Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №932/6456/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

13 серпня 2026 року м. Дніпросправа № 932/6456/25

Головуючий суддя І інстанції – Потоцька С.С.

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Іванова С.М. (доповідач),

суддів: Чередниченка В.Є., Шальєвої В.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30.01.2026 в адміністративній справі №932/6456/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 15.05.2025 № 1201130100018420.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30.01.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області 15.05.2025 № 1201130100018420 про примусове повернення громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області звернулось з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати вищезазначене рішення, як незаконне та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що станом на дату укладення шлюбу 04.12.2015 з громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , укладеним на території Республіки Узбекистан, який став підставою для надання йому дозволу на імміграцію в Україну, громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_2 перебувала у іншому зареєстрованому шлюбі на території України. Враховуючи викладене та те, що громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , були грубо порушені вимоги Сімейного кодексу України, а шлюб укладений нею та громадянином ОСОБА_1 на території Республіки Узбекистан, відповідно до законодавства України є недійсним, дозвіл на імміграцію наданий ОСОБА_1 визнано недійсним та ГУ ДМС у Дніпропетровській області 15.05.2025 прийнято спірне рішення.

Також, апелянтом було подано клопотання про розгляд справи за участі його представника.

Згідно з пунктом 2 частини 6 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Відповідно до п. 10 ч. 6 ст. 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Таким чином, з огляду на те, що дана справа має незначну складність, не відноситься до справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, обґрунтованим є розгляд справи в спрощеному провадженні без виклику сторін (в порядку письмового провадження), а тому в задоволенні заявленого апелянтом клопотання про розгляд справи за участі його представника, слід відмовити.

Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження на підставі ст. 311 КАС України.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів останньої, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як було встановлено судом першої інстанції, позивач рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області про надання дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 отримав дозвіл на імміграцію в Україну та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 (а.с. 3, 49).

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення № 12034500000006 на підставі пункту 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 ОСОБА_1 (а.с.5, 46).

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення № 12032500108475 на підставі частини 2 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» про визнання недійсною посвідки на проживання № НОМЕР_1 ОСОБА_1 (а.с.45).

Згідно зі службовою запискою відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства № 1201.3.4/19382-25 від 12.06.2025 стосовно громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення від 15.05.2025 № 12034500000006 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну від 09.01.2020 на підставі п.1 ч.1 ст.12-1 Закону України «Про імміграцію» та прийнято рішення № 12032500108475 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 на підставі частини другої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію»; посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 від 24.01.2020 не вилучена (а.с.40).

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області на підставі ст.13 Закону України «Про імміграцію» прийнято рішення № 1201130100018420 про примусове повернення до країни походження або третьої країни ОСОБА_1 та зобов`язано його покинути територію України до 13.06.2025 (а.с.4).

Рішення про примусове повернення № 1201130100018420 вручено позивачу під особистий підпис.

У рішенні від 15.05.2025 № 1201130100018420 про примусове повернення вказано, що Листом Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 15.05.2025 № 1201.3.4/16002-25 повідомлено, що громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 15.05.2025 № 12034500000006 на підставі пункту 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» визнано недійсним наданий йому дозвіл на імміграцію від 09.01.2020 № НОМЕР_2 . Видана позивачу , на підставі дозволу на імміграцію в Україну посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області № 12032500108475 від 15.05.2025 визнана недійсною на підставі частини 2 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

У службовій записці від 13.01.2026 (а.с.136-137) відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового захисту повідомлено, що до ГУ ДМС у Дніпропетровській області надійшов запит Дніпровського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровській області Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) від 30.04.2025 № 6327/1/1201-25 щодо законності перебування громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 в зв`язку із внесенням змін до актового запису про народження його дитини.

ГУ ДМС в Дніпропетровській області здійснено перевірку законності надання громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , дозволу на імміграцію на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

За результатами перевірки встановлено, що 09.01.2020 позивачу ГУ ДМС у Дніпропетровській області надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» та 24.01.2020 документовано посвідкою на постійне проживання. Разом із заявою про надання дозволу на імміграцію громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , було надано оригінал та нотаріально засвідчений переклад свідоцтва про шлюб з громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 видане 04.12.2015 відділом РАЦС Учкурганського району, Республіка Узбекистан. Дружина заявника, громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_2 дозвіл на імміграцію в Україну отримала на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки понад два роки перебувала у шлюбі з громадянином України, та 24.06.2019 документована посвідкою на постійне проживання НОМЕР_4 , терміном дії до 24.06.2029, орган видачі 1203. Перевіркою матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_2 встановлено, що на підтвердження наявності підстав для надання дозволу на імміграцію, іноземкою разом із заявою про надання дозволу на імміграцію, було свідоцтво про шлюб з громадянином України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , серії НОМЕР_5 , видане 21.04.2012 виконавчим комітетом Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Згідно з інформацією, отриманої засобами Єдиного державного реєстру судових рішень «Судова влада» 24.12.2015 Дніпровським районним судом Дніпропетровської області прийнято рішення про розірвання шлюбу, зареєстрованого 21.04.2012 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вказане рішення набрало законної сили 29.03.2016. Вищенаведені факти свідчать про те, що станом на дату укладення шлюбу 04.12.2015 з позивачем, укладеним на території Республіки Узбекистан, який став підставою для надання йому дозволу на імміграцію в Україну, громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_2 перебувала у іншому зареєстрованому шлюбі на території України. Згідно з вимогами законодавства України, яке регулює сімейні відносини, в тому числі з іноземними громадянами, шлюб ОСОБА_2 та позивача вважається таким, який було укладено з особою, яка перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а отже такий шлюб є недійсним від дня його державної реєстрації.

Оскільки громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_2 , були грубо порушені вимоги Сімейного кодексу України, а шлюб укладений нею та позивачем на території Республіки Узбекистан, відповідно до законодавства України є недійсним, дозвіл на імміграцію наданий позивачу визнано недійсним та ГУ ДМС у Дніпропетровській області 15.05.2025 прийнято рішення № 12034500000006 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну, посвідки на проживання та спірне рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни.

Не погодившись з правомірністю рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.

Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та дітей рішення про примусове повернення має наслідком повну зміну способу життя родини останнього, а тому рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 15.05.2025 № 1201130100018420 підлягає скасуванню.

Суд апеляційної інстанції погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Положеннями ч.1 ст.9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі Закон №3773-VІ), встановлено що іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.

Відповідно до частин тринадцятої, чотирнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період навчання. Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.

Згідно з частинами тринадцятою, чотирнадцятою статті 5 Закону № 3773-VI, підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування, документ, що підтверджує факт навчання в Україні, та зобов`язання навчального закладу повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про відрахування з такого закладу. Підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною чотирнадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства і документ, що підтверджує факт перебування у шлюбі з громадянином України, дійсний поліс медичного страхування. Якщо шлюб між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства було укладено за межами України відповідно до права іноземної держави, дійсність такого шлюбу визначається згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право».

Строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства становить: 4) у випадку, визначеному частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, - період навчання, який зазначається в документі, що підтверджує факт навчання в Україні; 5) в усіх інших випадках, визначених статтею 4 цього Закону, - один рік (пункти 4, 5 частини першої статті 5-1 Закону № 3773-VI).

Частина третя статті 5-1 цього Закону передбачає, що строк дії посвідки на тимчасове проживання може бути продовжено необмежену кількість разів, за наявності підстав, передбачених законом.

Згідно зі статтею 17 Закону № 3773-VI визначено, що іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).

Стаття 26 Закону № 3773-VI передбачає підстави та порядок примусового повернення іноземців та осіб без громадянства. Так, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України). У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.

Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

У разі прийняття рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, таким особам у паспортному документі проставляється відмітка про cкасування візи, вилучаються документи, що підтверджують законні підстави перебування в Україні, та вживаються заходи для скорочення строку тимчасового перебування на території України, скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні або скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні.

Поряд з цим, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року затверджено Порядок №322, згідно з пунктом 1 якого визначено, що посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Відповідно до пункту 4 Порядку № 322 передбачено, що посвідка видається строком на один рік, крім випадків, визначених цим пунктом. Іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання, посвідка видається на період навчання, який визначається наказом закладу освіти про встановлення періодів навчання для іноземних студентів.

Пунктом 7 Порядку № 322 установлює, що обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни інформації, внесеної до посвідки; 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) закінчення строку дії посвідки; 4) непридатності посвідки для подальшого використання.

За приписами пунктів 16-19 Порядку № 322 установлено, що документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб`єкт) та територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС за місцем проживання іноземця або особи без громадянства. Документи для оформлення посвідки подаються не пізніше ніж за 15 робочих днів до закінчення встановленого строку перебування в Україні. У разі виникнення обставин (подій), у зв`язку з якими посвідка підлягає обміну (крім закінчення строку її дії), документи для її обміну подаються протягом одного місяця з дати виникнення таких обставин (подій). У разі закінчення строку дії посвідки документи для її обміну можуть бути подані не пізніше ніж за 15 робочих днів до дати закінчення строку її дії. У такому випадку посвідка, що підлягає обміну, після прийому документів повертається особі та здається нею під час отримання нової посвідки.

