Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №400/1827/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/1827/26

Головуючий в 1 інстанції: Лузан Л. В.

Місце ухвалення рішення: м. Вознесенськ

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого – Лук`янчук О.В.

суддів – Бітова А.І.

– Ступакової І.Г.

при секретарі – Потомському А. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 травня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив скасувати постанову № 118 від 29 січня 2026 року щодо притягнення його до адміністративної відповідальності за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП та накладення штрафу в сумі 34000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначається, що положення п.15 Положення про військово-транспортний обов`язок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року за №1921, на нього не розповсюджуються, оскільки у нього відсутні транспортні засоби, техніка. При цьому, жодних повідомлень від відповідача щодо виконання цього обов`язку за згаданих обставин позивач не отримував.

Також позивач вказував на те, що адміністративна справа була розглянута за його відсутності та без належного повідомлення про час та місце розгляду справи. Тому позивач просив скасувати оскаржувану постанову та закрити провадження у справі.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення - відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, а тому, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що станом на 01.06.2026 року за Фермерським господарством жодних транспортних засобів та працівників, які на них працюють, не числиться. Господарство взагалі не має найманих працівників. Всі технічні засоби (комбайни для збору врожаю, трактори для обробки землі), які він використовую у своїх діяльності винаймаються на період збору врожаю або посівних робіт.

Також вказує, що з 27.04.2023 були внесені зміни у п. 13 Положення №1921, а саме: прибрали вимогу МВС надавати до ТЦК щороку не пізніше 20 червня та 20 грудня інформацію про реєстрацію (перереєстрацію) транспортних засобів і техніки на території відповідних адміністративно- територіальних одиниць. Відтепер органи МВС повинні подавати до ТЦК інформацію про реєстрацію власності (перереєстрацію) та зняття з обліку транспортних засобів, які перебувають у підприємств і можуть бути призначені для задоволення потреб військових, щокварталу Більше та протягом п`яти робочих днів з дати надходження відповідних запитів від ТЦК. того, про необхідність подати інформацію про відсутність у моєму господарстві транспортних засобів, мене повідомлено письмово не було.Вказує, що про розгляд справи про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КпАП України не був повідомлений письмово і не мав можливості бути присутнім та надавати свої пояснення.

Учасники справи у судове засідання не з`явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлені належним чином, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста їх участь в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.

Згідно ч.4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що керівником Фермерського господарства Палія Володимира Петровича – є позивач ОСОБА_1 .

Постановою ІНФОРМАЦІЯ_2 № 118 від 29 січня 2026 року позивача ОСОБА_1 визнано винним у правопорушенні, передбаченому ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності, накладено стягнення в виді штрафу в сумі 34000 грн, оскільки позивач, як керівник Фермерського господарства Палій Володимир Петрович, не надав до 20 грудня 2025 року інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їхній технічний стан, а також громадян, які працюють на них, чим порушив вимоги п. 15 Положення про військово-транспортний обов`язок, ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Вказана постанова є предметом оскарження в цій справі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з урахуванням встановлених обставин, прийшов до висновку про безпідставність та недоведеність позовних вимог.

Вивчивши матеріали справи, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, а надалі іншими Указами Президента України цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.

Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року №2105-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом, а надалі іншими Указами Президента України цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.

Указом Президента України № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань було оголошено проведення в Україні загальної мобілізації.

Із початком широкомасштабної військової агресії рф фундаментальні національні інтереси, які полягають у збереженні суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, що є засадничими умовами реалізації права Українського народу на самовизначення та збереження держави Україна, викликали потребу у невідкладній повній мобілізації оборонних ресурсів для забезпечення відсічі агресору, в тому числі громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації або можуть бути залучені в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні встановлює Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII), який визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оборону України" особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону №3543-XII зміст мобілізаційної підготовки становить, зокрема, розроблення мобілізаційних планів, довготермінових і річних програм мобілізаційної підготовки; підготовка Збройних Сил України, інших військових формувань до проведення мобілізації; створення, розвиток та утримання мобілізаційних потужностей для задоволення потреб держави в особливий період; утворення і підготовка до розгортання спеціальних формувань; створення мобілізаційного резерву; підготовка й утримання в належному стані техніки та об`єктів, призначених для передачі в разі мобілізації Збройним Силам України, іншим військовим формуванням; військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів; підготовка та накопичення військово-навчених людських ресурсів призовників, військовозобов`язаних та резервістів для комплектування посад, передбачених штатами воєнного часу.

Так ч.1 ст.3 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що мобілізаційна підготовка та мобілізація є складовими частинами комплексу заходів, які здійснюються з метою забезпечення оборони держави, за винятком цільової мобілізації.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону №3543-XII зміст мобілізаційної підготовки становить, зокрема, розроблення мобілізаційних планів, довготермінових і річних програм мобілізаційної підготовки; підготовка Збройних Сил України, інших військових формувань до проведення мобілізації; створення, розвиток та утримання мобілізаційних потужностей для задоволення потреб держави в особливий період; утворення і підготовка до розгортання спеціальних формувань; створення мобілізаційного резерву; підготовка й утримання в належному стані техніки та об`єктів, призначених для передачі в разі мобілізації Збройним Силам України, іншим військовим формуванням; військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів; підготовка та накопичення військово-навчених людських ресурсів призовників, військовозобов`язаних та резервістів для комплектування посад, передбачених штатами воєнного часу.

Частиною 2 статті 4 Закону №3543-XII встановлено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

У відповідності до частин 5 та 6 статті 4 Закону №3543-XII вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.

У відповідності до статті 6 Закону №3543-XII військово-транспортний обов`язок установлюється з метою задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на особливий період транспортними засобами (у тому числі водними) і технікою (далі - транспортні засоби) і поширюється на центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, у тому числі на залізниці, порти, пристані, аеропорти, нафтобази, автозаправні станції дорожнього господарства та інші підприємства, установи і організації, які забезпечують експлуатацію транспортних засобів, а також на громадян - власників транспортних засобів. Порядок виконання військово-транспортного обов`язку, норми безоплатного залучення, вилучення та примусового відчуження транспортних засобів і техніки на період мобілізації та у воєнний час визначаються Кабінетом Міністрів України. Норми безоплатного залучення, вилучення та примусового відчуження транспортних засобів і техніки визначаються у відсотках за підприємством (установою, організацією) за галузями національної економіки. Порядок відшкодування державою вартості майна чи збитків, яких зазнають центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, а також громадяни внаслідок вилучення чи примусового відчуження транспортних засобів в особливий період, визначається законом. Виконання військово-транспортного обов`язку під час мобілізації здійснюється згідно з Мобілізаційним планом України шляхом безоплатного залучення транспортних засобів підприємств, установ та організацій усіх форм власності для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на умовах їх повернення власникам після оголошення демобілізації. Обсяги транспортних засобів за типами та марками, що планується залучити під час мобілізації, для підприємств, установ та організацій усіх форм власності встановлюються згідно з Мобілізаційним планом України місцевими державними адміністраціями за поданням територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Залучення транспортних засобів під час мобілізації здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, Центральним управлінням або регіональними органами Служби безпеки України, відповідними підрозділами розвідувальних органів України на підставі рішень місцевих державних адміністрацій, що оформлюються відповідними розпорядженнями. Приймання-передача транспортних засобів, залучених під час мобілізації, та їх повернення після оголошення демобілізації здійснюються на підставі актів приймання-передачі, в яких зазначаються відомості про власників, технічний стан, залишкову (балансову) вартість та інші необхідні відомості, що дають змогу ідентифікувати транспортні засоби. Повернення транспортних засобів власнику здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту оголошення демобілізації. Порядок компенсації шкоди, завданої транспортним засобам внаслідок їх залучення під час мобілізації, визначається Кабінетом Міністрів України.

За вимогами ст.9 ЗУ «Про оборону України», саме Кабінет Міністрів України вирішує питання щодо врегулювання діяльності місцевих органів військового управління (територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), допризовної та призовної підготовки, підготовки призовників з військово-технічних спеціальностей, ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, виконання військово-транспортного обов`язку.

Так у відповідності до п.12 Положення про військоко-транспортний обов`язок, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1921 від 28 грудня 2000 року, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки та органи військового управління ведуть військовий облік транспортних засобів і техніки з метою планування передачі підприємствами, установами та організаціями транспортних засобів і техніки для задоволення потреб військових формувань на особливий період.

Відповідно до пункту 15 Положення про військово-транспортний обов`язок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 №1921, керівники підприємств, установ та організацій подають територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки щороку до 20 червня та 20 грудня інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємствах, в установах та організаціях на таких транспортних засобах і техніці, за формою згідно з додатком 1.

Відповідно до п. 8 «Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів», затвердженого Постановою КМУ №1487 від 30 грудня 2022 року, організація військового обліку в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях покладається на відповідних керівників. Обов`язки з ведення військового обліку в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах ,в установах та організаціях покладаються на працівників служби персоналу, служби управління персоналом (далі-служба персоналу). У разі відсутності штатної одиниці служби персоналу обов`язки з ведення військового обліку покладаються на особу, яка веде облік працівників в державному органі, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації. Працівники з питань мобілізаційної роботи або мобілізаційних підрозділів (за наявності) безпосередньо організовують роботу з бронювання військовозобов`язаних та контролю за станом ведення військового обліку.

З урахуванням вказаного колегія суддів вважає, що кінцевою датою для подання керівниками підприємств, установ та організацій до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки інформації про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємствах, в установах та організаціях на таких транспортних засобах і техніці, є 20 грудня та 20 червня.

Отже, аналізуючи наведені положення, подання територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки інформації є виконанням військово-транспортного обов`язку в певній частині, який покладається на керівників підприємств, установ та організацій.

Невиконання або несвоєчасне виконання такого обов`язку є порушенням законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію та може бути підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 210-1 Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Порядок притягнення осіб до адміністративної відповідальності встановлений Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Відповідно до ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до вимог статті 7 КУпАП, ніхто не може бути підданим заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності.

Колегія суддів зазначає, що притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності факту адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами (постанова Верховного Суду від 20.05.2020 справа №524/5741/16-а).

Відповідно до ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 251 КУпАП обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 252 КУпАП орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Так, стаття 210-1 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Відповідно до статті 210-1 КУпАП порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.1).

Вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період, тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.3).

Об`єктом даного правопорушення є суспільні відносини у сфері оборони, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Об`єктивна сторона виражається в діях або бездіяльності, що порушують вимоги законодавства у сфері оборони, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Суб`єктами правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП можуть бути призовники, військовозобов`язані, резервісти, а також посадові особи, які порушили відповідні норми.

Суб`єктивна сторона виражається як в умисній формі вини так і необережності.

Водночас, частина 3. ст. 210-1 КУпАП є бланкетною нормою, а тому при її застосуванні необхідно використовувати законодавчі акти, які визначають правила військового обліку та запровадження в Україні особливого періоду.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач своєчасно не подав до відповідача інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їхній технічний стан, а також громадян, які працюють, посилаючись на необізнаність щодо існування обумовленого обов`язку.

Водночас, суд не приймає до уваги вказані доводи, оскільки такий обов`язок позивача є безумовним, що вірно зазначено судом першої інстанції.

Апелянт також посилається на те, що станом на 01.06.2026 року за його Фермерським господарством не числиться жодних транспортних засобів та найманих працівників, у зв`язку з чим він вважає відсутнім обов`язок щодо подання відповідних відомостей. Обґрунтовуючи свою позицію, Позивач вказує на використання виключно орендованої техніки на період сезонних робіт.

З даного приводу колегія суддів зазначає, що чинне законодавство України не передбачає звільнення суб`єкта господарювання від обов`язку подання вказаної звітності у разі тимчасової або постійної відсутності на його балансі транспортних засобів чи штатних працівників.

За змістом вищевказаних правових норм, у випадку відсутності об`єктів декларування (транспортних засобів та водіїв), Позивач був зобов`язаний виконати свій безумовний імперативний обов`язок — заповнити та подати до ТЦК та СП Відомість із нульовими показниками (шляхом проставлення прочерків). Подання так званого «нульового звіту» є офіційним та єдиним легітимним способом засвідчення суб`єктом господарювання факту відсутності у нього техніки та персоналу перед органами військового управління.

Щодо безпідставності посилань апелянта на зміни до пункту 13 Положення № 1921 та самостійності обов`язку підприємства, то позивач у апеляційній скарзі помилково стверджує, що внесення змін до пункту 13 Положення про військово-транспортний обов`язок (затвердженого постановою КМУ № 1921) постановою КМУ від 27.04.2023 № 413 нібито звільняє його від обов`язку звітування перед ТЦК та СП за відсутності техніки, а також перекладає цей обов`язок на органи МВС.

Так, пункти 13 та 15 Положення № 1921 регулюють два абсолютно різних, паралельних та незалежних один від одного правових механізми інформаційного забезпечення системи військово-транспортного обов`язку.

Жодні зміни, внесені до пункту 13, не супроводжувалися скасуванням чи обмеженням дії пункту 15. Чинне законодавство України не містить правової норми, яка б звільняла підприємство від обов`язку подання Відомості у разі наявності інформаційного обміну між ТЦК та МВС.

Сервісні центри МВС володіють даними лише про державну реєстрацію прав власності. Натомість ТЦК та СП, відповідно до пункту 15, вимагає від підприємства інформацію не лише про факт реєстрації, а й про фактичну наявність техніки, її реальний технічний стан (справна/несправна), а також відомості про водіїв та їхні військово-облікові спеціальності (ВОС). Органам МВС такі дані внутрішнього кадрового та господарського обліку підприємства відомі бути не можуть.

Доводи апелянта про те, що його не було письмово повідомлено ТЦК та СП про необхідність подання відомостей, суперечать правовій природі цієї норми. Обов`язок, визначений пунктом 15 Положення № 1921, є прямим, систематичним та діє в силу закону (двічі на рік).

З огляду на вищезазначене, зміни до пункту 13 Положення № 1921 жодним чином не спростовують вину Позивача у неподанні звітності за пунктом 15, а його бездіяльність повністю охоплюється складом адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210-1 КУпАП.

Стосовно доводів, що про розгляд справи про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КпАП України він не був повідомлений письмово і не мав можливості бути присутнім та надавати свої пояснення, то колегія суддів зазначає, що сам апелянт вказує, що під час особистого візиту в ТЦК 26.01.2026 року його усно було повідомлено про вчинення правопорушення та складено протокол №11, до якого він надав пояснення про невизнання своєї вини та прохання закрити справу. 28.01.2026 року через приймальне відділення ІНФОРМАЦІЯ_2 подав письмові мотивовані пояснення про невизнання своєї вини та вимогою закрити провадження. Отже це спростовує вищезазначені доводи апелянта.

З урахуванням наведеного, позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджено факту відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, відтак правильним є висновок суду першої інстанції про те, що оскаржена постанова по справі про адміністративне правопорушення є правомірною, підстави для її скасування відсутні.

Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Стаття 272 КАС України встановлює особливості оскарження даної категорії справ та встановлює, що судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду справ, визначених статтями 273-277, 282-286 цього Кодексу, набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені.

Керуючись ст. ст. 272, 286, 308, 310, 313, ст.315, 316, 321, 322, 325, 327, 328, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.

Повний текст постанови складено та підписано 18 серпня 2026 року.

Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук

Суддя: А. І. Бітов

Суддя: І. Г. Ступакова