Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №759/23595/25 — Київський апеляційний суд

справа № 759/23595/25

провадження № 22-ц/824/9057/2026

головуючий у суді І інстанціїГорбенко Н.О.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 серпня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета на стороні позивача: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та встановлення опіки,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року до Святошинського районного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 - третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги по справі №759/23595/25.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2026 року відмовлено у прийнятті позовної заяви третьої особи, ОСОБА_1 , яка заявляє самостійні вимоги шляхом подання позову до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації; ОСОБА_2 про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_4 , у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета на стороні позивача: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та встановлення опіки.

Роз`яснено ОСОБА_1 право звернення до суду з відповідними вимогами у загальному порядку шляхом подання позов у до суду.

Не погоджуючись із указаною ухвалою суду ОСОБА_1 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та залучити її як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги у справі № 759/23595/25.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції про відмову у прийнятті позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, постановлена з неправильним застосуванням норм процесуального права. Апелянт зазначає, що відповідно до статті 195 ЦПК України до таких позовів застосовуються правила, встановлені для зустрічного позову, а тому у разі недотримання вимог процесуального закону суд мав застосувати механізми залишення позовної заяви без руху або її повернення, а не відмовляти у її прийнятті.

Також апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ухвала не підлягає апеляційному оскарженню. На її думку, такий висновок суперечить положенням статей 185, 194, 195, 353 ЦПК України та правовим висновкам Верховного Суду, зокрема викладеним у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 333/6667/20, відповідно до яких ухвали про повернення зустрічної позовної заяви, а також позову третьої особи із самостійними вимогами, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Вважає, що відмова у прийнятті її позову порушує її право на доступ до правосуддя та позбавляє можливості реалізувати право на судовий захист як особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

На обґрунтування своїх вимог апелянт зазначає, що має самостійний матеріально-правовий інтерес у справі, оскільки просить у разі позбавлення матері дитини батьківських прав призначити опікуном малолітньої дитини саме її, а не позивача. Вона посилається на те, що є бабусею дитини, дитина тимчасово влаштована до її сім`ї рішенням служби у справах дітей, фактично проживає разом із нею, між ними сформувалися сталі психологічні та соціальні зв`язки, а вона забезпечує її утримання, виховання, медичний догляд і належні житлово-побутові умови.

Крім того, апелянт висловлює незгоду з можливістю призначення опікуном позивача, посилаючись на обставини, які, на її думку, суд повинен був врахувати, зокрема його статус військовозобов`язаного, наявність відстрочки від мобілізації, місце зареєстрованого проживання, а також обставини щодо житлових умов і правових підстав користування житлом, у якому, за твердженням позивача, має проживати дитина.

25 травня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 надійшли додаткові пояснення у справі у яких він просить визнати поважними та поновити строк на подання додаткового доказу у справі, а саме відповідь на адвокатський запит Окнянської селищної ради від 27 березня 2026 року та доданих до неї копій актів обстеження, а також відповіді ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 березня 2026 року, відповіді з ПФУ та характеристики від ГО Реабілітаційний центр «Європа».

Відзив до Київського апеляційного суду не надходив.

Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання 11 серпня 2026 року з`явилися апелянт ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_3 та представник відповідача ОСОБА_5 просили задовольнити апеляційну скаргу та скасувати ухвалу суду першої інстанції.

ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, був повідомлений про розгляд справи, шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету його представника.

Представник Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації також не з`явився в судове засідання, був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.

Відповідно до положень статей 223, 372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її апеляційному розгляду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Разом з тим частина друга вказаної статті передбачає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі №359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду питання щодо прийняття позовної заяви ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Треті особи - це суб`єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у розпочату провадженням справу для захисту особистих суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

В залежності від прояву матеріально-правової заінтересованості треті особи бувають двох видів: треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (відповідно до ст. 52 Цивільно процесуального кодексу України); треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (відповідно до ст. 53 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов`язки позивача. Після вступу у справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням учасника справи розглядається спочатку.

Таким чином, законодавець пов`язує виникнення у особи процесуального статусу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, саме з поданням нею відповідної позовної заяви та вирішенням судом питання про її прийняття і вступ у справу.

При цьому до моменту прийняття позовної заяви та постановлення відповідної ухвали особа, яка подала такий позов, очевидно, не може мати процесуального статусу третьої особи у справі.

Отже, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для прийняття позову ОСОБА_1 з посиланням, зокрема, на те, що вона не була залучена в якості третьої особи до участі у цивільній справі, є помилковим.

Та обставина, що ОСОБА_1 до подання позову не була учасником справи та не мала процесуального статусу третьої особи, не може бути самостійною підставою для відмови у прийнятті її позовної заяви, оскільки саме подання позову третьою особою із самостійними вимогами є передбаченим статтею 52 ЦПК України способом вступу такої особи у вже розпочату справу.

Інше тлумачення цієї норми призвело б до юридично нелогічного висновку, за якого особа не може бути прийнята до участі у справі як третя особа через те, що до прийняття її позову вона не мала статусу третьої особи.

Колегія суддів також не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність єдиного предмета спору.

Як правильно зазначив сам суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі, для набуття статусу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, підлягають оцінці, зокрема, матеріально-правовий критерій - наявність єдиного предмета спору, суб`єктний критерій та часовий критерій.

Відповідно до частини першої статті 52 ЦПК України самостійна вимога третьої особи має стосуватися саме предмета спору, який уже є предметом розгляду між сторонами.

При цьому суд першої інстанції сам установив, що первісний позов ОСОБА_2 містить вимогу про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_4 , тоді як позов ОСОБА_1 також спрямований на встановлення опіки над цією ж дитиною.

Отже, обидві позовні заяви стосуються одного й того самого матеріально-правового об`єкта спору - питання встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_4 .

Відмінність у тому, що первісний позивач просить вирішити питання щодо опіки на користь себе, а ОСОБА_1 - на користь себе як особи, яка вважає себе такою, що має переважне право та належні умови для здійснення опіки, не свідчить про відсутність єдиного предмета спору.

Навпаки, за наведених обставин задоволення вимоги ОСОБА_1 безпосередньо впливає на можливість задоволення відповідної вимоги первісного позивача, оскільки питання про особу опікуна стосується одного й того самого предмета судового розгляду.

Таким чином, вимога ОСОБА_1 не є вимогою, спрямованою на інший, самостійний та не пов`язаний із предметом первісного спору об`єкт, а безпосередньо стосується того самого питання - встановлення опіки над тією самою дитиною.

Суд першої інстанції, посилаючись у мотивувальній частині ухвали на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності наявності єдиного предмета спору, фактично не врахував зміст заявлених сторонами вимог та не надав належної оцінки тому, що вимога ОСОБА_1 про встановлення опіки безпосередньо перетинається з відповідною вимогою первісного позову.

При цьому колегія апеляційного суду не бере до уваги доводи, наведені сторонами щодо військового статусу ОСОБА_2 , наявності у нього відстрочки від мобілізації, його місця проживання, житлових умов та правових підстав користування житлом, а також обставини щодо фактичного проживання дитини з ОСОБА_1 та забезпечення нею умов для дитини, які входять до предмету доказування по суті спору, а не цього провадження, предметом якого є перевірка наявності підстав для прийняття чи відмови у прийнятті позовної заяви третьої особи з самостійними вимогами.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 195 ЦПК України до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження, застосовуються положення статей 193 і 194 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою - третьою статті 194 ЦПК України зустрічна позовна заява подається з додержанням загальних вимог до позовної заяви, а у випадках, передбачених Кодексом, суд застосовує передбачені ним процесуальні наслідки щодо такої заяви.

При цьому процесуальний закон передбачає можливість залишення позовної заяви без руху або її повернення у випадках, установлених законом, а питання про прийняття позову третьої особи має вирішуватися з урахуванням спеціальних положень статті 52 та відсильних положень статті 195 ЦПК України.

Водночас із змісту оскаржуваної ухвали не вбачається, що суд першої інстанції виявив недоліки позовної заяви ОСОБА_1 на предмет відповідності вимогам статей 175, 177 ЦПК України або інші передбачені законом підстави для її повернення.

Натомість суд фактично відмовив у прийнятті позову, виходячи з висновку про відсутність у ОСОБА_1 статусу третьої особи та, як наслідок, про відсутність підстав для її вступу у справу.

Такий підхід не відповідає змісту статті 52 ЦПК України, оскільки особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, саме шляхом подання позову реалізує своє право на вступ у справу, а питання про набуття відповідного процесуального статусу вирішується судом одночасно з питанням про прийняття її позовної заяви.

Колегія суддів також відхиляє доводи щодо неможливості апеляційного оскарження оскаржуваної ухвали.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про повернення заяви позивачеві (заявникові).

Зі змісту пункту 15.10 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України випливає, що законодавець спеціально передбачив можливість апеляційного перегляду ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, а також позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 листопада 2021 року у справі № 333/6667/20, відповідно до якого з огляду на системний зміст положень ЦПК України ухвала суду першої інстанції про відмову у прийнятті або повернення зустрічної позовної заяви підлягає апеляційному оскарженню.

Отже, сама по собі назва процесуального рішення суду першої інстанції як відмова у прийнятті позовної заяви не може позбавляти особу права на його апеляційний перегляд, якщо таким рішенням фактично унеможливлено вступ особи у справу з самостійними вимогами щодо предмета спору.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду має бути практичним та ефективним, а процесуальні правила не повинні застосовуватися таким чином, щоб без належної правової підстави позбавляти особу можливості отримати судовий захист.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції помилково застосував положення статей 52, 193-195 ЦПК України, передчасно дійшов висновку про відсутність у ОСОБА_1 права на вступ у справу як третьої особи із самостійними вимогами та не надав належної оцінки тому, що її позовна вимога про встановлення опіки безпосередньо стосується предмета первісного спору.

Крім того, суд першої інстанції фактично ототожнив відсутність у ОСОБА_1 статусу третьої особи до моменту розгляду її заяви з відсутністю правових підстав для набуття такого статусу, хоча саме прийняття її позовної заяви та вступ у справу є юридичною підставою для набуття відповідного процесуального статусу.

Відтак справа підлягає направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду питання щодо прийняття позовної заяви ОСОБА_1 як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Ураховуючи наведене, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і відповідно до статті 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2026 року скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 17 серпня 2026 року.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба