Постанова від 13 серпня 2026 р. у справі №335/6629/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 14.08.2026 Справа № 335/6629/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН № 335/6629/26 Головуючий у І інстанції: Романько О.О.

Провадження № 22-ц/807/1841/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду:

головуючого Полякова О.З.,

суддів Кочеткової І.В.,

Кухаря С.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 29 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про відшкодування трьох відсотків річних, інфляційних витрат та витрат пов`язаних із правовою допомогою,

У С Т А Н О В И Л А:

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної казначейської служби України, в якому просив про відшкодування трьох відсотків річних, інфляційних витрат та витрат пов`язаних із правовою допомогою.

Ухвалою від 29 червня 2026 року Вознесенівський районний суд м. Запоріжжя направив матеріали справи за підсудністю до Печерського районного суду міста Києва.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 29 червня 2026 року, направити справу для подальшого розгляду до Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про передачу вищевказаної справи на розгляд за підсудністю до Печерського районного суду міста Києва, оскільки заявлені позивачем вимоги про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат є акцесорними, тобто похідними від основного зобов`язання держави з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, а тому мають розглядатися за правилами тієї самої юрисдикції, що й основний спір. На думку апелянта, з огляду на правову природу спірних правовідносин та положення частини четвертої статті 28 ЦПК України позов може бути пред`явлений за зареєстрованим місцем проживання позивача. При цьому апелянт посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду зроблені у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 щодо акцесорного характеру вимог, передбачених статтею 625 ЦК України.

Ухвалою від 21 липня 2026 року Запорізький апеляційний суд відкрив апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою та призначив справу до апеляційного розгляду без повідомлення учасників справи в порядку ч. 2 ст. 369 ЦПК України.

Згідно з ч. 13 ст.7ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

За приписами ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскаржувана ухвала суду першої інстанції у цій справі входить до переліку ухвал, які розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (п. 9 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).

Відзивів від осіб, які беруть участь у справі, на вищезазначену апеляційну скаргу не надійшло, що в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду відповідає з огляду на таке.

Передаючи справу на розгляд за підсудністю до іншого суду, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги заявлені до Державної казначейської служби України, місцезнаходженням якої відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань є місто Київ, а тому з урахуванням положень частини другої статті 27 ЦПК України справа не підсудна Вознесенівському районному суду міста Запоріжжя та підлягає передачі на розгляд Печерського районного суду міста Києва за місцезнаходженням відповідача.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 ЦПК України позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.

Згідно ст. 32 ЦПК України спори між судами про підсудність не допускаються.

Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому ст. 31 ЦПК України повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

У цій справі позивач звернувся з вимогами про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат у зв`язку з несвоєчасним виконанням судового рішення, яким на його користь вже було присуджено відповідне відшкодування. Отже, предметом цього позову є відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання, а не безпосередньо вимога про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Велика Палата Верховного Суду у постановах, на які посилається апелянт, зазначала про похідний (акцесорний) характер вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, що впливає, зокрема, на визначення юрисдикції спору. Водночас наведені правові висновки не містять положень про те, що акцесорний характер таких вимог автоматично зумовлює їх територіальну підсудність тому самому суду, який розглядав первісний спір, або надає позивачу право звернутися з таким позовом за своїм зареєстрованим місцем проживання.

Посилання апелянта на положення частини четвертої статті 28 ЦПК України є безпідставним, оскільки встановлена цією нормою альтернативна територіальна підсудність стосується позовів, пов`язаних саме з відшкодуванням відповідної шкоди. Натомість заявлені у цій справі вимоги виникли у зв`язку з подальшим простроченням виконання вже ухваленого судового рішення. Сам по собі зв`язок цих вимог з первісним зобов`язанням та їх акцесорний характер не змінює предмета заявленого позову для цілей визначення його територіальної підсудності.

Доводи апелянта про те, що фактичним боржником за спірним зобов`язанням є держава Україна, а Державна казначейська служба України лише забезпечує виконання відповідного судового рішення, не спростовують висновку суду першої інстанції щодо територіальної підсудності. Визначення держави як суб`єкта відповідного матеріального правовідношення не створює самостійного правила територіальної підсудності, за яким позов має розглядатися за місцем проживання позивача або за місцем розгляду первісної справи.

Юридичною адресою Державної казначейської служби України є місто Київ, вулиця Бастіонна, б. 6 (Печерський район міста Києва).

Відтак, позовна заява ОСОБА_1 підсудна Печерському районному суду м. Києва, за місцезнаходженням відповідача юридичної особи.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про направлення матеріалів справи за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до постановлення помилкової ухвали.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний суд доходить висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням вимог закону і не може бути скасована з підстав, що викладені в апеляційній скарзі, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 29 червня 2026 року – без змін.

Керуючись ч. 13 ст. 7, ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст.ст. 379, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 29 червня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 14 серпня 2026 року.

Головуючий

Судді