Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №487/9544/25 — Миколаївський апеляційний суд

18.08.26

22-ц/812/1818/26

Провадження № 22-ц/812/1818/26 Суддя першої інстанції Притуляк І.О.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

18 серпня 2026 року м. Миколаїв Справа № 487/9544/25

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого - Царюк Л.М.,

суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі судового засідання - Повертайленко Ю.В.,

за участі представниці позивача - Сизової І.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця - ОСОБА_2 , на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Притуляк І.О., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Територіальне Медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по Миколаївській області» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

17 грудня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця - ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом, вимоги якого уточнив в подальшому, до Державної установи «Територіальне Медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по Миколаївській області» (далі - (ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 працював в ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області».

З 23 червня 2025 року наказом «По особовому складу» від 23 червня 2025 року № 99-о/с, ОСОБА_1 був переведений на посаду завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 терапевтичних ліжок в тому числі 2 ліжка палати динамічного спостереження та 20 неврологічних ліжок) лікаря-терапевта лікарні на 55 ліжок.

У зазначений період ОСОБА_1 перебував у відпустці без збереження заробітної плати.

Наказом ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» «По особовому складу» від 24 червня 2025 року № 100-о/с, позивача було зобов`язано приступити до виконання покладених на нього обов`язків.

В подальшому, Наказом ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» «По особовому складу» від 03 липня 2025 року № 106-о/с позивача було звільнено з займаної посади за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

У зв`язку з перебуванням у відпустці, без збереження заробітної плати, з наказом про звільнення від 03 липня 2025 року № 106-о/с, ОСОБА_1 фактично, під підпис, ознайомився лише 18 листопада 2025 року.

Позивач вважає звільнення незаконним, оскільки в період з 24 червня 2025 року по 03 липня 2025 року він перебував у відпустці без збереження заробітної плати, та здійснював догляд за тяжко хворим батьком похилого віку. При цьому, доказів підтверджуючих скасування наказу про надання відпустки у зазначений термін та/або факту відкликання позивача з такої відпустки, представником роботодавця надано не було.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 03 липня 2025 року № 106-о/с «По особовому складу». Поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 терапевтичних ліжок в т.ч. 2 ліжка палати динамічного спостереження на 20 неврологічних ліжок) лікарні на 55 ліжок ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» - лікаря терапевта з 03 липня 2025.Стягнути з ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 липня 2025 року до дня поновлення на роботі.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду з позовом до ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 03 липня 2025 року № 106-о/с про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 терапевтичних ліжок в т.ч. 2 ліжка палати динамічного спостереження на 20 неврологічних ліжок) лікарні на 55 ліжок ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» з 04 липня 2025 року.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

У задоволені вимоги ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.

Стягнуто з ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» на користь держави судовий збір в розмірі 968,96 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що при звільненні ОСОБА_1 відповідачем були порушені вимоги трудового законодавства, зокрема, на момент звільнення останній перебував у відпустці без збереження заробітної плати, перед звільненням не було запропоновано позивачу надати письмові пояснення щодо обставин звільнення, позивача не було належним чином ознайомлено з наказом про звільнення.

Вирішуючи позовну вимогу про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу по день фактичного поновлення на роботі, суд зазначає, що положення статті 235 КЗпП України в даному випадку не застосовуються, оскільки позивач перебував у відпустці без збереження заробітної плати, поновлення на роботі не змінює його статусу як особи, яка перебуває у відпустці без збереження заробітної плати, тому у цій частині позов задоволенню не підлягає.

Не погодившись з рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити в цій частині нове, яким вимоги позову задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.

Відповідачем не було ознайомлено ОСОБА_1 з наказом від 23 червня 2025 року № 99-о/с, що крім іншого, унеможливило реалізацію останнім його права на працю, гарантованого державою та міжнародними нормами у належний спосіб. Як наслідок, унеможливило реалізацію позивачем права на отримання заробітної плати.

Судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не було враховано позиції Верховного Суду викладені в постановах від 08 лютого 2022 року по справі № 755/12623/19, від 17 січня 2024 року по справі № 708/447/23 та позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 10 червня 2026 року по справі № 205/3280/14-ц.

Жодної оцінки попередньо здійснених розрахунків витрат та обсягу наданих адвокатом послуг на момент подання позовної заяви судом в оскаржуваному рішенні здійснено не було.

Вказані витрати відповідачем під час розгляду справи не заперечувались та не спростовувались.

Також, на думку позивача, судом першої інстанції неправомірно було відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення.

Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу.

В своєму відзиві ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» зазначало, що ОСОБА_1 як до звільнення, так і впродовж оспорюваного періоду не виконував роботу та не мав нарахувань заробітної плати через чину відпустку без збереження заробітної плати.

Таким чином, незаконне звільнення не змінило фактичний режим роботи позивача і не спричинило втрати заробітку, який він одержав би за звичайного перебігу трудових відносин. Стягнення середнього заробітку за період, у якому заробітна плата не підлягала нарахуванню незалежно від звільнення, перетворило б компенсаційну виплату на безпідставне майнове збагачення.

Посилання позивача на імперативне формулювання частини 2 статті 235 КЗпП України не скасовує необхідності встановити сам період вимушеного прогулу та причинний зв`язок між незаконним звільненням і втратою можливості одержувати заробіток.

Судова практика, наведена в апеляційній скарзі, не є тотожною фактичним обставинам цієї справи.

Розрахунок позивача не доводить належного розміру вимоги.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, то на час ухвалення оскаржуваного рішення погоджений сторонами доказ надання послуг був відсутній.

Крім того, відповідач заперечує проти покладення на нього витрат на професійну правничу допомогу понесених позивачем при розгляді справи в суді апеляційної інстанції. Зазначена позивачем сума не підтверджена належними доказами. Попередній розрахунок не є доказом понесених витрат

Відповідач просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представниці позивача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 був працевлаштований в ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» з 07 листопада 2015 року.

Наказом начальника ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» по особовому складу від 25 липня 2023 року № 96-о/с, Малишеву С.А., який на той час займав посаду начальника лікарні (з поліклінікою) ДУ ТМО - лікаря, було надано відпустку без збереження заробітної плати з 31 липня 2023 року. Відпустку було надано відповідно до положення частини 3 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», згідно яких протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною 1 статті 26 Закону України «Про відпустки».

Наказом начальника ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 21 вересня 2023 року № 126 встановлено застосування спрощеного обміну кадровими документами, згідно якого на час дії воєнного стану обмін з працівниками кадровими документами, а також наказами, повідомленнями, заявами, пояснювальними, доповідними записками здійснюється через будь-які доступні засоби електронного зв`язку. Відділу кадрів надано повноваження, за потреби, надсилати документи або повідомлення працівникам ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» для ознайомлення на адресу їх електронної пошти та іншими засобами зв`язку, про які вони повідомили відділ кадрів. На працівників покладено обов`язок повідомляти про зміну адреси електронної пошти, чи інших контактних даних протягом двох робочих днів засобами телекомунікаційного зв`язку.

Наказом начальника ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 18 березня 2024 року №54-о/с, позивач був переведений на посаду завідувача терапевтичного відділення на 78 ліжок (у т.ч. 30 неврологічних ліжок та 3 ліжка палати динамічного спостереження) лікарні (з поліклінікою) - лікаря. З подальшим перебуванням ОСОБА_3 у відпустці без збереження заробітної плати, відповідно до частини 3 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 29 квітня 2025 року № 298 «Про організаційно-штатні зміни МВС України» вищенаведена посада була скорочена з 01 травня 2025 року. В зв`язку з цим позивачу було запропоновано інші вільні вакантні посади. Про дані обставини позивача було повідомлено належним чином з огляду на надання ним заяви згоди на переведення.

16 червня 2025 року, засобами поштового зв`язку, ОСОБА_1 направив лист та заяву на ім`я т.в.о. начальника ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» Шостака О., за якою просив перевести його, у період перебування у відпустці без збереження заробітної плати за згодою сторін, з посади завідувача терапевтичного відділення лікарні (з поліклінікою) ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» - лікаря терапевта терапевтичного відділення на 78 ліжок (40 терапевтичних, 35 неврологічних та 3 - динамічного спостереження) на посаду завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками лікарні на 55 ліжок (з них 35 терапевтичних ліжок у тому числі 2 ліжка палати динамічного спостереження та 20 неврологічних ліжок) - лікаря-терапевта ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» з 23 червня 2025 року у зв`язку з реорганізацією. Окремо надав згоду на переведення його на зазначену посаду, яка передбачає виконання обов`язків з меншим обсягом роботи. Про розгляд даної заяви просив повідомити його шляхом направлення паперового примірника відповіді на поштову адресу АДРЕСА_1 та на електронну адресу « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Вказаний лист та заява були одержані відповідачем 19 червня 2025 року вх.номер М-02.

Наказом т.в.о. начальника ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» від 23 червня 2025 року № 99-о/с ОСОБА_1 було переведено на посаду завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 ліжок у т. ч. 2 ліжка палати динамічного спостереження на 20 неврологічних ліжок - лікаря-терапевта лікарні на 55 ліжок ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» з 23 червня 2025 року.

23 червня 2025 року на поштову адресу позивача було направлено лист т.в.о. начальника ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» Шостака О. вих. № 33/35-1090, яким ОСОБА_1 повідомлено про його переведення та необхідність приступити до виконання функціональних обов`язків згідно новопризначеної посади з 24 червня 2025 року.

Конверт з вказаним листом, направленим на адресу АДРЕСА_2 , було повернуто відповідачу «за закінченням терміну зберігання».

В судовому засіданні було досліджено вміст поштового відправлення який містив лише оригінал Листа т.в.о. начальника ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» Шостака О. від 23 червня 2025 року № 33/35-1090.

04 червня 2025 року т.в.о. начальника ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» прийнято Наказ № 100-о/с, наступного змісту: приступити до виконання своїх функціональних обов`язків ОСОБА_1 завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 ліжок у т. ч. 2 ліжка палати динамічного спостереження на 20 неврологічних ліжок - лікаря-терапевта лікарні на 55 ліжок лікарю терапевту з 24 червня 2025 року, безпосередньо на своєму робочому місці.

Вказаний наказ на адресу позивача направлено не було.

У матеріалах справи наявні витяги з табелів обліку використання робочого часу терапевтичного відділення лікарні на 55 ліжок ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» за червень та липень 2025 року, відповідно до яких, в період з 01 червня 2025 року по 23 червня 2025 року ОСОБА_1 перебуванням у відпустці без збереження заробітної плати. В період з 24 червня 2025 року по 03 липня 2025 року позивач був відсутній на робочому місці через прогул.

Адміністрацією ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» були встановлені факти відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 24 червня 2025 року, 25 червня 2025 року, 26 червня 2025 року, 27 червня 2025 року, 30 червня 2025 року, 01 липня 2025 року, 02 липня 2025 року, які зафіксовані Актами комісії ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» про перевірку дотримання трудової дисципліни і законності в підрозділах ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області».

Комісією, створеною за наказом від 01 липня 2025 року № 192, було здійснено відвідування місця фактичного проживання позивача за адресою АДРЕСА_2 ., за результатами якого складено Акт від 01 липня 2025 року № 33/35.257.вн про відсутність ОСОБА_1 за вказаною адресою.

Представником відповідача суду надано копії листів адресованих позивачу з пропозицією надати письмові пояснення за фактами відсутності на робочу місці у зазначені вище дні.

Разом з тим, факту належної відправки та отримання ОСОБА_1 вказаних листів, представником відповідача не підтверджено, оскільки суду не надано зворотніх повідомлень про вручення поштових відправлень та описів вкладення даних листів для підтвердження вмісту даних поштових відправлень.

Окрім того, дані листи були відправлені на невірну адресу електронної пошти, а саме « ІНФОРМАЦІЯ_1 », натомість вірної « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Наказом ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 03 липня 2025 року № 106-о/с ОСОБА_1 було звільнено з посади завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 терапевтичних ліжок в у т.ч. 2 ліжка палати динамічного спостереження на 20 неврологічних ліжок) лікарні на 55 ліжок - лікаря терапевта, 03 липня 2025 року, пункт 4 частина 1 статті 40 КЗпП України. Підставами для звільнення зазначено: наказ по ДУ ТМО від 24 червня 2025 року № 100-о/с; лист ОСОБА_1 від 23 червня 2025 року № 33/35-10-90; доповідні записки начальника лікарні - лікаря ДУ ТМО Гуцури В. «Про відсутність на роботі» від 24 червня 2025 року № 33/35-240вн, 25 червня 2025 року № 33/35-242вн, 26 червня 2025 року № 33/35-244вн, 27 червня 2025 №33/35-246вн, 30 червня 2025 року № 33/35-249вн, 01 липня 2025 року № 33/35-256вн, 02 липня 2025 року № 33/35-260вн; акти «Про перевірку дотримання трудової дисципліни законності в підрозділах ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 24 червня 2025 року № 33/35-241вн, 25 червня 2025 року № 33/35-243вн, 26 червня 2025 року №33/35-250вн, 01 липня 2025 року № 33/35-255вн, 02 червня 2025 року № 33/35-261вн, листи ОСОБА_1 від 24 червня 2025 року № 33/35-110, 25 червня 2025 року № 33/35-1110, 26 червня 2025 року № 33/35-1119, 27 червня 2025 року № 33/35-112, 30 червня 2025 року № 33/35-1146; акт «Про результати відвідування за місцем фактичного проживання ОСОБА_1 » від 01 липня 2025 року № 33/35-257вн.

03 липня 2025 року на поштову адресу позивача було направлено лист т.в.о. начальника ДУ «ТМО МВС України в Миколаївській області» Шостака О. вих. № 33/35-1179, яким ОСОБА_1 повідомлено про факт та підстави його звільнення з 03 липня 2025 року.

Конверт з вказаним листом, направленим на адресу АДРЕСА_2 , було повернуто відповідачу «за закінченням терміну зберігання».

Разом з тим, до вказаного листа не було долучено копію наказу від 03 липня 2025 року №106-о/с.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.

У статтях 43-46 Конституції України передбачено основоположні права громадян, пов`язані з реалізацією права на працю.

Відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

В указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (пункт 5 частини першої статті 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Указом Президента України від 24 лютого 2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 № 64/2022 у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

15 березня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відповідно до пункту 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: «2. Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Таким чином, норми Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. При цьому інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем.

Приписами частини 3 статті 12 Закону УкраїниПро організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» ( в редакції на час видачі наказу відповідача від 25 липня 2023 року) визначено, що протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України "Про відпустки".

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 частини 1 статті 40 КЗпП України).

У статті 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Звільнення на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт 2 частини 1 статті 147 КЗпП України). Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності.

Згідно з статтею 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення роботодавець повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня ( постанова Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 235/2284/17).

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі (постанови Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, від 11 квітня 2024 року у справі № 127/29246/22 ).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається суд першої інстанції виходячи з наведених норм матеріального права задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання незаконним та скасування наказу ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» від 03 липня 2025 року № 106-о/с про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України та поновив позивача на роботі на посаді завідувача терапевтичного відділення з неврологічними ліжками на 55 ліжок (з них 35 терапевтичних ліжок в т.ч. 2 ліжка палати динамічного спостереження на 20 неврологічних ліжок) лікарні на 55 ліжок ДУ «ТМО МВС України по Миколаївській області» з 04 липня 2025 року.

Рішення в цій частині задоволених позовних вимог сторонами не оскаржується.

Щодо відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина 2 статті 235 КЗпП України).

Середній заробіток за час вимушеного прогулу при поновленні на роботі за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19.

У справі, яка переглядається встановлено, що на час звільнення відповідно до наказу відповідача від 25 липня 2023 року № 96-о/с ОСОБА_1 відповідно до його заяви на підставі частини 3 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 31 липня 2023 року перебував у відпустці без збереження заробітної плати до закінчення воєнного стану.

Отже, через перебування у відпустці без збереження заробітної плати ОСОБА_1 не мав права на отримання зарплати у цей період. Час вимушеного прогулу оплачується лише тоді, коли через незаконне звільнення особа була позбавлена можливості працювати та отримувати за це кошти. У відпустці за власний рахунок за працівником не зберігається заробітна плата, тому період після звільнення не вважається для нього втраченим у фінансовому плані щодо заробітку. Після поновлення на роботі ОСОБА_1 продовжує перебувати у тій самій відпустці без збереження заробітної плати, оскільки матеріали справи не містять доказів, що дія такої відпустки була припинена за згодою сторін.

З огляду на встановлені обставини та наведені норми матеріального права, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для застосування положень частини 2 статті 235 КЗпП України до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_1 на час звільнення перебував у відпустці без збереження заробітної плати та продовжує перебувати у такій відпустці на час його поновлення на роботі.

Твердження в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не було враховано позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 08 лютого 2022 року по справі № 755/12623/19, від 17 січня 2024 року по справі № 708/447/23 та позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 10 червня 2026 року по справі № 205/3280/14-ц не заслуговують на увагу, оскільки обставини в зазначених постановах не є подібними тим обставинам, що встановлені у справі, що переглядається апеляційним судом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 конкретизувала тлумачення поняття «подібні правовідносини».

Така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32), від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38), від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16 (пункт 16), від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі N № 910/8956/15, від 6 вересня 2017 року у справі № 910/3040/16, від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16 тощо);

Висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах № 305/1180/15-ц і № 369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 6 червня 2018 року у справах № 308/6914/16-ц, № 569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № N 757/31606/15-ц тощо.

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справі № 755/12623/19 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції вказав, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, тому на вказану вимогу поширюється тримісячний строк звернення до суду, передбачений частиною 1 статті 233 КЗпП України, який позивачка пропустила та не заявляла клопотання про його поновлення.

Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалив в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до НБУ у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнив частково.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачка лише 09 серпня 2019 року звернулась до суду з окремим позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ураховуючи періодичність платежів, які нараховуються судом за кожен окремий день (робочий час), коли позивачка була позбавлена можливості виконувати роботу у зв`язку з неправомірним наказом відповідача, який у подальшому суд визнав незаконним, та тримісячний строк звернення, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що позивачка має право на отримання від відповідача 279 034,38 грн (без урахування обов`язкових податків та платежів) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 травня по 17 липня 2019 року, тобто за три місяці, що передували зверненню до суду із цим позовом.

Суд касаційної інстанції рішення суду першої та апеляційної інстанції в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасував та ухвалив в цій частині нове рішення.

Позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнив частково.

Стягнув з Національного банку України на користь ОСОБА_1 2 455 200 грн (два мільйони чотириста п`ятдесят п`ять тисяч двісті гривень) середнього заробітку за час вимушеного прогулу з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів.

У задоволенні іншої частини позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовив.

Рішення суду мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій помилково застосували положення частини 1 статті 233 КЗпП України та зробили неправильні висновки про необхідність застосування тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині вирішення вказаної позовної вимоги з ухваленням у цій частині нового рішення.

Судами встановлено, що під час розгляду справи про поновлення на роботі ОСОБА_1 питання щодо стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу не було вирішено.

У справі № 708/447/23 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Медведівської сільської ради, Медведівського ліцею ім. М. Залізняка Медведівської сільської ради (далі - Медведівський ліцей), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконним розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково.

Визнано незаконним розпорядження сільського голови с. Медведівка Черкаського району Черкаської області ОСОБА_2 від 22 березня 2023 року № 43/02-06 «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено її на посаді директора Медведівського ліцею з 23 березня 2023 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що виявленої невідповідності працівника ОСОБА_1 займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню такої роботи, не встановлено. Тому суд зробив висновок, що запис у трудовій книжці про звільнення з роботи працівника, притягнутого до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов`язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про запобігання корупції», повинен бути здійснений саме з посиланням на пункт 7-1 статті 36 КЗпП України.

За таких обставин суд вважав, що роботодавець неправильно застосував та помилково посилався в оскарженому розпорядженні на пункт, частину та статтю КЗпП при звільненні позивачки, тому її звільнення із зазначених в розпорядженні підстав є незаконним. При цьому з урахуванням змісту позовних вимог та відмови позивачки від зміни формулювання звільнення, розпорядження підлягає скасуванню, а працівник - поновленню на роботі.

Посилання позивачки на порушення статті 33 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» при її звільненні суд вважав безпідставними, оскільки вона не працювала у місцевій раді на постійній основі, а зазначена гарантія поширюється саме на таких працівників.

Суд першої інстанції вказав, що позивачка, стосовно якої набрало законної сили рішення суду щодо вчинення нею адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, підлягала звільненню із займаної посади і за нормами спеціального освітянського Закону, і за нормами КЗпП України, а її право на працю роботодавець не порушив, вини роботодавця у цьому немає, він лише застосував неналежну норму (пункт, частину, статтю) КЗпП України в оскарженому розпорядженні. Суд уважав, що вимушеного прогулу як такого немає, тому виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу як відповідальність роботодавця не може бути покладено на нього.

Тому за встановлених обставин позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягають.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про визнання незаконним розпорядження про звільнення та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено у спосіб викладення його мотивувальної частини в редакції постанови апеляційного суду.

Апеляційний суд врахував, що при поновленні на роботі працівника, звільненого з порушенням норм законодавства, незалежно від ступеня тяжкості такого порушення з боку роботодавця, суд повинен стягувати на користь працівника середній заробіток, з констатацією наявності у такого працівника вимушеного прогулу з вини роботодавця, який допустив незаконне звільнення. Це узгоджується з частиною 2 статті 235 КЗпП України.

Апеляційний суд взяв до уваги, що роботодавцем позивачки, який здійснює виплату їй заробітної плати, є Медведівська сільська рада. Вказане підтверджується умовами контракту від 01 липня 2020 року, записом у трудовій книжці позивачки про працевлаштування та звільнення її з роботи. Відповідно до довідки про нараховану та виплачену заробітну плату позивачки її виплачувала саме Медведівська сільська рада. Крім того, у розпорядженні сільського голови від 22 березня 2023 року про звільнення позивачки зазначено про доручення головному бухгалтеру сільської ради здійснити остаточний розрахунок з працівником.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог до Медведівського ліцею про стягнення з нього як із самостійної юридичної особи на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить відмовити не з підстав їх необґрунтованості, а тому що вони заявлені до неналежного відповідача.

Суд касаційної інстанції рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінив, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Свою постанову касаційний суд мотивував тим, що суди не врахували, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу пред`явлено до належного відповідача (роботодавця) - Медведівського ліцею. Проте підстав для задоволення такої вимоги немає, оскільки позивачку не поновлено на роботі, а лише змінено формулювання причин її звільнення. При цьому суди не встановили факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню позивачки.

У справі № 205/3280/14-ц ОСОБА_1 звернулась з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Скасовано наказ від 19 березня 2014 року про звільнення позивача за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, поновив ОСОБА_1 на посаді заступника голови правління з економіки і інвестицій апарату управління.

Стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість із заробітної плати за березень 2014 року у розмірі 10 897,83 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 392 128,91 грн та відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн.

Стягуючи на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції керувався частиною статті 235 КЗпП України, відповідно до якої у разі звільнення працівника без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, а такий орган одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Розрахунок суд першої інстанції здійснив за Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, з огляду на розмір середньоденного заробітку позивача - 1 603,53 грн, та визначив, що середня заробітна плата за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня постановлення рішення складає 392 128,91 грн.

Суд апеляційної інстанції відхиляючи доводи апеляційної скарги про неправильне визначення середнього заробітку позивача, зазначив, що згідно з довідкою Пенсійного фонду України ОСОБА_1 нарахована заробітна плата в січні 2014 року - 32 921,36 грн, у лютому 2014 року - 32 823,30 грн, а з урахуванням кількості робочих днів у січні 2014 року (20 днів) та у лютому 2014 року (21 день) суд першої інстанції правильно встановив, що середньоденна заробітна плата позивача складає 1 603,53 грн ((32 921,36 + 32 823,30) / 41 = 1 603,53). Будь-яких доказів, які б спростовували визначений судом першої інстанції розмір середньоденної заробітної плати, відповідач не надав.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ також процитував частину 1 статті 235 КЗпП України, згідно з якою у разі звільнення працівника без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, а такий орган під час винесення рішення про поновлення на роботі одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки під час незаконного звільнення позивача з ним не проведено розрахунок із заробітної плати, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що з відповідача підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати, а також середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Своєю постановою Верховний Суд України ухвалу апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про скасування наказу від 19 березня 2014 року про звільнення, поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника голови правління з економіки і інвестицій апарату управління; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; відшкодування моральної шкоди скасував.

Ухвалив у цій частині позовних вимог нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у позові про скасування наказу від 19 березня 2014 року про звільнення, поновлення на посаді заступника голови правління з економіки і інвестицій апарату управління; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд України скасовував рішення судів попередніх інстанцій у відповідній частині з огляду на те, що 27 квітня 2014 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначає статус Автономної Республіки Крим та міста Севастополя як території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії російської федерації. Відповідно до статті 1 цього Закону датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року, а згідно з його статтею 9 будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом, до того ж будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та посадовими або службовими особами на тимчасово окупованій території, є недійсним і не створює правових наслідків.

Установивши, що позивача звільнено із займаної посади 20 березня 2014 року на підставі наказу, виданого особою, уповноваженою самопроголошеною владою Автономної Республіки Крим під час проведення незаконної націоналізації майна ПАТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз», яке розташоване на території, що законами України визнана як тимчасово окупована, Верховний Суд України виснував, що суди попередніх інстанцій помилково дійшли висновку про те, що наказ породжує правові наслідки для відповідача, тим самим застосувавши визначені законодавством України санкції за дії, які відповідач не здійснював.

У рішенні від 12 березня 2026 року у справі «Ващенко та Третяк проти України» (Case of Vashchenko and Tretyak v. Ukraine), ухваленому за результатами розгляду, зокрема, заяви № 74213/17, Європейський суд з прав людини встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ зазначив, що внаслідок скасування Верховним Судом України остаточних та обов`язкових рішень, постановлених на користь заявника, він втратив або ризикував втратити у повному обсязі або частково первинно присуджене йому у грошовій формі відшкодування. Беручи до уваги свої висновки щодо скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, ЄСПЛ виснував, що скасування остаточних та обов`язкових судових рішень було несумісним з принципом юридичної визначеності, а тому цей захід не був «законним» згідно з Конвенцією.

ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 3 статті 423 ЦПК України, у зв`язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань під час вирішення справи судом.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами підлягає задоволенню.

Порушення, констатоване ЄСПЛ у рішенні від 12 березня 2026 року у справі «Ващенко та Третяк проти України», полягає не в недостатності дослідження обставин справи національними судами та не в неправильному застосуванні норм матеріального права судами першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, а в самому факті скасування Верховним Судом України остаточних та обов`язкових судових рішень на підставі практики, яка сформувалася після ухвалення цих рішень.

У частині, що стосується стягнення на користь заявника середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, негативні наслідки постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року полягали у позбавленні заявника грошових сум, присуджених йому судами трьох інстанцій. У цій частині ЄСПЛ у рішенні від 12 березня 2026 року у справі «Ващенко та Третяк проти України» вже присудив заявнику 14 500 євро як відшкодування матеріальної шкоди, що еквівалентно сумі, присудженій йому національними судами за скасованими рішеннями (пункт 43 рішення ЄСПЛ).

Належним способом виконання рішення ЄСПЛ є скасування постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року лише в частині, що стосується скасування наказу про звільнення та поновлення заявника на посаді, з одночасним залишенням без змін цієї постанови у частині, що стосується стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Велика Палата Верховного Суду висновує, що у цій справі належним та ефективним засобом для відновлення попереднього правового становища заявника, з урахуванням уже здійсненого ЄСПЛ відшкодування у грошовій формі, є скасування постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року в частині скасування наказу від 19 березня 2014 року № 06-к про звільнення ОСОБА_1 та його поновлення на посаді заступника голови правління з економіки і інвестицій апарату управління ПАТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз» з одночасним розглядом по суті заяви ПАТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз» від 13 травня 2016 року про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року в цій же частині.

Отже, наведені обставини та зміст правовідносин сторін у перелічених справах свідчать про різні обставини справи та різні правовідносини, що виникли з цих обставин, зокрема, й щодо стягнення середнього заробітку під час вимушеного прогулу, порівняно з обставинами справи, що переглядається апеляційним судом.

Щодо доводів апеляційної скарги про відмову у розподілі витрат на професійну правничу допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини1 статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 137 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 137 ЦПК України).

Частина 4 статті 137 ЦПК України визначає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 137 ЦПК України).

Згідно з частиною 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції відмовляючи у стягнення витрат на професійну правничу допомогу керувався тим, що позивач та його представник прямо узгодили, що підтвердженням надання правової допомоги, її зміст, розмір гонорару та додаткових витрат, понесених адвокатом понад узгоджену суму гонорару підтверджується актом виконаних робіт (наданих послуг), однак в матеріалах справи такий акт відсутній.

Як встановлено з матеріалів справи, 04 серпня 2025 року ОСОБА_1 уклав з адвокаткою Сизовою І.А. договір про надання правничої допомоги № 02-25.

Згідно з пунктами 3.2, 3.5 зазначеного договору розмір гонорару та порядок його оплати визначається сторонами відповідно до цього договору у розмірі 40 000 грн. Факт надання передбачених цим договором послуг підтверджується Актом приймання-передачі наданих послуг.

Проте, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції позивачем або його представницею не було надано акту приймання-передачі відповідно до якого можливо було б встановити зміст наданої правничої допомоги, розмір гонорару та додаткових витрат.

Зазначений акт приймання-передачі наданих послуг було надано до суду лише разом з заявою про ухвалення додаткового рішення.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про ненадання позивачем достатніх доказів на підтвердження виконання (надання) правової допомоги при розгляді справи в суді першої інстанції за договором про надання правової допомоги № 02-25 від 04 серпня 2025 року.

Аргументи апеляційної скарги щодо неправомірності відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відхиляються апеляційним судом, оскільки ухвала суду першої інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення відповідно до пункту 20 частини 1 статті 353 ЦПК України має оскаржуватися окремо від оскаржуваного рішення.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції в оскаржуваній частині судового рішення не спростовують.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 375 ЦПК України скасуванню в цій частині не підлягає.

Оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог не оскаржувалось, тому апеляційним судом в цій частині не перевірялось.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця - ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повне судове рішення складено 18 серпня 2026 року.