Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №450/410/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 450/410/24 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.

Провадження № 22-ц/811/1207/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання - Федчун Н. С.,

з участю - приватного виконавця Пиця А. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Пиця Андрія Андрійовича на ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 березня 2026 року у справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Пиця Андрія Андрійовича про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, у якому зареєстровані малолітні діти, заінтересовані особи: ОСОБА_1 , товариство з обмеженою відповідальністю «Ескроу Капітал», акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк»,

ВСТАНОВИВ:

у лютому 2026 року приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Пиць А. А. (далі - приватний виконавець Пиць А. А.) звернувся до суду із поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, у якому зареєстровані малолітні діти, а саме на квартиру АДРЕСА_1 .

Подання обґрунтоване тим, що на його виконанні перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_1, до складу якого входять: виконавче провадження № НОМЕР_2 від 30 червня 2021 року, відкрите на підставі виконавчого напису № 49797, виданого 24 травня 2021 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Грисюк О. В., про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «ПУМБ» заборгованості в розмірі 51 734 грн 06 коп.; виконавче провадження № НОМЕР_3 від 16 вересня 2024 року, відкрите на підставі виконавчого листа № 450/410/24, виданого 05 серпня 2024 року Пустомитівським районним судом Львівської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «ПУМБ» 31 125 грн 58 коп. заборгованості по тілу кредиту за кредитним договором № 200718967801 від 11 жовтня 2016 року, заборгованості за кредитним договором № 1001396478301 від 04 вересня 2019 року у розмірі 30 170 грн 56 коп., яка складається з 30 161 грн 05 коп. заборгованості по тілу кредиту, 09 грн 51 коп. заборгованості по відсоткам, судового збору у розмірі 2 422 грн 40 коп.; виконавче провадження № НОМЕР_4 від 15 жовтня 2024 року, відкрите на підставі дубліката виконавчого листа № 1316/4261/12, виданого 05 квітня 2024 року Пустомитівським районним судом Львівської області про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором № МL-600/029/2008 від 06 лютого 2008 року в розмірі 65 312,98 доларів США, що еквівалентно 521 458 грн 83 коп. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості, пені в сумі 1 197 279 грн 76 коп., а також судового збору у розмірі 3 219 грн 00 коп. Так, 30 червня 2021 року ним винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_2, 16 вересня 2024 року - про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3, а 15 жовтня 2024 року - про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_4, які скеровано боржнику для виконання. Вказаними постановами зобов`язано боржника виконати обов`язки, передбачені статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження», однак такі ним проігноровано та не виконано. 16 вересня 2024 року в межах виконавчого провадження винесено постанову про арешт коштів боржника. 15 жовтня 2024 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_4 винесено постанову про арешт коштів та майна боржника. В ході виконавчих дій встановлено, що ОСОБА_1 отримує дохід від ТОВ «Агромат», ТОВ «Регно Італія УА», ТОВ «ТРН-Інвест», внаслідок чого 16 жовтня 2024 року винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Крім цього, в ході виконавчих дій встановлено, що за боржником не зареєстровано жодного транспортного засобу, однак на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , в якій зареєстровані неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 07 листопада 2024 року він звернувся до виконавчого комітету Зимноводівської сільської ради Львівського району Львівської області із запитом про надання дозволу на реалізацію згаданої вище квартири, на що 14 листопада 2024 року фактично отримав відмову. Також зазначив, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 листопада 2020 року у справі № 450/2473/20 розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстрований 29 квітня 2006 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану, актовий запис № 689. З вказаного рішення також убачається, що з червня 2020 року ОСОБА_2 разом з дітьми не проживають із ОСОБА_1 . Окрім наведеного, квартира АДРЕСА_1 , не є єдиним майном боржника, оскільки на його виконанні перебуває виконавче провадження № НОМЕР_5 з примусового виконання виконавчого напису № 2816, виданого 23 липня 2014 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності ОСОБА_4 17 жовтня 2024 року ним отримано ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 10 вересня 2024 року у справі № 466/8516/24, згідно якої замінено боржника ОСОБА_4 правонаступником ОСОБА_5 у виконавчому провадженні № НОМЕР_5. Додатково вказав, що 20 січня 2026 року ним отримано заяву стягувача - ТОВ «Ескроу Капітал», з якої убачається, що в провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області перебуває на розгляді справа № 450/306/25 про поділ майна подружжя між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , до участі в якій стягувача залучено в якості третьої особи, а також повідомлено, що діти в квартирі АДРЕСА_1 , не проживають. З огляду на викладене, просив подання задовольнити.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 березня 2026 року в задоволені подання приватного виконавця Пиця А. А. відмовлено.

Ухвалу суду оскаржив приватний виконавець Пиць А. А., подавши в квітні 2026 року через систему «Електронний суд» апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 березня 2026 року скасувати.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при винесенні оскарженої ухвали, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що приватним виконавцем не надано доказів на підтвердження обставин, викладених у поданні. Так, суду приватним виконавцем доведено, що боржник не виконує покладених на нього обов`язків, що свідчить про його недобросовісність, небажання виконувати виконавчі документи, які перебувають на примусовому виконання у приватного виконавця. Грошових коштів, на які приватним виконавцем накладено арешт, не достатньою для повного та фактичного виконання. За боржником не зареєстровано транспортні засоби. Приватним виконавцем з`ясовано, що боржник ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , в якій окрім боржника також зареєстровані: ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , при цьому ОСОБА_3 та ОСОБА_3 є малолітніми (неповнолітніми) дітьми боржника. З наданої органом опіки та піклування на запит приватного виконавця про надання дозволу на реалізацію майна боржника відповіді убачається, що законні представники дітей чи самі діти з даного питання до цього органу не звертались. Вказує, що згадане майно є не єдиним майном боржника, а в цьому майні його діти фактично не проживають. Щодо іншого, наявного у боржника нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , звернути стягнення на таке не видається можливим, у зв`язку із запровадженим на час дії воєнного стану мораторієм.

Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення приватного виконавця, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зауважував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у державі, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (наприклад, справа «Жовнер проти України» від 29 червня 2004 року, заява № 56848/00, § 33). Право на звернення до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби правова система держав-учасниць Конвенції допускала, що судове рішення, яке набрало законної сили та є обов`язковим для виконання, залишалося би невиконаним стосовно однієї зі сторін всупереч її інтересам. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд визначає в межах, встановлених ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; справедливості, неупередженості та об`єктивності; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями.

Відповідно до частини першої, пункту 6 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

У статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.

За вимогами частин першої, другої, п`ятої, шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця). Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Згідно з частиною восьмою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.

Статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.

У абзаці дев`ятому пункту 3 розділу II Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок) визначено перелік документів (в електронній або паперовій формі), які подаються разом із заявкою на реалізацію арештованого майна. Так, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, - надається копія дозволу органів опіки та піклування або відповідне рішення суду.

Пунктом 3 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція) визначено, що залучення органів опіки та піклування відповідно до покладених на них повноважень обов`язково здійснюється державним виконавцем при виконанні рішень про відібрання і передання дитини, а також у разі необхідності забезпечення прав та інтересів дітей та непрацездатних осіб, які потребують опіки (піклування).

У пункті 30 розділу VIII Інструкції зазначено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

У частині другій статті 6 СК України передбачено, що малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

Відповідно до частин другої, третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частинами першою-третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Таким чином, беззаперечним є те, що, враховуючи вимоги Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та положення Інструкції, державний або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна (постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 751/15667/15-ц, від 25 листопада 2019 року в справі № 718/482/15-ц, від 15 лютого 2023 року в справі № 2-537/11, від 21 березня 2024 року в справі № 280/2937/22, від 22 жовтня 2025 року в справі № 448/778/23).

Вимога про отримання державним або приватним виконавцем дозволу органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить малолітній/неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема, передбачених статтями 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», від можливого порушення.

Отже, передача на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, без дозволу органу опіки та піклування або відповідного рішення суду, є неможливою.

Водночас законодавством України не визначено порядку надання органом опіки та піклування згоди на примусову реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти.

Особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, при цьому зацікавленою особою виступає стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Разом з тим, стягувач не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. В свою чергу боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. В той же час, чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року в справі № 755/12052/19 вказано, що «на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для судових рішень, які передбачають стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього учасника виконавчого провадження щодо дій виконавця та/або органу опіки та піклування. Наведене однаковою мірою стосується як діяльності державних виконавців, так і приватних виконавців».

Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.

Розглянувши вказану справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність отримання державним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, однак саме у цій справі не погодилася з доводами скаржниці, оскільки дійшла висновку, що у її онуків житлові права на її нерухомість не виникли з огляду на недобросовісні дії скаржниці щодо реєстрації місця проживання власних онуків саме з метою перешкоджання виконавчому провадженню.

Таким чином, державний чи приватний виконавець спочатку повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а у разі відмови органу опіки та піклування у наданні відповідного дозволу державний чи приватний виконавець, з метою забезпечення виконання судового рішення та одночасного дотримання прав і законних інтересів дітей, має право звернутися до суду для вирішення питання щодо можливості реалізації такого майна.

Подібні за змістом висновки викладено в постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 751/15667/15-ц, від 25 листопада 2019 року у справі № 718/482/15-ц, від 15 лютого 2023 року в справі № 2-537/11, від 04 жовтня 2023 року в справі № 925/362/20, від 13 березня 2025 року в справі № 2-2116/11 та від 08 квітня 2026 року в справі № 686/26508/22.

Положеннями статті 435 ЦПК України передбачено відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання, згідно з частинами першою, третьою якої за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Відповідно до положень пункту 10 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення.

З метою усунення обставин, які унеможливлюють виконання судового рішення, зокрема відсутності дозволу органу опіки та піклування або відмови у наданні такого дозволу на реалізацію нерухомого майна, право власності чи право користування яким мають діти, державний чи приватний виконавець має право звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, у якому зареєстровані діти. Така заява підлягає розгляду судом у порядку, передбаченому статтею 435 ЦПК України.

Схожий висновок щодо застосування норм частин першої, третьої статті 435 ЦПК України, зміст яких є тотожним положенням частин першої, третьої статті 331 ГПК України, викладено в постановах Верховного Суду як у складі Касаційного цивільного суду, так і у складі Касаційного господарського суду від 15 лютого 2023 року в справі № 2-537/11 та від 15 травня 2025 року в справі № 158/3041/21, а також від 28 липня 2025 року в справі № 910/8230/23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначав, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду про стягнення коштів, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець наділений правом звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка підлягає розгляду судом у порядку, встановленому статтею 435 ЦПК України. Права кредитора у спірних правовідносинах захищені судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості, виконання якого здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» та розділом VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України. Разом з тим звернення кредитора з окремим позовом про визнання малолітньої дитини, місце проживання якої зареєстровано без згоди іпотекодержателя, такою, що втратила право користування і виселення з іпотечного майна, з метою його ефективної реалізації в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості, дозволяє суду надати оцінку балансу прав та інтересів сторін, найкращих інтересів дитини, добросовісності дій учасників правовідносин тощо (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 522/3747/22).

Під час розгляду заяви (подання) суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні; чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення; чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання; чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання; яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення питання про можливість реалізації такого майна. (постанови Верховного Суду від 15 лютого 2023 року в справі № 2-537/11, від 04 жовтня 2023 року в справі № 925/362/20 та від 08 квітня 2026 року в справі № 686/26508/22).

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (стаття 379 ЦК України).

Статтею 7 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року визначено, що дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім`я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов`язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

Згідно із частиною першою статті 144 СК України батьки зобов`язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Невиконання цього обов`язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до частин першої, четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин) (далі - Закон № 1382-IV).

Згідно з абзацом п`ятим статті 3 Закону № 1382-IV місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Поряд з цим, з 01 грудня 2021 року набув чинності Закон України від 05 листопада 2021 року № 1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (далі - Закон № 1871-IX), який регулює відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг.

Частиною четвертою статті 1 Закону № 1871-IX визначено, що декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила.

Місце проживання (перебування) особи, зареєстроване до набрання чинності цим Законом, не підлягає повторній реєстрації (декларуванню) (пункт 2 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1871-IX).

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (частини перша та третя статті 160 СК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У постанові від 16 червня 2026 року в справі № 757/16119/18-ц Верховний Суд звернув увагу на те, що оскільки реалізація квартири, в якій зареєстровані батьки та діти, є крайнім заходом, доводи та докази приватного виконавця на підтвердження подання про надання дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, у якому зареєстровані неповнолітні особи, мають бути переконливими, з урахуванням, зокрема, того, шо орган опіки та піклування відмовив у наданні дозволу на таку реалізацію.

Відповідно до положень частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тобто як доказування, так і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Під час розгляду цієї справи, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу також на таке.

Абзацом першим пункту 1 розділу І Порядку визначено, що арештоване майно (далі - майно) - рухоме або нерухоме майно боржника (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та цінних паперів), на яке звернено стягнення і яке підлягає примусовій реалізації.

Реалізація майна здійснюється після визначення його вартості (оцінки) відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» (абзац перший пункту 1 розділу ІІ Порядку).

Як зазначено в абзаці першому пункту 3 розділу II Порядку виконавець у строк не пізніше п`яти робочих днів після ознайомлення сторін із результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна готує проект заявки на реалізацію арештованого майна, який містить інформацію, передбачену пунктом 2 цього розділу.

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Згідно з частиною третьою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності/спеціальному майновому праві, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Частинами першою, другою статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Питання визначення вартості майна боржника, оцінки майна боржника врегульовано положеннями статті 57 Закону України «Про виконавче провадження».

Як зазначено в абзаці першому частини першої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом проведення електронних аукціонів або за фіксованою ціною.

Виходячи із системного аналізу наведених норм законодавства про виконавче провадження можна зробити висновок про те, що державний чи приватний виконавець може звертатися до суду з поданням про надання дозволу на реалізацію нерухомого майна, право власності чи право користування яким мають діти, після того, як ним проведено усі необхідні виконавчі дії, котрі передують передачі такого майна на реалізацію, та за відсутності, станом на такий момент, дозволу органу опіки та піклування на таку реалізацію або відмови у наданні дозволу на реалізацію нерухомого майна, право власності чи право користування яким мають діти.

Аналіз змісту як доданих до подання документів, так і матеріалів справи, свідчить, що приватним виконавцем не підтверджено, що ним проведено усі необхідні виконавчі дії, які передуються передачі нерухомого майна на реалізацію, право користування ким мають неповнолітні діти боржника. Так, до матеріалів подання додано лише постанову про арешт майна боржника від 15 жовтня 2024 року, якою накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , а також довідку про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні /будинку осіб, з якої убачається, що в арештованому майні зареєстровані, зокрема, двоє неповнолітніх дітей боржника. Також до подання додано запит виконавця до органу опіки та піклування про надання згоди на реалізацію згаданого майна, лист-відмова в надані такої згоди, а також акт приватного виконавця від квітня 2025 року.

Водночас до подання не додано жодних інших документів, які свідчать про проведення приватним виконавцем дій, які передують передачі арештованого майна на примусову реалізацію, зокрема, про опис та арешт майна (коштів) боржника, проведення його оцінки (призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання), повідомлення сторін виконавчого провадження про результати визначення вартості (оцінки) майна.

З цього приводу, колегія суддів враховує також те, що оскільки реалізація нерухомого майна боржника здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна, до подання не додано доказів невиконання постанов приватного виконавця про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

Колегія суддів зважає також на те, що з метою виявлення рухомого майна боржника, приватний виконавець звернувся до суду з поданням про примусове проникнення до житла, дозвіл на реалізацію якого є предметом вирішення подання у справі, що переглядається. Проте, лише постановою Львівського апеляційного суду від 13 серпня 2026 року йому наданий такий дозвіл, який на даний час ним не реалізований.

Під час апеляційного розгляду також встановлено, що у провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області перебуває цивільна справа № 450/306/25 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третя особа: ТОВ «Ескроу Капітал» про поділ майна подружжя, одним із об`єктів поділу в якій є квартира АДРЕСА_1 . Провадження у даній справі відкрито ухвалою суду від 16 квітня 2025 року, тобто до моменту звернення приватного виконавця до суду з даним поданням.

Наведене свідчить, що в даному випадку існує реальний спір про право щодо нерухомого майна, дозвіл на реалізацію якого намагається отримати від суду приватний виконавець у справі, що переглядається.

Тобто, наявні підстави для залишення подання без розгляду, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 червня 2022 року в справі № 2-591/11, які уточнено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 367/252/24.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в цілому дійшов обґрунтованого та правильного висновку про відсутність підстав для задоволення подання приватного виконавця, а доводи апеляційної скарги таких висновків не спростовують, адже відповідні доводи щодо того, що згадане майно є не єдиним майном боржника, а в цьому майні його діти фактично не проживають, можуть бути перевірені судом за умови належного обґрунтування підстав для звернення з відповідним подання, що за обставинами цієї справи не встановлено. При цьому для правильного вирішення питання про надання дозволу на реалізацію майна, суду не достатньо встановити лише доведення приватним виконавцем факту невиконання боржником, покладених на нього обов`язків.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції дотримався норм процесуального права при вирішенні питання про надання дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно боржника, відтак підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Тому таку необхідно залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу - без змін.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції щодо залишення апеляційної скарги без задоволення, підстави для здійснення розподілу судових витрат за розгляд справи судом апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Пиця Андрія Андрійовича залишити без задоволення.

Ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: С. М. Бойко

А. В. Ніткевич