Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №587/4277/24 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2026 року м.Суми

Справа №587/4277/24

Номер провадження 22-ц/816/2224/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Сидоренко А. П. (суддя-доповідач),

суддів - Собини О. І. , Щербаченко М. В.

за участю секретаря судового засідання -

Кияненко Н.М.,

у присутності: представника позивача – адвоката Пономаренка О.В., представника відповідача - адвоката Васильця С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пономаренка Олександра Вікторовича на рішення Сумського районного суду Сумської області від 27 січня 2026 року у складі судді Степаненка О.А., ухваленого в м. Суми в цивільній справі №587/4277/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Бирченко Юрій Васильович про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, визнання права власності на частину житлового будинку, повне судове рішення складено 09 квітня 2026 року, -

в с т а н о в и в :

18 листопада 2024 року ОСОБА_1 (позивач) в особі представника – адвоката Кордюка В.П. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (відповідач), за участю третьої особи — приватного нотаріуса Бирченка Ю.В. про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок та визнання права власності на частину житлового будинку. У подальшому, 05 лютого 2025 року, позивач подав заяву про зміну (доповнення) підстав позову, обґрунтовуючи свої вимоги такими обставинами.

15 серпня 1964 року між позивачем та ОСОБА_3 було укладено шлюб. Під час шлюбу подружжя набуло у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , у якому вони спільно проживали, вели господарство та мешкали до дня смерті ОСОБА_3 . Після її смерті позивач продовжував проживати у спірному будинку до листопада 2024 року, вважаючи себе його співвласником.

28 квітня 2011 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла все належне їй майно сину — ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після її смерті відповідач надав позивачу для підписання заяву про відмову від спадщини, яку той підписав, перебуваючи у похилому віці, маючи суттєві проблеми із зором та не усвідомлюючи повною мірою правових наслідків такого документа, оскільки вони йому не були належним чином роз`яснені.

Так, на момент смерті дружини позивачу було 70 років, він страждав на погіршення зору та потребував сторонньої допомоги. Після тривалого догляду за хворою дружиною та її смерті стан його здоров`я значно погіршився, у зв`язку з чим у серпні 2011 року він проходив стаціонарне лікування у Сумській центральній районній лікарні та переніс операцію на оці, після чого був виписаний 07 вересня 2011 року.

10 жовтня 2011 року до позивача додому за адресою: АДРЕСА_1 приїхав його син — ОСОБА_1 (відповідач), який надав йому для підпису заяву, пояснивши, що це лише відмова від обов`язкової частки у спадщині після смерті дружини.

Позивач текст заяви не читав і підписав її, будучи впевненим, що відмовляється лише від обов`язкової частки у спадщині, а його частка у спільному майні подружжя залишається за ним. Заява підписувалась за місцем проживання позивача, без присутності нотаріуса.

У листопаді 2024 року через втрату зору та неможливість самостійного проживання позивач переїхав до дочки. Після часткового відновлення зору він звернувся до приватного нотаріуса Бирченко Ю.В., де вперше дізнався, що нібито відмовився від спадщини за заявою від 10 жовтня 2011 року, а 14 лютого 2014 року відповідачу було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок у смт Степанівка.

Копії заяви від 10 жовтня 2011 року та свідоцтва від 14 лютого 2014 року позивач отримав лише 11 листопада 2024 року. До цього він вважав себе співвласником будинку разом із сином.

Позивач вказує, що при підписанні ним 10 жовтня 2011 року заяви про відмову від спадщини після померлої дружини на користь сина, йому не було прочитано в голос текст заяви, не було роз`яснено його прав та не пояснено наслідків відмови від прийняття спадщини, не було роз`яснено, що відмовитися не можна від частини спадщини, що він відмовляється також від своєї частки спадкового майна, набутого у шлюбі з дружиною. Позивач в силу свого психоемоційного стану через втрату дружини, та в силу свого стану здоров`я після перенесеної операції, був практично сліпим, помилявся в змісті документа, який він підписує.

Також позивач посилався на те, що, підписавши вказану заяву про відмову від прийняття спадщини на користь свого сина, він помилявся стосовно його природи та можливих наслідків вчинення такого кроку, оскільки вважав, що підписує заяву, що не має жодних претензій до частки у спільному майні подружжя, що належало дружині, оскільки його син на цьому наголошував. Однак він ніколи не відмовлявся від своєї частки в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилаючись на зазначені обставини, просив суд визнати недійсною його заяву № 7 від 10 жовтня 2011 року, подану до Приватного нотаріуса Сумського районного нотаріального округу Бирченко Ю.В. про відмову від спадщини за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкова справа № 3/2011 в частині відмови позивача від частин спадкового майна, придбаного в період шлюбу з померлою;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 14 лютого 2014 року приватним нотаріусом Сумського районного нотаріального округу Бирченко Ю.В. на ім`я відповідача на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

скасувати державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок, зареєстрованого на ім`я відповідача на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 14 лютого 2014 року приватним нотаріусом Сумського районного нотаріального округу Бирченко Ю.В;

визнати за позивачем право власності на частину спірного житлового будинку.

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 27 січня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , третя особа – приватний нотаріус Бирченко Ю.В. про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на частину житлового будинку відмовлено за безпідставністю вимог. Скасовано заходи забезпечення позову, накладені за ухвалою Сумського районного суду Сумської області від 19 листопада 2024 року.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Пономаренко О.В. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухваливши нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що пославшись на зміст заяви від 10 жовтня 2011 року та пояснення нотаріуса, суд не з`ясував, чи відповідало волевиявлення позивача його внутрішній волі на момент підписання цієї заяви, хоча ця обставина має істотне значення для правильного вирішення спору.

Предметом спору є не факт підписання заяви, а те, чи усвідомлював позивач її правову природу та наслідки, зокрема відмову не лише від обов`язкової частки у спадщині, а й від оформлення права на 1/2 частину майна подружжя.

Така помилка щодо правової природи документа та наслідків його підписання відповідно до статті 229 ЦК України має істотне значення.

Суд мав перевірити, чи була відмова позивача від обов`язкової частки у спадщині результатом вільного, усвідомленого та такого, що відповідало його внутрішній волі, волевиявлення. Однак, суд першої інстанції цих обставин належним чином не з`ясував, обмежившись аналізом тексту заяви та поясненнями нотаріуса.

При цьому суд не надав належної оцінки дотриманню нотаріальної процедури, чинної на момент оформлення заяви від 10 жовтня 2011 року. Відповідно до пункту 16 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, нотаріус був зобов`язаний забезпечити особисте підтвердження підпису заявником, а у разі звернення особи з вадами зору — оголосити їй зміст документа та зробити про це відповідну відмітку.

Позивач стверджував, що текст заяви йому не зачитувався, правові наслідки відмови від спадщини не роз`яснювалися, а нотаріус під час її підписання був відсутній. Відхиляючи ці доводи, суд не встановив, де саме була підписана заява, чи відбулося її підписання у присутності нотаріуса, чи підтверджував позивач свій підпис у разі підписання документа поза присутністю нотаріуса, а також чи було йому оголошено зміст заяви з огляду на наявні проблеми із зором. Не з`ясовано й причин відсутності у заяві відповідної відмітки про прочитання тексту вголос.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції без залучення спеціальних знань зробив висновки щодо можливості позивача читати та підписувати документи, а також щодо особливостей його почерку. Вважає, що такі висновки ґрунтуються на припущеннях суду, оскільки питання впливу істотного погіршення зору на здатність особи сприймати текст та виконувати підпис потребують спеціальних знань і могли бути встановлені лише шляхом проведення відповідної експертизи або залучення спеціаліста.

Встановивши факт погіршення зору позивача, суд не врахував сукупність інших істотних обставин: його похилий вік, перенесене стаціонарне лікування, стан здоров`я, психоемоційний стан після смерті дружини, довірливі відносини із сином та помилкове розуміння змісту заяви. У зв`язку з цим суд не з`ясував, чи усвідомлював позивач правову природу заяви та наслідки її підписання.

