Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №516/301/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4629/26

Справа № 516/301/25

Головуючий у першій інстанції Под`ячева І. Д.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

за участю секретаря Соболєвої Р.М.,

учасники справи: позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» в особі свого представника Вишневської Олени Ігорівни

на рішення Теплодарського міського суду Одеської області від 23 грудня 2025 року, ухвалене Теплодарським міським судом Одеської області, у складі: судді Под`ячевої І.Д. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних збитків та 3-х відсотків річних за користування грошовими коштами,

в с т а н о в и в:

У серпні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» в особі свого представника Вишневської Олени Ігорівни звернувся до суду із вищевказаним позовом, в якому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на положення ст. 16, 192, 509, 514, 524, 526, 533, 543, 554, 598-599, 625, 1077-1086 ЦК України просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість у сумі 394388,77 грн, з яких сума 3 % річних – 91763,61 грн, сума нарахованих інфляційних втрат – 302625,16 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що 14.09.2007 було укладено кредитний договір №11216365000 між АКІБ «УкрСиббанк», з однієї сторони, та ОСОБА_1 , з іншої сторони, за яким банк надав позичальнику грошові кошти в іноземній валюті в сумі 59615 доларів США, що еквівалентно 301055, 75 грн, строком з 14 вересня 2007 року по 14 вересня 2014 року з оплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,5% річних, у випадку простроченої заборгованості за кредитом нараховуються підвищені проценти, в розмірі діючої процентної ставки на момент виникнення такої простроченої суми основного боргу збільшеної на 0,2%. Відповідно до положень зазначеного Договору та графіку погашення кредиту, відповідач зобов`язався повертати отриманий кредит, сплачувати нараховані відсотки та комісію у встановлені строки. Виконання зобов`язань позичальника за Договором забезпечується іпотекою нерухомого майна, а саме квартирою АДРЕСА_1 . У зв`язку з неналежним виконанням умов Кредитного Договору та виникненням заборгованості ПАТ «УкрСиббанк» звернувся до суду щодо примусового стягнення заборгованості. Рішенням Теплодарського міського суду Одеської області від 13 грудня 2010 року по справі № 2-18/10 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11216365000 від 14.09.2007 в загальній сумі 624 067 грн 78 коп. 12.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та TOB «Кей-Колект» було укладено Договір факторингу № 1, за умовами якого ПАТ «УкрСиббанк» передало, а TOB «Кей-Колект» прийняло на платній основі права вимоги щодо погашення заборгованості на підставі низки кредитних договорів та договорів забезпечення. Також, на підставі цього Договору факторингу між ПАТ «УкрСиббанк» і TOB «Кей-Колект» було укладено договір відступлення права вимоги за певною кількістю договорів іпотеки, до складу яких увійшли і кредитні договори та іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» № 11216365000 від 14.09.2007 року. На сьогоднішній день відповідачем рішення суду не виконано, заборгованість складає 624 067,76 грн, що підтверджується Довідкою про наявність непогашеної заборгованості, а тому позивач вважає, що має право відповідно до ст. 625 ЦК України нарахувати та стягнути з відповідача 3% річних та інфляційні втрати за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року (а.с. 1-26).

Відповідач ОСОБА_1 у відзиві на позов зазначила, що позов не визнає та в його задоволенні просила відмовити, зазначаючи, що оскільки ухвалою Теплодарського міського суду Одеської області відмовлено у заміні сторони у виконавчому провадженні, у видачі дублікату виконавчого листа та у поновленні пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання, то позивач не вправі звертатись до суду із позовом в порядку статті 625 ЦК України через 13 років після набуття права вимоги за договором факторингу щодо боргів відповідача перед ПАТ «УкрСиббанк», тобто після спливу строків позовної давності (а.с. 65-68).

Рішенням Теплодарського міського суду Одеської області від 23 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних збитків та 3-х відсотків річних за користування грошовими коштами.

В апеляційній скарзі позивач ТОВ «Кей-Колект» в особі свого представника Вишневської Олени Ігорівни просить скасувати рішення Теплодарського міського суду Одеської області від 23.12.2025 та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Доводами апеляційної скарги є те, що рішенням у справі № 2-18/10 підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальника перед Банком за кредитним договором № 11216365000 у розмірі 624067 грн 78 коп. та його порушення. На теперішній час вказане рішення суду не виконане, тобто зобов`язання відповідача не припинилося, тому передбачені ст. 625 ЦК України три проценти річних та інфляційні втрати підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання. Відповідачем не надано до суду жодних доказів на спростування обставин щодо не виконання ним грошових зобов`язань перед позивачем.

Пред`являючи позов, ТОВ «Кей-Колект» для здійснення обчислення сум, визначених статтею 625 ЦК України, взято базову суму, яка визначена судовим рішенням 353632 грн 64 коп. Перевіривши розрахунок заявлених до стягнення 3% річних та нарахованих інфляційних втрат за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, а також відсутність будь-яких заперечень щодо невірного розрахунку з боку відповідача, скаржник вважає, що суд першої інстанції мав би задовольнити позов та стягнути з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційні втрати.

Щодо висновку суду про існування правовідносин з приводу натурального зобов`язання скаржник вважає, що висновки суду першої інстанції в частині застосування постанови Верховного Суду від 06 березня 2019 року зводяться до помилкового її тлумачення, оскільки у даній справі, основна вимога кредитора вже захищена судом, а саме рішенням Теплодарського міського суду Одеської області від 13 грудня 2010 року в справі № 2-18/10, яким з відповідача стягнуто заборгованість за кредитним договором, а отже зобов`язання не можна вважати натуральним.

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

У судове засідання 11.08.2026 учасники справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, зокрема, позивач ТОВ «Кей-Колект» та їх представник ОСОБА_2 – у відповідності до п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як судові повістки-повідомлення на 11.08.2026 отримали в електронних кабінетах підсистеми «Електронний суд» 12.06.2026 о 07:00:43 та 07:04:39 відповідно, що підтверджується довідками про доставку електронного документа (а.с. 106), відповідач ОСОБА_1 – у відповідності до п. 1 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як отримала судову повістку-повідомлення на 11.08.2026, про що свідчить підпис на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення (а.с. 107), не з`явилися.

Вказане в силу ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, матеріалами справи підтверджено та ніким по справі не оспорюється, що14.09.2007 було укладено кредитний договір №11216365000 між АКІБ «УкрСиббанк», з однієї сторони, та ОСОБА_1 , з іншої сторони, за яким банк надав позичальнику грошові кошти в іноземній валюті в сумі 59615 доларів США, що еквівалентно 301055,75 грн, строком з 14 вересня 2007 року по 14 вересня 2014року з оплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,5% річних, у випадку простроченої заборгованості за кредитом нараховуються підвищені проценти, в розмірі діючої процентної ставки на момент виникнення такої простроченої суми основного боргу збільшеної на 0,2%. Відповідно до положень зазначеного Договору та графіку погашення кредиту, відповідач зобов`язався повертати отриманий кредит, сплачувати нараховані відсотки та комісію у встановлені строки (а.с. 7-10).

Виконання зобов`язань позичальника за Договором забезпечується іпотекою нерухомого майна, а саме квартирою АДРЕСА_1 (п. 2.1. кредитного договору) (а.с. 7зв.).

Рішенням Теплодарського міського суду Одеської області від 13 грудня 2010 року в справі № 2-18/10 позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитними договорами задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором №11216365000 від 14.09.2007р. в загальній сумі 624067 грн 78 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором №11213460000 від 11.09.2007р. в загальній сумі 222308 грн 37 коп. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором №11199827000 від 28.08.2007р. в загальній сумі 353632 грн 64 коп. (а.с. 11-13).

23 серпня 2011 року ПАТ «Укрсиббанк» було отримано виконавчі листі для звернення щодо примусового виконання рішення суду.

12 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» було укладено Договір факторингу № 1, за умовами якого позивач отримав право вимоги до відповідачів за договором кредитування №11216365000 від 14.09.2007 р. в загальній сумі 624 067,76 грн (а.с. 14-25).

З відкритої інформації, наявної в Єдиному державному реєстрі судових рішень, ухвалою Теплодарського міського суду Одеської області від 04 листопада 2015 року (справа № 516/199/15-ц) в задоволенні заяви ТОВ «Кей-Колект» про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитними договорами відмовлено. Також відмовлено в задоволенні заяви ТОВ «Кей-Колект» про видачу дублікатів виконавчих листів у справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та в задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих документів до виконання.

Ухвала набрала законної сили.

Ухвалою Теплодарського міського суду Одеської області від 02 березня 2017 року (справа № 516/239/16-ц) в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитними договорами відмовлено.

В задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про видачу дублікатів виконавчих листів у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитними договорами, відмовлено.

В задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих документів до виконання у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитними договорами, відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» - задоволено частково.

Ухвалу Теплодарського міського суду Одеської області від 02 березня 2017 року - скасовано і провадження у справі – закрито.

Постановляючи вказану ухвалу, колегія суддів виснувала, що ТОВ «Кей-Колект» у серпні 2015 року зверталось до Теплодарського міського суду Одеської області із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, видачу дубліката виконавчого листа та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання по справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором і 4 листопада 2015 року за названою заявою Теплодарським міським судом Одеської області постановлена ухвала, яка у встановленому законом порядку набрала чинності.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у постанові від 06 березня 2019 року у справі №757/44680/15-ц Об`єднана палата Касаційного цивільного суду виснувала, що «натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».

Суд зазначив, що з долучених до матеріалів справи доказів слідує, що позивачем вичерпано судові засоби захисту свого права, а отже воно не може бути захищене у судовому порядку і вказане свідчить про те, що правовідносини між сторонами трансформувались у натуральне зобов`язання.

Оскільки положення статті 625 ЦК України не підлягають застосуванню у натуральних зобов`язаннях, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Переглядаючи оскаржуване рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК Українив разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Відповідаючи на доводи апеляційної скарги щодо невиконання боржником рішення суду у справі № 2-18/10 як підстави для стягнення 3 % річних та інфляційних втрат в порядку ст. 625 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23, які з огляду на положення ч. 4 ст. 263 ЦПК України підлягають застосуванню у даному спорі.

Разом з тим, з урахуванням висновків у цій справі Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання не може вважатись натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов`язання (п. 135).

Також Велика Палата Верховного Суду відступила не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22) (п. 136).

Суд першої інстанції, встановивши, що ТОВ «Кей-Колект» відмовлено в заміні сторони виконавчого провадження, видачі дублікатів виконавчих листів, а також поновленні строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання відносно відповідача ОСОБА_1 , правильно виснував про вичерпання позивачем судових засобів захисту свого права і в даному випадку правила ч. 2 ст. 625 ЦК України застосуванню не підлягають, що цілком грунтується на висновку, зробленому ВП ВС у вищенаведеній справі, а саме: «Вказане судове рішення (про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмову у видачі його дубліката) засвідчує, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України» (п. 145).

Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі і в такому разі реалізація своїх процесуальних прав залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

Враховуючи, що рішення про стягнення основного боргу за кредитним договором 11216365000 від 14.09.2007 ухвалене 13.12.2010 і таке набрало законної сили 08.08.2011, а відступлення права вимоги відбулося 12.11.2011, то ТОВ «Кей-Колект» мали можливість вчасно пред`явити виконавчі листи до виконання, однак таким своїм правом не скористалися, через що в подальшому їм було відмовлено у реалізації прав як стягувача на стадії виконання судового рішення щодо, зокрема, поновлення строку пред`явлення виконавчих листів до виконання і видачі дублікатів виконавчих листів, а тому надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

І доводи апеляційної скарги вказаного не спростовують.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «РуїзТорія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burgandothers v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Отже, суд першої інстанції вірно визначився із характером правовідносин сторін, дав їм належну правову оцінку та застосував відповідні норми права, вірно витлумачивши їх у світлі виниклих спірних правовідносин сторін та ухвалив законне та обґрунтоване рішення, вірно оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, а помилкові доводи апеляційної скарги цих висновків не спростували.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» в особі свого представника Вишневської Олени Ігорівни залишити без задоволення.

Рішення Теплодарського міського суду Одеської області від 23 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 11 серпня 2026 року

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

В.В. Кострицький

.