Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №752/4565/24 — Київський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року місто Київ.

Справа №752/4565/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/11317/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

судді-головуючого Желепи О.В.,

суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.

за участю секретаря судового засідання Рябошапки О.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 10 березня 2026 року про відмову в забезпеченні позову (у складі судді Плахотнюк К.Г.)

у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини, зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини

ВСТАНОВИВ

у провадженні Голосіївського районного суду міста Києва розглядається справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини, зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини.

Позивачем за зустрічним позовом подана заява про забезпечення позову, за якою він просить забезпечити позов шляхом заборони ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 виїзду за межі України в супроводі матері ОСОБА_3 без нотаріально посвідченої згоди батька ОСОБА_2 до набрання законної сили рішенням суду у справі №752/4565/24.

В обґрунтування заяви позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 зазначає, що вжиття саме такого заходу забезпечення позову в повній мірі захистить інтереси сторін, а в першу чергу дитини. Необхідність у застосуванні заходу забезпечення позову спричинено тим, що 12.10.2023 року позивачка за первісним позовом ОСОБА_3 вже вчиняла спробу силового вилучення дитини, що зафіксовано в ЄРДР № 12023100010003260, що на думку заявника, свідчить про схильність матері до нехтування правовими методами вирішення спору.

Крім того , в порядку забезпечення позову матері надано можливість бачитись з дитиною без присутності батька, що збільшує ризики вивезення матір`ю дитини за кордон.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 березня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову - відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 через систему «Електронний суд» 1 травня 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала є незаконною, не обґрунтованою, судом не враховано наявних у справі доказів.

Вважає помилковим висновок про відсутність правової норми для застосування заборони виїзду дитини як заходу забезпечення позову, що протирічитьположенням ст. 149-150 ЦПК України, які надають суду загальні повноваження вживати заходи забезпечення позову, зокрема заборону вчиняти певні дії.

Зазначає, що існує реальний ризик вивезення дитини за кордон на постійне місце проживання проти волі батька та неможливість виконання рішення, у випадку задоволення позовних вимог. Ці ризики підтверджуються силовим вилученням дитини матір`ю 12 жовтня 2023 року, страх дитини бути повторно викраденою, що зафіксовано у висновках психолога, що може критично вплинути на психологічний стан дитини.

Вказує, що судом не було враховано, що більш сучасна практика Верховного Суду, особливо в умовах воєнного стану, допускає застосування заходів забезпечення позову, спрямованих на запобігання виїзду дитини, коли існує ризик, що рішення суду стане неможливим для виконання.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 7 липня2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою.

13 липня 2026 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив представника відповідача за зустрічним позовом на апеляційну скаргу, яким просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу - без змін.

Вказує, що апеляційна скарга є необґрунтованою, не містить жодних нових обставин чи правових аргументів, які б свідчили про незаконність або необґрунтованість ухвали суду першої інстанції, а її зміст фактично зводиться до незгоди апелянта з висновками суду та спроби здійснити повторну оцінку доказів, яким уже була надана належна правова оцінка судом першої інстанції.

Зазначає, що у 2023 році малолітній син зв`язався із матір`ю та повідомив про застосування до нього фізичного насильства, відсутність належного догляду та харчування, після чого просив забрати його від батька. Після прибуття до місця проживання ОСОБА_2 . ОСОБА_3 виявила у дитини численні синці, занедбаний зовнішній вигляд, відсутність належних умов проживання, антисанітарний стан квартири, а також прогресування косоокості, що підтверджується фотоматеріалами, долученими до матеріалів справи. За таких обставин будь-яка турботлива мати була б зобов`язана вжити заходів для негайного захисту своєї малолітньої дитини.

Вважає, що негативне ставлення до цієї ситуації та до матері в цілому дитині нав`язане батьком.Фактичні обставини справи свідчать про те, що дитина перебуває під повним контролем ОСОБА_2 , який одноосібно визначає, коли, у який спосіб та чи взагалі матір матиме можливість поспілкуватися із сином.

Зазначає, що питання перетину державного кордону дитиною вже врегульоване спеціальними нормами законодавства, які підлягають застосуванню незалежно від наявності чи відсутності відповідної ухвали суду про забезпечення позову.

Вказує, що справи, в яких Верховний Суд виклав свої висновки та на які посилається позивач у апеляційній скарзі, стосуються інших видів забезпечення позову.

В судовому засіданні представник позивача за зустрічним позовом ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги. Представник відповідача ОСОБА_5 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.

Вислухавши думку представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала відповідає.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що в цивільному процесуальному законодавстві відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 149-150 ЦПК України, застосовувати заборону (тимчасове обмеження) виїзду за межі України як спосіб забезпечення позову.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першою інстанції, виходячи із наступного.

У статті 7 СК України передбачено, що жінка та чоловік мають рівні права

і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Коли сім`я руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи забезпечити інтереси дитини, щоб дитина зростала у благополучному середовищі, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення зростання дитини у найсприятливішому середовищі.

Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це, як правило, обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Забезпечення позову у спорах щодо визначення місця проживання малолітньої дитини має на меті гарантувати дотримання інтересів дитини, створити передумови, які унеможливлять недобросовісну поведінку батьків, забезпечать фундамент для належного виконання судового рішення.

Згідно з пунктами 3, 10 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами третьою, десятою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18).

Тобто метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам до ухвалення рішення у справі.

Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача та є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначала, що особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду 14 лютого 2022 року у справі

№ 754/7569/21 (провадження № 61-15886сво21) зазначено, що у спорах щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульованих положеннями Гаазької Конвенції, можливе вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони дитині у будь-чиєму супроводі перетинати державний кордон України. Саме в таких спорах забезпечення позову шляхом обмеження права на виїзд за межі України буде адекватним заходом з метою ефективного виконання судового рішення.

В інших спорах, що виникають, зокрема, між батьками щодо визначення місця проживання дитини, визначення порядку участі у спілкуванні та вихованні дитини та інших, які вирішуються за законодавством України без застосування Гаазької Конвенції, забезпечення позову шляхом обмеження права на виїзд за межі України не є можливим.

У постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі

№ 643/5842/16-ц (провадження № 61-47217св18) та від 12 лютого 2020 року

у справі № 288/162/19-ц (провадження № 61-11750св19) викладено правовий висновок, що суди відповідно до статей 149, 150 ЦПК України не можуть застосовувати як спосіб забезпечення позову заборону дитині у будь-чиєму супроводі перетинати державний кордон України, оскільки такий захід не передбачений цивільним процесуальним законом.

Аналогічний висновок зроблено у постановах Верховного Суду від 15 січня

2025 року у справі № 369/7253/23 (провадження № 61-15450св24), від 17 вересня 2025 року у справі № 201/10068/24.

Вищевикладені висновки Верховного Суду спростовують доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції керувався застарілою судовою практикою.

Також колегія суддів приймає до уваги, що під час введення на території України надзвичайного або воєнного стану виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. (Абз. 13 п. 2-3 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 383 від 29.03.2022 року).

Таким чином, законодавчо визначено, що в умовах воєнного стану процедуру перетину кордону дитини спрощено з урахуванням найвищих інтересів дитини та з міркувань її безпеки, а заявник ОСОБА_2 , в свою чергу, вимагає всупереч закону заборонити дитині в супроводі матері виїзд за кордон України на безпечну територію без його згоди, навіть якщо буде існувати реальна загроза життю дитини.

Крім того, відповідно до ст. 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», постановою КМУ від 27.01.1995 року № 57 затверджено Правила перетинання державного кордону громадянами України. Пунктами 3,4 Правил визначені підстави виїзду з України громадян, які не досягли 16-річного віку. Виїзд дитини з України здійснюється у супроводі обох батьків або у супроводі одного із батьків за згодою другого. Підпунктами 2-4 п.4 Правил визначені умови, за яких виїзд дитини здійснюється без згоди другого з батьків.

Згідно до Закону України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року в Україні було запроваджено воєнний стан з 05:30 24.02.2022 року у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, який неодноразово продовжувався. Згідно із Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні».

У відповідності до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Спрощена процедура перетину державного кордону обумовлена ризиками для життя та здоров`я цивільного населення у зв`язку із введенням воєнного стану, а тому, враховуючи те, що воєнний стан запроваджено на всій території України, колегія суддів вважає, що у разі початку активних бойових дій у регіоні перебування дитини, наявність заборони щодо її виїзду за кордон у супроводі одного із батьків без згоди іншого, не відповідатиме якнайкращим інтересам малолітньої дитини, та нестиме пряму загрозу для її життя та здоров`я.

У п.п. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, яка набрала чинності для України 27.09.1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно ст. 141 СК України та ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Отже, у зв`язку із триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України та продовженням воєнного стану, вжиття заходів забезпечення позову у вигляді заборони вивезення малолітньої дитини за межі території України до інших держав може створити небезпеку її життю і здоров`ю, а відтак, жодним чином не відповідає інтересам дитини, які в даному випадку мають пріоритет над інтересами батька.

Доводи апеляційної скарги про те, що мати намагалась в 2023 році вивезти дитину за кордон, колегія суддів відхиляє, оскільки в межах розгляду даної справи, суд не перевіряє наявність протиправності в поведінці матері, яка повідомляє суд, що такі дії були вчинені з метою захисту інтересів дитини.

При цьому суд враховує, що заява, яка є предметом розгляду подана в січні 2026 року, через два роки після подій на які посилається заявник в апеляційній скарзі.

Та обставина, що матері надана можливість бачитись з сином в порядку забезпечення первісного позову не доводить наміри останньої викрадати дитину та діяти без згоди дитини, якій вже виповнилось 8 років та з порушенням її прав.

Суд також вважає, що та обставина, що під час воєнного стану позивач за первісним позовом з іншими дітьми проживає за кордоном не дає суду підстави для вжиття заходів забезпечення зустрічного позову, шляхом заборонити дитині виїзд за кордон в супроводі матері без нотаріальної згоди батька.

Оцінюючи ризики не виконання рішення суду, та звуження прав дитини на перетин кордону з одним з батьків без нотаріальної згоди іншого в період воєнного стану, колегія суддів погоджується, що відмовляючи в забезпеченні позову в такий спосіб, суд діяв в інтересах дитини.

Аналізуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 виїзду за межі України в супроводі матері ОСОБА_3 без нотаріально посвідченої згоди батька ОСОБА_2 до набрання законної сили рішенням суду у справі №752/4565/24.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин чи доказів, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли б вплинути на правильність висновків та рішення суду апелянтом не надано.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвала суду постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для її скасування відсутні.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 10 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 13 серпня 2026 року.

Головуючий О.В. Желепа

Судді Н.В. Поліщук

В.В. Соколова