Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №752/22847/23 — Київський апеляційний суд

Справа №752/22847/23

Провадження №22-ц/824/297/26

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 серпня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ТТВК», третя особа товариство з обмеженою відповідальністю «Клуб Датур» про захист прав споживачів та повернення коштів,

в с т а н о в и в:

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю «ТТВК» про захист прав споживачів та повернення коштів.

В обґрунтування заявлених вимог посилалася на те, що 26.11.2021 року між позивачем та ТОВ «Клуб Датур», яке діяло від імені та за дорученням ТОВ «ТТВК» TM TUI UKRAINE, було укладено договір на туристичне обслуговування №5725770 від 26.11.2021 року, за умовами яких останнє зобов`язалось надати йому комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), надати інформаційно-консультаційні послуги, а позивач - прийняти та оплатити їх.

Згідно п. 2.2. договору бронювання здійснюється турагентом в системі бронювання туроператора відповідно до листа бронювання, оформленого за встановленою туроператором формою, що наведена у Додатку № 1 і є невід`ємною частиною цих договорів.

Відповідно до додатку № 1 Договору на туристичне обслуговування №5725770 від 26.11.2021 туроператор був зобов`язаний забезпечити надання їй туристичного продукту/туру на 3 особи до країни Туреччина, термін туру з 31.05.2022 року по 12.06.2022 року..

На виконання умов договору позивачем 18.11.2021 року було сплачено суму у розмірі 13 400 грн та 18.11.2021року суму у розмірі 12 400 грн, що разом становить 25 800 грн.

Станом на сьогоднішній день турпродукт, визначений договором на туристичне обслуговування №5725770, позивачем не отримано, повернення сплачених коштів на рахунок позивача не здійснювалося, що свідчить про невиконання умов договору зі сторони туроператора.

На підставі викладеного, позивач просила розірвати договір на туристичне обслуговування №5725770 від 26.11.2021 та стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ТТВК» на його користь кошти в сумі 25 800 грн основного боргу.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 червня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, зазначив, що позивач не надала суду копію договору № 5725770 від 26.11.2021 та Додатку № 1 до нього, хоча в позові представник позивача посилався та наводив зміст певних частин цього договору та Додатку № 1 до нього. З підтвердження №5725770 від 26.11.2021 року та копій платіжних доручень квитанції на суму 12 400 грн. та 13 400 грн. без Договору на туристичне обслуговування та Додатку № 1 до неможливо встановити предмет договору, вартість послуг, які саме послуги зобов`язався надати відповідач, права та обов`язки сторін за цим договором, відповідальність за порушення умов договору тощо.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, позивач направила апеляційну скаргу, в якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просила апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про задоволення позову.

Також апелянт просив долучити до матеріалів справи копію договору на туристичне обслуговування № 5725770 вд 26.11.2021 року та додаток №1 до нього.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

По своїй суті позиція апелянта, яку він поклав в основу апеляційної скарги, в переважній більшості співпадає з доводами та їх обґрунтуваннями, висловленими ним в суді першої інстанції, і яким судом надано відповідну правову оцінку.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа № 757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.

Зважаючи на наведене, кожну обставину, яку позивач поклав в основу своєї позиції, він мав підтвердити шляхом представлення до суду належних доказів, чого, однак, в даному випадку здійснено не було.

Що стосується клопотання апелянта про долучення до матеріалів справи копії договору на туристичне обслуговування № 5725770 вд 26.11.2021 року та додатку №1 до нього, колегія судді зазначає наступне:

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 3 ст. 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У Постанові ВС від 13.01.2021 року у справі №264/949/19 зазначається, що відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Верховний суд роз`яснив, що тлумачення п. 6 ч. 2 ст. 356, ч. ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини справи, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положення про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи неможливість подання вказаного доказу до суду першої інстанції, позивач зазначила, що була позбавлений можливості бути присутньою при розгляді справи, оскільки розгляд вказаної справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Зазначає, що суд першої інстанції, встановивши відсутність договору у матеріалах справи, не вирішив питання про його витребування.

Колегія суддів зазначає, що як вже було зазначено вище, обов`язок доведення своєї позиції, вибір засобів доведення та ризик недоведення позиції сторони покладається саме на таку сторону, а суд не вправі витребовувати докази за власної ініціативи.

В даному випадку позивач самостійно подав до суду позов до суду і не був жодним чином обмежений в можливості надання у відповідному процесуальному порядку доказів на підтвердження своєї позиції.

За таких умов доводи апелянта в зазначеній частині не можуть бути прийняті апеляційним судом.

Апеляційна скарга не містять доказів неможливості подання вищевказаного доказу до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивача, у зв`язку з цим колегія суддів дійшла висновку про відмову в долученні цього доказу на стадії апеляційної інстанції.

Таким чином, наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції щодо оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, які, на думку позивача, свідчить про незаконність дій відповідача, проте наведені ним доводи висновків суду першої інстанції не спростовують.

Вказані доводи апеляційної скарги є аналогічними аргументам, яким суд першої інстанції дав належну оцінку та їх спростував, з посиланням на зібрані у справі докази та сформулював обґрунтовані висновки у прийнятому ним рішенні, з якими у повній мірі погоджується апеляційний суд.

Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, внаслідок чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько