Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №420/1937/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/1937/26

Головуючий в 1 інстанції: Лебедєва Г.В.

Дата і місце ухвалення 05.05.2026р., м. Одеса

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого Лук`янчук О.В.

суддів Бітова А.І.,

Ступакової І.Г.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду 05 травня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до керівника управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань Чобітка Богдана Петровича, Державного бюро розслідувань про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до керівника управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань Чобітка Богдана Петровича, Державного бюро розслідувань, в якому просив:

- визнати протиправними дії керівника управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань Чобітка Богдана Петровича по відмові у наданні інформації згідно запиту на інформацію від 2 січня 2026 року про надання копій документів, які підтверджують проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфу стосовно начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, управління забезпечення діяльності Оксани Згіблової, у період роботи у Державному бюро розслідувань;

- зобов`язати Державне бюро розслідувань надати ОСОБА_1 копії документів, які підтверджують проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфу стосовно начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, управління забезпечення діяльності Оксани Згіблової, у період роботи у Державному бюро розслідувань.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05.05.2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У поданій апеляційній скарзі апелянт вказав на те, що частиною першою статті 25 Закону України “Про Державне бюро розслідувань” встановлено, що до вступу на службу до Державного бюро розслідувань, а також не рідше одного разу на рік під час проходження служби в Державному бюро розслідувань працівники Державного бюро розслідувань проходять психофізіологічне дослідження із застосуванням поліграфа. Апелянт зазначив, що поданий ним запит на інформацію не містив прохання про надання результатів психофізіологічного дослідження чи відповідей на психологічні стимули пацієнта, а стосувався виключно лише інформації щодо часу/факту проведення психофізіологічного дослідження пацієнта, тобто запитувалося про виконання ним обов`язку щорічного проходження психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа.

Апелянт також зазначив, що згідно статті 5 Закону України «Про захист персональних даних» особисті дані можуть бути визначені як конфіденційні законом або відповідною особою, однак, як вказує позивач, дані щодо виконання функцій державними службовцями не можуть бути визначені як конфіденційні.

Апелянт вважає, що посилаючись на факт запровадження на всій території України правового режиму воєнного стану, як форс-мажорну обставину, яка позбавила позивача можливості вільно користуватися своїми правами на доступ до інформації, судом не наведено обґрунтованих доводів, які б засвідчували вплив воєнного стану на можливість дотримання чи обмеження права на доступ до інформації.

Також позивач посилався на те, що під час вирішення питання про обмеження доступу до запитуваної позивачем інформації ДБР керувалося положеннями пункту 4.10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР, затвердженого наказом ДБР від 29.06.2021 № 373 (зі змінами). На думку позивача, судом не враховано, що переліки та накази ДБР розповсюджують свою дію лише на працівників ДБР, до яких позивач не відноситься. Вважає, що відмова у задоволенні запиту на інформацію з посиланням, що подібна інформація розміщена у Переліку відомостей, суперечить нормам ст. 22 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

Крім того апелянт вважає, що суд безпідставно відхилив його доводи щодо відсутності у ОСОБА_2 , як представника Державного бюро розслідувань, повноважень на подання процесуальних документів, оскільки в матеріалах справи наявний витяг з ЄДРПОУ, згідно якого, вказану особу внесені до переліку осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені Державного бюро розслідувань без довіреності з повноваженими діяти в судах України без окремого доручення (самопредставництво) з усіма правами наданими стороні, третій особі, що відповідає вимогам ч. 3 ст. 55 КАС України. На думку апелянта, судом першої інстанції не перевірено, чи містять документи ДБР щодо Дмитра Усатенка повноваження діяти в інтересах ДБР, що призвело до участі у справі сторонньої, процесуально недієздатної особи у якості учасника справи.

З огляду на зазначене апелянт просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, вилучивши із тексту судового рішення будь-які згадки про участь у справі сторонньої особи ОСОБА_3 у статусі представника Державного бюро розслідувань.

16.06.2026 року представник ДБР подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказував на те, що ОСОБА_1 звернувся до ДБР із запитом, у якому просив надати йому копії документів, які підтверджують проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфу стосовно начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, управління забезпечення діяльності Оксани Згіблової, у період роботи у ДБР. На вказаний запит листом ДБР від 08.01.2026 № 13ПІ/10-6-02-59/26 повідомлено ОСОБА_1 про те, що підстави для надання запитуваної ним інформації відсутні, у зв`язку із її віднесенням до інформації з обмеженим доступом.

Відповідач вважає, що ДБР розглянуло запит позивача про надання інформації та у встановлений законом строк надало відповідь, у якій повідомлено про відмову у наданні запитуваної інформації з підстав віднесення її до службової відповідно до Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР № 373.

Відповідач вважає обґрунтованим висновок суду про те, що відповідно до вимог частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» обмеження доступу до інформації допускається виключно за умови дотримання сукупності трьох критеріїв (так званого «трискладового тесту»), а саме: 1. якщо розголошення інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку; 2. якщо така шкода є істотною; 3. якщо шкода від оприлюднення переважає суспільний інтерес в отриманні інформації.

Як зазначив відповідач, у даній справі запитувана інформація стосується внутрішніх процедур кадрового забезпечення правоохоронного органу та не пов`язана безпосередньо з фактами порушення прав людини, корупції чи іншими обставинами, які б свідчили про підвищений суспільний інтерес у розумінні статті 29 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Також вважає, що позивачем не наведено переконливих доводів щодо того, що оприлюднення саме цієї інформації є необхідним для захисту суспільно значущих інтересів. Натомість, на думку відповідача, суд враховував, що таємність процедури відбору кадрів та перевірки чинних працівників ДБР шляхом проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа в даному випадку вважаються вагомішими за загальну цікавість позивача та загалу до деталей конкретної перевірки і має на меті попередження настання будь-яких негативних наслідків для таких інтересів. Шкода від оприлюднення запитуваної інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

З урахуванням доводів сторін, фактичних обставин справи, безпекової ситуації та перебування країни у режимі воєнного стану, відповідач вважає, що суд дійшов до обґрунтованого висновку, що ДБР дотримано вимоги частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а відмова у наданні інформації є обґрунтованою, пропорційною та здійснена з урахуванням необхідності захисту інтересів національної безпеки в умовах воєнного стану.

Крім того у відзиві на апеляційну скаргу апелянт посилався на недотримання апелянтом вимог пункту 2 частини п`ятої статті 296 КАС України, яким передбачено, що до апеляційної скарги додаються копії апеляційної скарги та доданих до неї письмових матеріалів відповідно до кількості учасників справи, крім випадків, якщо така скарга та додані матеріали подаються до суду в електронній формі через електронний кабінет. Відповідач посилався на те, що із доданих до скарги матеріалів убачається, що вони, як і позовна заява, не містять доказів надіслання копій поданих позивачем до суду документів керівнику УВК ДБР Чобітку Б.П.

З огляду на викладене відповідач просив залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване ним рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.05.2026 у справі № 420/1937/26 - без змін.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, згідно якої суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного:

Судом першої інстанції встановлено, що 02 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Державного бюро розслідувань із запитом на інформацію, в якому просив надати копії документів, які підтверджують проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфу стосовно начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, управління забезпечення діяльності Оксани Згіблової, у період роботи у Державному бюро розслідувань.

У відповідь на запит позивача Державне бюро розслідувань листом №13ПІ/10-6-02-59/26 від 08.01.2026 року повідомило про те, що підстави для надання запитуваної інформації відсутні у зв`язку із її віднесенням до інформації з обмеженим доступом (пункт 2 частини першої статті 22 Закону № 2939-VІ). Також, роз`яснено, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядника інформації здійснюється відповідно до статті 23 Закону № 2939-VІ.

В обґрунтування відмови у наданні запитуваної інформації зазначено, що відповідно до пункту 4.10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом ДБР від 29.06.2021 № 373, відомості щодо проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа для працівників органу ДБР та осіб, які претендують на зайняття посад в органі ДБР відносяться до відомостей, що становлять службову інформацію.

У листі зазначено, що в пунктах 84, 87 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» інформація, дані або документи, до яких вимагається доступ, як правило, повинні відповідати критерію суспільного інтересу, щоб призвести до необхідності їхнього поширення відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод . Така необхідність може існувати, коли поширення інформації забезпечує прозорість у порядку ведення державних справ та у питаннях, що становлять інтерес для суспільства в цілому.

Крім того вказано, відповідно до пункту 6.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

У відповіді на запит зазначено, що у запиті на інформацію не вказано аргументів, що запитувана інформація є інформацією, яка становить суспільний інтерес, відсутнє обґрунтування наміру отримання інформації та яким чином вона буде використовуватись. З огляду на це у листі вказано на те, що шкода від оприлюднення такої інформації значною мірою переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Не погоджуючись з діями керівника управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань Чобітка Богдана Петровича по відмові у наданні інформації згідно запиту на інформацію від 02 січня 2026 року, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , з огляду на наступне:

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Згідно з преамбулою Закону України «Про інформацію» №2657-XII від 02.10.1992 року цей Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію», інформація будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

Статтею 4 цього Закону визначено, що суб`єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об`єднання громадян; суб`єкти владних повноважень.

Об`єктом інформаційних відносин є інформація.

За положеннями ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

За змістом ч. 1 ст. 6 Закону України «Про інформацію» право на інформацію забезпечується, зокрема, обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та медіа про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про інформацію» право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.

Згідно ст. 20 Закону України «Про інформацію» за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про інформацію» інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.

До інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості: 1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; 2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей; 3) про стан здоров`я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; 4) про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформацію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів державної безпеки, пов`язаних з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими особами, які брали участь або сприяли реалізації російської імперської політики, представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів; 5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; 5-1) щодо діяльності державних та комунальних унітарних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі або територіальній громаді, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарському товариству, частка держави або територіальної громади в якому становить 100 відсотків, що підлягають обов`язковому оприлюдненню відповідно до закону; 5-2) про використання публічних коштів розпорядниками та одержувачами коштів державного і місцевих бюджетів, суб`єктами господарювання державної і комунальної власності, органами Пенсійного фонду та Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, що підлягають обов`язковому оприлюдненню відповідно до закону; 6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, врегульовано Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року № 2939-VI (далі – Закон № 2939-VI).

Згідно ст. 1 Закон № 2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

За положеннями ст. 5 Закону № 2939-VI, доступ до інформації забезпечується шляхом, зокрема, надання інформації за запитами на інформацію.

Частиною 1 статті 6 Закону № 2939-VI передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Згідно ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI, обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше (ч. 3 ст. 6 Закону № 2939-VI).

Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону № 2939-VI, інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

Статтею 9 Закону № 2939-VI передбачено, що відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб`єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Згідно ст. 12 Закону № 2939-VI, суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Статтею 13 Закону № 2939-VI передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

За положеннями ст. 14 Закону № 2939-VI, розпорядники інформації зобов`язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Згідно статті 19 Закону № 2939-VI, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

Відповідно до ст. 20 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

За положеннями статті 22 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Статтею 23 Закону № 2939-VI гарантоване право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації. Так, рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно ст. 24 Закону № 2939-VI, відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: 1) ненадання відповіді на запит; 2) ненадання інформації на запит; 3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію; 4) неоприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону; 5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; 6) несвоєчасне надання інформації; 7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; 8) нездійснення реєстрації документів; 9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів.

Перелік відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань затверджений наказом Державного бюро розслідувань від 29.06.2021 року № 373.

З огляду на положення статті 9 Закону України “Про доступ до публічної інформації”, відповідно до якої розпорядники інформації формують переліки відомостей, що становлять службову інформацію, затвердження ДБР такого Переліку відповідає вимогам чинного законодавства та є одним із механізмів визначення категорій інформації, яка може бути віднесена до службової.

Відповідно до п. 4.10 Переліку відомості щодо проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа для працівників органу ДБР та осіб, які претендують на зайняття посад в органі ДБР віднесено до службової інформації.

Предметом спору у цій справі є правомірність відмови, викладеної у листі ДБР №13ПІ/10-6-02-59/26 від 08.01.2026 року, у наданні позивачу запитуваної інформації за запитом від 02.01.2026 року.

Суд першої інстанції встановив, що відмова відповідача у задоволенні запиту на інформацію позивача ґрунтується на тому, що запитувана інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом.

Слід звернути увагу на те, що статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Конституція України, як і міжнародне законодавство передбачають, що право на доступ до інформації не є абсолютним та може бути обмежене законом за певних умов.

