Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №215/326/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8538/26 Справа № 215/326/24 Суддя у 1-й інстанції - Демиденко Ю. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 215/326/24

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – судді Остапенко В.О.,

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Покровський районний відділ в місті Кривий Ріг ДМС України в Дніпропетровській області

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Кадук Вікторія Вікторівна, на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2026 року, яке ухвалено суддею Демиденком Ю.Ю. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 20 березня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Покровського районного відділу в місті Кривий Ріг ДМС України в Дніпропетровській області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, визнання незаконною та скасування реєстрації місця проживання, треті особи: виконком Тернівської районної у м. Кривому Розі ради та ОСОБА_4 .

Позовна заява мотивована тим, що згідно протоколу громадської комісії по житловим питанням від 07 липня 2011 року було переоформлено договір найму спірної квартира яка була надана в користування ОСОБА_2 як наймачу, та членам її сім`ї: ОСОБА_5 і ОСОБА_1 .

20 лютого 2017 року, на підставі розпорядження органу приватизації, було видано свідоцтво про право власності на житло, після чого 10 лютого 2018 року, згідно нотаріально посвідченого договору ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 1/3 частку в спірній квартирі.

Оскільки заява щодо приватизації не підписувалася позивачем ОСОБА_1 , то рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 04 лютого 2023 року, за зверненням позивача, були визнані недійсними рішення органу приватизації, та свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на житло, тому діють норми договору найму житлового приміщення.

Відповідач ОСОБА_3 з моменту укладення нею шлюбу в спірній квартирі не проживає з березня 2011 року, проживає з чоловіком ОСОБА_4 та дітьми ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в квартирі чоловіка по АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 в спірній квартирі не проживає з 01 лютого 2019 року та проживає в орендованій квартирі по АДРЕСА_2 , винаймаючи вказане житло.

Відповідачі комунальні платежі весь час не сплачують, не проживають в квартирі без поважних причин, а реєстрація відповідачів унеможливлює реєстрацію в квартирі дружини позивача.

Крім того, відповідач ОСОБА_3 , без згоди позивача, зареєструвала в спірній квартирі своїх малолітніх дітей ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказана реєстрація здійснена після приватизації, яка була здійсненна з порушенням, позивач фактично був співвласником квартири, та вказана реєстрація порушує рівність прав співвласників.

Крім того право власності ОСОБА_3 було скасовано судом, а реєстрація дітей віком до 16 років проводиться за місцем проживання одного з батьків згідно Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» № 1382 від 11 грудня 2003 року та «Правил реєстрації місця проживання» затверджених постановою Кабінету міністрів України від 02 березня 2016 року № 207. ОСОБА_3 в спірній квартирі не проживала, тому не мала права реєстрації неповнолітніх дітей за вказаною адресою, та діти відповідача не проживали в спірній квартирі жодного дня, тому що тільки фактичне проживання матері в квартирі, давало їй право на вселення своїх дітей.

На підставі наведеного вище позивач просив суд визнати такими що втратили право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_3 відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та малолітніх дітей ОСОБА_8 і ОСОБА_9 . Визнати незаконною та зобов`язати Покровський відділ ДМС скасувати реєстрацію дітей по вказаній квартирі.

Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2026 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом з неповнолітнім сином ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і малолітньою донькою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_3 .

В частині позову до Покровського районного відділу в місті Кривий Ріг ДМС України в Дніпропетровській області - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 605 грн 60 коп сплаченого судового збору з кожного.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Кадук В.В., ставлять питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з лютого 2018 року фізично не можуть проживати в спірній квартирі, через перешкоди, які чинить позивач.

Так, 23 лютого 2018 року, за відсутності ОСОБА_2 , позивач вивіз її речі зі спірної квартири, та змінив замки на вхідних дверях. Викладене підтверджується актами, складеними за участю свідків від 19 червня 2020 року та 11 лютого 2021 року, а також рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 08 червня 2021 року по справі № 215/4585/20 за позовом ОСОБА_2 про стягнення аліментів, де були допитані свідки, що має преюдиціальне значення.

Таким чином сама по собі відсутність відповідачів в спірній квартирі понад шість місяців не має правового значення, оскільки відповідачі не проживали в квартирі з поважних причин.

Апелянт зазначає, що обов`язок доказування неповажності причин відсутності покладається на позивача.

Не маючи змоги вселитися до спірної квартири відповідачі змушені були проживати за різними адресами, так ОСОБА_2 з 01 лютого 2019 року проживає по АДРЕСА_2 , що підтверджується договором.

Крім того, відповідачі неодноразово намагалися вселитися в спірну квартиру, зверталися до відділу поліції, що свідчить про те, що відповідачі не втратили інтересу до житлового приміщення.

Також зазначає, що вимога позивача щодо скасування реєстрації дітей не обгрунтована, оскільки згода позивача на реєстрацію дітей законодавчо не передбачена.

Крім того зазначає, що відповідач ОСОБА_3 з дітьми ОСОБА_10 та ОСОБА_11 04 березня 2022 року виїхала за межі України у зв`язку з воєнним станом, ОСОБА_2 виїхала з України 17 серпня 2023 року.

У відзиві на апеляційну скаргу пердставник позивача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обгрунтване, апеляційну скаргу представника відповідачів - залишити без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки апеляційна скарга стосується виключно незгоди зі задоволенням позовних вимог позивача про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням стягненням, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для перегляду рішення суду першої інстанції в іншій частині.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідачів – адвоката Кадук В.В., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, відповідно до виписки з протоколу № 6 засідання комісії по житловим питанням виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради від 07 липня 2011 року, було вирішено переоформити договір найму квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_2 як наймачу, та членам її сім`ї, дітям: ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Тобто ОСОБА_2 є наймачем, а ОСОБА_3 і ОСОБА_1 є членами сім`ї наймача (том 1 а.с.91).

05 березня 2011 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_4 змінивши прізвище на « ОСОБА_12 » (том 1 а.с.88-89).

Актом, затвердженим ТОВ «УЮТ-2011», підтверджується, що відповідачі ОСОБА_2 з 23 лютого 2018 року, та ОСОБА_3 з 20 січня 2011 року в квартирі АДРЕСА_3 не проживають. ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_14 ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вказаній квартирі ніколи не проживали (том 1 а.с.21).

Звертаючись до суду з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, визнання незаконною та скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачі по справі тривалий час в спірній квартирі не проживають, у добровільному порядку змінити реєстрацію місця проживання відмовляються. Крім того посилався на те, що відповідач ОСОБА_3 в спірній квартирі не проживала, тому не мала права реєстрації неповнолітніх дітей за вказаною адресою, та діти відповідача не проживали в спірній квартирі жодного дня.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстнації виходив з наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача та визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом з неповнолітнім сином ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і малолітньою донькою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_3 .

Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.

На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченими законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 2 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).

У цій справі позовні вимоги первісного позову про припинення права користування жилим приміщенням заявлено з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.

Стаття 71 ЖК України регулює питання збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім громадянином та передбачає загальне правило, згідно з яким при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.

Крім того, частиною третьою статті 71 ЖК України визначено випадки збереження житла за тимчасово відсутньою особою понад шість місяців, а частина п`ята цієї статті передбачає, що відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування жилим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.

Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем прямо залежить від причин відсутності, то при вирішенні спору підлягають з`ясуванню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та 2) відсутність поважних причин такого непроживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк (постанови Верховного Суду від 4 листопада 2025 року у справі № 755/16458/23 (провадження № 61-13675св24), від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19 (провадження № 61-16066св21)).

У постановах Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 756/167/23 (провадження № 61-12134св24), від 17 червня 2024 року у справі № 404/9215/19 (провадження № 61-4042св24) зазначено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

У постанові Верховного Суду від 3 квітня 2024 року у справі № 161/126/23 (провадження № 61-16023св23) вказано, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, у цей строк перериває строк тимчасової відсутності. За тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні за змістом висновки містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду від 6 лютого 2025 року у справі № 490/9394/20 (провадження № 61-15812св23), від 3 грудня 2024 року у справі № 725/5967/21 (провадження № 61-16291св23), від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19 (провадження № 61-16066св21).

Під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення (постанови Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18) (про неврахування якої заявляє заявник у касаційній скарзі), від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20 (провадження № 61-15632св20), від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21 (провадження № 61-679св23), від 9 січня 2024 року у справі № 761/38440/21 (провадження № 61-8833св23), від 17 жовтня 2025 року у справі № 206/1119/24 (провадження № 61-7034св25)).

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, яка переглядається, матеріалами справи та судом першої інсанції встановлено, що відповідно до виписки з протоколу № 6 засідання комісії по житловим питанням виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради від 07 липня 2011 року, було вирішено переоформити договір найму квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_2 як наймачу, та членам її сім`ї, дітям: ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Тобто ОСОБА_2 є наймачем, а ОСОБА_3 і ОСОБА_1 є членами сім`ї наймача (том 1 а.с.91).

05 березня 2011 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_4 змінивши прізвище на « ОСОБА_12 » (том 1 а.с.88-89).

Актом, затвердженим ТОВ «УЮТ-2011», підтверджується, що відповідачі ОСОБА_2 з 23 лютого 2018 року, та ОСОБА_3 з 20 січня 2011 року в квартирі АДРЕСА_3 не проживають. ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_14 ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вказаній квартирі ніколи не проживали (том 1 а.с.21).

Також, встановлено, що 23 лютого 2018 року позивач самовільно виселив ОСОБА_2 з квартири, оскільки час її перебування у цей день на роботі вивіз з квартири усі особисті речі ОСОБА_2 , змінив вхідні замки. З цього моменту ОСОБА_2 була позбавлена права користування квартирою, права вселитися до неї та була вимушена проживати в іншому місці. У зв`язку з виселенням позивачем ОСОБА_2 і відповідач ОСОБА_3 також втратила доступ до квартири.

Зазначені обставини підтверджуються Актом від 19 червня 2020 року, який складений у присутності та за підписами 3 (трьох) свідків, засвідчений майстром ТОВ «УЮТ-2011» та скріплений печаткою та Актом від 11 лютого 2021 року, який складений у присутності та за підписами 4 (чотирьох) свідків, засвідчений майстром ТОВ «УЮТ-2011» та скріплений печаткою.

Крім того, позивач сам зазначив суду першої інстанції про те, що виселив матір з квартири для проведення ремонту, однак після ремонту відмовив у вселенні відповідачів. Повідомив також про те, що придбав ОСОБА_2 іншу квартиру, однак доказів придбання цієї квартири та переоформлення її на ОСОБА_2 не надав. ОСОБА_1 в категоричній формі відмовив у проживанні відповідачам у спірній квартирі, про що зауважив у своїх поясненнях. Повідомив суду, що не пускав відповідачів в квартиру і впускати не збирається.

Таким чином, відповідачі фізично не мають можливості проживати у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , через створення позивачем відповідачам перешкод у володінні та користуванні спірним житловим приміщенням.

Крім того, матеріали справи містять докази щодо звернення відповідачів до органів поліції, що підтверджується листом відділення поліції №5 КРУП від 29 жовтня 2021 року, листом відділення поліції № 5 КРУП за зверненням від 30 липня 2025 року, що свідчить про те, що відповідачі вчиняли дії щодо захисту своїх прав.

При цьому той факт, що відповідачі в цивільно-правовому порядку не звернулися до суду з позовами про вселення не може бути підставою для задоволення позовних вимог позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Також судом першої інстанції не враховано, що зв`язку з початком військової агресії російської федерації проти України ОСОБА_3 , разом з малолітніми дітьми, з 04 березня 2022 року, а ОСОБА_2 з 17 серпня 2023 року вимушено, у силу форс мажорних обставин, що виникли в Україні, проживали у Німеччині, що є поважною причиною їх відсутності за місцем реєстрації.

Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що несплата відповідачами з 2018 року плати за комунальні послуги та твердження позивача про те, що вони не беруть участі в ремонтах, які проводить він сам, не можуть бути підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки позивач сам користується житлово-комунальними послугами, створюючи відповідачам перешкоди у користуванні житлом.

Крім того, колегія суддів вважає зазначити, що згідно ст.405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже чинним законодавством України не передбачено можливості визнання власника квартири (житла) таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Неможливо примусово позбавити права користування чи виселити співвласника з житла, якщо він володіє часткою у праві власності на це майно.

Право власності є непорушним.

Таким чином обставини проживання/непроживання співвласника квартири ОСОБА_3 , що існували до 29 листопада 2022 року, не можуть бути підставами визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, з 29 листопада 2022 року, оскільки станом на момент приватизації спірної квартири, відповідач ОСОБА_3 не втратила інтерес до спірної квартири.

Враховуючи те, що з 29 листопада 2022 року квартира АДРЕСА_3 втратила статус приватної та перейшла до державного житлового фонду, тому для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, саме з 29 листопада 2022 року слід керуватись нормами ст.71, 72 ЖК України та досліджувати обставити відсутності наймача або членів його сім`ї з поважних причин чи без поважних причин понад шість місяців.

Шестимісячний строк потрібно рахувати з 29 листопада 2022 року, а не з 2011 року для ОСОБА_3 , з лютого 2018 року для ОСОБА_2 , як про це виснував суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ч.1 ст. 160 Сімейного Кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Відповідно до ч.4 ст. 29 Цивільного Кодексу України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків.

Реєстрація місця проживання дитини до 14 років може бути здійснена виключно за місцем реєстрації одного з батьків. При цьому згода власника житла на реєстрацію дитини не потрібна.

У справі № 759/19394/15-ц (провадження № 61-9128св18) Верховний Суд у постанові від 27 грудня 2018 року зазначив, що «скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що малолітній не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт його непроживання в спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення його права користування цим житлом. Доводи про те, що малолітній не проживає в належній позивачу квартирі та зареєстрований у ній лише формально, то він вважається таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, також не заслуговують на увагу, оскільки через свій вік малолітній не може самостійно обирати місце проживання, тому факт його непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення дитини права користування належним його батьку житлом.»

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не втратили інтерес до спірної квартири, між сторонами виникли неприязні стосунки, а позивачем ОСОБА_1 вчинялися та вчиняються перешкоди відповідачам у користуванні квартирою, тому вважає за необхідне в задоволенні позовних вимог позивача про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовити.

Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга відповідачів підлягає задоволенню в повному обсязі, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 1 453 грн 44 коп, оплата якого відповідачкою ОСОБА_2 підтверджена відповідним платіжним документом (том 2 а.с.199).

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст.ст. 381, 382 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Кадук Вікторія Вікторівна, - задовольнити.

Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2026 року скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору в сумі 1 453 (одна тисяча чотириста п`ятдесят три) грн 44 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 17 серпня 2026 року.

Головуючий:

Судді: