Рішення від 16 серпня 2026 р. у справі №459/2741/25 — Шептицький міський суд Львівської області

Справа № 459/2741/25

Провадження № 2/459/833/2025

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2026 року Шептицький міський суд Львівської області в складі:

головуючого – судді Отчак Н.Я.,

з участю секретаря судового засідання Савіцької Б.Б.,

представника позивача Яроша В.В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Бордюка М.Й.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Шептицький за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ярош Владислав Вікторович, через систему Електронний суд звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , яким в порядку поділу спільного майна колишнього подружжя просить визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки у праві спільної часткової власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 74,5 м.кв. (Реєстраційний номер майна з реєстру прав власності на нерухоме майно: 4645345).

В обґрунтування заявленого позову покликається на те, що 13 листопада 1993 року між ним та відповідачем зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19.06.2012. Вказує, що за час шлюбу за спільні кошти ними було придбано нерухоме майно, що є об`єктом спільної власності подружжя. Зокрема, ними придбано квартиру АДРЕСА_2 (до зміни назви – м.Червоноград), право власності на яку зареєстровано за відповідачем. Маючи бажання поділити майно, що перебуває у спільній сумісній власності на частки (шляхом укладення відповідного нотаріального договору), він звернувся до відповідача із відповідною заявою, однак відповідач у заяві від 30.07.2025 повідомила, що позивач не має жодного права на спірну квартиру. З огляду на наведене, вважає, що спірне майно підлягає поділу в рівних частках відповідно до ст.60, 69, 70 СК України.

Ухвалою Шептицького міського суду Львівської області від 14.08.2025 в порядку забезпечення позову накладено арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою від 20.08.2026 позовну заяву залишено без руху.

Після усунення недоліків позовної заяви, ухвалою від 28.08.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 22.09.2025.

01.09.2025 надійшов відзив на позов, у якому представник відповідача висловився про необгрунтованість позовних вимог. Зазначає про недобросовісну поведінку сторони позивача, корисливість мети останнього, оскільки шлюб між сторонами, укладений 13.11.1993, розірваний рішенням Червоноградського (тепер Шептицького) міського суду Львівської області 19.06.2012, у якому вказано, що спору про майно у них немає. Звертає увагу, що відповідачем не сплачувалися аліменти присуджені рішенням Червоноградського міського суду від 24.04.2012 на користь відповідачки ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 1998 р.н., зв`язку із добровільним вирішенням всіх майнових відносин. Згідно з поясненнями відповідача позивач, до того ж, не надав коштів і на утримання іншого сина ОСОБА_4 , який на момент розірвання шлюбу вже був повнолітній, тому позов про стягнення аліментів на час навчання не пред?являвся. Через добровільне вирішення майнових відносин у вказаний спосіб, позови про стягнення аліментів на час навчання дітей: ОСОБА_4 (з 2010-2015 рр. у Львівській колітехніці) та ОСОБА_3 (з 2013-2017 рр. у Червоноградському гірничому технікумі) не пред?являлися. Такої домовленості сторони дотримувались протягом 13 років до 2025 року, в інтересах дітей, що допускається законодавством та про що позивач завжди стверджував навіть в розмовах із спільними знайомими.

Окрім того, після придбання 07.02.2004 спірної квартири, ОСОБА_1 був отриманий кредит в АТ КБ «ПриватБанк» на період з 01.03.2007 до 01.03.2017 на споживчі цілі - ремонт вказаної квартири. Отримання кредиту та передача спірної квартири для забезпечення кредитних зобов`язань здійснювалось з письмової згоди позивача, а кошти поверталися банку зі сплатою відсотків та інших передбачених договором платежів відповідачкою самостійно. Позивач постійно знаходився за кордоном, ухиляючись як від утримання дітей так і від виконання інших сімейних обов?язків, а в часи коли вони були разом, в тому числі за кордоном, застосовував до відповідача фізичне насильство, що в кінцевому результаті і привело до розірвання шлюбу у 2012 році. Також відповідач повертала позику, яку отримував позивач для виїзду за кордон, та з врахуванням чого також позивач і відмовився від своїх претензій на цю квартиру, залишивши її повністю у власності відповідача, що в праві був зробити згідно ст.347 ЦК України. Оскільки, з врахуванням всього наведеного вище, виникала потреба у погашенні боргів, то у зв?язку з цим позивач навіть з Португалії надавав письмову згоду від 24.04.2012 (після рішення про стягнення аліментів і безпосередньо під час судового процесу про розірвання шлюбу), але вже коли сторони спільно не проживали та не вели спільного господарства, на відчуження цієї квартири на умовах та за ціну на розсуд відповідача, щоб не сплачувати аліментів. Вказує, що це була свого роду компенсація ним у такий спосіб не надання допомоги дітям та повернення вказаних вище боргів банку і фізичним особам.

Таким чином, вважає, що позивач вже в 2012 році цією заявою підтвердив свою обізнаність в тому, до його право власності на цю квартиру порушується, позаяк і сам надавав згоду на це. Проте, відповідач квартири не продала, хоча вже й збиралась це зробити з названою метою, але вирішила самостійно погасити всі борги, щоб квартира залишилась їй та дітям. Протягом 13 років позивач ніколи не цікавився спірною квартирою, в якій ніколи не був зареєстрований, дотримуючись вказаної домовленості між сторонами щодо відмови від своїх претензій на частку у спірній квартирі на зазначених умовах, у зв?язку з чим ніколи і не ніс будь-якого обов?язку по її утриманню; ніколи не відвідував цю квартиру, у такій відсутні його речі. За ці 13 років він ніколи не звертався в суд чи інші органи з вимогами усунення йому перешкод у користуванні вказаною квартирою та про порушення будь-якого іншого його права стосовно неї, достовірно знаючи, що сам відмовився від претензій на цю квартиру у зв?язку з даними обставинами. Заявив про необхідність застосування строку позовної давності. З огляду на наведене, просить відмовити у задоволенні позову.

22.09.2025 відкладено підготовче судове засідання на 16.10.2025 для можливості представника позивача ознайомлення із відзивом на позов та подання відповіді на такий.

26.09.2025 представником позивача подано відповідь на відзив, у якому зазначено, що позивач ніколи не відмовлявся від спірного майна та ніколи не вчиняв дій, що свідчать про відмову від спірного майна. Також, зазначає, що йому не відомо про існування позик та кредитів, в яких позивач мав статус боржника (позичальника), які нібито погашала відповідачка взамін на частку квартири позивача. Вважає, що заява позивача про те, що він, як співвласник спірної квартири, надав згоду своїй дружині на її продаж, жодним чином не змінило правового статусу спірної квартири та виходячи із здорового глузду не може свідчити про відмову заявника від свого права власності на майно. Також твердження про зворотне суперечать ч.2 ст.346 ЦК України, оскільки законом не визначено заяву одного співвласника про надання згоди іншому співвласнику на відчуження спірного майна як підставу припинення права власності співвласника. До того ж, при продажі квартири з використанням даної заяви, у відповідача б виник обов`язок передати 1/2 отриманих коштів від такого продажу позивачу як співвласнику квартири. Акцентує увагу, що позивачем дана заява була складена з тих підстав, що відповідачка розмірковувала над варіантом щодо продажу спільної квартири з метою розділити кошти за неї в рівних частках. Однак, продати квартиру не вдалось, тому позивач, розуміючи, що нікуди квартира з його власності не зникне, продовжив далі заробляти кошти в Португалії без жодних думок про можливий спір щодо квартири.

Щодо доводів сторони відповідача про те, що про відмову позивача від спірного майна свідчить рішення суду про розірвання шлюбу, в якому зазначено про відсутність спору про майно між позивачем та відповідачем, зазначає, що дійсно станом на момент розірвання шлюбу ніякого спору щодо майна не існувало, оскільки відповідачка ніяким чином не оспорювала права позивача на спірне майно, і саме про це свідчить рішення суду розірвання шлюбу.

Також вважає безпідставними твердження відповідача про те, що між позивачем та відповідачем досягнуто згоди про передачу спірного майна відповідачу в обмін на відмову від стягнення нею аліментів, оскільки ще понад рік, а саме до жовтня 2013 року відповідач продовжував стягувати аліменти в примусовому порядку.

Звертає увагу також на те, що якби дійсно існувала би домовленість про яку стверджує відповідачка (відмова від квартири позивачем в обмін на відмову від аліментів відповідачем), то відповідачка не зазначала б у листі від 2025 року, що позивач має компенсувати свій обов`язок в утриманні дітей, від якого ухилявся шляхом дарування комусь із дітей частки у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 (він ж вже компенсований).

Таким чином вважає, що відповідачем не подано жодних доказів, які б свідчили про існування таких домовленостей між позивачем та відповідачем як батьками дітей, а як доказ зазначається лише поведінка відповідача, що остання, через рік після таких домовленостей, вирішила більше не пред`являти в примусовому порядку рішення суду про стягнення з позивача аліментів, що на переконання позивача, ніяким чином не може свідчити про існування наведених домовленостей.

Щодо доводів відповідача про погашення особистими коштами кредиту, отриманого на ремонт спірної квартири, вважає, що квартира, що є у спільній сумісній власності, придбана у 2004 році, а кредит взято лише у 2007, тому відповідачка має право пред`явити позов про стягнення з позивача на її користь 1/2 від її особистих коштів, що використані на погашення кредиту.

Стосовно тверджень про те, що позивач вчиняв фізичне насильство щодо відповідача вказує, що відсутні рішення уповноважених на те законом суб`єктів притягнення до адміністративної/кримінальної відповідальності про визнання позивача винним у вчиненні подібних правопорушень. Також, відповідачем не долучено жодних інших доказів, які б могли хоча би непрямо свідчити про вчинення позивачем фізичного насильства (наприклад звернення в поліцію тощо).

Щодо позовної давності зазначив, що до 2020 року позивач постійно проживав за кордоном, а потім вирішив повернутися в Україну на постійне проживання, виписавшись у 2021 році з квартири в місті Шептицький, розпочавши життя в місті Львів. Після переїзду, позивач вирішив, що розпочне документальне оформлення своїх майнових прав на нерухоме майно, в тому числі на квартиру по АДРЕСА_1 , та квартиру на АДРЕСА_3 . Також, між іншим, представник позивача 15.08.2025 року звертався до комунального підприємства ЛОР «ШЕПТИЦЬКЕ МІЖМІСЬКЕ БЮРО ТЕХНІЧНОЇ ІНВЕНТАРИЗАЦІЇ» для підтвердження належності Позивачу права власності на 1/5 частки у власності на квартиру за адресою: на АДРЕСА_3 , про що 21.08.2025 отримав відповідь на адвокатський запит, який долучається до відповіді на відзив, що свідчить про те, що лише зараз позивач почав займатися документальним оформленням своїх майнових прав на нерухоме майно та саме зараз виник з відповідачем спір щодо квартири по АДРЕСА_1 . 24.09.2025 позивач подав заяву про державну реєстрацію прав. Водночас, у 2022 році у зв`язку із нападом Росії на Україну, позивач мав інші пріоритетніші питання до вирішення. З початку 2023 року та десь до початку 2025 року позивач контактував з відповідачем щодо вирішення документального оформлення права власності позивача на спірну квартиру, однак відповідач лише обіцяла вирішити це питання, однак жодних дій спрямованих на це не вчинялося. З початку 2025 року відповідач перестала виходити на контакт з позивачем. Не розуміючи такої поведінки відповідача, позивач вирішив звернутися з письмовим листом до відповідачки, а вже після одержання відповіді зрозумів, що це питання вирішити без суду не вдасться, а тому звернувся до адвоката. Посилається на постанову Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 211/3470/23, у якій зазначено, що початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-258цс15. Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 584/1319/16-ц (провадження N 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі N 203/304/17 (провадження N 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі N 320/3072/18 (провадження N 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі N 570/4234/16-ц (провадження N 61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі N 303/6365/17 (провадження N 61-13857св19) та від 14 липня 2021 року у справі N 303/4265/18 (провадження N 61-64св20).

В свою чергу, долучені до відзиву матеріали не містять доказів про те, що відповідачка до 2025 року заперечувала право колишнього чоловіка - позивача на спірну квартиру. Більше того, рішенням суду про розірвання шлюбу чітко зазначалося про відсутність будь-якого спору в подружжя щодо майна, а розірвання шлюбу не припинило право спільної сумісної власності колишнього подружжя на квартиру, тому позовна давність не може обчислюватися з моменту розірвання шлюбу, на чому наполягає відповідач.

Також, звертає увагу суду, що згідно пункту 2-1 прикінцеві положення СК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Даний пункт 2-1 доповнено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», що набрав чинності 30.03.2020. Остаточне скасування карантину відбулося Постановою КМУ від 27 червня 2023 р. № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», згідно якої відмінено з 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Отже, оскільки позивач почав контактувати з відповідачем щодо вирішення документального оформлення права власності на своє майно на початку 2023 року, враховуючи дію карантину до 30 червня 2023 року, то, вважає, що саме з цього моменту розпочинається сплив строку позовної давності в три роки. Позов по справі було подано в межах трьох років від 30 червня 2023 року, тобто без пропуску строку позовної давності, а тому не підлягає задоволенню заява відповідача, що міститься у відзиві про застосування наслідків спливу строків позовної давності.

За клопотанням представника відповідача розгляд підготовчого судового засідання 16.10.2025 відкладено на 17.11.2025.

17.11.2025 надійшли письмові заперечення відповідача на відповідь на відзив, у яких ОСОБА_1 вказала, що напередодні розірвання шлюбу, а саме 24.04.2012 її чоловік – позивач по справі надав їй нотаріально посвідчену довіреність щодо надання згоди на відчуження спірної квартири, а тому в рішенні суду і зазначалося про відсутність спору щодо спільного майна, оскільки дане питання вони вирішили у добровільному порядку. До того ж, вказує про набуття останнім права власності у квартирі його батьків, оскільки під час приватизації такої був у ній зареєстрований, як її чоловік, щодо якої із ним не досягнуто жодної домовленості. Наполягає на застосуванні строку позовної давності, який, на її думку слід обчислювати з моменту надання особистої згоди на розпорядження цією квартирою та судового рішення про розірвання шлюбу.

У підготовчому судовому засіданні 17.11.2025 оголошено перерву, яку продовжено 15.12.2025.

08.01.2026 закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду на 09.02.2026.

У судовому засіданні 09.02.2026 оголошено перерву для виклику свідків. У справі продовжувалась перерва 19.03.2026 ( технічний збій підсистеми ВКЗ), 30.03.2026, 20.04.2026, 02.06.2026.

Позивач та його представник у судових засіданнях позов підтримали, з підстав зазначених у такому. ОСОБА_2 пояснив, що з відповідачем не проживає з 2012 року, а спірна квартира придбана у період шлюбу у 2004 році за спільні кошти, які були зароблені ним та, на той час, його дружиною за кордоном. Зазначає, що дружина приїхала до нього у Португалію у 2001-2002 році, а у 2006-2007 році поїхала додому. Про розлучення він дізнався у серпні 2012 року. Щодо аліментів, то в органах ДВС борг відсутній, та й дружина йому повідомила, щоб він аліментів не платив, так як вона від нього нічого не хоче. Вважає, що має право на половину частки у квартирі та заперечив стосовно досягнення домовленості про те, що квартира залишиться відповідачу. Додав, що з 2012 році аліментів не сплачував та діти не зверталися до нього по даному питанню навіть під час навчання. Ремонт у квартирі робив у 2005 році (замінив вікна, тощо), однак бракувало грошей, тому повернувся у Португалію, а завершував ремонт у 2009 – 2010 р.р. Не пригадує щодо наданого дружині дозволу на продаж квартири та отримання останньою кредиту на ремонт квартири. Щодо оплати комунальних, вказав, що такі не сплачував, оскільки всі зв`язки з відповідачем були втрачені.

Відповідач у судових засіданнях позов заперечила, вказала, що кошти на купівлю квартири були зароблені нею та її чоловіком у Португалії. В той час, діти були під доглядом та на забезпеченні її батьків. У 2004 році вона повернулася та купила квартиру, а у 2005 році вони обоє з чоловіком повернулися в Україну і почали роботи ремонт у спірній квартирі. Згодом, ОСОБА_2 повернувся назад в Португалію, а вона займалася ремонтом квартири. Протягом наступних років, вона періодами проживала то в Португалії, то в Україні, у 2007 році навіть брала у Португалію старшого сина, який через рік повернувся в Україну. Однак, після застування позивачем щодо неї фізичного насильства у 2011 році, поїхала додому, а у 2012 році вони спільно із чоловіком обговорили питання розлучення, останній надав згоду на продаж чи обмін квартири. Питання повернення коштів від продажу квартири не було, різниця мала йти їм з дітьми на життя. Однак, вона передумала продавати спірне житло, вирішила залишити для себе та сім`ї. Також вказала, що відповідач надав згоду на отримання кредиту на ремонт. Наголосила, що самостійно оплачувала комунальні послуги.

Представник відповідача - адвокат Бордюк М.Й. у судовому засіданні також заперечив позовні вимоги, просив у задоволенні позову відмовити, з підстав, вказаних у відзиві.

Свідок ОСОБА_5 в суді вказала, що є кумою відповідача. Їй відомо, що сторонами була створена сім`я, у шлюбі за спільні кошти придбано спірну квартиру, яку, як повідомив позивач, коли був у неї в гостях у 2012 році, він залишає ОСОБА_6 та дітям.

Свідок ОСОБА_7 повідомив, що є батьком відповідача. Позивач у 1993 році одружився з його дочкою, усі разом разом із онуками проживали у його квартирі. Коли сім`я доньки купувала квартиру по АДРЕСА_4 , він допомагав коштами на купівлю такої, а також на ремонт. З 2012 року його зять до них більше не приходив, його речей у квартирі немає, комунальні послуги він оплачує самостійно. У 2025 році надійшов лист від позивача на його адресу стосовно спірно квартири.

Свідок ОСОБА_8 у суді зазначив, що проживав у спірній квартирі разом із матір`ю та братом. З того, що йому відомо, то ремонт у квартирі його мати робила сама, аліментів батько не сплачував.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши та оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов наступного висновку.

На підставі ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом відповідно до ч.1 ст. 244 ЦПК України, було відкладено ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, а саме на 17.08.2026 о 10 год. 30 хв.

Відповідно до вимог ч.5 ст.268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Оскільки повне рішення виготовлено 17.08.2026, то незважаючи на те, що судове засідання відбулося 10.08.2026, датою ухвалення даного рішення є саме 17.08.2026 в силу вимог ч.5 ст.268 ЦПК України.

Судом встановлено, що сторони проживали у шлюбі, зареєстрованому 13.11.1993 Івано-Франківською селищною радою Яворівського району Львівської області, актовий запис № 59.

У шлюбі народилося двоє дітей: син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.64,65).

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19.06.2012, яке набрало законної сили 31.07.2012, шлюб між сторонами розірвано, змінено прізвище ОСОБА_9 на ОСОБА_1 (а.с.63).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, сформованої 08.08.2025, квартира, як об`єкт житлової нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 74,5 кв. м, житловою площею 44,2 кв. м на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, 177, який посвідчений 07.02.2004 приватним нотаріусом Червоноградського міського нотаріального округу Степчук І.С. належить ОСОБА_9 (а. с. 8).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири, який посвідчений 07.02.2004 приватним нотаріусом Червоноградського міського нотаріального округу Степчук І.С., продавці ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , від імені якого діє ОСОБА_12 на підставі доручення, посвідченого приватним нотаріусом Червоноградського міського нотаріального округу Степчук І.С. 03.02.2004, продали, а покупець ОСОБА_9 купила квартиру АДРЕСА_2 . Договір купівлі-продажу зареєстрований у реєстрі за № 177 (а.с. 56).

За відповідачем зареєстровано право власності на квартиру, як об`єкт житлової нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №2774615 від 09.02.2004 (а.с.57).

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення цієї норми закону свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. Аналогічний висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18).

Сторонами не заперечується, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 74,5 м.кв. придбана за час шлюбу за спільні кошти подружжя.

Водночас, сторона відповідача посилається на те, що сторони протягом приблизно 13 років дотримувалися домовленості, відповідно до якої позивач не претендував на квартиру, а відповідач забезпечувала дітей та виконувала інші фінансові зобов`язання. Відповідач зазначає, що позивач фактично не сплачував аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також на утримання повнолітніх дітей: ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час навчання, оскільки вони домовилися про інший спосіб врегулювання майнових відносин - відмову позивача від права власності на частину у спірній квартирі. Відповідач вважає, що позивач фактично відмовився від квартири, залишивши її у власності відповідача в силу вимог ст.347 ЦК України, при цьому посилається на письмову згоду позивача від 24.04.2012 на відчуження квартири.

Як вбачається із заяви ОСОБА_2 від 24.04.2012, посвідченої віце-консулом Посольства України в Португальській Республіці, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , попередньо ознайомлений з вимогами ст.ст.60,65 СК України, розуміючи значення своїх дій, діючи вільно, свідомо, добровільно та на власний розсуд без будь-якого примусу як фізичного так і психічного, перебуваючи при здоровому глузді, розумі та ясній пам`яті, усвідомлюючи значення своїх дій та керуючи ними, даною заявою дав згоду своїй дружині ОСОБА_9 на укладення договору продажу-обміну квартири АДРЕСА_2 на умовах та ціну на її розсуд (а.с.68).

За приписами ч.ч.1,3 ст.347 ЦК України. особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Однак, суд вважає, що заява позивача ОСОБА_2 від 24.04.2012 свідчить лише про надання згоди на укладення договорів купівлі-продажу чи міни квартири АДРЕСА_2 , що зазначено у такій. Вказана заява не є відмовою від права власності на спірну квартиру в розумінні ст.347 ЦК України, оскільки дії позивача свідчать, що від свого права власності на квартиру АДРЕСА_2 він не відмовляється.

Таким чином, суд дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_2 , що придбана відповідачем за спільні з позивачем кошти, є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

В силу вимог ч.2 ст.70 СК України, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч.3 ст.70 СК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23) вказано, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи.

СК України встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя у праві на майно. Суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя із відповідною зміною частки іншого з подружжя. У разі відступлення від засади рівності часток подружжя суд має вказати, які саме обставини стали підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Застосування принципу змагальності виключає можливість застосування концепції негативного доказу.

У Постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 Суд зауважив, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

Аналогічна позиція міститься у Постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 20 листопада 2024 року по справі № 686/28882/23 (провадження 61-13125св24).

Так, з матеріалів справи встановлено, що 14.05.2012 Червоноградським міським судом Львівської області видано виконавчий лист № 1327/1601/2012 про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на користь ОСОБА_9 на утримання дитини ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі частини з усіх видів його доходів щомісячно, але мінімальний розмір аліментів на дитину не може бути меншим, ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15.03.2012 (а.с.66). Разом із тим, довідки про наявність заборгованості по сплаті аліментів відповідачем за виконавчим листом №1327/1601/2012 до матеріалів справи не долучено. Матеріали справи також не містять підтверджень того, що батько дитини не надавав матеріальної допомоги на утримання дітей або свідомо ухилявся від виконання своїх обов`язків. Окрім цього, зустрічних вимог про збільшення частки відповідач не заявляла.

Посилання відповідача на те, що рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19.06.2012 в цивільній справі № 1327/1600/2012 про розірвання шлюбу достовірно встановлена відсутність спору сторін щодо майна, не має визначального значення, та не виключає можливість виникнення такого спору в майбутньому, тому такі посилання сторони відповідача суд оцінює критично.

