Постанова від 16 серпня 2026 р. у справі №460/12910/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/12910/25 пров. № А/857/39167/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача: Гінди О.М.,

суддів: Заверухи О.Б., Онишкевича Т.В.,

розглянувши в письмовому провадженні апеляційні скарги 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2025 року (головуючий суддя: Зозуля Д.П., місце ухвалення - м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинення певних дій,-

встановив:

ОСОБА_1 , 28.07.2025 звернувся із позовом до суду, в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність щодо своєчасного повного розрахунку при звільненні зі служби та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2021 по 18.07.2022 в розмірі 79114,00 грн та за період з 19.07.2022 по 18.01.2023, у межах шестимісячного строку, в розмірі 193540,40 грн.

Обґрунтовує позов тим, що проходив військову службу та з 02.08.2021 його звільнено у запас, а також виключено зі списків особового складу. Повідомлено, що позивачу не нараховано та не виплачено при звільненні належних сум індексації грошового забезпечення, що встановлено рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.04.2025 у справі № 460/2580/25. У зв`язку з цим відповідача зобов`язано нарахувати та виплатити позивачу вказані виплати в судовому порядку. Позивач повідомив, що таке рішення відповідачем виконано та нараховано позивачу заборгованість. З огляду на наведене, позивач стверджує про наявність права на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України та просить позов задовольнити повністю.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2021 по 22.07.2025.

Стягнуто з 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 61909,96 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Із цим рішенням суду першої інстанції не погодилися сторони та оскаржили в апеляційному порядку.

Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, позивач покликається на те, що хоча суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір і дійшов правильного висновку про стягнення на користь позивача розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак в частині оскаржуваного прийнятого судового рішення неповно дослідив та з`ясував в цій частині обставини, що є суттєвими та мають значення для справи, допустився помилки в частині неправильного застосування норм матеріального права (застосування закону, який не підлягав застосуванню), що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення справи, через що рішення суду першої інстанції підлягає в оскаржуваній частині скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог. Просить рішення суду першої інстанції

скасувати, в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 61909,96 грн, а також в частині відмови в задоволенні решти позовних вимог та ухвалити, у скасованій частині, нове рішення яким стягнути з 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2021 по 18.07.2022 в розмірі 79114,00 грн та за період з 19.07.2022 по 18.01.2023, у межах шестимісячного строку, в розмірі 193540,40 грн, в іншій частині рішення суду залишити без змін.

Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, відповідач покликається на те, що нормативні акти, що визначають порядок та умови виплати грошового забезпечення та виплат компенсаційного характеру військовослужбовцям Держспецзв`язку - це Постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», наказ Адміністрації Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації від 13.03.2018 № 151 «Про затвердження Інструкції про грошове забезпечення та компенсаційні виплати військовослужбовцям Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України» (далі Інструкція № 151). В жодному із цих нормативних актів не йдеться мова про нарахування та виплату середнього заробітку у разі затримки розрахунку при звільненні. Просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплати позивачу середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільнені.

Позивач, 11.11.2025 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу відхилити.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з таких мотивів.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 за період з 2017 по 2021 роки проходив військову службу у 4 територіальному вузлі урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України.

Наказом голови Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України. № 455-ОС від 20.07.2021 припинено контракт, звільнено з військової служби полковника ОСОБА_1 та виключено його зі списків особового складу з 02.08.2021 за підпунктом «г» пункту 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Вважаючи, що при звільненні з ним не було проведено повний розрахунок, позивач звернувся про нарахування та виплату таких коштів в судовому порядку.

Так, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.04.2025 у справі № 460/2580/25, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задоволено. Зокрема, зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із встановленням базового місяця для нарахування індексації січень 2008 року, з урахуванням раніше проведених виплат. Зобов`язано 4 територіальний вузол урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України вирішити питання щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації-різниці за період з 01.03.2018 по 30.11.2018 включно, із застосуванням щомісячної фіксованої індексації відповідно до абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.

На виконання вказаного судового рішення відповідачем нараховано та 23.07.2025 виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення в сумі 60909,89 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача, долученою до матеріалів справи.

Вважаючи протиправним несвоєчасний розрахунок при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції констатував, що виходячи з принципів розумності та справедливості, пропорційності, враховуючи співмірність, справедливий та розумний баланс інтересів між інтересами працівника і роботодавця, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, те, що відповідач є державним органом, відсутність спору на день звільнення, тривалості періоду з моменту порушення прав працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, суд вважав належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 61901,96 грн, а не в сумі 272654,40 грн, як визначено позивачем у позові.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Абзацом 1 частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у якому визначені основні трудові права працівників.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, до спірних правовідносин необхідно застосовувати приписи КЗпП України.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ) текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач з 2017 по 2021 роки проходив військову службу у 4 територіальному вузлі урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а 23.07.2025, на виконання рішення суду у справі № 460/2580/25 відповідач здійснив виплату позивачу належного грошового забезпечення.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні статті 117 КЗпП України, у редакції до 19 липня 2022 року, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Проте, суд апеляційної інстанції зауважує, що указаний підхід Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду до застосування статті 117 КЗпП України в окресленому контексті не відповідає правовому регулюванню, яке належить застосовувати до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції на момент подання позову, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Тому стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України 19.07.2022 і після цього.

Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно- правового регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 травня 2024 року у справі № 520/18807/23.

При визначенні середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, такий розраховується шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів у розрахунковому періоді, виходячи з наступного.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Згідно з пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата (п. 7 Наказ Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам»).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що грошове забезпечення позивача за два останні місяці перед звільненням (червень-липень 2018 року, 61 календарних дня) становить 17 148,09 грн, тобто середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 281,12 грн (17 148,09/61).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачу нараховано та виплачено грошове забезпечення за червень 2021 року (32081,70 грн) та за липень 2021 року (32081,70 грн), що становить два місяці, які передують події, з якою пов`язаний обов`язок з виплати, на загальну суму 64163,30 грн.

Вказані місяці налічують 61 календарний день.

Отже, середньоденний заробіток позивача становить 64163,30 грн/61 = 1051,86 грн/день.

Період затримки фактичного розрахунку з 03.08.2021 по 18.07.2022 становить 350 календарних днів, а період з 19.07.2022 по 22.12.2023 – 185 календарних дні (перші шість місяців періоду після набрання чинності Законом № 2352-ІХ, тобто фактично це період з 19.07.2022 по 22.07.2025), загалом 535 днів, а тому, середній заробіток за час затримки виплати індексації грошового забезпечення позивачеві при звільненні зі служби, становить 562745,10 грн (1051,86 грн х 535 днів).

Разом з тим, як зазначалося вище судом апеляційної інстанції, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас, установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

Касаційний адміністративний суд у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 обґрунтував свою позицію про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц тим, що законодавець, прийнявши Закон № 2352-IX, «на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності» (пункт 65 постанови). Також суд указав, що обмеження строку звернення до суду трьома місяцями (зміни до статті 233 КЗпП України) усунуло чинник, який зумовлював недобросовісну поведінку працівника (пункт 66 постанови). З цього суд зробив висновок, що критерії Великої Палати, побудовані для умов необмеженого строку стягнення, більше не є релевантними.

Однак, суд апеляційної інстанції зауважує, що в постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду вважала таку аргументацію помилковою, адже поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Тобто, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

Натомість підхід, запропонований Касаційним адміністративним судом у справі № 440/6856/22, не відповідає фундаментальним принципам справедливості та пропорційності, адже передбачає формальний підхід до вирішення такого трудового спору, що допускає можливість стягнення очевидно неспівмірної суми.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами колегії суддів Касаційного цивільного суду щодо наявності підстав для відступу від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що в порівнянні із визначеною сумою недоплаченої індексації грошового забезпечення (60909,89 грн) вищевказані розрахункові суми (562745,10 грн) не можна вважати співмірними, оскільки такі більше, ніж в три рази перевищують суму недоплаченої індексації згідно рішення суду у справі № 460/2580/25.

Так, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 60909,89грн/562745,10 грн (недоплачена сума грошової компенсації/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,11.

Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 1051,86 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,11 х 535 (дні затримки розрахунку) = 61901,96 грн.

Крім цього, суд апеляційної інстанції враховує правову позицію викладену у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі № 2340/3023/18, згідно якої суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.

Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що позов підлягає частковому задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльність 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2021 по 22.07.2025 та стягнення з 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 61909,96 грн.

Таким чином, апеляційні скарги 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та ОСОБА_1 не спростовують правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дають підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд –

постановив:

апеляційні скарги 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2025 року у справі № 460/12910/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. М. Гінда

судді О. Б. Заверуха

Т. В. Онишкевич