Так, за змістом пункту 3 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права здійснення права на свободу вираження, зокрема права отримувати і поширювати інформацію, накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Воно може бути обмежене законом, якщо це необхідно, зокрема для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моралі населення.

Велика Палата ЄСПЛ у рішенні від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» (заява № 18030/11) зазначила, що оцінка того, чи є відмова в доступі до інформації втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, має здійснюватися з урахуванням конкретних обставин справи (пункт 157).

Для цього суди повинні оцінити такі критерії (пункти 158-170):

Мета запитувача. Визначається, чи справді отримання інформації необхідне для реалізації функцій запитувача зі сприяння публічній дискусії з питань суспільного інтересу та чи створить ненадання інформації суттєву перешкоду свободі вираження поглядів.

Природа інформації. Відомості, щодо яких запитується доступ, повинні відповідати критеріям «трискладового тесту», тобто збиратися в інтересах суспільства.

Роль запитувача. На захист свого права на доступ до інформації можуть претендувати насамперед журналісти, науковці, громадські активісти (зокрема, блогери та популярні користувачі соцмереж), а також громадські організації, діяльність яких пов`язана з питаннями суспільного інтересу.

Готовність та доступність інформації. Надання інформації не повинно покладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.

Для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується «трискладовий тест» за частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI.

Про необхідність застосування «трискладового тесту» ЄСПЛ також зазначає в пункті 25 рішення від 05.10.2023 у справі «Аврамчук проти України» (заява № 65906/13). Суд дійшов висновку, що національні суди не пояснили, чому частина п`ята статті 6 Закону № 2939-VI або його «трискладовий тест» не були застосовані у справі заявника. Це призвело до того, що суди не здійснили балансування потенційних інтересів, зокрема інтересу заявника в доступі до інформації суспільного значення та необхідності захисту прав приватних осіб.

Таким чином, передумовою для визначення підстав відкритості чи обмеження інформації є застосування «трискладового тесту».

Отже, як національні, так і міжнародні норми прямо передбачають можливість обмеження доступу до інформації, якщо це здійснюється на законних підставах, відповідає принципу домірності та спрямоване на захист важливих суспільних інтересів.

Однак при обмеженні доступу до інформації суб`єкт владних повноважень має дотримуватися балансу між суспільним інтересом до відповідної інформації та необхідністю захисту прав приватних осіб.

При цьому хоча «трискладовий тест» застосовується розпорядником інформації при обмеженні доступу до публічної інформації в порядку відповіді на інформаційний запит, законність обмеження доступу до відомостей підлягає оцінці саме у межах судового провадження і доводи сторін оцінюються судом з урахуванням критеріїв частини другої статті 6 Закону № 2939-VI, які є загальнообов`язковими для легітимного обмеження доступу до публічної інформації (тобто «трискладового тесту»).

В даному випадку, оцінюючи правомірність відмови відповідача у наданні інформації на запит, суд здійснив перевірку такої відмови крізь призму критеріїв «трискладового тесту».

Обґрунтовуючи відмову у наданні запитуваної інформації, відповідач посилався на те, що обмеження доступу до відомостей щодо проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа для працівників органу ДБР, які є інформацією з обмеженим доступом, відповідає захищеним інтересам працівників ДБР щодо захисту їх персональних даних, особистого і сімейного життя, а також службової репутації. Також відповідач вказував на особливий статус ДБР як правоохоронного органу, специфіку завдань, які вирішує ДБР, особливий характер служби в ДБР, умови правового захисту працівників ДБР, з урахуванням яких обмеження доступу до таких відомостей відповідає правомірному інтересу держави України в особі працівників ДБР щодо запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням.

Крім того відповідач вказував на те, що надання у період дії воєнного стану запитуваної інформації щодо працівників ДБР може становити пряму загрозі їхньому життю та здоров`ю у зв`язку з високою ймовірністю вчинення відносно них кримінальних правопорушень, вчинених російськими військово/спецслужбами, зафіксованих уповноваженими органами.

Колегія суддів враховує, що Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, який в умовах дії правового режиму воєнного стану виконує завдання, безпосередньо пов`язані із забезпеченням національної безпеки та правопорядку.

При цьому, обмеження поширення відповідної інформації, яка у сукупності з іншими відкритими відомостями може використовуватися для оцінки кадрової та організаційної спроможності цього органу, переслідує легітимну мету захисту інтересів національної безпеки.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем доведено наявність першої умови, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

Щодо другого критерію, відповідач вказував на те, що розголошення інформації може завдати істотної шкоди, оскільки надання у період дії воєнного стану запитуваної інформації щодо працівників ДБР може становити пряму загрозу їхньому життю та здоров`ю у зв`язку з високою ймовірністю вчинення відносно них кримінальних правопорушень, вчинених російськими військовими/спецслужбами, зафіксованих уповноваженими органами. Відповідач вказав, що у разі, якщо тактика проведення досліджень або інформація про конкретні питання/відповіді, які ставляться спеціалістом-поліграфологом стануть публічними, це дасть можливість ворогу (злочинним угрупованням або спецслужбам рф) застосувати методи протидії поліграфу, що фактично нівелює сенс усієї процедури. Крім того, це створить ризики опосередкованого та/або безпосереднього впливу на працівників ДБР з метою схилення їх до прийняття тих чи інших рішень, що може призвести до створення передумов для спроб та намагань використати в інтересах певних сил діяльність ДБР. Крім того, якщо тактика проведення стане публічною злочинні групи зможуть проаналізувати, які саме аспекти життєдіяльності працівника не охоплюються тестом, а іноземним агентам будувати свою легенду та поведінку в тих межах, де поліграф ДБР за чинним Порядком має найменшу чутливість.

Колегія суддів погоджується з тим, що можливість завдання істотної шкоди захищеним інтересам конкретних фізичних осіб – працівників ДБР, як і правомірним інтересам держави Україна в особі зазначених працівників ДБР полягає у можливості маніпулювання відповідними відомостями, які є інформацією з обмеженим доступом з боку третіх недоброчесних осіб з метою опосередкованого та/або безпосереднього впливу на працівників ДБР, з метою схилення їх до прийняття тих чи інших рішень, що може призвести до створення передумов для спроб та намагань використати в інтересах певних сил діяльність ДБР.

Колегія суддів також враховує, що на час виникнення спірних правовідносин в Україні діє правовий режим воєнного стану, запроваджений Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, дія якого неодноразово продовжувалася. Після початку повномасштабного військового вторгнення російської федерації на територію України особовий склад оперативних та слідчих підрозділів ДБР зосереджений на завданнях щодо: виявлення, запобігання та припинення проявів державної зради; колабораційної діяльності і пособництва державі-агресору як на території; підконтрольній Уряду України, так і на лінії зіткнення, а також в населених пунктах; нещодавно звільнених від російської окупації; виявлення фактів незаконного обігу зброї, боєприпасів тощо; розслідування фактів вчинення військовослужбовцями самовільних залишень військових частин або місць служби, дезертирства та інших військових злочинів.

Зважаючи на специфіку завдань, які вирішує ДБР, функції Державного бюро розслідувань як державного правоохоронного органу, характер запитуваної інформації, а також умови дії правового режиму воєнного стану, колегія суддів погоджується, що поширення запитуваної інформації, яка є інформацією з обмеженим доступом, може створити ризик заподіяння істотної шкоди інтересам національної безпеки та належному виконанню покладених на Державне бюро розслідувань функцій.

Вказана шкода є істотною, а ймовірність її настання внаслідок надання доступу до вищевказаних відомостей є достатньо високою та об`єктивно обґрунтованою.

Щодо співмірності шкоди та суспільного інтересу, відповідач вказував на те, що зазначена вище потенційно-конкретна істотна шкода від надання таких відомостей значною мірою переважає суспільний інтерес в їх отриманні. Вважає, що приватність працівника ДБР та членів його сім`ї, а також таємність процедури відбору кадрів та перевірки чинних працівників ДБР шляхом проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа в даному випадку вважаються вагомішими за загальну цікавість позивача та загалу до деталей конкретної перевірки і має на меті попередження настання будь-яких негативних наслідків для таких інтересів.

Слід зазначити, що вищевказані відомості не стосуються інформації, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо, зазначена вище потенційна, конкретна істотна шкода від надання таких відомостей значною мірою переважає суспільний інтерес в їх отриманні.

Таким чином, проаналізувавши передумови для встановлення відкритості чи обмеження інформації методом застосовування до такої інформації "трискладового тесту", колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що відповідач обґрунтовано обмежив доступ до запитуваної позивачем інформації, оскільки її розголошення може завдати істотної шкоди інтересам держави в особі Державного бюро розслідувань та його працівникам.

В апеляційній скарзі апелянт посилався на те, що запит стосувався виключно інформації щодо часу/факту проведення психофізіологічного дослідження пацієнта, тобто інформації про виконання ним обов`язку щорічного проходження психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа, та не містив прохання про надання результатів психофізіологічного дослідження чи відповідей на психологічні стимули пацієнта.

Колегія суддів критично оцінює вказані доводи позивача та погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що безпосередньо зміст запиту свідчить про те, що він був спрямований на отримання документів про проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфу стосовно начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, управління забезпечення діяльності Оксани Згіблової, у період роботи у Державному бюро розслідувань.

Крім того є безпідставними посилання апелянта на те, що дані щодо виконання функцій державними службовцями не можуть бути визначені як конфіденційні, оскільки запитувана інформація не стосувалась виконання посадовою особою своїх функцій, а була направлена на отримання копії документів, які підтверджують проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфу, які відноситься до діяльність у сфері внутрішнього контролю.

Враховуючи викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно обґрунтованості та правомірності відмови відповідача у наданні запитуваної інформації та відсутності підстав для зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо посилань апелянта на безпідставне відхилення судом першої інстанції його доводів про відсутність у Усатенка Д.І., як представника Державного бюро розслідувань, повноважень на подання процесуальних документів, слід зазначити наступне:

Відповідно до положень ст. 55 КАС України, сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, крім випадку, встановленого частиною дев`ятою статті 266 цього Кодексу.

Юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

У порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких підтверджуються відповідно до ч.3 ст. 55 КАС України.

На підтвердження повноважень в якості представника ДБР Усатенко Дмитро Ігорович надав до суду витяг з наказу Державного бюро розслідувань від 06.12.2024 року № 249/oc про призначення Усатенка Д.І. на посаду державної служби - головного спеціаліста відділу представництва та судово-аналітичної роботи Управління правового забезпечення Державного бюро розслідувань з 09 грудня 2024 року; посадову інструкцію державного службовця за посадою головного спеціаліста відділу представництва та судово-аналітичної роботи Управління правового забезпечення Державного бюро, затверджену Директором Державного бюро розслідувань 18 квітня 2025 року, виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Згідно посадової інструкції державного службовця за посадою головного спеціаліста відділу представництва та судово-аналітичної роботи Управління правового забезпечення Державного бюро, затвердженої Директором Державного бюро розслідувань 18 квітня 2025 року, метою посади є безпосередня реалізація завдань та функцій відділу щодо представництва (самопредставництва) інтересів Державного бюро розслідувань в органах державної влади та органах місцевого самоврядування під час розгляду правових питань діяльності ДБР, також під час розгляду спорів, що виникають з правовідносин ДБР з іншими юридичними та фізичними особами.

До основних посадових обов`язків згідно Інструкції віднесено: забезпечення представництва без окремого доручення Директора ДБР (самопредставництво) інтересів ДБР та Директора ДБР, як суб`єкта владних повноважень в судах, а за дорученням Директора ДБР в інших органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Проведення претензійної та позовної роботи. Підготовка процесуальних документів з метою захисту прав та інтересів ДБР та ін.

У виписці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зазначені прізвище, ім`я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи. В переліку таких осіб наявні відомості про Усатенко Дмитра Ігоровича, як представника; повноваження: вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори тощо. Зазначено, що підписант діє виключно в судах України без окремого доручення (самопредставництво) з усіма правами та обов`язками сторони, третьої особи в т.ч. подання процесуальних документів, оскарження судових рішень, посвідчення копій.

Враховуючи викладене колегія суддів вважає, що подані Усатенком Дмитром Ігоровичем документи підтверджують наявність у нього повноважень діяти від імені ДБР в порядку самопредставництва, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставними та необґрунтованими.

Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

З огляду на залишення судового рішення без змін, відсутні підстави для перерозподілу судових витрат згідно ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: О.В. Лук`янчук

Суддя: А.І. Бітов

Суддя: І.Г. Ступакова