Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №760/16722/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Кафідова О.В.

№ 22-ц/824/12764/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 760/16722/25

13 серпня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кафідової О.В.

суддів - Оніщука М.І.

- Шебуєвої В.А.

при секретарі - Д`яченко М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 06 травня 2026 року, постановлене під головуванням судді Коробенко С.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання рішення органу приватизації недійсним, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, скасування записів про державну реєстрацію прав, третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, -

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання рішення органу приватизації недійсним, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, скасування записів про державну реєстрацію прав.

В обґрунтування заявлених вимогзазначав, що спірна квартира АДРЕСА_1 була отримана 10 травня 1977 року його батьками на родину з трьох осіб. Позивач указував, щовін небув зазначений в ордері як член родини, оскільки він народився лише через два місяці після отримання квартири. Вказує на те, що з народження він проживав у спірній квартирі.

Станом на початок 2022 року, за твердженням позивача, у спірній квартирі проживали та були зареєстровані чотири особи: він, ОСОБА_2 , яка фактично багато років проживає у Німеччині, ОСОБА_3 та її неповнолітній син ОСОБА_4 .

Вказує на те,що у вересні 2022 року, коли він перебував за кордоном як біженець під час воєнного стану в Україні, відповідачі звернулися до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у справі № 760/13472/22 позов було задоволено.

В подальшому, постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено, а також відмовлено у задоволенні позову третьої особи ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Постановою Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 760/13472/22 касаційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Вказує на те, щопід час розгляду справи № 760/13472/22 відповідачі зняли його з реєстрації у спірній квартирі та закінчили приватизацію квартири. При здійсненні приватизації, на його переконання, були порушені його права, оскільки він був зареєстрований та проживав у спірній квартирі з народження, був виписаний у 2024 році відповідачами під час перебування справи на розгляді у суді, а тому мав право брати участь у приватизації. Позивач вважав, що порушене право на житло підлягає судовому захисту.

Вказує на те, що після отримання остаточного рішення у справі № 760/13472/22 представник позивача звернувся до ЦНАП щодо поновлення його реєстрації у спірному житлі, однак ЦНАП відмовив у поновленні реєстрації. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11 квітня 2025 року квартира була приватизована, право власності зареєстровано за ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 по 1/3 частці за кожним.

З урахуванням змісту і характеру відносин між учасниками справи позивач стверджував, що між ним, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та органом приватизації виник спір щодо законності приватизації спірної квартири без його участі. Посилався на те, що рішення від 29 лютого 2024 року, яким його було визнано таким, що втратив право користування житлом, скасовано, а тому він нарівні з усіма наймачами має право приватизувати житло та стати його співвласником.

З огляду на вище викладенепросивсудвизнати недійсним розпорядження від 16 вересня 2024 року № 48802 про приватизацію квартири; визнати недійсним та скасувати видане на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 свідоцтво про право власності; скасувати записи від 18 вересня 2024 року про державну реєстрацію права власності відповідачів на спірну квартиру.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 09 вересня 2025 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2026 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено та встановлено заборону на відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3011154380000.

27 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з повторною заявою про забезпечення позову, в якій просив заборонити будь-яким органам реєстрації місця проживання, суб`єктам декларування та реєстрації місця проживання, у тому числі центрам надання адміністративних послуг, незалежно від їх місцезнаходження та підпорядкування, вчиняти дії щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його доньки ОСОБА_6 , 2008 року народження, за адресою спірної квартири.

Заявник зазначав, що обраний вид забезпечення позову має бути застосований для ефективного захисту його порушених прав, є співмірним із позовними вимогами та невиправдано не обмежує прав відповідачів, оскільки не позбавляє їх права власності на житло, а лише тимчасово обмежує можливість вчинення реєстраційних дій щодо позивача.

Вказує на те, що з дитинства проживав та був зареєстрований у спірній квартирі. Під час воєнного стану та його тимчасового перебування за кордоном як біженця відповідачі звернулися з позовом про визнання його таким, що втратив право на житлове приміщення. Рішення суду першої інстанції про задоволення того позову було скасовано судом апеляційної інстанції, а постанову апеляційного суду залишено без змін судом касаційної інстанції.

За твердженням заявника, під час проходження справою № 760/13472/22 усіх судових інстанцій відповідачі виписали його зі спірного житла, яке згодом приватизували без його участі. Після остаточного рішення у цій справі він письмово звернувся до Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації з належним чином завіреною судом копією судового рішення щодо поновлення реєстрації місця проживання. У липні 2025 року його реєстрацію було поновлено, що підтверджується листом районної державної адміністрації від 30 липня 2025 року № 108-108/Л-1033-4502.

Водночас 07 квітня 2026 року через застосунок «Дія» ОСОБА_1 отримав повідомлення про повторне зняття його з реєстрації у спірній квартирі за рішенням власників житла. Повторне зняття з реєстрації через ЦНАП заявник вважає формою зловживання відповідачами правом, метою якого є позбавити його житла в обхід уже існуючих судових рішень та всупереч наявності цього судового провадження.

Окремо заявник посилався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 01 квітня 2026 року у справі № 345/6105/23, та зазначав, що наявність судового рішення, яке набрало законної сили і яким установлено наявність у особи права на житло або відмовлено у виселенні особи-невласника чи припиненні її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, заявник наголошував, що гарантії справедливого суду діють не лише під час розгляду справи, а й під час виконання судового рішення, тому суд повинен урахувати, що вжиття відповідного заходу може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову, а його невжиття - ускладнити або унеможливити таке виконання.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 06 травня 2026 року у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову, поданої в межах даної цивільної справи - відмовлено.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду першої інстанції, 29 травня 2026 року позивач ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження, як такий, що пропущений з поважних причин, прийняти апеляційну скаргу до розгляду, скасувати ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 06 травня 2026 року у справі № 760/16722/25 та ухвалити нову, якою заяву позивача про забезпечення позову задовольнити повністю, судові витрати покласти на позивачів.

Апеляційну скаргу обгрунтовує тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суд першої інстанції проігнорував фундаментальний характер права на житло, гарантованого статтею 47 Конституції України. Позивач з дитинства проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, а позбавлення його реєстрації в обхід суду вважає примусовим позбавленням права користування житлом. На переконання апелянта, матеріальне право на житло без належної реєстрації місця проживання у цьому випадку стає декларативним. Без зареєстрованого місця проживання він позбавлений права на спірну квартиру, права на приватизацію, голосування на виборах, отримання поштових та судових повідомлень, прикріплення до місцевої поліклініки, а також фактично став безпритульним.

Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що його матеріально-правовий інтерес уже є «достатньо забезпеченим» ухвалою про заборону відчуження майна. Вказує на те, що заборона відчуження нерухомості захищає спірну квартиру виключно від її продажу або дарування третім особам, але не гарантує, що відповідачі знову не знімуть позивача з реєстрації через «Дію» або ЦНАП, якщо його знову зареєструють у спірній квартирі.

Вказує на те, що без заборони будь-яким органам реєстрації вчиняти дії щодо зняття його з реєстрації місця проживання, він буде змушений щоразу повторно ініціювати процедуру реєстрації, яку відповідачі, зловживаючи статусом власників, зможуть анулювати вже наступного дня через цифрові сервіси. Це позбавляє його реального та стабільного правового статусу мешканця на час розгляду справи, нівелює авторитет судової влади, перетворює судовий захист на формальність та створює умови для безкінечного й безрезультатного колообігу реєстраційних дій в обхід чинного судового процесу.

Також апелянт не погоджується з висновком суду про те, що питання реєстрації місця проживання не входить до предмета розгляду, а заборона знімати з реєстрації не співвідноситься з позовом про визнання недійсними приватизації та свідоцтва про право власності, апелянт називає юридично неспроможним, оскільки між оскаржуваною приватизацією квартири та його випискою існує прямий причинно-наслідковий зв`язок: реєстраційну дію 07 квітня 2026 року відповідачі вчинили в односторонньому порядку, користуючись саме статусом «власників» житла та свідоцтвом про право власності, яке оскаржується у цій справі.

Вказує на те, що реєстрація місця проживання, є похідним правом від права користування житловим приміщенням. Він проживав та був зареєстрований у квартирі з дитинства, а судовими рішеннями трьох інстанцій у справі № 760/13472/22 уже встановлено, що він не втратив право користування цим житлом. Заявлений захід забезпечення позову, на його думку, консервує існуючий стан та захищає законне право користування житлом на час судового розгляду від протиправних посягань відповідачів.

Щодо доньки ОСОБА_6 апелянт посилається на частину четверту статті 29 ЦК України та статтю 160 СК України й стверджує, що право дитини на реєстрацію та користування спірною квартирою є похідним від житлових прав її батька. Захищаючи своє право на житло та приватизацію, позивач, за його доводами, також захищає законне місце проживання дитини, яке напряму залежить від результату вирішення спору.

Окремо апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 345/6105/23 щодо неможливості здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла за наявності судового рішення, яким установлено право особи на житло або відмовлено у виселенні чи припиненні такого права, та на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 щодо необхідності забезпечити належне виконання можливого рішення про задоволення позову.

21 липня 2026 року від представника відповідача ОСОБА_5 адвоката Мацко М.А. надійшоввідзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.

Зазначає, що у вересні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою. Позов обґрунтовувався тим, що ОСОБА_1 з 2000 року не проживає у квартирі, не несе витрат на її утримання, а його особисті речі там не зберігаються; він є власником 1/2 іншої квартири по АДРЕСА_3 та фактично забезпечений іншим житлом.

У відзиві вказано, що на підтвердження непроживання ОСОБА_1 подавалися складені сусідами акти від 16 жовтня 2021 року, 04 лютого 2022 року та 13 серпня 2023 року, а допитані як свідки сусіди повідомляли, що він з підліткового віку постійно у квартирі не проживає, навідувався до місця реєстрації рідко та несистемно.

Наголошує, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 діяли на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, і не мали сумнівів у правомірності своїх дій. На її думку, під час перегляду справи № 760/13472/22 апеляційний суд оцінив лише докази та причини непроживання ОСОБА_1 протягом шести місяців до звернення з позовом, які охоплювали початок воєнного стану, а інші обставини не переглядалися та не оцінювалися. Так само Верховний Суд у постанові від 15 січня 2025 року, надав оцінку виключно цьому періоду непроживання.

Заперечуючи проти доводів про декларативність права на житло, представник відповідачки зазначає, що апелянт із лютого 2022 року виїхав за межі України та постійно проживає в Німеччині.

Вказує на те, що ОСОБА_1 як до виїзду за кордон, так і задовго до цього не проживав у спірній квартирі, не підтримував спільного побуту та сімейних зв`язків з особами, які там мешкали й доглядали його хворого батька до смерті, тому, на думку представника відповідача, у нього відсутнє право на проживання чи користування квартирою та правові підстави для захисту такого права.

Щодо права на участь у приватизації у відзиві зазначено, що передача квартири у спільну власність здійснюється за письмовою згодою повнолітніх членів сім`ї, які постійно проживають у квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло. Наявність чи відсутність реєстрації сама собою, як стверджує представник, не є підставою для визнання права користування житлом або відмови в ньому.

Вважає, що необхідною передумовою реалізації права на приватизацію є доведеність постійного спільного проживання з наймачем, спільного побуту, ведення спільного господарства та взаємних прав і обов`язків до прийняття оспорюваного розпорядження. Саме лише посилання на наявність у минулому реєстрації місця проживання, на думку представника відповідача, не підтверджує спільного і постійного проживання та не породжує права на приватизацію.

Зазначає, що основним наймачем квартири до 2024 року був ОСОБА_8 , який проживав разом із ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_9 , тоді як ОСОБА_1 понад двадцять п`ять років у квартирі не проживав, витрат не ніс, спільного господарства не вів і взаємних прав та обов`язків з іншими мешканцями не мав. Також зазначено, що за цей час позивач не подавав письмових заяв про бажання реалізувати право на приватизацію.

Стосовно ОСОБА_6 зазначено, що вона не є учасником справи, ніколи не проживала і не була зареєстрована у спірній квартирі.

В судове засідання сторони не з`явились. 12 серпня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_5 адвоката Мацко М.А. надійшла заява про розгляд справи без їх участі.

13 серпня 2026 року від представника ОСОБА_1 адвоката Яцка В.В. надійшла заява про розгляд справи без їх участі.

Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації та Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації в судове засідання не з`явились, про дат, час та місце розгляду справи повідомлялись засобами електронного зв`язку. Відповідно до звітів про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, поштова кореспонденція була доставлена адресату 20.07.2026.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_10 в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась засобами поштового зв`язку, проте поштова кореспонденція не була вручена адресату.

З огляду на вище викладене колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи за відсутності не з`явившихся сторін.

Заслухавши доповідь судді Кафідової О.В., обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відмовляючи у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову, суд першої інстанції посилався на те, що ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 09 вересня 2025 року в межах даної цивільної справи вже вжито заходи забезпечення позову шляхом встановлення заборони на відчуження спірної квартири. Постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2026 року зазначену ухвалу залишено без змін, при цьому суд апеляційної інстанції констатував, що застосований судом першої інстанції вид забезпечення позову є співмірним із заявленими позовними вимогами та забезпечує ефективний захист прав Позивача. Таким чином, матеріально-правовий інтерес Позивача щодо спірного об`єкта нерухомого майна вже забезпечений у спосіб, що визнаний судами обох інстанцій достатнім та співмірним.

Крім того, заявлений Позивачем у повторній заяві захід забезпечення - заборона органам реєстрації місця проживання вчиняти дії щодо зняття з реєстрації Позивача та його доньки - не співвідноситься із заявленими в цій справі позовними вимогами. Предметом позову є визнання недійсними рішення про приватизацію та свідоцтва про право власності, скасування записів про державну реєстрацію прав, тоді як питання реєстрації місця проживання та правомірність дій органу реєстрації до предмета розгляду в даній справі не входять. Захист відповідного інтересу Позивача здійснюється у самостійному порядку, передбаченому законом.

Окремо суд зазначив, що заявлений захід стосується також доньки Позивача - ОСОБА_6 , 2008 року народження, яка не є учасником даної цивільної справи, а захист її прав не охоплюється предметом цього спору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених або оспорюваних прав чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням наданих заявником доказів пересвідчитися, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду або неефективності захисту; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про учасників справи та відповідність обраного виду забезпечення позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших учасників та осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідного заходу.

Метою забезпечення позову є охорона матеріально-правового інтересу заявника від можливих недобросовісних дій та збереження можливості реального й ефективного виконання майбутнього рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача.

Пунктами 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України передбачено можливість забезпечення позову забороною вчиняти певні дії та забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета споруабо здіснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші збов`язання. За змістом частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Забезпечення позову є тимчасовим процесуальним засобом охорони матеріально-правового інтересу позивача, а не способом остаточного вирішення спору або відновлення права, яке вже порушене до звернення із заявою. Вибраний захід має бути здатним зберегти можливість ефективного захисту саме в межах заявленого позову та не може підміняти собою позовну вимогу, якої у справі не заявлено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з наслідками, які можуть настати в разі їх невжиття.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) вказано, що конкретний захід забезпечення є домірним позовній вимозі, якщо він забезпечує збалансованість інтересів, можливість ефективного захисту без безпідставного обмеження прав інших осіб та можливість виконання рішення у разі задоволення позову.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 звернула увагу, що ключовими є наявність спору, ризик незабезпечення ефективного захисту порушених прав, співмірність обраного виду забезпечення із позовними вимогами та дійсна мета звернення із заявою; ці обставини оцінюються у кожній справі з урахуванням її фактичних обставин.

Сам по собі факт застосування у справі іншого заходу забезпечення позову не виключає можливості вжиття додаткового заходу. Процесуальний закон не забороняє одночасного застосування кількох видів забезпечення позову за умови, що вони не перевищують меж забезпечення вимог і не створюють дисбалансу інтересів сторін.

Тому наявність ухвали від 09 вересня 2025 року про заборону відчуження спірної квартири не є самостійною та безумовною підставою для відмови в застосуванні іншого заходу. Водночас заявник повинен довести, що кожен додатковий захід має власне процесуальне призначення, пов`язаний із предметом позову та є необхідним для забезпечення ефективності майбутнього судового рішення.

Звертаючись до суду з заявою про забезпечення позову, заявник зазначав, що його було знято з реєстрації місця проживання 07 квітня 2026 року, тобто до подання 27 квітня 2026 року заяви про забезпечення позову. Таким чином, на час звернення до суду реєстраційна дія, якій заявник просив запобігти, вже була вчинена.

Заборона органам реєстрації вчиняти дії щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації не здатна скасувати реєстраційну дію від 07 квітня 2026 року, поновити його реєстрацію або відновити стан, який існував до її вчинення. Такі правові наслідки не можуть бути досягнуті шляхом забезпечення позову про недійсність приватизації, оскільки це означало б фактичне вирішення іншої, не заявленої у справі вимоги.

Посилання апелянта на можливість його повторної реєстрації та наступного зняття з неї не свідчить про наявність на час розгляду заяви реального спору щодо майбутньої реєстраційної дії. Матеріали справи, не містять відомостей про те, що після 07 квітня 2026 року позивача повторно зареєстровано у квартирі, що ним подано заяву про таку реєстрацію або що відповідним органом розпочато процедуру, результат якої необхідно зберегти. За цих обставин наведений ризик залежить від низки майбутніх подій, які ще не настали, і ґрунтується на припущенні.

Довід апеляційної скарги про те, що заборона відчуження квартири та заборона зняття з реєстрації мають різний предмет, є правильним, однак сам по собі не доводить необхідності другого заходу. Різний предмет обмежень не усуває вимог щодо реальності ризику, ефективності заходу та його зв`язку із заявленими позовними вимогами.

