Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №2-2289/10 — Волинський апеляційний суд

Справа № 2-2289/10 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М.

Провадження № 22-ц/802/1013/26 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 серпня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л. В.,

суддів: Бовчалюк З. А., Федонюк С. Ю.,

з участю секретаря судового засідання – Трикош Н. І.,

заявника – ОСОБА_1 ,

державного виконавця – Блищук П. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс», на дії (бездіяльність) головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Блищук Поліни Володимирівни за апеляційною скаргою заявника ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 червня 2026 року

В С Т А Н О В И В:

У травні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною скаргою, обґрунтовуючи її тим, що постановою державного виконавця від 16 лютого 2013 року накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, яке їй належить, зокрема на земельну ділянку, що розташована за адресою: с-ще Торчин, Луцький р-н, Волинська обл.

Постановою від 04 грудня 2025 року головним державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі – ВДВС у м.Луцьку Львівського МУ МЮУ) Блищук П. В. у виконавчому провадженні (далі - ВП) № 36261947 звернено стягнення на її заробітну плату як боржника.

Заявник вважає, що до встановлення факту неможливості покриття заборгованості за рахунок арештованого нерухомого майна звернення стягнення на її заробітну плату є неправомірним, оскільки порушує гарантії, передбачені ст. 43 Конституції України, статтями 1, 6, 24 Закону України «Про оплату праці». Також посилалася на лист головного державного виконавця від 31 березня 2026 року № 33635, з якого, на її думку, вбачається, що стягувач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс» (далі – ТОВ «ФК «Сіті Фінанс») з 16 жовтня 2020 року передало права вимоги іншій особі та втратило процесуальний статус стягувача, у зв`язку з чим виконавець мав вирішити питання про заміну сторони виконавчого провадження.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:

1) визнати неправомірною бездіяльність головного державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. у ВП № 36261947 щодо відмови у припиненні звернення стягнення на її заробітну плату до моменту встановлення факту неможливості покриття у повному обсязі належних до стягнення сум на яке накладено арешт та зобов`язати головного державного виконавця припинити звернення стягнення на її заробітну плату до встановлення зазначеного факту;

2) визнати неправомірною бездіяльність головного державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. у ВП № 36261947 щодо відмови у вжитті заходів, спрямованих на оцінку та реалізацію арештованого майна боржника та зобов`язати головного державного виконавця вжити заходів, спрямованих на оцінку та реалізацію арештованого майна боржника;

3) визнати неправомірною бездіяльність головного державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. у ВП № 36261947 щодо відмови у прийнятті рішення про заміну сторони виконавчого провадження у зв`язку з відсутністю стягувача та зобов`язати головного державного виконавця прийняти відповідне рішення, передбачене Законом України «Про виконавче провадження», у зв`язку з відсутністю сторони виконавчого провадження.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 червня 2026 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі заявник ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її скарги.

На переконання заявника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні скарги у цій справі. Суд не врахував, що ч.1 ст. 68 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів/електронних грошей, що знаходяться на рахунках у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів. Заробітна плата є останнім джерелом погашення боргу і звернення стягнення на неї можливе лише за безумовного виконання умов, визначених у частинах 1 та 2 цієї статті, в якій зазначено, що за іншими виконавчими документами виконавець має право звернути стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника без застосування заходів примусового звернення стягнення на майно боржника - за письмовою заявою стягувача або за виконавчими документами, сума стягнення за якими не перевищує п`яти мінімальних розмірів заробітної плати. Тобто обов`язковою умовою для дій державного виконавця по зверненню стягнення на заробітну плату за ч. 2 є наявність заяви стягувача (останній відсутній упродовж 5 років), а також сума стягнення, яка не має перевищувати визначену межу (сума боргу перевищує зазначену в законі межу у 5 мінімальних заробітних плат). Отже, зазначене в ст. 68 Закону України «Про виконавче провадження» вказує на чіткі вимоги та умови без виконання яких стягнення на заробітну плату неможливе, і не дає можливості для одночасного звернення стягнення на заробітну плату та майно, так само і не дає підстав для вибору дій державному виконавцю. Проте, державним виконавцем не було дотримано вимог закону щодо конкретного порядку та черговості застосування заходів примусового виконання, а також послідовності звернення стягнення на її майно як боржника. Крім того, рішення суду не виконується протягом тривалого часу – 13 років. Незважаючи на накладення арешту на належне їй майно, в тому числі на земельну ділянку, на час подання скарги рішення суду залишилося невиконаним, а заборгованість – непогашеною. Тому з наведених підстав вважає, що подана нею апеляційна скарга підлягає задоволенню.

У відзиві на апеляційну скаргу головний державний виконавець ВДВС у м.Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В., посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги у цій справі. Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують встановлених судом обставин щодо правомірності дій державного виконавця щодо звернення стягнення на заробітну плату боржника ОСОБА_1 . Боржник не виконала вимог ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», що свідчить про ухилення від виконання виконавчих документів. Остання умисно, з метою перешкоджання виконання виконавчих документів, не надала достовірні відомості про зміну місця роботи, що є її обов`язком відповідно до пунктів 3 та 4 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження». Вказані дії боржника є свідомими діяннями (дії або бездіяльність), спрямованими на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у неї були всі реальні можливості і цьому не заважали будь-які незалежні від неї об`єктивні обставини. Щодо земельної ділянки, то згідно з відомостями Державного реєстру речових прав право власності на неї зареєстровано за боржником. Водночас реєстраційні відомості не містять достатньої інформації для її належної ідентифікації, зокрема щодо місцезнаходження та інших індивідуалізуючих характеристик, що унеможливлює встановлення конкретного об`єкта нерухомого майна, стосовно якого можуть бути вчинені виконавчі дії. За таких обставин державний виконавець був позбавлений можливості здійснити звернення стягнення на зазначену земельну ділянку, оскільки відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії можуть вчинятися виключно щодо належним чином ідентифікованого майна боржника. Вчинення виконавчих дій за відсутності відомостей, які дозволяють індивідуалізувати об`єкт нерухомого майна, суперечило б принципу законності та виходило б за межі повноважень державного виконавця.

Представник заінтересованої особи ТОВ «ФК «Сіті Фінанс», будучи належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився. Про причини неявки апеляційний суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляв.

Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності вказаного учасника справи згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки його неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення заявника, державного виконавця, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 березня 2010 року у цивільній справі № 2-2289/10 з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 солідарно стягнуто на користь ПАТ «Брокбізнесбанк» в особі філії АТ «Брокбізнесбанк» 331 103 грн 31 коп. кредитної заборгованості, а також понесені по справі судові витрати.

На виконання вищевказаного судового рішення 08 червня 2010 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області було видано відповідні виконавчі листи, які в подальшому були пред`явлені до Другого ВДВС у м.Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів).

29 січня 2013 року державним виконавцем Другого ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів) Воробей O. A. було відкрито ВП № 36261947 з примусового виконання виконавчого листа по справі № 2-2289/10 щодо боржника ОСОБА_2

13 січня 2021 року головним державним виконавцем Другого ВДВС у м.Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів) Біловою В. А. було проведено заміну сторони стягувача у ВП № 36261947 з АТ «Брокбізнесбанк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Сіті Фінанс», про що винесено відповідну постанову.

Постановою від 04 грудня 2025 року головним державним виконавцем ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. звернено стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

Також судом встановлено, що рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 березня 2010 року у справі № 2-2289/10 та на виконання якого 29 січня 2013 року було відкрито ВП № 36261947, не виконується протягом тривалого часу понад 13 років.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права (ст. 447-1 ЦПК України).

Згідно з частинами 2, 3 ст. 451 ЦПК України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до ст. 10 цього Закону заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права) боржника, а також звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника. Закон не встановлює обов`язкової черговості застосування цих заходів та не передбачає, що звернення стягнення на доходи боржника може здійснюватися лише після повної реалізації арештованого нерухомого майна.

Передбачена ст. 68 зазначеного Закону умова про звернення стягнення на заробітну плату боржника у разі відсутності в нього коштів, недостатності майна для покриття стягуваних сум стосується саме встановлення черговості звернення стягнення на кошти боржника, що знаходяться на рахунках, та на заробітну плату (інші доходи), і не виключає одночасного вчинення виконавцем інших виконавчих дій, спрямованих на виконання рішення, включаючи заходи щодо реалізації майна, на яке накладено арешт.

Таким чином, конкретний порядок та черговість застосування заходів примусового виконання, а також послідовність звернення стягнення на майно боржника закон відносить до дискреційних повноважень державного виконавця, який самостійно визначає такі заходи з урахуванням принципів виконавчого провадження, у тому числі принципів обов`язковості виконання рішень, повного, своєчасного і неупередженого виконання рішень, а також співвідношення обсягу вимог стягувача та заходів примусового виконання рішення, передбачених ст. 2 цього Закону.

Визначення конкретних заходів примусового виконання здійснюється з урахуванням обставин конкретного виконавчого провадження, у тому числі тривалості невиконання рішення, наявності чи відсутності інформації про майно боржника та можливості його реалізації, ефективності та своєчасності виконання судового рішення. Боржник не наділений правом визначати за виконавця, які саме виконавчі дії, у який спосіб, в якій черговості та стосовно якого майна (доходу) повинні вчинятися, а судовий контроль за діяльністю державного виконавця в порядку статей 447–453 ЦПК України не є підставою для підміни судом дискреційних повноважень виконавця власними розпорядженнями щодо способу та черговості виконання рішення.

У справі, яка переглядається, відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що незважаючи на накладення 16 лютого 2013 року арешту на нерухоме майно боржника, у тому числі на земельну ділянку, що розташована за адресою: с-ще Торчин, Луцький р-н, Волинська обл., кадастровий номер 0722855400:01:001:0799, площею 1341 кв. м, станом на дату подання скарги, рішення суду залишалося невиконаним, а заборгованість – непогашеною. Правильним є висновок суду про те, що звернення державним виконавцем стягнення також на доходи боржника (заробітну плату) є таким, що узгоджується з принципами обов`язковості та повного виконання судового рішення, відповідає меті виконавчого провадження та не суперечить вимогам ст. 68 Закону України «Про виконавче провадження». Чинне законодавство України не встановлює заборони звернення стягнення на заробітну плату боржника за виконавчими документами в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження»; обмеження щодо розміру відрахувань із заробітної плати боржника, встановлені ст. 70 цього Закону, є самостійною гарантією дотримання балансу інтересів стягувача та боржника і не вимагають, як передумову, попередньої повної реалізації арештованого майна.

Крім того, державним виконавцем під здійснення виконавчих дій було отримано інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо боржника. За результатами аналізу відомостей, що містяться у зазначених державних реєстрах, встановлено, що за боржником на підставі договору дарування було зареєстровано право власності на житловий будинок, розташований на вищезгаданій земельній ділянці з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим, рішенням суду від 06 лютого 2017 року у цивільній справі № 161/12664/16-ц державну реєстрацію права власності боржника на зазначений житловий будинок скасовано, у зв`язку з чим на момент здійснення виконавчих дій правові підстави вважати його майном боржника були відсутні. Щодо земельної ділянки, то відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав право власності на неї зареєстровано за ОСОБА_1 . Проте, реєстраційні відомості не містили достатньої інформації для її належної ідентифікації, зокрема щодо місцезнаходження та інших індивідуалізуючих характеристик, що унеможливлювало встановлення конкретного об`єкта нерухомого майна, стосовно якого можуть бути вчинені виконавчі дії. За таких обставин державний виконавець був позбавлений можливості здійснити звернення стягнення на зазначену земельну ділянку, оскільки відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії можуть вчинятися виключно щодо належним чином ідентифікованого майна боржника. Вчинення виконавчих дій за відсутності відомостей, які дозволяють індивідуалізувати об`єкт нерухомого майна, суперечило б принципу законності та виходило б за межі повноважень державного виконавця.

Водночас як встановлено судом апеляційної інстанції з пояснень заявника ОСОБА_1 , які узгоджуються з матеріалами справи, на належній їй на праві приватної власності земельній ділянці з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, на яку накладено арешт державним виконавцем, знаходиться житловий будинок, який не належить їй на праві власності, що унеможливлює реалізацію арештованої земельної ділянки державним виконавцем.

При цьому, як правильно зазначив суд, необґрунтованими є доводи скарги про необхідність вжиття заходів з оцінки та реалізації арештованого майна боржника з огляду на оціночну вартість земельної ділянки з кадастровим номером 0722855400:01:001:0799 (334 044 грн 46 коп. згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 05 червня 2026 року №201-20260605-0011841021), яка визначена та надана заявником лише після подання скарги до суду, тобто відповідні відомості не були та не могли бути в розпорядженні державного виконавця на момент вчинення (невчинення) оскаржуваних дій. Дії державного виконавця щодо оцінки майна оцінюються судом станом на момент їх вчинення або невчинення, а не з урахуванням документів, складених і поданих боржником після звернення зі скаргою до суду. Заявник як боржник не виконала вимоги ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» якою передбачено, що обов`язок подання виконавцю декларації про доходи та майно боржника, у тому числі відомостей про майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, а також обов`язок повідомляти про зміну таких відомостей не пізніше наступного робочого дня, покладено саме на боржника, а не на державного виконавця. Тому її доводи щодо визнання дій (бездіяльності) державного виконавця неправомірними із наведених обставин є безпідставними, зважаючи на те, що саме на неї покладений обов`язок з надання виконавцю своєчасно та у повному обсязі інформації, необхідної для оцінки й подальшої реалізації арештованого майна.

Суд також дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скарги ОСОБА_1 щодо визнання неправомірною бездіяльності головного державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. у ВП № 36261947 щодо відмови у прийнятті рішення про заміну сторони виконавчого провадження у зв`язку з відсутністю стягувача та зобов`язання головного державного виконавця прийняти відповідне рішення, передбачене Законом України «Про виконавче провадження», у зв`язку з відсутністю сторони виконавчого провадження, оскільки згідно з ч. 5 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Заміна сторони виконавчого провадження здійснюється не самостійним розпорядженням державного виконавця, а ухвалою суду за результатами розгляду відповідної заяви. Головний державний виконавець у листі від 31 березня 2026 року № 33635 повідомив боржника про наявність відомостей щодо укладення стягувачем 16 жовтня 2020 року договору про відступлення права вимоги, проте сам виконавець не є особою, уповноваженою вирішувати питання щодо заміни сторони у виконавчому провадженні поза процедурою, встановленою ст. 15 згаданого Закону, а доказів звернення особи, якій передано право вимоги, із відповідною заявою до суду чи до виконавця матеріали справи не містять.

Отже, неприйняття державним виконавцем самостійного рішення про заміну стягувача не може вважатися неправомірною бездіяльністю, оскільки вирішення цього питання не належить до повноважень державного виконавця, а сама наявність невирішеного питання щодо правонаступництва стягувача не є підставою для зупинення чи припинення вжиття заходів примусового виконання рішення суду, яке залишається обов`язковим до виконання.

Зважаючи на вищенаведене, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 є законною та обґрунтованою.

Доводи апеляційної скарги щодо неправильного вирішення судом першої інстанції скарги не знайшли свого підтвердження. На підтвердження обставин, викладених в апеляційний скарзі, та які були предметом дослідження суду першої інстанції, заявник належних та допустимих доказів не надала, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Суд першої інстанції надав правильну оцінку обставинам справи та правильно вирішив скаргу по суті.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу заявника ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 червня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: