Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №336/9724/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 04.08.2026 Справа № 336/9724/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 336/9724/24 Головуючий у І інстанції: Звєздова Н.С.

Провадження № 22-ц/807/1254/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Полякова О.З.,

суддів Кочеткової І.В.,

Мінгазова Р.В.,

секретар Волчанова І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної Марії Сергіївни – на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком,

У С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2024 року ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. – звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.

В обґрунтування позову зазначено, що з 06.12.2003 до 25.04.2024 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням від 25.04.2024 у справі № 336/2454/24 Шевченківський районний суд м. Запоріжжя вказаний шлюб розірвав.

За твердженням позивача, досить тривалий час донька сторін, яка народилась у шлюбі, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з батьком.

Мати з сім`єю не проживає, оскільки виїхала за межі України та живе там з іншим чоловіком.

Під час розгляду справи про розірвання шлюбу, мати дитини подала заяву про визнання позову про розірвання шлюбу, не заперечуючи того, що неповнолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з батьком, про що зазначено у рішенні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25.04.2024 у справі № 336/2454/24.

Однак, на той час питання про визначення місця проживання дитини з батьком в судовому порядку не вирішувалось, оскільки спору з цього приводу між сторонами не було, - неповнолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживала разом з батьком, проти чого мати не заперечувала.

Згідно з довідкою Олександрівської гімназії Запорізької міської ради № 096 від 23.05.2024, вихованням дитини, ОСОБА_3 , займається батько, ОСОБА_1 , мати участі у вихованні не бере, на зв`язок з адміністрацією гімназії та вчителями не виходить.

Відповідно до характеристики Голови квартального комітету Шевченківського району м. Запоріжжя від 03.06.2024, за період проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , він характеризується позитивно, зарекомендував себе як зразковий громадянин, сам виховує доньку.

Згідно з Декларацією про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу № 0001-5А55-89А0, довіреною особою пацієнта (дитини – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) у разі настання екстреного випадку з пацієнтом – є батько ОСОБА_1 . Батько дитини зазначений і законним представником дитини.

Батько займається вихованням дитини, піклується про здоров`я дитини та повноцінний її розвиток.

ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. – зазначав, що дочка проживає з ним з кінця 2023 року за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на повному його утриманні, виховується у дусі поваги, він забезпечує всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку дитини

Мати фактично самоусунулася від виконання своїх батьківських обов`язків відносно доньки, ОСОБА_3 , не відвідує її, не цікавиться її життям, не піклується про фізичний і духовний розвиток, не бере жодної участі у матеріальному забезпеченні. Станом на день звернення з цим позовом, ОСОБА_2 перебуває у Німеччині.

Позивач є особою призивного віку, будучи військовозобов`язаним та особою, яка самостійно утримує та виховує свою доньку, задля отримання права на відстрочку від призиву, має надати до органів ТЦК документи, які підтверджують факт самостійного виховання та утримання дітей, а саме рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дітей згідно з додатком № 5 Постанови КМУ № 560 від 16.05.2024.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. – просив суд установити факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої доньки –ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьком –ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням від 13 березня 2026 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя в задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. – подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, невідповідність їм висновків суду, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2026 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. – зазначає, що вважає помилковим висновок суду про те, що для задоволення позову обов`язковим є факт позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки позбавлення матері батьківських прав не є обов`язковою та визначальною умовою задоволення позовних вимог про самостійне виховання та утримання батьком своєї доньки. Не лише факт позбавлення батьківських прав може слугувати безперечним доказом самостійного виховання та утримання дитини батьком.

На думку позивача, суд зосередився виключно на формальній наявності у матері дитини батьківських прав, не надавши належної оцінки сукупності фактичних обставин справи. На його думку, факт самостійного виховання та утримання дітей батьком не означає автоматичної втрати прав іншим з батьків, а лише встановлює, що обов`язки виконує лише одна особа.

ОСОБА_1 не має на метікрайнього заходу – позбавлення батьківських прав матері, і це його законне право. За твердженням заявника, законодавство України дозволяє обмежитись встановленням факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, з чим він і звернувся до суду.

Також ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. –вважає безпідставним те, що суд звернув увагу на необхідність доведення позивачем відсутності у матері можливості брати участь у вихованні та утриманні дитини. Наявний факт того, що мати не бере участі у вихованні та утриманні дитини більше двох років, він підтверджений достатніми належними та допустимими доказами. А та обставина, чи відсутня в матері можливість, чи бажання – не може братися за основу під час ухвалення такого рішення.

На думку позивача, оскаржуване рішення не враховує інтересів дитини, яка фактично залишилась без належного нагляду у зв`язку з мобілізацією батька, що суперечить принципу найкращого забезпечення інтересів дитини, закріпленого у Сімейному кодексі України та міжнародних актах. У зв`язку з мобілізацією батька ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , живе з рідним дядьком.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 – адвокат Булдигіна М.С. – наполягала на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваного рішення та задоволенні позову.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства. Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представника позивача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду в оскаржуваній частині відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позбавлення фактичної змоги виконувати свої обов`язки іншого з батьків у цій справі відсутні, а саме по собі перебування матері за кордоном, та проживання дитини з батьком в Україні, не свідчить про самостійне виховання та утримання дитини ним. До того ж, допитавши дитину та сторін по справі, було встановлено, що матір періодично контактує з дитиною. Тобто, не доведено, що матір не бере участь у вихованні дитини.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив, підтверджено матеріалами справи і не заперечували сторони, що відповідно до свідоцтва про народження батьками неповнолітньої ОСОБА_3 є сторони у справі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження. (а.с.18)

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25.04.2024 (336/2454/24) шлюб між сторонами було розірвано. (а.с.20-21)

Згідно з характеристикою голови квартального комітету Шевченківського району м. Запоріжжя від 03.06.2024, ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , разом зі своєю донькою ОСОБА_3 (а.с.22)

Відповідно до декларації про вибір лікаря, який надає медичну допомогу від 27.08.2024 законним представником дитини ОСОБА_4 є позивач ОСОБА_1 (а.с. 23)

Згідно з довідкою Олександрівської гімназії ЗМР № 096 від 23.05.2024, вихованням дитини ОСОБА_3 , займається батько, ОСОБА_1 , мати участі у вихованні не бере, на зв`язок з адміністрацією гімназії та вчителями – не виходить. (а.с.25)

Відповідно до висновку районної адміністрації ЗМР по Шевченківському району від 24.04.2025 факт самосійного виховання та утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьком ОСОБА_1 не встановлено. (а.с. 70-73)

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання дитини позивач послався на те, він є особою призивного віку, будучи військовозобов`язаним та особою, яка самостійно утримує та виховує свою доньку, задля отримання права на відстрочку від призиву, має надати до органів ТЦК документи, які підтверджують факт самостійного виховання та утримання дітей.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).

У цій справі Верховний Суд наголошує, що сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, на що звертає увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. пункт 58 постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не надав доказів того, що відповідач умисно ухиляється від виконання батьківських обов`язків, ухилення матері від участі у вихованні та утримання доньки.

При цьому проживання матері окремо не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дочки.

У цій справі не встановлено обставин, що вказані та/або інші обставини свідчать, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав відносно дитини.

Отже, доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують, вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної М.С. – слід залишити без задоволення, а заочне рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 02 січня 2026 року– залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Булдигіної Марії Сергіївни – залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 14 серпня 2026 року.

Головуючий

Судді