Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №462/3595/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 462/3595/24 Головуючий у 1 інстанції: Гедз Б.М.

Провадження № 22-ц/811/501/26 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря – Хоцяновича О.В.,

з участю: представника позивача – ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 , її представника –

ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення,

встановив:

У квітні 2024 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, в якому просила усунути їй, як власнику, перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачки ОСОБА_2 з цієї квартири

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелькою І.В. 26.01.2024 року, вона є власником квартири АДРЕСА_1 , яку успадкувала після смерті свого батька – ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і якому вказана квартира належала на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , виданого 25.12.1995 року виконкомом Львівської міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням №945.

На момент смерті ОСОБА_5 , у квартирі був зареєстрований лише він, як власник квартири.

На даний момент, у вказаній квартирі проживає ОСОБА_2 , яка була невісткою померлого ОСОБА_5 .

Позивач вважає, що відповідачка проживає в квартирі без законних на те підстав, оскільки не є членом її сім`ї і позивачка згоди на користування квартирою відповідачці не давала.

У зв`язку з тим, що відповідачка чинить перешкоди позивачці у доступі до квартири та користуванні і розпорядженні нею, чим порушує її права, як власника квартири, позивачка просить усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй майном, шляхом виселення відповідачки з цієї квартири.

Заочним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 грудня 2024 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_4 у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 23 грудня 2025 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення.

Рішення суду оскаржила відповідач ОСОБА_2 , просила його скасувати з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначала, що судове засідання проводилось без її присутності, вона не з`явилася та не повідомила про причини своєї неявки, а також не подала відзив на позовну заяву з поважних причин, а саме: за станом здоров`я, оскільки 17.08.2023 року внаслідок падіння отримала травму ноги і з 18.08.2023 року по 21.08.2023 року та з 28.09.2023 року по 02.10.2023 року перебувала на стаціонарному лікуванні, а внаслідок повторного падіння 17.04.2024 року перебувала на стаціонарному лікуванні з 16.06.2024 року по 25.06.2024 року, а з 23.07.2024 року по 09.08.2024 року перебувала на стаціонарному лікуванні з приводу застарілого перелому.

Додає, що внаслідок отриманих переломів ніг у серпні 2023 року та повторно – в квітні 2024 року, вона довгий час лікувалась, в тому числі їй проводилось оперативне втручання, тотальне ендопротезування лівого кульшового суглоба, а оскільки на протязі тривалого часу вона ходила на милицях і за допомогою ходунків, не в змозі була самостійно отримувати будь-яку поштову кореспонденцію, в тому числі з суду.

Звертає увагу, що подані у судовому засіданні представником позивача відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про те, що вона ( ОСОБА_2 ) є власником житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , тобто має інше житло для проживання, не відповідають дійсності, оскільки такі відомості отримані позивачем внаслідок збігу прізвища, ім`я та по батькової іншої особи – ОСОБА_2 .

Окрім того, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що з відомостей з Реєстру Львівської міської територіальної громади про кількість зареєстрованих осіб №2294 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_3 , до смерті ОСОБА_5 було зареєстровано лише його, однак, у вказаній квартирі вона ( ОСОБА_2 ) проживає постійно на протязі 34 років, а з 11.08.2003 року була зареєстрована в даній квартирі, у якій проживає й надалі, іншого житла не має.

Наголошує, що спочатку в спірну квартиру вселилася зі згоди баби свого чоловіка, а 11.08.2003 року була зареєстрована в квартирі з чоловіком зі згоди його батька – ОСОБА_5 , а після смерті свого чоловіка – ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також після смерті його батька, вона продовжувала проживати в квартирі.

Вважає, що суд не застосував норми статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статті 47 Конституції України, якими гарантується право особи на житло.

Також вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки за характером спірних правовідносин дану справу не можна віднести до малозначних, однак, така була розглянута в порядку спрощеного позовного провадження.

В судове засідання апеляційного суду 28.07.2026 року сторони з`явились.

Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 06.08.2026 року о 12:50.

Заслухавши пояснення сторони відповідача в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелькою І.В. 26.01.2024 року та зареєстрованого в реєстрі за №107, після смерті свого батька – ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і якому вказана квартира належала на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , виданого 25.12.1995 року виконкомом Львівської міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням від 25.12.1995 року №945 (а.с.14-16).

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на квартиру зареєстроване за позивачкою ОСОБА_4 26.01.2024 року (а.с.14).

Відповідно до відомостей з Реєстру Львівської міської територіальної громади про кількість зареєстрованих осіб №122941, за адресою: АДРЕСА_3 , станом на 24.05.2023 року, в квартирі був зареєстрований лише ОСОБА_5 (а.с.17).

Отже, відповідачка ОСОБА_2 була знята з реєстрації у спірній квартирі ще за життя попереднього власника – ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі №567/3/22 (провадження №61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23 (провадження №61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23 (провадження №61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі №910/10784/16 (провадження №12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23 (провадження №61-17202сво23)).

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).

Конституційний суд України вже зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте, право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року №8-р/2020).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина сьома статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).

Верховний Суд вже вказував, що: відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як: пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі №235/9835/15-ц (провадження №61-8142св18), від 22 січня 2020 року в справі №679/1657/18 (провадження №61-12028св19), від 12 лютого 2020 року в справі №208/4020/16-ц (провадження №61-24948св18), від 03 червня 2020 року в справі №750/256/19 (провадження №61-10378св19));

згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі №235/9835/15-ц (провадження №61-8142св18), від 22 січня 2020 року в справі №679/1657/18 (провадження №61-12028св19), від 12 лютого 2020 року в справі №208/4020/16-ц (провадження №61-24948св18), від 03 червня 2020 року в справі №750/256/19 (провадження №61-10378св19));

відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої – п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої – п`ятої статті 13 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі №235/9835/15-ц (провадження №61-8142св18), від 22 січня 2020 року в справі №679/1657/18 (провадження №61-12028св19), від 12 лютого 2020 року в справі №208/4020/16-ц (провадження №61-24948св18));

власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права) (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23 (провадження №61-17202сво23));

в ЦК України термін «виселення» використаний тільки чотири рази: у статті 311 ЦК України «Право на недоторканність житла», статті 597-9 Кодексу «Особливості звернення стягнення на житлові приміщення», статті 725 ЦК України «Обов`язок обдаровуваного на користь третьої особи», яка визначає, що договором дарування може бути встановлений обов`язок обдаровуваного не пред`являти вимог до третьої особи про виселення, і в статті 826 ЦК України «Правові наслідки розірвання договору найму житла». З позицій існування речових і зобов`язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов`язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла) (див. постанову Верховного Суду від 18 березня 2026 року в справі №305/528/20 (провадження №61-600св26)).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

Верховний Суд вже вказував, що:

сервітут – це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі №498/164/15-ц (провадження №61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23 (провадження №61-17202сво23));

залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи – члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа – власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут – це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 лютого 2024 року в справі №521/15090/14-ц (провадження №61-11987св23), від 08 березня 2024 року в справі №740/4760/20 (провадження №61-13068св23), від 18 грудня 2025 року в справі №755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23 (провадження №61-17202сво23)).

Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно зі статтею 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-709цс16).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року у справі №382/2035/23 (провадження № 61-8662св25) зроблено такі висновки:

«57. З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

58. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №753/481/15 (провадження №6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах №695/2427/16 (провадження №61-29520св18) і №523/12186/13 (провадження №61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

59. Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, при зверненні з позовом позивачка ОСОБА_4 посилалася на те, що квартира належить їй на праві приватної власності і була успадкована нею після смерті попереднього власника – ОСОБА_5 (батька позивачки), який, до того ж, за життя висловив свою волю і припинив право відповідачки користуватися його власністю (припинив особистий сервітут відповідачки), знявши її з реєстрації у спірній квартирі, в яку вона була вселена як дружина його сина – ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто право відповідачки на користування квартирою для проживання було припинено попереднім власником квартири після того, як відповідачка перестала бути членом його сім`ї.

Отже, позивачка успадкувала квартиру після смерті батька вже не обтяжену особистим сервітутом відповідачки (правом відповідачки, як колишнього члена сім`ї власника квартири, на користування квартирою для проживання) і позивачка своєї згоди, як новий власник квартири, на проживання відповідачки не давала, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачка не має права на проживання у спірній квартирі, а тому підлягає виселенню.

Судом правильно враховано, що в даному випадку відповідачка не бажає виселятися, тим самим створюючи позивачці перешкоди у вільному володінні та користуванні своїм майном.

Позаяк, позивачка, як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції), яке порушується відповідачкою через недопуск до квартири.

При цьому, за встановлених обставин, той факт, що відповідачка не має іншого житла, не може впливати на правомочності позивачки, як власника житла, володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, повноту реалізації якого обмежує проживання у квартирі колишнього члена сім`ї попереднього власника житла.

У зв`язку з цим, колегія суддів відхиляє доводи сторони відповідача про порушення судом вимог статті 8 Конвенції.

Позивачка є власником квартири, сторони спільним побутом не пов`язані, не ведуть спільного господарства та не проживають однією сім`єю, право відповідачки на користування чужим майном припинилося ще за життя попереднього власника і домовленостей щодо користування житлом з новим власником не досягнуто, тому законних підстав для користування житлом відповідачка не має, а відтак, підлягає виселенню, інакше, відбудеться покладення на позивачку «надмірного тягаря», незважаючи на її безспірне право власності, що порушує справедливий баланс.

Отже, суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті і його висновки не спростовані доводами апеляційної скарги.

Безпідставними є покликання сторони відповідача на порушення судом першої інстанції порядку розгляду справи, оскільки суд хоч і призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, проте, всі судові засідання проводилися з повідомленням сторін про дату, час та місце розгляду справи.

Таким чином, судом першої інстанції не допущено порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування рішення, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – залишити без змін.

Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 06 серпня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич