фактично прийняв спадщину за законом після смерті спадкодавиці ОСОБА_3 , однак у нього існують перешкоди в оформленні спадкової прав у нотаріальному порядку, суд використовуючи винятковий спосіб захисту визнання права власності на спадкове майно, дійшов висновку, що позов є обґрунтованим і таким, що підлягає частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат

У частині першій, другій статті 141 ЦПК України зазначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням приписів цієї норми, понесені судові витрати покладаються на позивача та відшкодуванню не підлягають.

Висновки суду за результатами розгляду справи

Враховуючи викладене, виходячи з того, що позивачами доведено наявність перешкод в оформленні спадкових прав, а тому суд приходить до переконливого висновку, що позов обґрунтований та підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 328, 392, 1216, 1217, 1218, 1261, 1268, 1269, 1296 Цивільного кодексу України; ст.ст. 3, 4, 12, 13, 76-83, 130, 131, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що не прийняла спадщину та визнання права власності на спадкове майно – задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , (РНОКПП – НОМЕР_2 ), адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , право власності на спадкове майно за законом, а саме: житловий будинок загальною площею 69,7 кв.м, житловою площею 46,8 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1232258173101, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; на земельну ділянку площею 0,0611 га кадастровий номер 7310136900:48:004:0021, цільове призначення — для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1232264273101, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Заочне рішення не проголошувалося в силу ч. 4 ст. 268 ЦПК України.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача про його перегляд, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 19.08.2026 року.

Головуючий суддя С. В. Мілінчук