Рішення від 26 липня 2026 р. у справі №509/6399/25 — Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/6399/25

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року с-ще Овідіополь

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Бочарова А.І.

при секретарі Сірман Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду с-ща Овідіополь цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до

ОСОБА_2

про

визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку за набувальною давністю,-

ВСТАНОВИВ:

27 липня 2026 року позивачка звернулась до суду із зазначеним позовом до Відповідача. В обґрунтування позову зазначає, що вона з червня 2001 року стала постійно проживати в житловому будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 . Позивачка зазначає, що з жовтня 1998 року перебувала у фактичному шлюбі з ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 31.08.1999 року за договором купівлі-продажу № 1792 придбав земельну ділянку площею 0,100 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. Земельна ділянка розташована за адресою АДРЕСА_1 .

Позивачка вказує, що 09 червня 2001 року між Позивачкою та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою за адресою АДРЕСА_1 , було видано на ім`я ОСОБА_3 12.06.2001 року.

Позивачка зазначає, що оскільки право власності на житловий будинок загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 , було видано на ім`я ОСОБА_3 під час перебування його у шлюбі з ОСОБА_1 , відповідно вказаний будинок є об`єктом спільної власності подружжя. У серпні 2004 року шлюб було розірвано. У вересні 2004 року Позивачка звернулась до суду з позовною заявою про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, вказаного вище. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01.11.2005 року у справі № 22-4996/2005 за Позивачкою було визнано право власності на частину житлового будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Рішенням Овідіопільського районного суду Одеської області від 02.03.2012 року (справа 2-1758/11) за Відповідачем ( ОСОБА_2 ) у порядку спадкування за заповітом, було визнано право власності: на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 , на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 .

Позивачка зазначає, що протягом всього часу існування вказаного вище будинку та земельної ділянки, тобто з 2001 року відкрито та добросовісно користувалась вказаним будинком, та, відповідно, земельною ділянкою на якій розташований вказаний будинок. Відповідач ( ОСОБА_2 ) натомість не вчиняв дій, що свідчать про бажання прийняти у користування, користуватись та володіти нерухомим майном, не приймав фактично вказане нерухоме майно, не користувався ним та не забезпечував його утримання, не сплачував комунальні послуги та будь-які інші платежі, що свідчать про бажання утримувати вказане нерухоме майно.

Позивачка просить визнати за нею право власності за набувальною давністю.

Ухвалою від 19 листопада 2025 року відкрито загальне позовне провадження по справі та призначене підготовче судове засідання на 24 лютого 2026 року. Ухвалою підготовчого судового засідання від 24 лютого 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті, про що учасники справи повідомлені належним чином.

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 не з`явилась, надала заяву про слухання без її участі.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, відзив на позовну заяву чи будь які клопотання до суду не подавав.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, які підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами, наданими учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень щодо позову, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Позивачка ОСОБА_1 з жовтня 1998 року перебувала у фактичному шлюбі з ОСОБА_3 . ОСОБА_3 31.08.1999 року за договором купівлі-продажу № 1792 була придбана земельна ділянка площею 0,100 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. Земельна ділянка розташована за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу.

Зазначене підтверджується наявним у матеріалах справи Державним Актом на право приватної власності на землю ІІІ-ОД № 019595. На зазначеній земельній ділянці Позивачка - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було побудовано житловий будинок. 09 червня 2001 року між Позивачкою – ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 , 12.06.2001 року було видано на ім`я ОСОБА_3 . У серпні 2004 року шлюб було розірвано. Судом встановлено, що у вересні 2004 року Позивачка - ОСОБА_1 зверталась до суду з позовною заявою про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, вказаного вище. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01.11.2005 року у справі № 22-4996/2005 за Позивачкою ОСОБА_1 було визнано право власності на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

За свого життя він склав заповіт, відповідно до якого все своє майно він передав своєму братові ОСОБА_2 – Відповідач у справі. Судом встановлено, що рішенням Овідіопільського районного суду Одеської області від 02.03.2012 року (справа 2-1758/11) за Відповідачем - ОСОБА_2 у порядку спадкування за заповітом, було визнано право власності: на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 ; на частину земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 .

Судом встановлено, що 08 грудня 2005 року Позивач належним чином зареєструвала право приватної спільної сумісної власності на 1/2 частини спірного житлового будинку, тобто тривалий час користується всім житловим будинком та сплачує всі комунальні послуги, при цьому, інша частина будинку належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцем, після смерті якого ,став Відповідач ОСОБА_2 , який в свою чергу фактично спадщину не прийняв, жодного інтересу до майна не висловив.

Позивачем доведено, а Відповідачем не спростовано, що з моменту прийняття рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02.03.2012 року у справі № 2-1758/11, відповідно до якого було визнано за Відповідачем - ОСОБА_2 право власності (в порядку спадкування за заповітом) на спадкове майно, в тому числі 1/2 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,05 га., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , Відповідачем не вчинено дій, що свідчать про прийняття вказаного нерухомого майна. При цьому, Позивач – ОСОБА_1 , з моменту побудови вказаного вище житлового будинку, в тому числі й після рішення суду від 01.11.2005 року у справі № 22-4996/2005, продовжувала відкрито та безперервно користувалась та користується всім житловим будинком та, відповідно, земельною ділянкою. Позивачка протягом всього часу вживала заходи щодо утримання будинку та земельної делянки в належному стані, проводила ремонтні роботи, сплачувала необхідні комунальні та інші платежі, тобто вчиняла фактичні дії, які свідчать володіння та користування усім житловим будинком та земельною ділянкою, що розташовані за адресою, вказаною вище.

Таким чином, встановленим є факт фактичної відмови Відповідача - ОСОБА_2 від нерухомого майна, а саме: 1/2 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки 0,05га, яка знаходиться АДРЕСА_1 , що полягає у відсутності вчинення будь-яких дій спрямованих на володіння користування та забезпечення належного функціонування нерухомим майном.

Також, судом враховується, не спростований Відповідачем факт, відкритого та безперервного володіння вказаним нерухомим майном Позивачкою - ОСОБА_1 протягом більш ніж 26 (двадцяти шести) років (з моменту визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину житлового будинку), та більш ніж 10 років з моменту прийняття рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02.03.2012 року у справі № 2-1758/11, відповідно до якого було визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини житлового будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельною ділянкою 0,05га, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

З встановленого в судовому засіданні випливають наступні правовідносини.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно користується чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила ст. 344 ЦК України, про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Враховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення ст. 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року.

Можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15,16 ЦК України, а також ч. 4 ст. 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Згідно п.9, 11, 13, 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», особа яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз.2 ч.3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч.2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду, враховуючи зазначене про умови набуття права власності за набувальною давністю, не вбачає підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом ч.1 ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17. Рішення суду, що набрало законної сили, про задоволення позову про визнання права власності за набувальною давністю є підставою для реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно п.5 ч.1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Отже, враховуючи, що позивачка ОСОБА_1 з 2001 року постійно проживає в житловому будинку, загальною площею 46,1 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 , користується вказаним будинком, а також земельною ділянкою, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , відкрито, безперервно і тривало володіє даним майном, поводиться з ним як власник, закон не обмежує і не забороняє таке набуття права власності, як набувальна давність, тому наявні всі передбачені законом передумови в сукупності, які є підставою для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю.

Керуючись ст.260,264-266 ЦПК України, 344 ЦК України суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), право власності на 1/2 частини житлового будинку, яку успадкував ОСОБА_2 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та в цілому: визнати право власності на весь житловий будинок, загальною площею 46,1 кв.м., який розташований за адресою АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,05 га., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення може бути оскаржено шляхом подачі безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення апеляційної скарги.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30 днів з дня його проголошення.

Суддя А.І.Бочаров