Рішення від 21 липня 2026 р. у справі №201/15189/24 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 201/15189/24

Провадження № 2/175/694/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі: головуючого судді – Бойко О.М.

із секретарем судового засідання – Грицай К.С.

за участі:

представника відповідача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про стягнення інфляційних витрат та 3% річних,–

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про стягнення інфляційних витрат та 3% річних.

В грудні 2024 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , про стягнення інфляційних витрат та 3% річних.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2025 року матеріали позовної заяви були направленні за підсудністю до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області.

05 березня 2025 року до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , про стягнення інфляційних витрат та 3% річних.

Ухвалою суду від 06 березня 2025 року дану справу прийнято до розгляду судді Бойка О.М.

ОСОБА_5 змінила прізвище на « ОСОБА_6 », відповідно до Свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_1 за актовим записом №11 від 05 листопада 2024 року.

В позовній заяві позивач просить суд:

-Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 інфляційні збитки за прострочення виконання грошового зобов`язання за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2016 року в розмірі 72374,49 грн.

-Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 3% річних, в порядку ст. 625 ЦК України, за прострочення виконання грошового зобов`язання за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2016 року в розмірі 14023,60 грн.

-Стягнути ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати.

Обґрунтовує позовні вимоги тим, що 05.02.2016 рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 , у порядку відшкодування шкоди 65137,94 грн., з яких: 62187,94 грн. відшкодування матеріальної шкоди, 1000 грн. франшиза, 950 грн. за проведення авто товарознавчого дослідження, 1000 грн. відшкодування моральної шкоди.

19.04.2016 Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська видано виконавчий лист, яким стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 .

16.05.2016 відкрито виконавче провадження №51064318 по виконанню даного рішення суду. 01.08.2023 завершено виконавче провадження №51064318, шляхом фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Отже, позивач стверджує, що має право на стягнення з відповідача суми інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми боргу за весь час прострочення, починаючи з дня відкриття виконавчого провадження по виконанню рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у порядку відшкодування шкоди 65137,94 грн. та до дня виконання боржником грошового зобов`язання в повному обсязі, тобто до 20.07.2023.

Загальний розмір інфляційних витрат та 3% річних складає: Інфляційні нарахування = 72374.49 грн., Сума 3 % річних = 14023.60 грн., що загалом складає 86398.09 грн.

Відповідач ознайомившись із позовною заявою надав до суду відзив на позовну заяву в якому позовні вимоги заперечують у повному обсязі та просять суд відмовити в задоволенні позовних вимог. Також, просили застосувати строки позовної давності.

У судовому засіданні позивач не з`явився. Надав заяву в якій підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги заперечував у повному обсязі та просив суд відмовити в задоволенні позовної заяви.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що 05.02.2016 рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 , у порядку відшкодування шкоди 65137,94 грн., з яких: 62187,94 грн. відшкодування матеріальної шкоди, 1000 грн. франшиза, 950 грн. за проведення авто товарознавчого дослідження, 1000 грн. відшкодування моральної шкоди.

19.04.2016 Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська видано виконавчий лист, яким стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 .

16.05.2016 відкрито виконавче провадження №51064318 по виконанню даного рішення суду. 01.08.2023 завершено виконавче провадження №51064318, шляхом фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

позивач стверджує, що має право на стягнення з відповідача суми інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми боргу за весь час прострочення, починаючи з дня відкриття виконавчого провадження по виконанню рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у порядку відшкодування шкоди 65137,94 грн. та до дня виконання боржником грошового зобов`язання в повному обсязі, тобто до 20.07.2023.

Загальний розмір інфляційних витрат та 3% річних, за розрахунками позивача, складає: Інфляційні нарахування = 72374.49 грн., Сума 3 % річних = 14023.60 грн., що загалом складає 86398.09 грн.

24.05.2016 року державним виконавцем Жовтневого ВДВС м. Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області (нова назва - Соборний відділ державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) була винесена постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження № 51064318.

10.10.2017 року державним виконавцем була винесена постанова про повернення виконавчого документу стягувачу (Позивачу по справі) відповідно до п. 2 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». (в редакції закону на дату винесення постанови).

Після повернення виконавчого документу Позивач не звертався до органів державної виконавчої служби в частині примусового виконання рішення суду по справі № 201/6654/15-ц, не вчиняв жодних дій щодо стягнення грошових коштів як в примусовому так і добровільному порядку, тобто визначив свою процесуальну поведінку як не продовження дій щодо повернення коштів.

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК, зокрема договорів.

За змістом положень ст.526 ЦК зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст.530 ЦК якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч.ч.3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст.78 ЦПК України).

