Постанова від 16 серпня 2026 р. у справі №554/3053/26 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/3053/26 Номер провадження 22-ц/814/2909/26Головуючий у 1-й інстанції Гольник Л. В. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого – судді - доповідача Дорош А. І.

Суддів: Дряниці Ю. В., Лобова О. А.

при секретарі: Коротун І. В.

учасники справи:

представник позивача – адвокат Калачик В. В.

відповідач ОСОБА_1

переглянув у судовому засіданні в м. Полтава в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «УМ Факторинг»

на ухвалу Шевченківського районного суду м. Полтави від 14 квітня 2026 року, постановлену суддею Гольник Л. В., повний текст ухвали складено – дата не вказана

у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «УМ Факторинг» про забезпечення позову

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УМ Факторинг» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

В С Т А Н О В И В:

03.03.2026 ТОВ «УМ Факторинг» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якому просило суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «УМ Факторинг» заборгованість, яка виникла за договором №1421998 про надання споживчого кредиту за продуктом «NewShort» у розмірі 67 500 грн, яка складається з: 15 000 грн – заборгованість за кредитом; 52 500 грн – заборгованість за відсотками; стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «УМ Факторинг» понесені судові витрати - судовий збір у розмірі 2 662,40 грн.

09.04.2026 у порядку забезпечення позову ТОВ «УМ Факторинг» звернулося до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просило суд вжити заходів забезпечення позову у цивільній справі №554/3053/26 за позовом ТОВ «УМ Факторинг» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - накласти арешт на грошові кошти, що належать ОСОБА_1 , які знаходяться на рахунку № НОМЕР_1 , відкритому в АТ КБ «ПриватБанк», а також на рахунках в інших банківських та фінансових установах, в межах суми фактично отриманого відповідачем тіла кредиту – 15 000 грн.

Заява мотивована тим, що у провадженні Шевченківського районного суду міста Полтави перебуває цивільна справа №554/3053/26 за позовом ТОВ «УМ Факторинг» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту №1421998 від 06.04.2024. Предметом спору є невиконання відповідачем грошових зобов`язань щодо повернення кредитних коштів. На даний час судове рішення у справі не ухвалено. Поведінка відповідача безапеляційно свідчить про його умисне, злісне ухилення від виконання договірних зобов`язань та відверте нехтування нормами цивільного законодавства. Цинізм дій відповідача полягає у їх системності: за 350 днів чинності кредитного договору боржник не сплатив жодної гривні ані за основним боргом, ані за відсотками, при цьому таке свідоме ігнорування фінансових зобов`язань продовжується і протягом наступних 346 днів після спливу строку його дії аж до моменту звернення до суду. Цей факт беззаперечно доводить, що тотальне ігнорування боргу є не наслідком раптових «складних життєвих обставин», а заздалегідь спланованим, цілеспрямованим умислом відповідача, єдиною метою якого було безпідставне заволодіння та свідоме привласнення коштів компанії. Крім того, 31.03.2026 відповідачем було подано клопотання про зупинення провадження у справі. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Полтави від 07.04.2026 у задоволенні вказаного клопотання було відмовлено. Такі дії відповідача свідчать про її недобросовісну процесуальну поведінку та намагання будь-яким чином затягнути процес стягнення заборгованості. Це, у свою чергу, створює реальний та обґрунтований ризик того, що за час розгляду справи відповідач може вчинити дії з відчуження належного їй майна (коштів) з метою унеможливити або ускладнити виконання рішення суду. Зазначена поведінка відповідача прямо підтверджує наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, передбачених статтею 149 ЦПК України. У разі невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладенням арешту на грошові кошти в розмірі тілу кредиту, може бути заподіяна шкода позивачу та ускладнить виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Полтави від 14 квітня 2026 року у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «УМ Факторинг» про забезпечення позову – відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що сам факт подання позовної заяви будь-якою особою, яка вважає, що відповідач порушує її права, свободи чи законні інтереси та/або не виконує взяті на себе зобов`язання, у тому числі й грошові, незалежно від розміру заборгованості, самі по собі, не є і не може бути підставою для автоматичного застосування забезпечення позову. Суд першої інстанції перевірив аргументованість заяви про забезпечення позову щодо застосовування заходів забезпечення позову, зазначених заявником і не встановив реальної загрози, за якої невжиття саме заходів забезпечення позову може призвести до утруднення, або навіть неможливості у майбутньому виконати рішення суду. За наведених обставин суд першої інстанції вважав, що у задоволенні заяви про забезпечення позову необхідно відмовити.