Також, із матеріалів справи вбачається, що між АТ «Приватбанк» та ОСОБА_9 було укладено кредитний договір б/н від 01 березня 2007 року, згідно з яким позичальник отримав кредит на суму 3500,00 доларів США на споживчі цілі, а також 375 доларів США на сплату страхових платежів, забезпеченням виконання позичальником зобов`язань за даним договором виступає іпотека квартири: чотирьох кімнатна квартира в АДРЕСА_1 (а.с.69-71, 72-73 зворот). Сторона відповідача у відзиві на позов зазначила, що вказаний кредитний договір укладений в інтересах сім`ї, оскільки за ці кошти було зроблено ремонт та облаштування у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка є об`єктом поділу.

У постанові Верховного Суду від 9 січня 2020 року у справі № 367/7110/14 зазначено, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, відтак, право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. Суд зауважує, що у разі розірвання шлюбу між подружжям, але у них залишився невиплачений кредит, то діє принцип: що сплачено у шлюбі, те не ділиться, що не сплачено - ділиться порівну як спільна сумісна власність подружжя.

Разом із тим, матеріали справи не містять квитанцій, із яких можна було б встановити період погашення кредиту, використання кредитних коштів в інтересах сім`ї на ремонт квартири, розмір заборгованості станом на дату розірвання шлюбу. Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про компенсацію позивачем половини сплачених після розірвання шлюбу коштів кредиту.

Щодо доводів сторони відповідача про утримання спільного майна протягом 13 років після розірвання шлюбу, суд звертає увагу, що у разі виконання солідарного обов`язку щодо сплати витрат на утримання майна та комунальні послуги, які є необхідними для його підтримання у належному стані, відповідач вправі подати позов про відшкодування позивачем понесених нею витрат на утримання майна.

Також суд відхиляє доводи відповідача про набуття позивачем права власності на 1/5 частку у квартирі її батьків за адресою: АДРЕСА_3 , так як такі не спливають на його право власності у спірній нерухомості.

Оскільки позивачем доведено факт набуття квартири АДРЕСА_2 відповідачем за час шлюбу, судом не встановлено підстав для відступлення від рівності часток при поділі спірного майна і сторони про це не заявляли, а тому поділ такого слід здійснити між сторонами в рівних частках. Відтак в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 необхідно визнати право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Щодо застосування строків позовної давності, суд виходить з наступного.

Як зазначено вище, шлюб між сторонами розірвано рішенням суду від 19.06.2012.

Сторона відповідача заявляє про застосування позовної давності, посилаючись на те, що позивач, на її думку, знав про обставини щодо квартири ще у 2012 році, однак звернувся до суду лише через понад 13 років. Наголошує, що протягом 13 років позивач не звертався до суду чи інших органів із вимогами щодо квартири, не вимагав усунення перешкод у користуванні нею та не заявляв інших вимог щодо свого права на квартиру.

Відповідно до статті 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 та підтриманий Верховним Судом у постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 345/2962/14.

Вперше позивач порушила питання про поділ майна подружжя у на початку 2023, що сторонами не заперечується, отже, суд вважає, позивач, знаючи про порушення свого права скористався своїм правом на захист і не звернувся до суду з позовом 13.08.2025 в межах строків позовної давності.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, презумпцію спільності якого відповідачка належними та допустимими доказами не спростувала, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню повністю.

За наведених обставин та міркувань, судові витрати у виді витрат на оплату судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 18, 19, 42, 81, 82, 141, 244, 263-265, 352, 364 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити.

У порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки у праві спільної часткової власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 74,5 м.кв. (Реєстраційний номер майна з реєстру прав власності на нерухоме майно: 4645345).

Стягнути з ОСОБА_1 на користь на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 968,96 грн.

Після набрання рішення суду законної сили скасувати заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Шептицького міського суду Львівської області від 14.08.2025 шляхом скасування арешту накладеного на квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ;

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ;

Представник позивача: ОСОБА_14 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_6 ;

Представник відповідача: ОСОБА_15 , АДРЕСА_7 .

Повний текст рішення складено 17.08.2026.

Суддя: Н. Я. Отчак