Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №760/26418/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №760/26418/25 Головуючий у І інстанції - Ішуніна Л.М.

апеляційне провадження №22-ц/824/11211/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 16 лютого 2026 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини з батьком,-

установив:

У вересні 2025 року до Солом`янського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Подільської РДА про визначення місця проживання дитини з батьком.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 16 лютого 2026 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Подільської РДА про визначення місця проживання дитини з батьком, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права та без додержання норм матеріального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що сам факт досягнення дитиною 10-річного віку не є новою підставою позову, а також безпідставно послався на те, що під час розгляду справи №758/3734/21 думка дитини вже була врахована на підставі висновку психологічного обстеження від 30 листопада 2021 року №112.

Такий висновок є необґрунтованим, у справі №758/3734/21 суд фактично досліджував не самостійну, безпосередньо висловлену позицію дитини у процесуальній формі, а лише опосередковане бачення психолога щодо її емоційного стану та ставлення до батьків. При цьому дитина не була заслухана судом безпосередньо, що виключає можливість вважати, що її думка була врахована у тому обсязі, який передбачений чинним законодавством.

Вказує, що після ухвалення рішення у справі №758/3734/21 відбулись істотні зміни, які прямо впливають на найкращі інтереси дитини.

Зазначає, що у рішенні Дарницького районного суду міста Києва у справі №758/3734/21 від 31 жовтня 2022 року взагалі не досліджувалося питання стану здоров`я дитини та її лікування.

Вкінці листопада 2022 року відповідач таємно, та без будь-якого інформування, здійснила виїзд з дитиною за межі країни, де дитина не отримувала належного медичного обслуговування.

Зазначає, що він достеменно знає, що протягом 2,5 років перебування дитини в Республіці Австрія вона жодного разу не проходила належного медичного обстеження.

Також, звертає увагу, що у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують наявність у відповідача будь-яких джерел доходів.

Згідно матеріалів справи відповідач перебувала в Австрії у статусі особи, що отримує базове забезпечення для іноземців, які потребують захисту (Grundversorgte Personen), що підтверджує фінансову та соціальну нестабільність її проживання за кордоном, що є потенційною загрозою для розвитку та добробуту дитини.

Він же, як батько дитини, забезпечує дочку матеріально, приділяє значну увагу її розвитку, спілкуванню, відвідує шкільні заходи та займається її навчанням і дозвіллям. Дитина має власний житловий простір, усі необхідні умови для навчання, творчого розвитку та відпочинку. Дитина активно спілкується з родиною, відвідує родичів, перебуває у колі близьких, демонструє емоційне піднесення, відчуття безпеки та радість від перебування вдома.

Крім того, вказує, що ОСОБА_2 , як мати дитини, умисно вчинила діяння, що мають ознаки домашнього насильства щодо малолітньої доньки ОСОБА_3 , що охоплюються поняттям, визначеним Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Просив суд, скасувати ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 16 лютого 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, в обґрунтування якого зазначила, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2022 року по справі №758/3734/21 (яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року), визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 з нею, як матір`ю ОСОБА_2 . При цьому батькові ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні його зустрічного позову про визначення місця проживання дитини з ним. Дане судове рішення чинне, не скасоване.

Участь відповідача у спілкуванні з дитиною визначена рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 02 грудня 2021 року №760/15147/20, яке залишено в силі постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року. Позов ОСОБА_1 до неї, як матері дитини, про усунення перешкод у спілкуванні із дитиною та визначення способу участі батька у вихованні дитини задоволено частково, визначено способи участі батька у спілкуванні з донькою кожної другої та четвертої суботи місяця з 11.00 години до 20.00 години, весняні канікули у парні роки, осінні канікули у непарні роки, два тижні влітку для сумісного відпочинку та оздоровлення за попередньою домовленістю з матір`ю дитини, половина зимових канікул за попередньою домовленістю з матір`ю дитини. У іншій частині позову відмовлено, суд не вбачає перешкод з боку матері у спілкуванні батька з донькою.

Таким чином, наголошує, що суди вирішили, що постійно дитина проживає з мамою, але у батька є певні періоди для побачень з дитиною.

Вказує, що ОСОБА_1 вивіз дитину до м. Києва та з того часу її не повернув. Вона, як мати дитини, не надавала згоду та взагалі не була повідомлена про те, що дитина на канікули їде до України.

Фактично, батько дитини вивіз дитину від неї, як матері, досі утримує її у себе та не надає можливості дитині спілкуватися з нею, як з матір`ю, блокує будь-який зав`язок з дитиною.

ОСОБА_1 тривалий час не відповідав на її дзвінки, а потім повідомив, що дитина буде проживати з ним та його родиною у м. Києві, навчатися буде у приватній школі, і що повертати їй дитину він не збирається.

Отже, з липня 2025 року ОСОБА_1 , всупереч судовому рішенню, змінив без погодження з нею, як матір`ю, місце проживання дитини. Перешкоджає спілкуванню з дитиною, не надає інформацію про місце перебування та стан здоров`я дитини.

Ані правоохоронні органи, ані органи, покликані захищати права дитини, не надають точну інформацію щодо місця перебування дитини та її стану.

Підкреслює, що правоохоронними органами України та Австрії розслідуються кримінальні справи за фактом викрадення дитини, згідно рішення суду місце проживання дитини визначено з нею, як з матір`ю, однак батько утримував дитину у себе, не допускав дитину до спілкування з нею, як мамою, станом на сьогодні місцеперебування дитини та коло осіб, з якими перебуває дитина - достеменно невідомі.

Отже, вона, як матір дитини - ОСОБА_2 , є тим з батьків, з ким судовим рішенням визначено місце проживання дитини.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності ухвали суду першої інстанції про закриття провадження.

Позивач не навів жодних правових чи фактичних обставин, що свідчать про відмінність нового позову від вже розглянутого, не довів наявності істотних змін обставин, які б унеможливили застосування п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Просила суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 16 лютого 2026 року залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Судом встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 31 жовтня 2022 року (справа №758/3734/21), залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року та постановою Верховного Суду від 28 лютого 2024 року, позовні вимоги за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської РДА про визначення місця проживання дитини задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської РДА про визначення місця проживання дитини з батьком відмовлено.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що рішення суду із аналогічного спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав набрало законної сили (справа №758/3734/21).

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, зважаючи на таке.

Відповідно до змісту ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: 1) верховенство права; 2) повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність.

Відповідно до змісту викладеної у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі №612/270/21 було вказано на те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Відповідно до наведеної норми, позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. Підстава позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутися до суду, а предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких він просить ухвалити судове рішення. Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі №320/9224/17 (провадження №14-225цс19) вказала, що згідно з п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі.

Приписами ч. 2 ст. 256 ЦПК України визначено, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

З аналізу наведеної правової позиції, викладеної у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі №612/270/21, вбачається, що ключовим критерієм для закриття провадження у справі відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України є тотожність позову - тобто одночасне співпадіння сторін, предмета та підстав спору. Якщо хоча б один із цих елементів відсутній, повторне звернення допускається.

Водночас, при встановленні факту, що обставини спору ідентичні тим, які вже були предметом судового розгляду та вирішені у справі, що набула законної сили, нове провадження є недопустимим.

Велика Палата чітко вказала, що підстава позову - це обставини та норми права, на яких ґрунтується вимога про захист права. Предмет позову - це конкретна матеріально-правова вимога. Суд при вирішенні питання про закриття провадження повинен співвіднести ці елементи з тими, що були предметом розгляду у раніше вирішеній справі.

08 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №947/31700/20, провадження №61- 175св23 (ЄДРСРУ №116149865) досліджував питання щодо закриття провадження у справі з підстав наявності судового рішення, яке набрало законної сили.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Для застосування вказаної підстави для закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме: тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Зазначена підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

Закриття провадження у справі у цьому разі можливе лише за умови, що позов, з приводу якого ухвалено рішення, яке набрало законної сили, є тотожним з позовом, який розглядається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц зазначено, що необхідність застосування п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (2004 року) зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (ст. 223 ЦПК України).

За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 вказано, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі №640/9380/19, від 15 листопада 2021 року у справі №428/9280/20, від 21 грудня 2021 року у справі №295/983/21.

Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.

Верховний Суд в своїй постанові від 25 квітня 2019 року у справі №540/406/19, від 22 травня 2019 року у справі №640/7778/18 (провадження №61-48585св18) зазначив, що закриття провадження у справі разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У рішеннях Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 «Brumarescu v. Romania» (Брумареску проти Румунії) констатовано існування усталеної практики щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. У справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, рішення від 28 жовтня 1999 року: Суд наголосив, що повторний перегляд справи, в якій вже було ухвалене остаточне рішення, без наявності нових вагомих підстав, є порушенням принципу правової визначеності. Скасування остаточного судового рішення або повторний розгляд справи, в якій уже було ухвалене рішення, без нових істотних підстав є порушенням принципу правової визначеності.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції є результатом належного правозастосування та відповідає законності судових рішень, усталеній судовій практиці Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

Суть спору вже була предметом розгляду в межах справи №758/3734/21, рішення по якій набрали законної сили і зберігають обов`язкову силу.

Доводи апеляційної скарги про те, що у справі №758/3734/21 думка дитини не була врахована у тому обсязі, який передбачений чинним законодавством, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що сам факт досягнення дитиною 10-річного віку не є новою підставою позову, і дитина мала б бути безпосередньо заслухана судом, так як після ухвалення рішення у справі №758/3734/21 відбулись істотні зміни, які прямо впливають на найкращі інтереси дитини, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки рішення про визначення місця проживання дитини ухвалюється на основі забезпечення найкращих інтересів дитини, а не лише її віку. Досягнення дитиною певного віку недостатньо для зміни підстав позову, якщо це не супроводжується зміною обставин, які впливають на її благополуччя.

Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції, рішення Дарницького районного суду м. Києва у справі №758/3734/21 ґрунтується, в тому числі, на висновку психологічного обстеження малолітньої ОСОБА_3 від 30 листопада 2021 року №112, під час якого остання висловлювала свою думку, щодо відносин з батьками.

Інші доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині ухвали, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду, повторюють доводи позовної заяви.

При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Таким чином, на думку колегії суддів, суд першої інстанції не допустив порушень норм процесуального закону та неправильного застосування норм матеріального права, які могли б бути підставою для скасування ухвали суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують зроблених в оскаржуваній ухвалі висновків, враховуючи принцип остаточності судових рішень та недопустимість повторного розгляду спорів за відсутності нових правових підстав, а тому колегія суддів вважає, що підстави для скасування ухвали суду першої інстанції і задоволення апеляційної скарги - відсутні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Солом`янського районного суду м. Києва від 16 лютого 2026 року - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, колегії суддів,-

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 16 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 17 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба