Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №398/4105/25 — Миколаївський апеляційний суд

11.08.26

22-ц/812/1210/26

Справа №398/4105/25

Провадження № 22-ц/812/1210/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

11 серпня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,

за участі позивачки - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції

апеляційну скаргу

ОСОБА_1

на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 березня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Шикері І.А., повний текст складено того ж дня, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Олександрійської міської ради, орган опіки та піклування Великосеверинівської сільської територіальної громади Кіровоградської області, залучений орган опіки та піклування Виконавчого комітету Вінницької міської ради, про позбавлення батьківських прав

В С Т А Н О В И В:

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.

Позов мотивовано тим, що з 04 березня 2016 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 вересня 2018 року.

У період шлюбу у них народилась дитина - донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

21 вересня 2021 року вона уклала шлюб із ОСОБА_4 та змінила прізвище на « ОСОБА_5 ».

З 10 грудня 2024 року ОСОБА_3 має статус дитини багатодітної сім`ї.

Відповідач є батьком дитини, проте матеріальної допомоги на її утримання не надає та не виконує своїх батьківських обов`язків, зокрема не спілкується з донькою, не дбає про її фізичний і духовний розвиток, участі у вихованні не приймає, має заборгованість зі сплати аліментів, більше п`ять років життям дитини не цікавиться та не спілкується з нею, усі питання щодо виховання та утримання доньки вирішуються нею самостійно.

З 2018 року відповідач взагалі припинив фінансово підтримувати дитину. Вказує, що наявність батьківських прав стосовно ОСОБА_3 у відповідача перешкоджає чоловіку позивачки ОСОБА_4 , котрий повністю допомагає позивачці у забезпеченні доньки, виховує та виконує всі батьківські обов`язки, офіційно оформити батьківство.

Вважає, що позбавлення батьківських прав відповідача необхідне, щоб останній не міг одержати в майбутньому тих майнових прав, пов`язаних із батьківством, які він міг би мати у разі своєї непрацездатності.

Посилаючись на викладене, позивачка просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Попереджено ОСОБА_2 про необхідність належного виконання батьківських обов`язків та зміни ставлення до виховання дитини, поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при розгляді справи не було встановлено фактичних даних, які б давали підстави вважати, що поведінку відповідача неможливо змінити, не поданий і висновок органу опіки та піклування, в якому містилися б такі дані, не зазначена позиція органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав у зв`язку з неможливістю з`ясувати причини відсутності батьківського піклування (винної поведінки).

Матеріали справи не містять доказів, які вказують на наявність виняткового випадку для позбавлення батьківських прав, яке є крайнім заходом вирішення сімейних питань, а також достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Разом з цим, суд звернув увагу відповідача на недопустимість ігнорування своїх батьківських обов`язків та вчинення будь-яких дій, незалежно від їх характеру, які не відповідатимуть інтересам дитини і можуть завдати шкоди як фізичному так і психологічному здоров`ю.

Тому суд вважав необхідним судовим рішенням попередити відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і покласти на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права,просила рішення суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Так вказує, що судом першої інстанції неправильно визначено третю особу у справі, оскільки залучено орган опіки та піклування Великосеверинської сільської територіальної громади Кіровоградської області, який не має територіального відношення до дитини.

Позивачка разом з малолітню донькою ОСОБА_3 фактично проживають у м. Вінниця протягом 7 років. Таким чином, належним органом опіки та піклування у даній справі є орган опіки та піклування Вінницької міської ради.

Зауважує, що справу розглянуто без обов`язкового висновку належного органу опіки. Через неправильне визначення третьої особи, суд першої інстанції не отримав висновку компетентного органу опіки, не було проведено обстеження умов проживання дитини, не досліджено фактичні обставини життя дитини.

Також судом першої інстанції не було належним чином враховано, що відповідач тривалий час (більше 7 років) не спілкується з дитиною, не бере участь у її вихованні, не цікавиться її життям, має заборгованість по сплаті аліментів, фактично самоусунувся від виконання батьківських обов`язків.

Вважає, що судом першої інстанції не було дотримано принципу найкращих інтересів дитини, передбаченого ст.3 Конвенції ООН про права дитини, ст. 7 СК України.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористались.

Про дату, час та місце розгляд справи інші учасники справи повідомлені належним чином, проте у судове засідання апеляційної інстанції не з`явилися.

Представник органу опіки та піклування Вінницької міської ради просила розглядати справи за їх відсутності.

Справу розглянуто за відсутності відповідача, третіх осіб та представника органу опіки та піклування Вінницької міської ради, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України.

Позивачка у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала, просила про її задоволення.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, позивачку, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 березня 2016 року, який розірвано заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області( а.с.12-13).

У шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_7 .

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина 3 статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Аналіз матеріалів цієї справи та єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що заочним рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області (справа 389/1394/18) від 01 серпня 2018 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 стягнуто аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/6 частки усіх видів заробітку( доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи з 28 січня 29 травня 2018 року та до її повноліття. На підставі виконавчого листа, виданого 23 травня 2019 року Знам`янським міськрайонним судом Кіровоградської області, відкрито виконавцем провадження з примусового виконання вищевказаного рішення суду.

Відповідно до довідок Знам`янського відділу ДВС у Кропивницькому районі Кіровоградської області від 23 лютого 2024 року та 12 лютого2026 року, за період з 29 травня 2018 року по 09 лютого 2026 року позивачка не отримує аліменти. Розмір заборгованості не зазначено (а.с.17,114).

Згідно довідки Комунального закладу «Дошкільний навчальний заклад №45 «Вінницької міської ради» від 22 лютого 2024 року №05-23-22, батько ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_2 протягом відвідування дитиною закладу не брав участі у вихованні дитини (а.с.15).

Із довідки комунального закладу «Вінницький ліцей № 26» від 20 лютого 2024 року № 02-35/58, вбачається, що батько ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_2 протягом періоду навчання не брав участі у вихованні дитини, не спілкувався з вчителями, не відвідував батьківських зборів, відкриті уроки, шкільні свята, не цікавився успіхами дитини. Вихованням дитини займається мати та її чоловік ОСОБА_4 , який регулярно відвідує шкільні збори, бере участь у загальношкільних та позакласних заходах (а.с.16).

Відповідно до довідки Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради № 241594 від 10 грудня 2024 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має статус дитини багатодітної сім`ї (а.с.18).

Згідно Витягу з Реєстру територіальної громади, з 16 жовтня 2018 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.20).

21 вересня 2021 року позивачка уклала шлюб із ОСОБА_4 та змінила прізвище на ОСОБА_5 (а.с.10).

Згідно Витягу з Реєстру територіальної громади – Знам`янської територіальної громади, з 26 травня 2003 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 16 жовтня 2018 року ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10,77).

Відповідно до довідки виконавчого комітету Великосеверинівської сільської територіальної громади Кіровоградської області від 13 лютого 2026 року № 79101-22, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зареєстровані та не проживають в с. Петрове Кропивницького району Кіровоградської області (а.с.120).

Згідно довідки Петрівського старостинського округу Знам`янської міської територіальної громади від 12 лютого 2026 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 не проживає на території вказаного старостинського округу з 2019 року по теперішній час. Інформація про місце проживання (перебування) відсутня( а.с 115).

У висновку, затвердженому рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 21 липня 2026 року № 01/00/011/4225, орган опіки та піклування рекомендував позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з тим, що він ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не підтримує зв`язок з донькою, не приймає участі у її вихованні та матеріальному забезпечені, така поведінка має систематичний та свідомий характер і свідчить про фактичне самоусунення батька від виконання батьківських функцій.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини.

На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства).

У статті 7 СК України визначена необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

За частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об`єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.

У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

Згідно з частиною 4 статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Верховний Суд з огляду на положення статті 166 СК України неодноразово наголошував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 608/858/22 (провадження № 61-1450св24), від 25 вересня 2024 року у справі № 206/1513/23 (провадження № 61-10109св24), від 02 жовтня 2024 року у справі № 2-5679/11 (провадження № 61-9746св24).

У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів, і залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06).

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків на краще неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків (постанова Верховного Суду від 24 жовтня 2024 року у справі № 199/3287/23, провадження № 61-8177св24).

Відповідно до частин першої-третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.

Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 18 лютого 2021 року у справі № 645/920/19, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22).

Суд першої інстанцій надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і не встановили підстав для застосування до відповідача такого крайнього, виключного і надзвичайного способу впливу, як позбавлення його батьківських прав стосовно його доньки ОСОБА_3 , 2017 року народження.

Слід взяли до уваги висновки Верховного Суду, сформовані у постановах від 27 лютого 2020 року у справі №161/8507/18 (провадження №61-3670св19), від 17 червня 2021 року у справі № 466/9380/14 (провадження № 61-2175св20), від 02 червня 2022 року у справі № 754/15490/18 (провадження № 61-7195св20) про те, що не є свідченням свідомого ухилення від виконання батьківських обов`язків стягнення з відповідача за рішенням суду аліментів, оскільки це є одним із способів захисту прав дитини на належне матеріальне забезпечення та свідчить про спонукання батька до надання дитині належного утримання. Наявність заборгованості зі сплати аліментів на час звернення з позовом до суду першої інстанції не є підставою для позбавлення батьківських прав.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо наявності підстав для позбавлення батьківських прав у зв`язку із наявною заборгованістю зі сплати аліментів, оскільки неоплата відповідачем аліментів на утримання дитини та наявність заборгованості з їх сплати сама по собі, без встановлення причин такої неоплати, умисної та винної поведінки відповідача, спрямованої на ухилення від виконання обов`язку щодо утримання дитини, не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.

Позивачкою на підтвердження наявності заборгованості відповідача по аліментам надано письмовий доказ «продовження довідки про неоплату аліментів», де вказано, що заборгованість боржника станом на 01 квітня 2024 року становить 270 086 грн 35 коп. Тоді як із висновку органу опіки піклування вбачається, що розмір заборгованості станом на 01 червня 2026 року - 193 733 грн 19 коп.

Під час розгляду справи ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції не встановлено,що сімейні зв`язки між біологічним батьком (відповідачем) і дитиною були втрачені, дитини вважає своїм батьком іншого чоловіка, який присутній у житті мами дитини, позивачка не надала жодного психологічного висновку про відсутність прихильності доньки до батька.

Позивачка не надала будь-яких доказів необхідності розірвання сімейних зв`язків батька з дитиною, які дозволили б виснувати про недотримання судом критерію пропорційності під час ухвалення рішень про відмову у позбавленні ОСОБА_2 батьківських прав.

У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №522/10703/18 (провадження №61-4014св20) зазначено, що під час вирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49). Наявності таких обставин у цій справі не доведено.

Відповідно до статті 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 358/689/22 (провадження №61-13923св23)).

Не може бути підставою для позбавлення батьківських прав і перебування відповідача у розшуку як не платника аліментів, за відсутності інформації щодо результатів такого розшуку.

За такого надані стороною позивача докази, не містять доказової інформації щодо ухилення ОСОБА_2 від участі у вихованні дитини.

З урахуванням наведених обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій, що наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності не свідчать про необхідність застосування до відповідача такого виключного заходу саме в інтересах дитини.

Необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків, надання родичами допомоги у цьому) позбавлення батьківських прав, що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.

Відповідно до частини 4 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Згідно з частиною 6 статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Згідно висновку, викладеному Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суд у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), "тлумачення змісту зазначених приписів Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок.

Наведені вище положення статті 19 СК та Порядку знайшли своє відображення у процесуальному законодавстві, з якого слідує, що такі органи займають самостійне процесуальне становище, беручи участь у судовій справі.

Так, згідно із частиною шостою статті 56 ЦПК України органи державної влади та місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов`язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Висновок владних органів містить дві складові: 1) відомості про факти, на основі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного розгляду та вирішення справи; 2) рекомендацію конкретного органу про те, як необхідно з точки зору державного інтересу (захист прав та інтересів дітей) вирішити справу, тобто висновок про факти та право.

Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів). Як й інші докази, вони не мають для суду наперед встановленої сили.

У випадку неможливості надати висновок, який ґрунтується на обстеженні умов, орган опіки і піклування з метою захисту інтересів дитини має використати всі можливі варіанти одержання інформації і оцінки обставин, що склалися, і за можливістю надати висновок з посиланням на бесіди із родичами, знайомими, або з посиланням на інші документи та із вказівкою на те, що обстежити безпосередньо умови проживання неможливо.

Однак винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України.

Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Адже висновок органів державної влади та місцевого самоврядування формується із урахуванням досвіду у певній сфері, в межах компетенції відповідного органу та на основі його повноважень.

Однак не вчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень.

Тому у випадку ненадання висновку органом опіки та піклування, залученим до участі у справі, суд може надати додатковий строк відповідному органу, відклавши розгляд справи. Однак відмовити у винесенні рішення у справі чи зупинити провадження у справі через відсутність такого висновку суд не може."

За матеріалами справи, ухвалою суду першої інстанції від 04 лютого 2026 року за власною ініціативою залучено орган опіки та піклування Великосевериніської сільської територіальної громади Кіровоградської області. Зобов`язано орган опіки та піклування Великосевериніської сільської територіальної громади Кіровоградської області та Олександрійської міської ради (залучена позивачем при зверненні до суду з позовом) надати належно оформлений висновок щодо розв`язання цього спору ( а.с.93).

У зв`язку з тим, що вказана ухвала не могла бути виконана органами опіки та піклування Олександрійської міської ради, позаяк позивачка та відповідач не проживають на території Олександрійської територіальної громади, її було перенаправлено до служби у справах дітей Петрівської селищної ради ( а.с.102)

Із листа служби у справах дітей Великосеверинівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області від 03 березня 2026 року вбачається, що дитина на території вказаної громади не проживає, за такого відсутні підстави для проведення обстеження умов проживання, складання акту та надання відповідного висновку по суті спору ( а.с.115).

Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що органи опіки та піклування залучені позивачем та судом, не надали суду висновок щодо вирішення справи.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню та оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21).

Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року, прийнятій у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22), в якому виснував, що передбачена частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами.

Більш того, відсутність висновку органу опіки та піклування не змінює підходи щодо доказування, оскільки доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення її батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 2-5679/11, провадження № 61-9746св24).

За такого суд першої інстанції обґрунтовано розглянув спір за відсутності висновку органу опіки та піклування, за наявними у справі доказами.

У висновку, затвердженому рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 21 липня 2026 року № 01/00/011/4225, орган опіки та піклування рекомендував позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з тим, що він ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не підтримує зв`язок з донькою, не приймає участі у її вихованні та матеріальному забезпечені, така поведінка має систематичний та свідомий характер і свідчить про фактичне самоусунення батька від виконання батьківських функцій.

Колегія суддів вважає, що висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав є недостатньо обґрунтованим.

У зазначеному висновку відсутні належні обґрунтування доцільності розірвання кровного зв`язку між батьком та дочкою, оцінки сімейної ситуації, у якій проживає дитини, наявності в оточенні малолітньої людей (окрім матері), які займаються її вихованням та розвитком, обставин неможливості (недоцільності) відновлення відносин батька з донькою, а також того, які заходи вживалися органом опіки та піклування щодо покращення їх взаємодії, а також відомостей про те, що позбавлення батька батьківських прав буде мати позитивні наслідки для благополуччя дитини.

Висновок органу опіки і піклування не містить психологічних характеристик батька та дитини, відомостей про стосунки між ними, негативний вплив з боку батька на малолітню ОСОБА_3 .

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23, судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Водночас колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності за обставин цієї справи попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити своє ставлення до виховання доньки ОСОБА_3 , 2017 року народження, з покладенням на орган опіки та піклування обов`язку з контролю за виконанням нею батьківських обов`язків.

Колегія суддів зауважує, що коли є рішення суду (що набрало законної сили) за первинним зверненням одного з батьків про відмову у позбавленні батьківських прав другого з батьків з тих міркувань, що це є крайнім заходом впливу на нього, тоді в разі повторного звернення з таким позовом під час його розгляду інакшим є розподіл тягаря доказування між сторонами. Тож саме другий з батьків дитини під час розгляду повторно поданого до нього позову про позбавлення батьківських прав має доводити зміну свого ставлення до участі у вихованні неповнолітньої дитини, заперечити і спростувати відповідними доказами факт нехтування своїми батьківськими обов`язками (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, виходить з того, що у справі, яка розглядається, судом першої інстанції надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду, зводяться в загальному до переоцінки доказів.

У позову позивачка посилається на необхідність дотримання й захисту прав та інтересів дитини шляхом позбавлення відповідача в майбутньому права на стягнення із доньки будь-яких коштів та витрат на його утримання. Водночас такі доводи не ґрунтуються на жодних обґрунтованих підставах та є лише припущеннями на майбутнє, що не відповідає положенням частини шостої статті 81 ЦПК України.

Колегія суддів зазначає, що застосований судом першої інстанції додатковий захід впливу на батька дитини шляхом його попередження про необхідність зміни ставлення до виховання доньки спрямований на покращення їх взаємодії саме в цілях забезпечення дотримання права дитини на отримання батьківської турботи та піклування. Залишення поза увагою відповідачем зазначеного попередження може свідчити про ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини.

З огляду на викладене колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом наданих позивачем доказів та не встановлення фактичних обставин справи, оскільки узагальнені доводи апелянта в апеляційній скарзі про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав є недоведеними.

Звертаючись до суду з цим позовом позивачка посилалася на те, що вона зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 та сама визначила як третю особу службу у справах дітей Олександрійської міської ради. Ні у позові, ні у заявах про розгляд справи без її участі, ні в заяві про уточнення(виправлення) місця проживання, жодного разу не зазначила, що вона та дитина постійно проживає у м.Вінниці ( а.с.75,90). А відтак посилання апелянта на порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо невірного визначення третьої особи у справі не заслуговують на увагу.

Оскільки суд першої інстанції повно та всебічно, на підставі зібраних у справі доказів встановив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дотримавшись вимог процесуального закону, та ухвалив законне і обґрунтоване рішення, в силу статті 375 ЦПК України відсутні підставі у для його скасування.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В цій справі з огляду на результати апеляційного перегляду відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 березня 2026 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текс постанови складено 14 серпня 2026 року.