Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №336/12566/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 04.08.2026 Справа № 336/12566/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 336/12566/25 Головуючий у І інстанції: Галущенко Ю.А.

Провадження № 22-ц/807/1565/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Полякова О.З.,

суддів Кочеткової І.В.,

Мінгазова Р.В.,

секретар Волчанова І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України про стягнення заробітної плати,

У С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Матюхи Д.М. – звернувся до суду з позовом до Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України про стягнення заробітної плати.

В обґрунтування позову зазначено, що з 25.10.2021 до 26.08.2022 ОСОБА_1 працювала на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України (далі - відповідач).

26.08.2022 наказом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 26.08.2022 №403-к було звільнено ОСОБА_1 із займаної посади 26 серпня 2022 року відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 Кодексів законів про працю України.

Не погоджуючись з таким рішенням роботодавця, позивач з метою захисту своїх трудових прав звернулася з відповідним позовом до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 грудня 2023 року по справі №336/5554/22 в задоволенні позовних вимог було відмовлено в повному обсязі.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 було задоволено апеляційну скаргу позивача в повному обсязі, прийнято в цій справі нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу- задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 26 серпня 2022 року №403-к.Поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення. Стягнуто з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу період з 29 серпня 2022 року до 19 березня 2024 року в сумі 223036 (двісті двадцять три тисячі тридцять шість) гривень, судовий збір, сплачений за подання позовної заяви, в розмірі 992,40 гривень та апеляційної скарги - в розмірі 1488,60 гривень. Допущено негайне виконання судового рішення щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Верховний Суд, постановою від 08 травня 2025 року по справі № 336/5554/22, касаційну скаргу Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України залишив без задоволення а постанову Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року залишив без змін.

Таким чином, постанова Запорізького апеляційного суду по справі № 336/5554/22 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України , набрала законної сили - 19 березня 2024 року.

Відповідач, в порушення вимог ст. 129-1 Конституції України, ст. 235 Кодексу законів про працю України, ст. ст. 273, 430 ЦПК України постанову Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 в частині негайного поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України, виконав вище зазначене судове рішення в цій частині лише 28 листопада 2025 року, у зв`язку із безпідставним невиконанням відповідачем постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 в частині негайного поновлення на роботі, ОСОБА_1 в період з 20.03.2024 року по 28.11.2025 року перебувала у вимушеному прогулі та не отримувала належну їй заробітну плату.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року у справі № 336/5554/22 було встановлено, що середньоденний заробіток позивачки на момент її звільнення складав 548,76 грн.

Час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду в частині негайного поновлення на роботі ОСОБА_1 розрахована позивачем за період з 20.03.2024 до 28.11.2025 (з наступного для після набрання постанови законної сили і до моменту видання наказу про поновлення на посаді) та складає 443 дня, з розрахунку 205 робочих днів у 2024 році та 238 робочих днів у 2025 році,сума середнього заробітку ОСОБА_1 за час затримки виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 в частині негайного поновлення на роботі за період з 20.03.2024 року по 28.11.2025 року складає 242764 (двісті сорок дві тисячі сімсот шістдесят чотири) гривні з розрахунку (548 грн. х 443 робочих днів).

Представник позивача та позивач 01.12.2025 року отримали наказ Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 » від 28.11.2025 року № 572-К.

В подальшому представник позивача та позивач 02.12.2025 отримали наказ Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 02.12.2025 року № 578-К.

Відповідач в порушення вимог ст. 116 Кодексу законів про працю України не виконав свого обов`язку по виплаті позивачу всіх належних йому сум, зокрема, середнього заробітку за час затримки виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 в частині поновлення її на посаді за період часу з 20 березня 2024 року до 28 листопада 2025 року.

У пункті 3 наказу про поновлення позивача на посаді від 28.11.2025 року № 572-К, відповідач зазначив, що ОСОБА_1 був виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 серпня 2022 року до 19 березня 2024 року.

28.11.2025 відповідач, ухвалюючи рішення про поновлення позивача на посаді в порушення вимог ст. 235 КЗпПУ, не вирішив питання про нарахування та відшкодування ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі (вимушеного прогулу) за період з 20 березня 2024 року до 28 листопада 2025 року.

02 грудня 2025 року, звільняючи позивача з роботи, відповідач не виконав свого обов`язку по виплаті ОСОБА_1 всіх належних їй сум, зокрема, середнього заробітку за час затримки виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 в частині поновлення її на посаді за період часу з 20 березня 2024 року до 28 листопада 2025 року.

Відтак, відповідачем ані під час поновлення позивача на роботі в порядку вимог ст. 235 Кодексу законів про працю України,ані під час проведення остаточних розрахунків під час звільнення 02.12.2025 року в порядку вимог ст. 116 Кодексу законів про працю України не було вирішено питання про відшкодування належної позивачці заробітної плати за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 за період часу з 20 березня 2024 року до 28 листопада 2025 року.

Також вказує, що з відповідач у примусовому порядку УДКСУ у Шевченківському районі були стягнуті вище зазначені кошти за судовим рішенням (середній заробіток за час вимушеного прогулу період з 29 серпня 2022 року до 19 березня 2024 року) шляхом безспірного списання, лише 14.11.2025, тобто через 18 календарних місяців, що є підставою для компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

З урахуванням визначеного судом середньоденного заробітку позивача на момент його звільнення, позивач заявила до стягнення 8955,95 грн як компенсацію втрати частини доходів (заробітної плати) у зв`язку з порушенням строків її виплати.

Також позивач зазначає, що в період вимушеного прогулу була змушена шукати собі нову роботу за місцем реєстрації (м. Запоріжжя), як єдиного джерела доходів.

Істотно змінився звичайний рівень її життя, що вимагало від неї прикладання додаткових зусиль для організації свого життя,вона була змушена доводити незаконність свого звільнення за нібито порушення вимог трудової дисципліни в суді. Ці обставини негативно вплинути на психоемоційний стан позивачки, викликали у неї негативні емоції та душевні переживання щодо подальшої організації свого життя та є підставами для відшкодування заподіяної моральної шкоди.

Позивач вважає, що внаслідок протиправних дій відповідача, які виразилися у формі незаконного звільнення, невиплати їй в добровільному порядку належного середнього заробітку за час вимушеного прогулу період з 29 серпня 2022 року до 19 березня 2024 та безпідставного не поновлення на роботі, з врахуванням вимог розумності і справедливості була заподіяна моральна шкода в розмірі 30000 грн.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Матюхи Д.М. – просила суд стягнути з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду в період з 20 березня 2024 року до 28 листопада 2025 року в сумі 242764 гривень; 8955,95 грн компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв`язку з порушенням строків її виплати; 30000 грн заподіяної моральної шкоди, понесені витрати зі сплати судового збору в розмірі 1937,92 грн та понесені витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн.

Рішенням від 27 квітня 2026 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя позов задовольнив.

Стягнув з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду в період з 20 березня 2024 року до 28 листопада 2025 року в сумі 242764 грн, 8955,95 грн компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв`язку з порушенням строків її виплати, 30000 грн заподіяної моральної шкоди, витрати зі сплати судового збору в розмірі 1937,92 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн

Також суд стягнув з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України на користь Держави судовий збір у розмірі 2913,17 грн.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, Державна служба морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що на виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19.03.2024 у справі № 336/5554/22 Управлінням персоналу було підготовлено проєкт наказу Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України щодо поновлення на посаді ОСОБА_1 . Вказаним проєктом наказу передбачалось: скасувати наказ Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України від 26.08.2022 № 403-к «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення з 29.08.2022; виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.08.2022 до 19.03.2024 у розмірі 223036 гривень. На виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19.03.2024 у справі № 336/5554/22, наказом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України від 28.11.2025 № 572-к ОСОБА_1 поновлено на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення з 29.08.2022.

На підставі наказу Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України від 02.12.2025 № 578-к «Про звільнення ОСОБА_1 », Позивача, провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення, із займаної посади 02.12.2025 у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. Також на виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 19.03.2024 у справі № 336/5554/22 та виконавчого листа Запорізького апеляційного суду від 17.04.2024 у справі № 336/5554/22, ОСОБА_1 12.11.2025 виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.08.2022 року по 19.03.2024 у розмірі 223 036 гривень, шляхом безспірного списання коштів.

Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі є саме невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі після проголошення судового рішення. Суд першої інстанції при ухваленні рішення фактично не надав належної правової оцінки письмовим поясненням Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України, обмежившись викладенням позиції позивача та формальним посиланням на окремі правові висновки Верховного Суду.

Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав жодної правової оцінки тій обставині, що після ухвалення постанови Запорізького апеляційного суду від 19.03.2024 у справі № 336/5554/22 Державною службою морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України були вчинені дії, спрямовані на виконання судового рішення.

На думку відповідача, суд першої інстанції також дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати». Судом безпідставно прирівняно середній заробіток за час затримки виконання рішення суду до заробітної плати, хоча виплата, передбачена статтею 236 Кодексу законів про працю України, не є заробітною платою у розумінні статті 94 Кодексу законів про працю України та статті 1 Закону України «Про оплату праці», а має спеціальний компенсаційний характер та є видом відповідальності роботодавця.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту моральних страждань; їх тривалості та інтенсивності; негативних наслідків для стану здоров`я позивача; причинно-наслідкового зв`язку між діями Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України та заявленою моральною шкодою. Крім того, позивачем не надано: медичних документів; висновків психолога чи інших спеціалістів; доказів лікування; інших належних доказів на підтвердження моральної шкоди. Фактично суд першої інстанції презюмував наявність моральної шкоди лише з факту наявності трудового спору між сторонами, що суперечить вимогам статей 12, 81 ЦПК України. Крім того, судом першої інстанції не наведено мотивів визначення саме розміру моральної шкоди, не встановлено критеріїв її обчислення та не враховано принципи розумності, виваженості та справедливості.

Також суд першої інстанції без належної оцінки доказів стягнув з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України витрати на професійну правничу допомогу. Разом з тим, представником позивача не було надано належних та допустимих доказів понесення таких витрат, а саме: детального опису виконаних робіт; погодинного розрахунку; доказів фактичного обсягу наданих послуг; належного підтвердження співмірності заявленої суми. При цьому матеріали справи не містять належного договору про надання правничої допомоги, а сам акт приймання-передачі послуг не може вважатися належним підтвердженням витрат без деталізації конкретних процесуальних дій адвоката та часу, витраченого на їх виконання.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Матюхи Д.М. – заперечує проти доводів Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення – без змін.

У судовому засіданні представник Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України – Тищенко В.І. – наполягав на задоволені апеляційної скарги. Скасуванні оскаржуваного рішення та відмові в задоволенні позову.

Представник ОСОБА_1 – адвокат Матюх Д.М. – заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Оскаржуване рішення просив залишити без змін.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з огляду на таке.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Зазначеним вимогам оскаржуване рішення суду не відповідає повою мірою.

Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку із безпідставним невиконанням відповідачем постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року у справі № 336/5554/22 в частині негайного поновлення на роботі, ОСОБА_1 в період з 20.03.2024 до 28.11.2025 (443 дні), перебувала у вимушеному прогулі та не отримувала належну їй заробітну плату, тому має право на відшкодування середнього заробітку за цей період. Крім того, відповідач допустив затримку у виплаті доходів (заробітної плати) більше 18 календарних місяців з дня набрання законної сили постанови апеляційного суду в частині сплати на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що є підставою для компенсації втрати частини доходів, обумовлених їх несвоєчасною виплатою. Підставою для відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції визнав факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, погодившись із розміром моральної шкоди в 30000 грн, про який просила позивач.

Колегія суддів в цілому погоджується з наявністю підстав для задоволення позову в частині відшкодування середнього заробітку за час затримки судового рішення про поневолення на роботі, однак вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди в цій справі необхідно зменшити до 5000 грн, а з висновок про компенсацію втрати частини доходів, обумовлених їх несвоєчасною виплатою, колегія суддів вважає помилковим з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що 25.10.2021 до 26.08.2022 ОСОБА_1 працювала на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України.

26.08.2022 наказом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 26.08.2022 №403-к у зв`язку з порушенням правил внутрішнього трудового розпорядку та прогулами без поважних причин, що зафіксовано відповідними актами, було звільнено ОСОБА_1 , провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення, із займаної посади 26 серпня 2022 року за прогул без поважних причин, відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 Кодексів законів про працю України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 грудня 2023 року у справі №336/5554/22 в задоволенні позовних вимог було відмовлено в повному обсязі.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року у справі № 336/5554/22 було задоволено апеляційну скаргу позивача в повному обсязі, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 грудня 2023 року - скасовано. Прийнято в цій справі нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 26 серпня 2022 року №403-к.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення.

Стягнуто з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу період з 29 серпня 2022 року до 19 березня 2024 року в сумі 223036 гривень,судовий збір на загальну суму 2481 гривня. Допущено негайне виконання судового рішення щодо поновлення позивачки на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Постановою Верховного Суду від 08 травня 2025 року у справі № 336/5554/22 касаційну скаргу Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України залишено без задоволення,а постанова Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року - без змін. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до ч.2 ст. 273 ЦПК України постанова Запорізького апеляційного суду по справі № 336/5554/22 в частині поновлення позивачки на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України, набрала законної сили - 19 березня 2024 року.

На підставі ч. 9 ст. 235 Кодексу законів про працю України,п.4 ч.1 ст. 430 ЦПК України рішення про поновлення позивачки на роботі підлягало негайному виконанню.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач в порушення вимог ст. 129-1 Конституції України, ст. 235 Кодексу законів про працю України, ст. ст. 273, 430 ЦПК України постанову Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року у справі № 336/5554/22 в частині негайного поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта відділу нормотворчої діяльності та взаємодії з Кабінетом Міністрів України Департаменту правового забезпечення Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України, виконав лише 28 листопада 2025 року, що підтверджується наказом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 » від року №572-К, листом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту судноплавства України № 19773/08-1/15-25 від 01.12.2025.

Таким чином, у зв`язку із безпідставним невиконанням відповідачем постанови Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року по справі № 336/5554/22 в частині негайного поновлення на роботі, ОСОБА_1 в період з 20.03.2024 до 28.11.2025 перебувала у вимушеному прогулі та не отримувала належну їй заробітну плату.

Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.

Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Частиною сьомою статті 235 КЗпП України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).

Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід уважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення. Виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі має відповідач, визначений боржником за виконавчим листом (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 511/1284/19 (провадження № 61-6184св21), від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22), від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) та багатьох інших).

Тобто законодавець передбачив обов`язок роботодавця добровільно та негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення, й без звернення працівника, що унормовано, крім наведених вище норм права, також Конституцією України, статтею 18 ЦПК України. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися (див.: постанову Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц).

Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. Працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків (подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 06 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 16 лютого 2024 року у справі № 947/7076/22).

Законом установлено фінансову санкцію у вигляді виплати середнього заробітку за невиконання рішення про поновлення на роботі через винну бездіяльність роботодавця. З огляду на імперативний припис щодо негайного виконання судового рішення, установлений статтею 235 КЗпП України, законодавець виходив з того, що будь-яка протиправна бездіяльність з боку роботодавця є підставою для здійснення таких виплат незаконно звільненому працівнику, незалежно від причин невиконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі.

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: 1) чи мала місце затримка виконання такого рішення, 2) у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, 3) та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

З огляду на наведене, суд першої інстанції, установивши, що постанову Запорізького апеляційного суду від 19 березня 2024 року про поновлення позивача на роботі, ухвалена у справі № 336/5554/22, було виконане відповідачем лише 28 листопада 2025 року, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 242764 грн.

Доводи апеляційної скарги про видання проєкту наказу про поновлення відповідача на роботі є неспроможними, оскільки ОСОБА_1 поновлено на роботі тільки 28 листопада 2025 року, тобто через 548 днів після набрання законної сили судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У звязку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 461/1303/19).

Статтею 34 Закону України «Про оплату праці» визначено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).

Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, колегія суддів вважає, що вимога ОСОБА_1 про компенсацію за затримку у виплаті доходів не підлягає задоволенню.

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 КЗпП України). Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23) зазначено, що: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

З огляду на вищевикладене, безпідставними є доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди.

Суд першої інстанції врахував, що виконання судового рішення про поновлення її трудових прав більше ніж через півтора року після його прийняття створило для позивачки ситуацію правової невизначеності та відчуття непотрібності для суспільства,змусило проявляти наполегливість у відстоюванні своїх прав,додатково пережити нервові хвилювання,а життєва перспектива ,пов`язана протягом останніх щонайменше 2-х років із оскарженням незаконних дій роботодавця в судовому порядку ,очевидно пригнічує та змушує змінити нормальний спосіб життя.

Вирішуючи питання розміру відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що завдана позивачу моральна шкода безпосередньо пов`язана з втратою нею роботи і доходів як джерела існування, що є фундаментальними благами у суспільстві ,розмір відшкодування повинен бути достатнім для забезпечення позивачці можливості втрачене благо відновити.

Однак, апеляційний суд, керуючись принципами виваженості, розумності, справедливості та співмірності, беручи до уваги, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, ніж достатнім для поміркованого задоволення немайнових втрат потерпілої особи і не повинен призводити до безпідставного збагачення позивача за рахунок відповідача, враховуючи обставини цієї справи, колегія суддів доходить висновку, що розмір компенсації моральної шкоди в цій справі слід зменшити до 5000 грн.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в частині того, що суд безпідставно прирівняв середній заробіток за час затримки виконання рішення суду до заробітної плати, хоча виплата, передбачена статтею 236 Кодексу законів про працю України, не є заробітною платою у розумінні статті 94 Кодексу законів про працю України та статті 1 Закону України «Про оплату праці», а має спеціальний компенсаційний характер та є видом відповідальності роботодавця, а також щодо розміру відшкодування моральної шкоди заслуговують на увагу, тому рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року в частині визначення відшкодування моральної шкоди слід змінити, зменшивши суму відшкодування моральної шкоди до 5000 грн, а в частині стягнення компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 8955,95 грн – скасувати та відмовити в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України – задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року в частині визначення відшкодування моральної шкоди – змінити, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди до 5000 (п`яти тисяч) гривень.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року в частині стягнення компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 8955,95 грн – скасувати.

Ухвалити в цій частині нову постанову, якою:

«У задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 8955,95 грн – відмовити.

У решті рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 14 серпня 2026 року.

Головуючий

Судді