У пункті 63 Порядку № 322 передбачено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі: отримання вмотивованого клопотання приймаючої сторони про скасування посвідки (у тому числі в разі звільнення іноземця або особи без громадянства із займаної посади) або припинення діяльності приймаючої сторони - юридичної особи; в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктами 64-66 цього Порядку, рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування. Копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається такій особі і приймаючій стороні рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття. Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

Відповідно до пунктів 67, 68 Порядку № 322 передбачено, що після закінчення строку дії посвідки іноземець та особа без громадянства зобов`язані в семиденний строк зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України. При цьому посвідка здається до територіального органу/територіального підрозділу ДМС. Іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, повинні здати посвідку, зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання копії такого рішення (крім випадку, визначеного підпунктом 6 пункту 63 цього Порядку).

Як видно з матеріалів справи, підставою для визнання недійсним дозволу на імміграцію та визнання недійсною посвідки на постійне проживання є подання неправдивих відомостей щодо перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , оскільки остання на дату укладення шлюбу з позивачем в Узбекистані перебувала у шлюбі з громадянином України ОСОБА_3 .

З матеріалів справи видно, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14.12.2015 справа № 175/3713/15-ц (а.с. 139 зв.б-142) .

Також рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області справа № 932/5926/25 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано (а.с.148-149).

У постанові від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника.

І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень, а тому будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене статтею 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, враховуючи зазначені обставини суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що приймаючи спірне рішення з підстав порушення позивачкою законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, Управління, відповідач виходив виключно з формальних обставин (положень пункту 4 частини першої статті 5-1 Закону № 3773-VI), без врахування усіх інших обставин, що мають значення для його прийняття.

Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 25.02.2026 по справі № 932/4626/23, які враховуються судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.

Як видно з матеріалів справи, у судовому засіданні в суді першої інстанції позивач пояснював, що не знав, що його дружина перебувала у шлюбі з іншою особою під час укладання з нею шлюбу. Тому і подав свідоцтво про шлюб з ОСОБА_2 для отримання дозволу на імміграцію. Має двох дітей, працює обвалювальником м`яса.

Представник позивача пояснювала, що органи ДМС при видачі дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання не виявили факту перебування дружини позивача в іншому шлюбі, і тому позивач не повинен нести наслідки цього не виявлення.

Допитана як свідок ОСОБА_4 показала, що є матір`ю ОСОБА_2 та тещею позивача. Вони всі разом та двома дітьми живуть в її трикімнатній квартирі. Позивач є єдиним їхнім годувальником.

Допитана як свідок ОСОБА_2 показала, що вважала, що мати її колишнього чоловіка говорила, що вони розлучаться зі ОСОБА_3 . Вказала, що зі ОСОБА_3 перебувала у шлюбі приблизно три роки, потім виїхала до Узбекистану, де уклала шлюб з позивачем і вони повернулися в Україну, мають двох дітей, які народилися тут. Після того як дізналася, що шлюб не розірваний, звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. Діти не знають узбекську мову, вони все життя живуть в Україні. Вона не працює, її чоловік є єдиним годувальником у родині.

Статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначений порядок та особливості прийняття рішення про примусове повернення одночасно з рішенням про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI нелегальний мігрант - це, зокрема, іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеною їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

За частинами першою та другою статті 13 Закону України "Про імміграцію" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

За приписами ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так судом встановлено, що позивач має двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 -м.Дніпро, (а.с. 147); ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , місце народження-м.Дніпро, (а.с.10).

Як видно з пояснень позивача, у останнього відсутні зв`язки з країною походження, у разі виконання ним даного рішення позивач зможе повернутися в Україну не раніше як через 90 днів. Враховуючи, що у Республіці Узбекистан ним втрачені усі соціально-корисні зв`язки, відсутнє будь яке житло та можливість фінансово забезпечити своє перебування в країні походження, це унеможливлює виконання даного рішення. Крім того позивач не може залишити на призволяще свою родину в Україні, оскільки він є їх єдиним годувальником.

Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 (ст.9).

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS N 192) (укр/рос) N ETSN192, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом N? 166-V від 20.09.2006 (ст. 4).

Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 p., Series A, № 307, p. 55, § 86).

У рішенні по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» (case of Zdanoka v. Latvia) встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого».

Таким чином, з огляду на вказані обставини справи, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не дотримано принцип пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення, а також врахування та оцінки особистих обставин та ризиків ухваленого рішення.

Відтак, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316 КАС України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області – залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30.01.2026 в адміністративній справі №932/6456/25 – залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя С.М. Іванов

суддя В.Є. Чередниченко

суддя В.А. Шальєва