За матеріалами позовної заяви вбачається, що всупереч вимог ст.ст.12, 81 ЦПК України суду не надано доказів того, що Позивач звертався до органів виконавчої служби (після 10.10.2017 року) щодо примусового виконання в межах строку пред`явлення виконавчого листа до виконання; не надано доказів того, що Позивач звертався до суду з заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого документу до виконання.

Також, слід зазначити, що відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

11.02.2026 року Великою Палатою Верховного Суду була ухвалена постанова в межах справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25) щодо застосування у судові практиці положень ст. 625 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові звернула увагу на наступне:

«67. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

…

104. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

105. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

106. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

107. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

108. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

109. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

110. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

111. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

112. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

113. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

114. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

115. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

116. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

117. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

118. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

119. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

120. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

121. Разом з тим у спірній ситуації керується таким.

122. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

123. Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

124. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

125. З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

126. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

127. За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.»

Тому з позиції Великої Палати Верховного Суду випливає, що застосовувати ст. 625 ЦК можливо (де існує судове рішення про його примусове виконання) виключно у тому якщо наявне відкрите виконавче провадження, строк пред`явлення виконавчого документу до виконання не пропущення (або поновлений судом), в іншому випадку, застосування до боржника ст. 625 ЦК України суперечить принципу верховенства права, оскільки строки вчинення дій в межах виконавчого провадження стосуються всіх сторін і їх дотримання є обов`язком сторони.

Відповідно до заявлених позовних вимогах Позивач просить суд стягнути: інфляційні збитки за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 72374,49 грн.; три відсотка річних за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 14023,60; стягнути витрати на правову допомогу та судовий збір.

Розрахунок заборгованості за прострочення виконання грошового зобов`язання Позивачем здійснено за період - з 16.05.2016 року по 20.07.2023 року. За результатами перевірки в автоматизованій системі виконавчих проваджень за номером ВП 51064318 вбачається, що 16.05.2016 року відносно ОСОБА_5 було відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання рішення суду про стягнення грошових коштів.

Дане виконавче провадження стосувалось примусового виконання судового рішення по справі № 201/6654/15-ц, на яке посилається Позивач.

24.05.2016 року державним виконавцем Жовтневого ВДВС м. Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області (нова назва - Соборний відділ державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) була винесена постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження № 51064318.

10.10.2017 року державним виконавцем була винесена постанова про повернення виконавчого документу стягувачу (Позивачу по справі) відповідно до п. 2 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». (в редакції закону на дату винесення постанови).

Після повернення виконавчого документу Позивач не звертався до органів державної виконавчої служби в частині примусового виконання рішення суду по справі № 201/6654/15-ц, не вчиняв жодних дій щодо стягнення грошових коштів як в примусовому так і добровільному порядку, тобто визначив свою процесуальну поведінку як не продовження дій щодо повернення коштів.

Відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» строк пред`явлення виконавчого документу до виконання складає – три роки.

Тобто станом дату сплати Відповідачем коштів на рахунок виконавчої служби в 2023 році, Позивач пропустив строк пред`явлення виконавчого документу по справі № 201/6654/15-ц до примусового виконання. Також станом на дату звернення до суду позивач пропустив строк пред`явлення виконавчого документу до виконання.

Щодо стверджень представника відповідача, про необхідність застосування строків позовної давності, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom» («Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»), пункт 51).

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Проте, слід також зазначити, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з підстав необґрунтованості позову.

Аналогічний висновок встановлено у Постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі № 509/3589/16-ц та роз`ясненнях Касаційного Цивільного Суду Верховного суду від 30 жовтня 2020 року.

Тобто, враховуючи, що судом встановленні інші обставини за яких позовні вимоги не підлягають задоволенню, то суд не може задовольнити клопотання представника відповідача, щодо застосування строків позовної давності.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, вважає, що позовні вимоги слід залишити без задоволення.

Щодо судових витрат слід зазначити наступне.

Позивач вказав, що поніс судові витрати у вигляді: 10000,00 грн. – витрати на професійну правничу допомогу, 968,96 грн. – судовий збір за подання позовної заяви, 484,48 грн. - судовий збір за подання заяви про забезпечення позову.

Відповідач вказав, що поніс судові витрати у вигляді: 30000,00 грн. – витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Згідно ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Статтею 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява N 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до правової позиції викладеної у Додатковій Постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що витрати на правничу допомогу підлягають відшкодуванню з позивача у розмірі 8 000,00 грн., що є співмірним розміру позовних вимог та складності судової справи.

Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню понесені відповідачем витрати на правничу допомогу в розмірі 8000,00 грн.

Отже, на підставі вищезазначеного, та керуючись ст.ст. 2, 4, 76, 80, 81, 82, 89, 263, 265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про стягнення інфляційних витрат та 3% річних – залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) судові витрати у розмірі 8000,00 грн., що складаються із витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.