Предметом основного спору є законність рішення про приватизацію квартири, виданого на його підставі свідоцтва про право власності та державної реєстрації речових прав відповідачів. У разі задоволення позову відповідне судове рішення матиме наслідком усунення оспорюваних правових підстав набуття та державної реєстрації права власності. Можливість ухвалення і виконання такого рішення не залежить від наявності на момент його ухвалення запису про зареєстроване місце проживання позивача.

Право особи користуватися житлом та її зареєстроване місце проживання є пов`язаними, проте не тотожними правовими категоріями. Законність зняття ОСОБА_1 із зареєстрованого місця проживання 07 квітня 2026 року не є предметом заявленого позову, а орган, який учинив цю реєстраційну дію, не визначений учасником спору у зв`язку з вимогою про її скасування.

Посилання на постанову Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 345/6105/23 (провадження № 61-16294св24) колегія суддів вважає помилковими, оскільки висновки викладені у даній постанові не змінюють процесуального предмета цієї справи та не надають заходу забезпечення позову властивості скасовувати вже вчинену реєстраційну дію. Посилання на них не спростовує висновку про неефективність заборони в тій редакції, у якій її просив застосувати заявник.

Так само постанова Київського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року та постанова Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 760/13472/22 стосуються вимоги про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Зміст і преюдиціальне значення встановлених у тій справі обставин можуть оцінюватися судом під час вирішення належно заявленого спору про право користування житлом або про законність реєстраційної дії, однак у межах перегляду ухвали про забезпечення позову апеляційний суд не вирішує таких вимог по суті.

Доводи апеляційної скарги щодо можливого порушення права на участь у виборах, отримання кореспонденції, медичне обслуговування та щодо безпритульності не підтверджують зв`язку запропонованої заборони з виконанням майбутнього рішення саме за позовними вимогами про недійсність приватизації та скасування державної реєстрації речових прав. Ці доводи стосуються наслідків уже вчиненого зняття з реєстрації, які запропонований захід усунути не може.

Необґрунтованими є також доводи апеляційної скарги щодо необхідності вжиття заходу забезпечення позову стосовно ОСОБА_6 .

Матеріали заяви не містять доказів того, що ОСОБА_6 була зареєстрована за адресою спірної квартири на момент звернення до суду, що власники житла чи орган реєстрації вчиняли або готували дії щодо зняття її з реєстрації, або що її самостійне право на проживання чи участь у приватизації є предметом позову. Вона не є позивачкою у справі, а ОСОБА_1 не заявляє позовних вимог від її імені.

Крім того, посилання апелянта на частину четверту статті 29 ЦК України не відповідає віку його доньки. Частина четверта цієї статті визначає місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років. ОСОБА_6 , 2008 року народження, на час подання заяви досягла віку понад чотирнадцять років. Відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, а згідно з частиною третьою статті 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Обов`язок суду враховувати найкращі інтереси дитини не звільняє заявника від необхідності довести наявність права або інтересу дитини, якого стосується основний спір, реальну загрозу його порушення та ефективність обраного заходу забезпечення. Таких обставин і доказів у заяві не наведено.

Водночас доводи відзиву щодо тривалого непроживання ОСОБА_1 у квартирі, його перебування за кордоном, дотримання ним правил військового обліку, належності йому або членам його сім`ї іншого нерухомого майна та мотивів звернення до суду не стосуються критеріїв застосування запитаного заходу забезпечення позову і не підлягають оцінці під час цього апеляційного перегляду.

Колегія суддів також не вирішує питання про правомірність зняття позивача з реєстрації за заявою власників. У відзиві помилково зазначено постанову Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 264, тоді як Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування) затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265. Однак перевірка додержання цього Порядку при вчиненні реєстраційної дії від 07 квітня 2026 року виходить за межі предмета апеляційного перегляду.

Таким чином, хоча наявність раніше застосованої заборони відчуження квартири не унеможливлює вжиття додаткового заходу забезпечення позову, а заборона зняття з реєстрації за певних обставин може бути пов`язана зі спором щодо законності набуття права власності на житло, в цій справі заявлений захід не здатний зберегти наявний стан, не усуває наслідків уже вчиненої реєстраційної дії та ґрунтується на припущенні про можливу повторну реєстрацію позивача і його подальше зняття з неї.

За таких обставин відсутні передбачені статтями 149, 150 ЦПК України підстави для застосування запитаного заходу забезпечення позову. Суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 , а доводи апеляційної скарги цього висновку не спростовують.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 06 травня 2026 року - без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 06 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови складено 17 серпня 2026 року

Головуючий: Судді: