Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №509/905/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/5241/26

Справа № 509/905/22

Головуючий у першій інстанції Кочко В.К.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого – Громіка Р.Д.,

суддів – Драгомерецького М.М., Комлевої О.С.,

за участю секретаря – Скрипченко Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 січня 2026 року у цивільній справі за позовом заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА.

Короткий зміст позовних вимог.

22 лютого 2022 року прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області в якому просить:

1) витребувати у ОСОБА_2 на користь Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області земельну ділянку загальною площею 0,05га, кадастровий номер 5123755800:02:005:2874;

2) скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чужовської Н.Ю. від 15.03.2021 року № 57082286;

3) скасувати проведену нотаріусом Чужовською Н.Ю. державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 0.05 га, кадастровий номер 5123755800:02:005:2874, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302632851237 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на дану земельну ділянку;

4) витребувати у ОСОБА_5 на користь Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області земельну ділянку загальною площею 0,05га, кадастровий номер 5123755800:02:005:2885;

5) скасувати рішення державного реєстратора Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області Бадьорної К.Ю. від 02.03.2021 року № 56876712;

6) скасувати проведену державним реєстратором державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку загальною площею 0.05 га, кадастровий номер 5123755800:02:005:2885, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302650951237 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_5 на дану земельну ділянку;

7) стягнути з відповідачів на користь Одеської обласної прокуратури сплачений судовий збір за подачу позовної заяви.

Позовна заява вмотивована тим, що 27.07.2020 державним реєстратором виконавчого комітету Южненської міської ради Одеської області Голубенко А.В. прийнято рішення 3311687 про реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 5123755800:02:005:2898, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2131995151237).

Вивченням електронних копій документів, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно встановлено, що вказане рішення державного реєстратора прийнято на підставі рішення 10 сесії селищної ради 23 скликання Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 21 жовтня 1999 року № 7 «Про безкоштовну передачу у приватну власність ОСОБА_4 раніше наданої в постійне користування земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд».

Надалі, приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Гурською В.С. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 963 від 10.08.2020, який в свою чергу здійснив відчудження спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07.09.2020 № 1043, рішення про реєстрацію Держаного реєстратора приватного нотаріуса Одеського районного нотаріального округу Гурської В.С. № 53930762 від 07.09.2020).

На підставі заяви ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки від 11.09.2020 № 450 та технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 17.09.2020 виготовленої ТОВ «Імперіал-777», за рахунок земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 5123755800:02:005:2898 утворено дві нові земельні ділянки, як об`єкти цивільних прав з кадастровим номером 5123755800:02:005:2874 площею 0,05 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302632851237) та з кадастровим номером 5123755800:02:005:2885 площею 0,05 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302650951237).

У свою чергу, земельна ділянка з кадастровим номером 5123755800:02:005:2874 перебуває у приватній власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15.03.2021 (рішення державного реєстратора від 15.03.2021 №57082286).

Земельна ділянка з кадастровим номером 5123755800:02:005:2885 перебуває у приватній власності ОСОБА_1 (рішення державного реєстратора від 02.03.2021 №56876712).

Разом з тим, згідно з висновком експерта від 20.05.2021 № КСЕ-19/116-21/7110 за результатами комплексної судової почеркознавчої експертизи та судової технічної експертизи документів, проведеної в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42020160000000835 від 13.10.2020 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3, 4 ст. 358, ч. 4 ст. 190 КК України, підпис в графі «Таїровський селищний голова ______ Д.П. Венгер» у вищезазначеному рішенні Таїровської селищної ради від 21.10.1999 № 7 виконано не ОСОБА_6 , а іншою особою із наслідуванням справжнього підпису Венгера Д.П. Відбитки гербової печатки Таїровської селищної ради у цьому рішенні селищної ради були нанесені не за допомогою кліше гербової печатки Таїровської селищної ради, вільні зразки відбитків яких було надано для порівняльного дослідження.

Таким чином установлено, що фактично вказані земельні ділянки, які розташовані в межах селища Таїрово Овідіопольського району Одеської області, та є складовими частинами земельної ділянки з кадастровим номером 5123755800:02:005:2898, що вибула з комунальної власності на підставі підробленого рішення органу місцевого самоврядування і, тобто без волевиявлення територіальної громади смт Таїрове, без відповідного рішення Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області усупереч п. 34 ч.1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, у зв`язку з чим підлягають витребуванню у останіх власників, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Таїровської територіальної громади, із володіння якої незаконно вибули.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 січня 2026 року у задоволенні позовних вимог заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації - відмовлено.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі заступник керівника Одеської обласної прокуратури просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись при цьому на порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що судом першої інстанції помилково зроблено висновок про добросовісність набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,05 га.

Судом першої інстанції не надано належної оцінки тому факту, що первісна реєстрація права власності на земельну ділянку площею 0,1 га проведена за ОСОБА_4 24.07.2020 на підставі рішення 10 сесії селищної ради 23 Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області №7 від 21.10.1999 «Про безкоштовну передачу у приватну власність ОСОБА_4 раніше наданої в постійне користування земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Тобто через 21 рік з часу винесення вказаного рішення селищною радою.

У подальшому, 10.08.2020, тобто менш ніж через місяць після первісної реєстрації права власності, ОСОБА_4 відчужив вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу.

У свою чергу, 07.09.2020, тобто майже через місяць після набуття права власності на спірну земельну ділянку площею 0,1 га, ОСОБА_3 відчужив за договором купівлі-продажу зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Окрім цього, 26.02.2021 за заявою ОСОБА_1 від 11.09.2020 та на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, виготовленої 17.09.2020 ТОВ «Імперіал-777» здійснено поділ земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 5123755800:02:005:2898 на дві окремі земельні ділянки з кадастровими номерами 5123755800:02:005:2874 та 5123755800:02:005:2885 площею 0,05 га кожна.

Надалі, 15.03.2021 ОСОБА_1 продав земельну ділянку площею 0,05 га з кадастровим номером 5123755800:02:005:2874 ОСОБА_2 .

З наведеного вбачається, що перший продаж спірної земельної ділянки відбувся через 17 днів після незаконної реєстрації первинного права власності за ОСОБА_4 .

В свою чергу ОСОБА_3 придбавши земельну ділянку площею 0,1 га у ОСОБА_4 майже через місяць зійснив її відчуження на користь ОСОБА_1 .

При цьому, за заявою ОСОБА_1 26.02.2021 зареєстровано поділ вказаної земельної ділянки на дві окремих ділянки площею 0,05 га кожна.

Неодноразовий перепродаж протягом незначного проміжку часу спірної земельної ділянки та її подальший поділ свідчить про намагання ускладнити її повернення до комунальної власності Таїровської селищної ради.

Більш того, ОСОБА_2 повинна була проявити розумну обачність з урахуванням того факту, що первинна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку відбулась лише 24.07.2020 на підставі рішення органу місцевого самоврядування від 21.10.1999, тобто майже через 21 рік, що ставить під обґрунтований сумнів прийняття органом місцевого самоврядування зазначеного рішення.

ОСОБА_2 , набуваючи право власності на спірну земельну повинна була проявити розумну обачність та переконатись у законності набуття права власності (в тому числі наявності первинного рішення сесії Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області щодо відведення спірної земельної ділянки у приватну власність) та формування як об`єкту цивільних прав спірної земельної ділянки, чого ними не зроблено, що ставить під обґрунтований сумнів їх добросовісність.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог позовної заяви, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивування.

Фактичні обставини справи.

На підставі матеріалів справи встановлено, що згідно з рішенням 10 сесії селищної ради 23 скликання Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 21 жовтня 1999 року №7 «Про безкоштовну передачу у приватну власність ОСОБА_4 раніше наданої в постійне користування земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд».

Надалі, приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Гурською В.С. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 963 від 10.08.2020. який в свою чергу здійснив відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07.09.2020 № 1043, рішення про реєстрацію Держаного реєстратора приватного нотаріуса Одеського районного нотаріального округу Гурської В.С. № 53930762 від 07.09.2020).

У подальшому, ОСОБА_1 здійснив поділ спірної земельної ділянки на підставі заяви про поділ земельної ділянки від 11.09.2020 № 450 у наслідок чого здійснено закриття об`єкту нерухомого майна - земельної ділянки з кадастровим номером 5123755800:02:005:2898, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2131995151237, рішення державного реєстратора від 02.03.2021 № 56876840).

Вивченням електронних копій документів, що містяться в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державному реєстру іпотек, Єдиному державному реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що стали підставою для прийняття вказаного рішення встановлено, що на підставі заяви ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки від 11.09.2020 № 450 та технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 17.09.2020 виготовленої ТОВ «Імперіал-777», за рахунок земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 5123755800:02:005:2898 утворено дві нові земельні ділянки, як об`єкти цивільних прав з кадастровим номером 5123755800:02:005:2874 площею 0,05 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302632851237) та з кадастровим номером 5123755800:02:005:2885 площею 0,05 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302650951237).

У свою чергу, земельна ділянка з кадастровим номером 5123755800:02:005:2874 перебуває у приватній власності у ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15.03.2021 (рішення державного реєстратора від 15.03.2021 №57082286).

Земельна ділянка з кадастровим номером 5123755800:02:005:2885 перебуває у приватній власності ОСОБА_1 (рішення рішення державного реєстратора від 02.03.2021 № 56876712).

Висновком експерта від 20.05.2021 №КСЕ-19/116-21/7110 за результатами комплексної судової почеркознавчої експертизи та судової технічної експертизи документів, проведеної в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42020160000000835 від 13.10.2020 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч. 3, 4 ст. 358, ч. 4 ст. 190 КК України, підпис в графі «Таїровський селищний голова ______ Д.П. Венгер» у вищезазначеному рішенні Таїровської селищної ради від 21.10.1999 №7 виконано не ОСОБА_6 , а іншою особою із наслідуванням справжнього підпису Венгера Д.П. Відбитки гербової печатки Таїровської селищної ради у цьому рішенні селищної ради були нанесені не за допомогою кліше гербової печатки Таїровської селищної ради, вільні зразки відбитків яких було надано для порівняльного дослідження.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції послався на те, що у матеріалах справи вирок суду в кримінальному провадженні, або ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності – відсутні. Тому у позивача відсутні підстави звільнення від доказування.

Надана позивачем незасвідчена фотокопія висновку експерта від 20.05.2021 №КСЕ-19/116-21/7110 за результатами комплексної судової почеркознавчої експертизи та судової технічної експертизи документів, проведеної в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42020160000000835 від 13.10.2020 не може прийматися у якості доказу.

Також судом першої інстанції враховано позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі №911/1278/20.

Загалом суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак помилився з мотивами такої відмови з огляду на таке.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що є доказами у цивільній справі, а саме: будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статті 77, 78, 79 ЦПК України визначають вимоги щодо належності, допустимості та достовірності доказів.

Отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є допустимим і достовірним доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц (провадження № 61-32980св18) та від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (провадження № 61-10929св20).

Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Якщо експертиза, яка проведена у кримінальному провадженні, містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, то незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений така експертиза може бути допустимим доказом.

Висновок, підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, відповідає положенням статті 102 ЦПК України.

Верховний Суд неодноразово робив висновок про допустимість висновку експерта, який проведений в рамках кримінального провадження.

Зокрема, такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 761/12898/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17, від 15 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18.

У постанові від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17 (провадження № 14-98цс20), Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що «висновок судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року за № 574/тдд не можна вважати таким, що не відповідає критеріям належності та допустимості доказів, як про це стверджує банк у касаційній скарзі. Позивач подав до суду копію цього висновку, зроблену з копії того ж висновку, яку засвідчив слідчий. Для його використання як доказу подання до суду окремого дозволу слідчого, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні, не є потрібним. Такий висновок судово-почеркознавчої експертизи, який позивач відповідно до закону одержав у межах кримінального провадження, стосується предмета доказування у цій справі».

Таким чином, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 жовтня 2018 року у справі № 761/12898/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17, від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17, від 15 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18, від 11 травня 2022 року у справі №450/3032/19 щодо допустимості висновку експерта, виконаного в рамках кримінального провадження; не звернув увагу, що експертиза проведена у кримінальному провадженні містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні; висновок складений особою, яка є атестованим судовим експертом, що відповідає положенням статті 102 ЦПК України та містить відомості про те, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Враховуючи зазначене, апеляційний суд приймає висновок експерта від 20.05.2021 №КСЕ-19/116-21/7110 за результатами комплексної судової почеркознавчої експертизи та судової технічної експертизи документів як доказ у даній цивільній справі.

Щодо позовних вимог про скасування рішень державного реєстратора та нотаріуса.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду у справі №359/3373/16-ц у постанові від 23 листопада 2021 року вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі №911/36817, від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19).

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що у зв`язку із неефективним способом захисту не підлягають задоволенню позовні вимоги заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області про:

1) скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чужовської Н.Ю. від 15.03.2021 року № 57082286;

2) скасування проведену нотаріусом Чужовською Н.Ю. державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 0.05 га, кадастровий номер 5123755800:02:005:2874, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302632851237 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на дану земельну ділянку;

3) скасування рішення державного реєстратора Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області Бадьорної К.Ю. від 02.03.2021 року № 56876712;

4) скасування проведену державним реєстратором державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку загальною площею 0.05 га, кадастровий номер 5123755800:02:005:2885, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302650951237 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_5 на дану земельну ділянку.

Щодо позовних вимог про витребування земельних ділянок.

Стаття 41 Конституції України наголошує – кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності – є непорушним.

Статтями 316-320,321,328 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава - не втручається у здійснення власником права власності. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахування принципів ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Держави-учасниці Конвенції зобов`язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (ст. 41 Конституції України).

Згідно ч. 2 ст. 90 Земельного кодексу України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 126 ЗК України (чинної на теперішній час) право власності на земельну ділянку оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Частиною 1 ст. 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Конституції України та ч. 1 ст. 1 ЗК України, ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу; від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Частиною 2 ст. 78 ЗК України, ст. 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Частиною 2 ст.152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.

Стаття 143 Конституції України наділяє територіальні громади правом безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляти майном, у тому числі, і земельними ділянками, що перебувають у комунальній власності.

Згідно з ст. 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до п. 1 ст. 10, п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ради представляють інтереси територіальної громади та відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють повноваження власника майна.

Згідно ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Частиною 1 статті 122 ЗК України, передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном.

Відповідно до п.п. 25,26 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», згідно положень ч. 1 ст. 388 ЦК України, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Звертаючись до суду з позовом, прокурор виходив з незаконності заволодіння земельною ділянкою комунальної власності відповідачем у справі ОСОБА_4 , який в подальшому відчужив її на користь ОСОБА_3 , який у свою чергу відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_1 , який її поділив і частину відчужив ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу.

Апеляційним судом встановлено, що передання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки відбулось на підставі рішення Таїровської селищної ради від 21.10.1999 №7, яке згідно з висновку експерта від 20.05.2021 № КСЕ-19/116-21/7110 встановлено, що підпис виконано не ОСОБА_6 , а іншою особою із наслідуванням справжнього підпису ОСОБА_6 Відбитки гербової печатки Таїровської селищної ради у цьому рішенні селищної ради були нанесені не за допомогою кліше гербової печатки Таїровської селищної ради, вільні зразки відбитків яких було надано для порівняльного дослідження.

Оскільки відведення спірної земельної ділянки безоплатно у власність ОСОБА_4 суперечить вимогам законодавства (здійснено на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке не підписано уповноваженою особою), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність порушеного права держави на спірну земельну ділянку.

Водночас апеляційний суд вказує, що відбувається непропорційне втручання у право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на мирне володіння майном з огляду на таке.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до частин першої, третьої статті 388 ЦК України, у реакції, яка діяла на час вирішення спору судами попередніх інстанцій, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України в поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи виснувати про наявність підстав для втручання в мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі №461/12525/15-ц).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» під час втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70, 71 зазначеного рішення ЄСПЛ наголошено, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Апеляційним судом встановлено, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок.

Колегія суддів зауважує, ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не знали та не могли знати про те, що орган влади, який передавав ділянку ОСОБА_4 , діяв всупереч вимогам закону, адже правові підстави для безоплатної передачі ділянки у власність ОСОБА_4 були наявні як на момент ухвалення рішення Таїровської селищної ради, так і протягом 21 року після цього. Відтак, ОСОБА_2 як добросовісний набувач земельної ділянки та власник житлового будинку, розташованого на ній, не має відповідати своїм майном за незаконні дії органу державної влади або місцевого самоврядування.

Також ОСОБА_1 як добросовісний набувач земельної ділянки також не може нести непропорційний тягар втручання держави у право свої приватної власності за незаконні дії органу державної влади або місцевого самоврядування.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)).

Згідно зі статтями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа – добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 травня 2026 року у справі №509/3753/19, від 08 травня 2026 у справі №509/3754/19.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» – це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Потрібний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Крім того, апеляційний суд зазначає, що відчуження спірної земельної ділянки 5123755800:02:005:2898 ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , яка в подальшому була розділена на дві окремі земельні ділянки, відбувалось до відкриття кримінального провадження у справі.

На момент відчуження земельної ділянки 5123755800:02:005:2874 площею 0,05 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2302632851237), власником якої наразі є ОСОБА_2 , факту накладення обтяжень на вказане нерухоме майно суд апеляційної інстанції не встановив.

Також суд апеляційної інстанції враховує момент/час вибуття земельної ділянки 5123755800:02:005:2898 із комунальної власності, а саме 1999 рік. Водночас кримінальне провадження за цим фактом розпочато у 2020 році, що дає підстави дійти висновку, що 21 рік ОСОБА_4 володів земельною ділянкою 5123755800:02:005:2898, утримував її та мав право розпоряджатись своїм правом власності на власний розсуд.

Апеляційний суд відхиляє доводи сторони позивача про те, що ОСОБА_2 мала б проявити розумну обачність під час придбання спірної земельної ділянки, оскільки факт не підписання уповноваженою особою рішення Таїровської селищної ради №7 21.10.1999 був встановлений в межах кримінального провадження і для цього були необхідні спеціальні знання, якими ОСОБА_2 не володіла.

Враховуючи зазначене, колегія суддів, врахувавши факт того, що відповідачі у добросовісному порядку отримали спірну земельну ділянку, яка тривалий час утримується у належному стані відповідачами, вкладаються кошти для такого утримання (фактичне утримання, сплата податку), а ОСОБА_2 побудувала на земельній ділянці будинок, у зв`язку з чим втручання держави у право власності та право мирного володіння майном ОСОБА_9 та ОСОБА_2 не носить легітимної мети такого втручання та не створює рівнозначний баланс між інтересами держави та приватними інтересам, доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, однак судове рішення необхідно змінити в частині мотивування.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області задовольнити частково.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 січня 2026 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її ухвалення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 14 серпня 2026 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

О.С. Комлева