Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №278/1001/26 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №278/1001/26 Головуючий у 1-й інст. Буткевич М. І.

Категорія 55 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів: Бондар О.О., Павицької Т.М.,

за участі секретаря судового засідання Ковальчук М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу №278/1001/26 за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Департаменту патрульної поліції про стягнення інфляційних втрат, трьох процентів річних та моральної шкоди у зв`язку з тривалим невиконанням судового рішення

за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Державної казначейської служби України

на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня 2026 року, яке ухвалене під головуванням судді Буткевича М.І. в м.Житомирі,

у с т а н о в и в:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України та Департаменту патрульної поліції. Просив стягнути з Держави України: інфляційні втрати за період прострочення виконання рішення суду, три проценти річних від суми боргу, моральну шкоду у розмірі 2 000 000 грн.

Позов обґрунтований тим, що постановою Житомирського апеляційного суду від 22 квітня 2024 року в справі №278/3290/23 з Державного бюджету України на його користь стягнуто 5 000 грн майнової шкоди, 3 000 грн моральної шкоди та 8 000 грн витрат на правничу допомогу. Рішення набрало законної сили та підлягало негайному виконанню. Фактичне виконання рішення відбулося лише 29 січня 2026 року, що підтверджується банківськими документами та скріншотами зарахувань коштів. Прострочення виконання судового рішення становило понад 1 рік 9 місяців. Протягом зазначеного періоду він неодноразово звертався до органів державної влади та казначейства із заявами щодо виконання рішення суду, що підтверджується листуванням. Тривале невиконання рішення суду є підставою для стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних. Тривале невиконання рішення суду спричинило йому моральні страждання, почуття правової невизначеності, необхідність неодноразових звернень до органів державної влади та суду. Він є учасником бойових дій та діючим військовослужбовцем, що підсилює рівень моральних страждань і відповідальність держави.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня 2026 року позов задоволений частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 2 296,64 грн та три проценти річних у розмірі 637,48 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1,95 грн.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 та Державна казначейська служба України подали апеляційні скарги.

Позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить фактично рішення суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове, яким стягнути з Державного бюджету України на його користь моральну шкоду в розмірі 2 000 000 грн.

Доводи апеляційної скарги аргументує тим, що держава понад п`ятнадцять місяців після спливу тримісячного строку, передбаченого Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», не виконувала остаточне та обов`язкове судове рішення. Незважаючи на встановлення зазначених обставин, суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди. Суд першої інстанції фактично звів доказування моральної шкоди виключно до наявності медичних документів або висновків психолога, хоча чинне законодавство України не містить такої вимоги. Тривале невиконання державою остаточного судового рішення саме про собі створює стан правової невизначеності, втрату довіри до держави, відчуття беззахисності перед державним апаратом та необхідність упродовж тривалого часу витрачати додаткові зусилля для поновлення порушеного права. Суд не врахував, що він є військовослужбовцем та учасником бойових дій, а тому бездіяльність держави щодо виконання власних зобов`язань має особливо негативний вплив на рівень довіри до державних інституцій та гарантій правового захисту. Суд постановив стягнути кошти з Державної казначейської служби України, що прямо суперечить його ж власним висновкам та правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду. Постановою Великої Палати Верховного Суду підтверджено, що тривале невиконання державою судового рішення породжує право особи на компенсацію наслідків такого порушення шляхом застосування ст.625 ЦК України. Повна відмова у відшкодуванні моральної шкоди за встановленого судом факту багатомісячного невиконання остаточного судового рішення суперечить принципу ефективного судового захисту та не забезпечує справедливого відновлення порушеного права позивача.

Державна казначейська служба України, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги аргументує тим, що казначейство є винятково органом виконання судового рішення про стягнення коштів із Державного бюджету України. У виконавчому листі, виданому 27 травня 2024 року Житомирським районним судом Житомирської області в справі №278/3290/23, в графі «боржник» зазначено Державний бюджет України. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна, як учасник цивільних відносин. У спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах. Суд першої інстанції не застосував належним чином висновки Верховного Суду та дійшов помилкового висновку про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних з казначейства. Крім того, суд першої інстанції, вважав, що рішення у справі №278/3290/23 про відшкодування шкоди з Державного бюджету України мало бути виконане у тримісячний строк. Правова регламентація відносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, а в іншому – держава (бюджет), відрізняється, і застосування нормативних положень із однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим. Виконання судових рішень про відшкодування за рахунок Держави шкоди, завданої незаконними діями державних органів, здійснюється не на підставі Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а згідно з нормами Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ від 03 серпня 2011 року №845, який прийнятий відповідно до пункту 9 розділу VI Бюджетного кодексу України. Алгоритм виконання рішень суду про стягнення шкоди з державного бюджету регламентований винятково пунктами 35-40 розділу «Безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам». Згідно з пунктом 3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів виконуються на підставі виконавчих документів у порядку черговості надходження таких документів до органів казначейства. Аналогічний припис міститься в підпункті 1 пункту 9 розділу VI Бюджетного кодексу України. Порядок №845, Бюджетний кодекс України та будь- який інший акт законодавства, застосований до випадків виконання відповідної категорії рішень, не встановлюють для казначейства строку для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з судовим рішенням про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. За таких обставин, відсутні підстави вважати, що казначейство або Держава могли допустити прострочення виконання судового рішення про відшкодування шкоди на користь позивача. Казначейство не має повноважень та законної можливості списати кошти з бюджету, що перевищували б обсяг бюджетних асигнувань, затверджений Верховною Радою України. Верховна Рада України не передбачала у попередні роки та не передбачила у 2025 році асигнувань для виплати інфляційних збитків та трьох процентів річних після виконання рішення суду про відшкодування шкоди Державою. Закон про Державний бюджет України передбачає видатки для виплати трьох процентів річних винятково після виконання рішень, на які поширюється Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (про стягнення коштів з державного органу, підприємства, установи). Судове рішення про стягнення коштів без встановлення бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік (про стягнення інфляційних збитків та трьох процентів річних) не може бути виконане. Нецільове використання бюджетних коштів є бюджетним та кримінальним правопорушенням. Також заслуговує на увагу те, що наступним днем після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання казначейству виконавчого документа є 03 жовтня 2024 року, а днем, що передує дню повного виконання судового рішення є 28 січня 2026 року. Позивач неправильно визначив період нібито прострочення державою виконання зобов`язання, що призвело до заявлення позовних вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат у більшому розмірі. Крім того, враховуючи те, що належним відповідачем у справі є Держава, а тому стягнення судового збору з казначейства є незаконним.

Департамент патрульної поліції подав відзив на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 . Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

При цьому покликається на те, що суд першої інстанції правильно виходив із того, що боржником є держава Україна, а виконання рішення здійснюється через органи Державної казначейської служби України, що відповідає механізму виконання судових рішень, встановленому законодавством, а формулювання резолютивної частини рішення не впливає на правильність висновків суду. Позивачем у суді першої інстанції не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральних страждань, душевних хвилювань чи погіршення стану здоров`я саме внаслідок дій чи бездіяльності Департаменту патрульної поліції. У матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б демонстрували причинно-наслідковий зв`язок між тривалістю виконання рішення органами казначейства та заявленими негативними наслідками для позивача. Крім того, заявлений розмір моральної шкоди у сумі 2 000 000 грн є явно неспівмірним із характером спірних правовідносин, обсягом можливих негативних наслідків та не підтверджений жодними доказами, що узгоджується з положеннями ст.23 ЦК України та правовими підходами, викладеними у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно пов`язав відшкодування моральної шкоди із наявністю медичних документів, є необґрунтованими, оскільки суд виходив із відсутності будь-яких належних доказів, що підтверджують сам факт та обсяг шкоди, а не виключно медичних висновків. Посилання скаржника на його статус військовослужбовця та учасника бойових дій викликає повагу, але в контексті цивільно-правової відповідальності цей статус не звільняє особу від процесуального обов`язку доказування розміру та факту заподіяння моральної шкоди, що передбачено ст.81 ЦПК України. Сама лише бездіяльність державних органів щодо строків перерахування коштів не може оцінюватися у суму 2 000 000 грн.

Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. Відповідно до частини третьої ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні представник відповідача Департаменту патрульної поліції Яремчук Л.М. заперечила щодо задоволення апеляційної скарги позивача, просить позивачу ОСОБА_1 у задоволенні його апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. Відповідно апеляційної скарги відповідача Державної казначейської служби України, представник поклалася на розсуд колегії суддів апеляційного суду.

Позивач та представник відповідача Державної казначейської служби України у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи Слободенюк В.А. та Державна казначейська служба України повідомлені належним чином (а.с.183-184,228,230). Слободенюк В.А. спрямував до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності (а.с.231-232). Відповідно до частини другої ст.372 ЦПК України неявка сторін та інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до частини першої ст.509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою ст.509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, установлених ст.11 цього Кодексу.

Частиною першою та частиною п`ятою ст.11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до частини другої ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст.1 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Згідно з ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів із рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини шостої ст.4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

Ураховуючи те, що згідно із судовим рішенням грошові кошти підлягають стягненню з Державного бюджету України, то відповідно до вимог частини другої ст.6 Закону України «Про виконавче провадження» виконання такого судового рішення покладається на органи, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, встановлено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845 (далі - Порядок).

Для забезпечення безспірного списання коштів із державного бюджету згідно з п.35 Порядку в казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок.

Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

Відповідно до п.39 Порядку, в разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з п.35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету.

Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або рішенням про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету.

Згідно з п.35 Порядку Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), зокрема, шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

У разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 Порядку, до органу казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду.

Орган казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п`яти робочих днів після надходження документів про їх надходження (п.36 Порядку).

Відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень», суд при здійсненні судочинства може використовувати текст судового рішення, який опублікований офіційно або внесений до Реєстру.

Із матеріалів справи вбачається та апеляційним судом установлено, що в справі №278/3290/23 рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 15 січня 2024 року було стягнуто з держави Україна через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000 грн майнової шкоди; 3 000 грн моральної шкоди. У задоволенні решти вимог позову відмовлено. Стягнуто з держави Україна через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 000 грн витрат на правничу (правову) допомогу.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 22 квітня 2024 року в справі №278/3290/23 рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 15 січня 2024 року змінено, викладено другий, третій та п`ятий абзаци резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000 грн майнової шкоди; стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 000 грн моральної шкоди; стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 000 грн витрат на правничу допомогу».

На виконання вказаного вище судового рішення, Житомирським районним судом Житомирської області 27 травня 2024 року видані виконавчі листи у справі №278/3290/23.

Із листа Державної казначейської служби України від 06 червня 2024 року №5-08-08/12381 убачається, що копія заяви адвоката Грабчука О.В. у інтересах ОСОБА_1 з копіями виконавчих листів та іншими доданими документами були направлені Головному управлінню Державної казначейської служби України у Київській області для здійснення заходів, передбачених Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою КМУ від 03 серпня 2011 року №845 (а.с.5).

Головним управлінням Державної казначейської служби України у Київській області 11 червня 2024 року направлено запит до Департаменту патрульної поліції про надання відомостей, що можуть бути підставою для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету і їх перерахування на рахунок стягувача (а.с.79 заворот).

У відповіді на запитувану інформацію Департамент патрульної поліції листом із вих.№5054-2024 від 20 червня 2024 року повідомив, що підстави для зупинення списання коштів державного бюджету відсутні (а.с.80).

Відповідно до копії листа Державної казначейської служби України, адресованого адвокату Грабчуку О.В., із 02 липня 2024 року обліковуються виконавчі листи в справі №278/3290/23 про стягнення коштів на користь ОСОБА_1 , а списання коштів державного бюджету здійснюється казначейством за черговістю надходження судових рішень до казначейства (а.с.6).

Зі скарги на бездіяльність органів Державної казначейської служби України щодо виконання судового рішення від 08 вересня 2025 року, адресованої Міністерству фінансів України, вбачається, що станом на 08 вересня 2025 року судове рішення не виконано, а виплата присуджених позивачу коштів не проведена (а.с.10).

Зарахування коштів на користь ОСОБА_1 було здійснено 29 січня 2026 року, що підтверджується скріншотами виписок із банку та платіжними інструкціями №1508359, №1508360, №1508361 про перерахування коштів (а.с.7-9,97-100).

Ураховуючи викладене вище, виконавчий лист в справі №278/3290/23, який пред`явлений ОСОБА_1 до виконання 02 липня 2024 року, виконаний 29 січня 2026 року, тобто в порушення передбаченого чинним законодавством тримісячного строку (02 липня 2024 року + 3 місяці = 02 жовтня 2024 року), а тому позивач набув право на стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних у зв`язку з тривалим невиконанням судового рішення на підставі ст.625 ЦК України, починаючи із наступного дня, що слідує за 02 жовтня 2024 року, а саме, з 03 жовтня 2024 року та до 28 січня 2026 року, що передує дню повного виконання судового рішення, що відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 жовтня 2023 року в справі №686/7081/21.

Стаття 625 ЦК України входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії ст.625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року в справі №686/7081/21).

У разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої ст.625 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року в справі №420/2411/19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року в справі №686/7081/21 зазначено, що держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, окрім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст.174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року в справі №757/31372/18-ц, виснувано, що визначення у позові конкретних органів державної влади відповідачами не означає, що саме ці органи є суб`єктами відповідальності за виконання судового рішення. У таких правовідносинах органи державної влади діють як представники держави як боржника за відповідним судовим рішенням. Держава Україна, а не окремий державний орган, виступає суб`єктом грошового зобов`язання у правовідносинах щодо відшкодування шкоди з державного бюджету.

Із огляду на викладене та як уже зазначалося вище, суд неправильно обрахував період за який наступає відповідальність за несвоєчасне виконання рішення суду, а також помилився щодо належності стягнення коштів за частиною другою ст.625 ЦК України на користь позивача.

Так, за положеннями ст.ст.253-254 ЦК України, день фактичного виконання зобов`язання не включається до періоду прострочення. Так як тримісячний строк на виконання вказаного рішення сплив 02 жовтня 2024 року та виплата коштів здійсненна 29 січня 2026 року, перебіг строку обраховується з наступного дня, а саме, з 03 жовтня 2024 року та закінчується днем, який передував перед виплатою коштів, тобто 28 січня 2026 року.

Отже, за період із 03 жовтня 2024 року по 28 січня 2026 року на користь позивача підлягають стягненню з Державного бюджету України інфляційні втрати в сумі 2 296,61 грн та три проценти річних в сумі 634,85 грн у відповідності до частини другої ст.625 ЦК України за несвоєчасне виконання судового рішення майнового характеру в справі №278/3290/23, що є відповідальністю держави за порушення грошового зобов`язання.

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст.1167 ЦК України, згідно з частиною першою якої, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

При цьому, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом із тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд установлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Ураховуючи тривалість порушення права на обов`язковість виконання судового рішення майнового характеру, що розцінюється як порушення права власності у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, глибину та гостроту переживань діючого військовослужбовця та учасника бойових дій, пов`язаних із необхідністю неодноразово звертатися до державних органів та витрачати свій час і зусилля на виконання рішення суду, з урахуванням вимог розумності і справедливості, колегія суддів вважає, що на користь позивача із Державного бюджету України належить стягнути у відшкодування моральної шкоди 3 000 грн, що у цьому випадку не є збагаченням для позивача та є посильним для держави Україна, яка знаходиться у воєнному стані, та й сам факт визнання порушеного права вже є адекватним засобом для згладжування душевних страждань.

Посилання суду першої інстанції на висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 12 березня 2019 року в справі №920/715/17 та від 22 січня 2025 року в справі №335/6977/22 є помилковими, оскільки зміст правовідносин, їх предмет, підстави, а також установлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах і у справі, яка переглядається, є різними; хоча й за схожого правового регулювання спірних правовідносин, що має місце в цій справі, але за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що переглядається, тобто зазначені справи і справа, судове рішення в якій переглядається, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про нерелевантність їх до спірних правовідносин.

Покликання Державною казначейською службою України в апеляційній скарзі на безпідставне застосування положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та відсутність строку виконання рішення суду для безспірного списання коштів є помилковим, оскільки суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 жовтня 2023 року в справі №686/7081/21, Верховного Суду в постанові від 11 січня 2024 року в справі №910/479/21.

Решта доводів апеляційних скарг також ґрунтується на неправильному тлумаченні норм матеріального права та переоцінці доказів. Ураховуючи викладене вище, такі доводи додаткового обґрунтування не потребують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Відповідно до положень ст.376 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове, яким стягує з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у сумі 2 296,61 грн, три проценти річних у сумі 634,85 грн та у відшкодування моральної шкоди 3 000 грн. У задоволенні решти позову відмовляється.

Згідно з положеннями ст.141 ЦПК України Державній казначейській службі України компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 4 977,02 грн судового збору за подання апеляційної скарги, пропорційно до розміру задоволення на 99,70%.

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд,

у х в а л и в :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у сумі 2 296 грн 61 коп., три проценти річних у сумі 634 грн 85 коп. та у відшкодування моральної шкоди 3 000 грн.

У задоволенні решти позову відмовити.

Компенсувати Державній казначейській службі України за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 4 977 грн 02 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення – 17 серпня 2026 року.

Головуюча Судді