В апеляційній скарзі ТОВ «УМ Факторинг», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати і постановити нову, якою задовольнити заяву про забезпечення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки ключовим доказам, які у сукупності створюють обґрунтоване припущення про намір відповідача ухилитися від виконання рішення: по-перше, системне ухилення від виконання зобов`язань. Факт повної відсутності платежів протягом 696 днів не є «формальним» доводом. Це об`єктивний доказ, що характеризує модель поведінки особи та її ставлення до взятих на себе зобов`язань. По-друге, зловживання процесуальними правами. Подання відповідачем безпідставного клопотання про зупинення провадження, у задоволенні якого було відмовлено, є класичним прикладом дій, спрямованих на затягування розгляду справи. Такі дії, вчинені на тлі тривалого невиконання боргу, прямо свідчать про намір використати час судового розгляду для виведення активів. Подаючи клопотання про зупинення провадження, відповідач не заперечила, а ні факту укладення кредитного договору, а ні факту отримання на свій рахунок кредитних коштів. Таким чином, відповідач, будучи достеменно обізнаною про наявність судового спору та суть позовних вимог, замість того, щоб надати відзив та заперечувати проти позову по суті, вдалася до суто процесуальних диверсій. Така поведінка свідчить про те, що у відповідача відсутні добросовісні заперечення проти боргу, а її єдина мета — максимально відтермінувати момент примусового стягнення. Обізнаність про спір та відсутність заперечень по суті в сукупності з високою ліквідністю грошових коштів створює максимальний рівень загрози їх відчуження. Суд першої інстанції не взяв до уваги, що позивач, діючи добросовісно, просив накласти арешт на суму 15 000,00 грн, що відповідає лише тілу кредиту, а не всій сумі позову (67 500,00 грн). Такий захід є мінімально необхідним та абсолютно співмірним.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що між сторонами наявний майновий спір і позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором в сумі 67 500 грн, що включає: 15 000 грн - сума заборгованості за тілом кредиту; 52 500 гривень - сума заборгованості за нарахованими відсотками (а.с. 1-5).

Представник позивача у своїй заяві лише формально вказує на існування ризиків ускладнення чи неможливість виконання рішення суду, у випадку його ухвалення на користь позивача. При цьому не надає суду жодних доказів, які дозволяли б зробити обґрунтований висновок про дійсну наявність зазначених ризиків.

Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням, і його суть полягає в тому, що таке обмеження захищає законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може спричинити неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає рівною мірою інтереси як позивача, так і відповідача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Вказане узгоджується із правовою позицією викладеною в постанові Верховного суду від 27.03.2019 у справі №643/5842/16-ц.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

У статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб, заборона вчиняти певні дії.

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. У заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів (пункти 3, 4 частини першої, частина п`ята статті 151 ЦПК України).

Отже, від заявника вимагається вказати вид (захід) забезпечення позову, визначений статтею 150 ЦПК України, та обґрунтувати необхідність вжиття саме такого заходу забезпечення позову. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суди повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20) зазначено, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. […] Цей спір стосується, зокрема, майнових прав на ј частину будинку. Апеляційний суд встановив, що відповідачка під час розгляду справи зареєструвала право власності на будинок. Тому через ризик його відчуження на користь третіх осіб невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту ј частини будинку може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у випадку задоволення його позову. Те, що відповідачка проживає у будинку впродовж десяти років і після державної реєстрації її права власності на нього ще не вчинила дії, що могли би підтвердити намір відчужити будинок, зокрема, не зверталася до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно розпорядитись будинком, якщо не вжити заходи забезпечення позову. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував апеляційний суд, є домірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час лише щодо частини, якої стосується спір».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 у справі №754/5683/22 (провадження №14-28цс23) зазначено, що жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії. […] Апеляційний суд обґрунтовано прийняв до уваги, що без вжиття заходів забезпечення позову відповідач має можливість безперешкодно відчужити спірне нерухоме майно. Водночас відсутні підстави вважати, що застосування такого заходу забезпечення позову призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки квартира залишається в її володінні та користуванні.

У п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22.12.2006 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» вказано, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб`єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

У справі, яка є предметом даного апеляційного перегляду, суд першої інстанції встановив, що між сторонами виник майновий спір щодо стягнення заборгованості за кредитним договором.

Колегія суддів також наголошує, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не лише під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову в разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, навпаки, - ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

У відповідності до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як передбачено вимогами ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Зокрема, переглядаючи законність і обгрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, а також з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, а також з метою пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, для з`ясування обсягу позовних вимог, даних про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, колегія судів встановила наступне.

Як вбачається зі змісту позовної заяви та заяви про забезпечення позову, предметом спору у даній справі є вимога про стягнення із відповідача заборгованості за договором №1421998 про надання споживчого кредиту за продуктом «NewShort» у розмірі 67 500 грн, право вимоги за яким перейшло від первісного кредитора ТОВ «Селфі Кредит» до позивача на підставі договору факторингу №18.12.24 від 18.12.2024.

Таким чином, судом встановлено, що між сторонами дійсно виник спір щодо виконання зобов`язань за кредитним договором.

Як вбачається зі змісту заяви про забезпечення позову, в обґрунтування необхідності забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти на рахунках відповідача у межах суми тіла кредиту 15 000,00 грн, представник позивача посилається на те, що відповідач не здійснювала погашення кредитної заборгованості, що, на його думку, може свідчити про його намір ухилятися від виконання майбутнього рішення суду.

Відмовляючи у забезпеченні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заявник не зазначив жодних доказів, що свідчать про те, що невжиття заходів забезпечення позову в обраний спосіб може зробити неможливим ефективний захист прав позивача та виконання рішення суду, враховуючи заявлений до стягнення розмір заборгованості та суму боргу за тілом кредиту, у межах якої позивач просить накласти арешт на грошові кошти на банківських рахунках відповідача.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і зазначає, що розглядаючи заяву, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права, при цьому врахувавши, що саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення у разі задоволення позову, не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, а непогашення відповідачем боргу за кредитним договором не свідчить про намір відповідача ухилитися від виконання рішення суду.

Суд обґрунтовано зазначив про те, що, враховуючи заявлений до стягнення розмір заборгованості у розмірі 52 500 грн та суму боргу за тілом кредиту у розмірі 15 000 грн, у межах якої позивач просить накласти арешт на грошові кошти на банківському рахунку відповідача, заявник не навів жодних доказів, які б давали підстави для висновку про те, що заходи забезпечення позову, які просить вжити заявник, є необхідними та пропорційними, та що невжиття заходів забезпечення позову в обраний спосіб може зробити неможливим ефективний захист прав позивача та виконання рішення суду у разі задоволення позову.

З огляду на наведене, не заслуговують на увагу посилання ТОВ «УМ Факторинг» на те, що запропонований захід забезпечення позову арешт коштів в межах 15 000 грн є співмірним із позовними вимогами та, що невжиття цього мінімально необхідного заходу створює реальну загрозу того, що виконання рішення суду, навіть у разі його ухвалення, стане неможливим.

Апеляційна скарга не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростовували висновки суду першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками суду першої інстанції, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви, відповідає вимогам закону та ґрунтується на фактичних обставинах справи.

Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

З врахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для її скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothersv. Ukraine, №4909/04, § 58).

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З підстав вищевказаного, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 367 ч.1, 2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «УМ Факторинг» - залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Полтави від 14 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 17 серпня 2026 року.

СУДДІ: А. І. Дорош Ю. В. Дряниця О. А. Лобов