Суд безпідставно поклав в основу рішення пояснення нотаріуса про особисту явку позивача, роз`яснення змісту заяви та права на її відкликання, хоча ці обставини не підтверджені належними письмовими доказами, зокрема матеріалами спадкової справи, документами про видачу копії заяви, роз`яснення права на її відкликання чи відміткою про прочитання тексту вголос. При цьому суд не навів мотивів, з яких визнав пояснення нотаріуса більш достовірними, ніж пояснення позивача та показання свідків, хоча предметом судової оцінки фактично є правильність вчинених нотаріусом дій.

Суд передчасно дійшов висновку про належність спірного житлового будинку виключно спадкодавцю, ототожнивши факт оформлення права власності на її ім`я з відсутністю прав інших осіб на це майно. При цьому суд неповно з`ясував правову підставу набуття будинку, не встановив, чи був він успадкований або належав до майна колгоспного двору, хто входив до складу такого двору, чи існували інші особи, які зберегли право на частку в майні, а також чи були підстави для визначення частки позивача. Не встановлення цих обставин унеможливлює правильне вирішення спору щодо складу спадкового майна та прав позивача на нього.

Висновок суду про набуття ОСОБА_3 спірного будинку в порядку спадкування не підтверджений належними доказами. Натомість матеріали справи свідчать, що право власності на будинок було оформлено під час шлюбу свідоцтвом від 25 січня 1995 року, а свідоцтво про право на спадщину на цей будинок не видавалося. Крім того, у свідоцтві про право на спадщину за заповітом від 14 лютого 2014 року прямо зазначено, що будинок є спільною власністю. За таких обставин суд передчасно визнав його особистою власністю спадкодавця.

На момент смерті спадкодавця позивач та його дружина спільно проживали у будинку за адресою: АДРЕСА_1 . За відсутності доказів іншого розміру часток у спільному майні подружжя, частки позивача та спадкодавця є рівними і становлять по 1/2 частині будинку кожному.

Суд не врахував, що у разі належності спірного будинку до спільної сумісної власності подружжя до складу спадщини могла увійти лише частка померлої ОСОБА_3 . Відповідно до Методичних рекомендацій щодо оформлення спадкових прав, схвалених Науково-експертною радою з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України 29 січня 2009 року, частка того з подружжя, хто пережив спадкодавця, не входить до складу спадщини та не може бути предметом відмови на користь інших спадкоємців. Оскільки частка померлої у спільному майні не була визначена, а позивач не відмовлявся від належної йому частки у праві спільної сумісної власності, видача свідоцтва про право на спадщину на весь будинок без попереднього вирішення питання про частки співвласників суперечить вимогам спадкового законодавства та підлягала належній оцінці судом.

Отже, не з`ясувавши належним чином правовий режим спірного майна та дійсність волевиявлення позивача щодо відмови від спадщини, суд передчасно дійшов висновку про законність видачі свідоцтва про право на спадщину. При цьому суд фактично ототожнив наявність підпису на заяві з дійсністю волевиявлення, не надавши належної оцінки обставинам, які могли впливати на усвідомлення позивачем змісту та наслідків його дій.

Оскаржуваним рішенням позивач фактично позбавлений права на єдине житло, яким користувався до листопада 2024 року. З огляду на похилий вік, непрацездатність та відсутність іншого житла, наслідки такого рішення є для нього особливо істотними. Наразі позивач лише тимчасово проживає за іншою адресою та не має жодних майнових прав на це житло, що свідчить про необхідність особливо ретельної перевірки судом обставин, пов`язаних із відмовою від спадщини та належністю спірного будинку.

03 червня 2026 року представником відповідача – адвокатом Васильцем С.О. подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.

Зазначає, що доводи апеляційної скарги про відсутність у позивача наміру відмовитися від спадщини є безпідставними. Факт особистого підписання заяви про відмову від спадщини від 10 жовтня 2011 року позивачем не оспорюється. Крім того, приватний нотаріус Бирченко Ю.В. у судовому засіданні підтвердив, що під час оформлення заяви позивач усвідомлював її зміст та висловив намір відмовитися від спадкового майна. Доводи про неможливість ознайомитися зі змістом заяви через поганий зір не підтверджені. Медичні документи не містять відомостей про стан зору позивача у 2011 році. Водночас із роз`яснень лікаря-офтальмолога слідує, що порушення зору, які могли б перешкоджати позивачу читати, були відсутні, при цьому гострота зору правого ока становила 100 %. Показання свідків також не підтверджують доводів позивача.

Ні позивач, ні його представник не заявляли клопотань про призначення судової експертизи чи допит спеціаліста ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні під час її перегляду судом апеляційної інстанції. Право на відкликання заяви було прямо зазначене в її тексті, однак позивач цим правом не скористався та заяву не відкликав.

Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо правової природи спірного житлового будинку, вказує, що матеріалами справи підтверджується, що свідоцтво про право власності на житловий будинок було видане ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому Степанівської селищної ради від 21 жовтня 1993 року №78, прийнятого після смерті її матері ОСОБА_4 , яка була головою колгоспного двору.

Вказане майно перейшло до ОСОБА_3 після смерті матері, а тому є її особистою приватною власністю, а не спільним майном подружжя. Позивач не надав доказів того, що він був членом колгоспного двору або що спірний будинок був набутий подружжям за час шлюбу за спільні кошти.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність належного волевиявлення позивача на відмову від спадщини.

09 червня 2026 року представник позивача - адвокат Пономаренко О.В. подав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій зазначив, що не погоджується з доводами представника відповідача. Зокрема, подане роз`яснення лікаря-офтальмолога ОСОБА_5 не є належним і допустимим доказом, оскільки отримане поза встановленим законом порядком, а лікар не залучалася до справи як спеціаліст чи експерт.

Крім того, спірний будинок є спільною власністю подружжя, що прямо зазначено у свідоцтві про право на спадщину за заповітом від 14 лютого 2014 року № 364. Тому доводи відповідача є суперечливими, оскільки одночасно стверджується, що позивач відмовився від своєї частки у спадковому майні та що взагалі не мав права на таку частку.

Також зазначає, що нотаріус не мав правових підстав видавати свідоцтво на весь будинок, оскільки частка померлої у спільному майні не була визначена, а позивач від своєї частки у спільному майні подружжя не відмовлявся. Спірний будинок був єдиним житлом позивача, який нині не має власного житла та фактично залишився без постійного місця проживання.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.

В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, представник відповідача заперечував проти апеляційної скарги.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час і місце апеляційного розгляду справи повідомлялись належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеним вимогам законодавства оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб 15 серпня 1964 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (т. І а.с.8).

ОСОБА_3 на праві власності належав будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житловий будинок від 25 січня 1995 року, що виданий виконавчим комітетом Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області, згідно з рішенням виконкому Степанівської селищної ради народних депутатів від 21 жовтня1993 року № 78 та зареєстрованого в Сумському обласному об`єднаному бюро технічної інвентаризації за номером запису № 45 в реєстровій книзі №1 (т. І а.с.51 - зворот).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Степанівської селищної ради народних депутатів Сумського району Сумської області від 21 жовтня 1993 року № 78 «Про зміну колгоспного двору у двір службового типу», у зв`язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_2 голови колгоспного двору, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , виконавчий комітет вирішив звернутися до Сумського ОБТІ з проханням видати свідоцтво про право власності на зазначений житловий будинок на ім`я ОСОБА_3 , вважати цей двір двором службового типу, внести відповідні зміни до технічної документації та визначити нового голову двору (т. І а.с. 51).

Згідно з відомостями будинкової книги встановлено, що у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована дружина позивача - ОСОБА_3 , син позивача - відповідач ОСОБА_1 (т. І а.с. 52-54).

28 квітня 2011 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким все своє майно заповіла сину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (т. І а.с.9).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (т. І а.с.10).

10 жовтня 2011 року позивач подав до приватного нотаріуса Сумського районного нотаріального округу Бирченка Ю.В. заяву, в якій відмовився від обов`язкової частки у спадщині та від отримання свідоцтва про право власності на частину спадкового майна, придбаного з померлою за час шлюбу (т. І а.с.11, 119).

14 лютого 2014 року відповідач ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (т. І а.с.14-16).

Згідно виписки з медичної карти стаціонарного хворого №3621, роз`яснення щодо оцінки функціонального стану лікаря-офтальмолога КНП «Лебединська лікарня імені лікаря К.О. Зільберника», 30 серпня 2011 року позивач був прооперований з приводу глаукоми лівого ока. При виписці 07 вересня 2011 року з медичного закладу стан зору позивача становив: Vis-OD=1.0, тобто гострота зору правого ока позивача дорівнювала 1.0 (або 100 %), лівого ока Vis-OS-03 Sph +10 Д = 0,4 ( 40%). Функції порушення центрального зору не виявлено. Труднощів читати та писати не відмічається (т. І а.с. 83,112- зворот).

Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які б об`єктивно підтверджували обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги.

Суд першої інстанції також установив, що позивач добровільно відмовився від обов`язкової частки у спадщині та від отримання свідоцтва про право власності на 1/2 частину спільного майна подружжя, не відкликав таку відмову у встановлений законом строк, у зв`язку з чим приватний нотаріус правомірно видав відповідачу свідоцтво про право на спадщину на спірне майно.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець зобов`язаний з`явитися до нотаріуса особисто. Він повинен пред`явити документ, що підтверджує його особу, а також свідоцтво про смерть спадкодавця, щоб нотаріус зміг встановити час відкриття спадщини. Також спадкоємець повинен повідомити нотаріуса про місце відкриття спадщини та про наявність інших спадкоємців (якщо йому про це відомо) незалежно від того, прийняли вони спадщину фактично або зобов`язані для її прийняття подати заяву про прийняття спадщини до нотаріуса.

Згідно зі статтею 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

Прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна (постанова Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 523/5571/16 (провадження № 61-16933св19)).

Верховний Суд у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21) зазначив: «До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.

При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору».

Згідно з частиною п`ятою статті 1274 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229, 231 і 233 цього Кодексу.

Положеннями ст.225 ЦК України визначено, що відмова від спадщини, яка була здійснена дієздатною фізичною особою, яка у момент такої відмови не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними може бути визнана судом недійсною за позовом самої особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушено.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, згідно положень ст.229 ЦК України.

Аналіз цих норм свідчить про те, що у статті 229 ЦК України наявні такі формулювання, як «прав та обов`язків сторін», «другій стороні». Тобто законодавець допускає оспорювання на підставі статті 229 ЦК України переважно дво- та багатосторонніх правочинів. Однак це не виключає й можливість оспорювання односторонніх правочинів.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтею 229 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до перелік помилок, яким надається істотне значення.

Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

На вказаному наголошено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2026 року у справі № 367/8066/21 (провадження № 61-7050св25).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц).

У постанові Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 234/11122/18 зазначено, що згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій врахували відповідні норми матеріального права (ЦК України, ЦК Української РСР) у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

У пункті 19 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі.

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного правочину та роз`яснення нотаріусом суті правочину не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього правочину недійсним.

Верховний Суд у своїй постанові від 06 лютого 2019 року, прийнятій за результатам розгляду цивільної справи №564/718/15-ц, зазначив, що подаючи заяву про видачу свідоцтв про право власності на частку у спільному майні, другий з подружжям заявляє про те, що зареєстроване за спадкодавцем майно має статус спільного майна подружжя і належить їм у рівних частках. Звернення до нотаріуса із відповідною заявою про видачу свідоцтва є правом, а не обов`язком другого з подружжя.

Неподання такої заяви можна розцінити як визнання іншим з подружжя належності майна особисто спадкодавцю, так як набуття майна у період шлюбу не виключає можливість віднесення такого майна до роздільного майна подружжя.

З матеріалів справи встановлено, що позивач 10 жовтня 2011 року подав приватному нотаріусу Сумського районного нотаріального округу Бирченко Ю.В. заяву, в якій повідомив, що усвідомлюючи значення своїх дій та маючи можливість керувати ними, розуміючи обставини, що мають для нього істотне значення, без застосування до нього фізичного та психічного тиску з боку інших осіб, за своєю справжньою волею, відмовився від обов`язкової частки у спадщини та від отримання свідоцтва про право власності на частину спадкового майна, придбаного з померлою за час шлюбу.

Також позивач у заяві зазначив, що йому нотаріусом роз`яснено, що ця заява може бути відкликана на протязі строку, встановленого для прийняття спадщини, а також зміст ст.ст. 225, 229, 230, 231, 233, 1274, 1275 ЦК України (т. І а.с. 11, 119).

За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.

Згідно із ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

У частинах 1-3 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження №14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Зі змісту заяви позивача про відмову від прийняття спадщини встановлено, що він розумів обставини, які мають істотне значення, фізичний та психічний тиск з боку інших осіб на нього не здійснювався, від належної йому частки у спадщині він відмовився за своєю волею.

За змістом заяви, поданої приватному нотаріусу 10 жовтня 2011 року, позивачу нотаріусом роз`яснено зміст ст. 1241 ЦК України, згідно якої він, як непрацездатний за віком (1941 р.н.) чоловік померлої має право на обов`язкову частку в спадковому майні, а також те, що як чоловік померлої має право власності на частину спадкового майна, придбаного в період шлюбу з померлою.

Обставини того, що позивач вважав, що підписує заяву про те, що не має жодних претензій до частки у спільному майні подружжя, що належало дружині, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Отже доводи позивача про те, що заява про відмову від спадщини вчинена під впливом помилки, не знайшли підтвердження належними та допустимими доказами.

Також, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо неприйнятності доводів позивача про те, що внаслідок вад зору він не читав заяву про відмову від спадщини.

Так подана позивачем заява про відмову від спадщини містить його підпис, а також прізвище, ім`я та по-батькові. Обставини власноручного вчинення таких позивачем ним не заперечуються.

Судом першої інстанції надано оцінка наданим сторонами доказів, в тому числі і показанням свідків. Є необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що суд поклав в основу рішення пояснення приватного нотаріуса Бирченка Ю.В., ніж пояснення свідків. Так, зі змісту допитаних в судовому показань свідків встановлено, що вони не були присутніми безпосередньо при підписанні позивачем заяви про відмову від спадщини, а обставини щодо цього їм відомі зі слів позивача.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції без спеціальних знань зробив висновки щодо стану зору та почерку позивача, в оцінці дотримання судом першої інстанції норм процесуального права щодо аналізу зібраних у справі доказів колегія суддів звертає увагу, що неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог дає підстави стверджувати про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду ґрунтуються на припущеннях. Позивач мав довести належними та допустимими доказами факт того, що внаслідок вад зору він не мав можливості ознайомитися зі змістом заяви, яку підписав.

Разом з тим, матеріали справи не містять висновку судової експертизи чи пояснень спеціаліста, які б підтверджували або спростовували наявність таких ознак у рукописному тексті позивача та їхній зв`язок із можливістю особи усвідомлювати зміст документа.

Водночас зазначена обставина не впливає на правильність остаточного висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки можливість позивача ознайомитися зі змістом заяви та усвідомлювати значення своїх дій підтверджується іншими належними доказами, зокрема поясненнями нотаріуса, який посвідчував заяву, та медичними документами щодо стану зору позивача на час її складення.

Отже, установивши, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження порушення вимог законодавства під час складення та посвідчення заяви про відмову від спадщини, а також не довів наявності підстав для визнання її недійсною, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

У справі, що переглядається, під час посвідчення спірної заяви нотаріусом було дотримано вимог статей 1273–1275 ЦК України. Водночас позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження порушення вимог чинного законодавства під час її складення чи посвідчення, а також не довів, що його волевиявлення не було вільним або не відповідало його внутрішній волі.

Виходячи з зазначеного, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про відмову у задоволенні позовних вимог є правильними та обґрунтованими, оскільки в розуміння положень статті 229 ЦК України позивач не довів в наявність і його діях помилки при здійсненні правочину у вигляді відмови від прийняття спадщини за законом, оскільки нотаріусом було роз`яснено суть його дії та зміст статей ЦК України, які регламентують право спадкоємця на відмову від спадщини. Отже, підписуючи заяву про відмову від спадщини позивач свідомо позбавив себе права на частку у спадщині.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19)).

Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року в справі № 126/2200/20 (провадження № 61-10017св22)).

Проявом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є те, що якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права; у випадку, якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в праві спільної сумісної власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва та про оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Тому поведінка позивача суперечить добрій совісті, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці, а інший суб`єкт розумно покладалася на них. За таких обставин, майнові права припинилися, а тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Тому оскаржуване рішення належить залишити без змін.

Оскільки за наслідками судового розгляду не встановлено обставин, які б вказували на недійсність заяви про прийняття спадщини, поданої позивачем нотаріусу 10 жовтня 2011 року, є необґрунтованими і доводи апеляційної скарги про незгоду з висновками суду першої інстанції щодо неналежності спадкового майна до спільної сумісної власності подружжя.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, належної правової оцінки судом обставин справи та не впливають на правильність ухваленого рішення.

У відповідності до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу представника позивача необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційна скарга залишена апеляційним судом без задоволення, тому відсутні підстави для відшкодування заявнику апеляційної скарги судових витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить стягнути з позивача понесені судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу адвоката на загальну суму 6000,00 грн.

Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У відповідності до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року заява №19336/04, § 268)).

Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:

- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21);

- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами тощо) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року №922/1964/21).

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23).

Отже, Велика Палата Верховного Суду послідовно сформувала та дотримується підходу, за якого клопотання іншої сторони є обов`язковою передумовою для зменшення судом витрат на правничу допомогу лише в контексті критеріїв, наведених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Натомість критерії, окреслені в частині третій статті 141 ЦПК України, суд може застосувати і з власної ініціативи, незалежно від наявності клопотань іншої сторони.

Оцінка реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру здійснюється з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Оцінка суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Вказане відповідає позиції, наведеній у постанові Верховного Суду від 16 березня 2026 року у справі № 522/7662/23.

Представництво інтересів відповідача у цій справі в суді апеляційної інстанції здійснював адвокат Василець С.О. на підставі договору про надання правничої допомоги від 08 травня 2026 року та ордеру про надання правничої допомоги серії ВІ № 1257145 (т. І а.с.50, т. ІІ а.с.16).

За умовами договору по надання правової допомоги сторони домовились, що вартість послуг з приводу представництва в Сумському апеляційному суді у цивільній справі № 587/4277/24 становить 6000,00 грн (п. 3.2 договору).

До відзиву на апеляційну скаргу у цій справі на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу долучено розрахунок витрат відповідно до Договору про надання правничої допомоги від 08 травня 2026 року, укладеного між адвокатом Васильцем С.О. та ОСОБА_1 , щодо представництва інтересів клієнта в Сумському апеляційному суді у цивільній справі № 587/4277/24, згідно з яким вартість ознайомлення з апеляційною скаргою становить 750,00 грн (1,5 години по 500 грн за годину), підготовки відзиву на апеляційну скаргу — 3000,00 грн, участі у судових засіданнях — 2250,00 грн. Загальна сума заявлених витрат на професійну правничу допомогу становить 6000,00 грн (т. ІІ, а.с. 17).

Позивач та його представник з клопотанням про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу не зверталися.

Проаналізувавши долучені до матеріалів справи та подані на підтвердження факту понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу документи, складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, значимість таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, а також з урахуванням критеріїв розумності, реальності, неминучості таких витрат, апеляційний суд вважає за необхідне зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу з 6000,00 грн до 3000,00 грн.

З огляду на викладене, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пономаренка Олександра Вікторовича залишити без задоволення.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 27 січня 2026 року залишити без змін.

Сягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3000 гривень понесених під час апеляційного перегляду рішення суду витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 17 серпня 2026 року.

Головуючий - А. П. Сидоренко

Судді: О. І. Собина

М. В. Щербаченко