Постанова від 13 серпня 2026 р. у справі №487/2560/20 — Миколаївський апеляційний суд

14.08.26

22-ц/812/1871/26

Справа №487/2560/20

Провадження № 22-ц/812/1871/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

11 серпня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,

за участі боржника - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції

апеляційну скаргу

ОСОБА_1

на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року, постановлену у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Сухаревич З.М., дата складання повного тексту ухвали не зазначена, у справі за скаргою ОСОБА_1 на постанову Заводського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про закінчення виконавчого провадження

В С Т А Н О В И В:

16 липня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з скаргою на постанову Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про закінчення виконавчого провадження.

В обгрунтування скарги ОСОБА_1 зазначив, що постанову про закінчення виконавчого провадження Заводським відділом державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального Управління Міністерства юстиції подано у спосіб не передбачений законом України. Також у вказаній постанові не зазначена адреса стягувача.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив постанову про закінчення виконавчого провадження повернути до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального Управління Міністерства юстиції України.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року скаргу ОСОБА_1 повернуто без розгляду на підставі частини 5 статті 448 ЦПК України.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року скасувати.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що йому невідомо прізвище ім`я та по батькові державного виконавця; йому державним виконавцем не було надіслано копію постанов про відкриття та закінчення виконавчого провадження; постанова про закінчення виконавчого провадження не містить ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження; відсутність номера справи в якій видано виконавчий документ, реквізити виконавчого документа не вплинуло на авторозподіл справи №487/2560/20; про існування постанови про закінчення виконавчого провадження від 28 квітня 2026 року він дізнався з системи «Електронний суд»

Правом на подачу відзиву учасники справи не скористалися.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Зазначені заявником у скарзі учасники справи про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у судове засідання до суду апеляційної інстанції не з`явилися, що з огляду на положення частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності.

ОСОБА_1 , який з`явився у судове засідання, заявив колегії суддів в усній формі відвід, покинув зал судового засідання.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржувана ухвала суду першої інстанції в повній мірі відповідає.

Повертаючи без розгляду скаргу боржника ОСОБА_1 , суд першої інстанції в ухвалі зазначав, що скарга не відповідає вимогам частини 3 статті 448 ЦПК України, тому наявні правові підстави для її повернення без розгляду заявникові.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю треба розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

Розділ VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень» передбачає можливість звернення сторін виконавчого провадження до суду, який видав виконавчий документ зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення.

Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Частиною 2 статті 448 ЦПК України передбачено, що скарга подається в письмовій формі і підписується стороною виконавчого провадження, її представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

У частині 3 статті 448 ЦПК України наведенні вимоги до форми та змісту скарги, згідно яких скарга повинна містити:

1) найменування суду першої інстанції, до якого подається скарга;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності) (для фізичних осіб) особи, яка подає скаргу, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв`язку та електронної пошти (за наявності), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету;

3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності) (для фізичних осіб) інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету;

4) ім`я (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються;

5) ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження;

6) номер справи, в якій видано виконавчий документ, реквізити виконавчого документа;

7) дату, коли особа, яка подає скаргу, дізналася про порушення її прав внаслідок ухвалення оскаржуваних рішень, вчинення дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця;

8) зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону;

9) викладення обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги;

10) перелік документів та інших матеріалів, що додаються до скарги.

Згідно з частиною 5 статті 448 ЦПК України, суд, встановивши, що скаргу подано без додержання вимог частин третьої та/або четвертої цієї статті, повертає її скаржнику без розгляду протягом чотирьох днів після її надходження до суду.

Суд першої інстанції зазначав, що зі змісту поданої ОСОБА_1 скарги на постанову органу примусового виконання вбачається, що у скарзі не зазначено:

- місцезнаходження державного виконавця та третіх осіб (не зазначено індекс та номер будинку);

- ім`я (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності) державного виконавця, дія якого оскаржується;

- ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження;

- номер справи, в якій видано виконавчий документ, реквізити виконавчого документа;

- дату, коли заявник скарги дізнався про порушення його прав внаслідок вчинення дій державного виконавця;

- посилання на порушену норму закону;

- обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги;

- реквізити постанови, яку він просить повернути державній виконавчій службі (дата постанови, номер виконавчого провадження), її зміст.

Таким чином, подана ОСОБА_1 скарга на постанову органу примусового виконання не відповідає вимогам частини третьої статті 448 ЦПК України.

Отже, суд першої інстанції правильно застосував наведені норми процесуального закону та прийшов до обґрунтованого висновку про повернення ОСОБА_1 без розгляду скарги на рішення органу примусового виконання на підставі частини 5 статті 448 ЦПК України, встановивши, що скарга не відповідає вимогам частини 3 вказаної статті.

Посилання апелянта у доводах апеляційної скарги на те, що він не отримував постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, яка містить відомості про ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження, а постанова про закінчення виконавчого провадження не містить такого ідентифікатора, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначена обставина не звільняє скаржника від обов`язку виконати вимоги частини 3 статті 448 ЦПК України та зазначити у скарзі всю інформацію, передбачену процесуальним законом, як і вказати ім`я, прізвище та по батькові державного виконавця органу ДВС рішення якого ним оскаржується, номер справи в якій видано виконавчий документ, реквізити виконавчого документа.

Доказів щодо неможливості зазначити вищевказану інформацію у скарзі, поданій до суду першої інстанції, апелянт не навів та не обґрунтував таку неможливість.

Відповідно до пункту 7 частини 3 статті 448 ЦПК України скарга повинна містити дату, коли особа, яка подає скаргу, дізналася про порушення її прав внаслідок ухвалення оскаржуваних рішень, вчинення дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Системний аналіз вказаних процесуальних норм разом із положеннями пунктом «а» частини 1 статті 449 ЦПК України, статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що перебіг десятиденного строку для оскарження рішення, дій чи бездіяльності виконавця починається з наступного дня після настання події, з якою пов`язано його початок, тобто після фактичної або можливої обізнаності особи про порушення її прав і свобод.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року в справі № 143/950/19 (провадження № 61-21057св19), від 28 грудня 2020 року в справі № 501/3532/18 (провадження № 61-14723св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 2-1441/10 (провадження № 61-17257св20).

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно враховано, що подана боржником ОСОБА_1 скарга не містила відомостей про дату, коли скаржник дізнався про порушення своїх прав, що прямо передбачено пунктом 7 частини 3 статті 448 ЦПК України, а саме по собі посилання про обізнаність про прийняття державним виконавцем оскаржуваної постанови через систему « Електронний суд» не звільняє ОСОБА_1 від обов`язку вказати таку інформацію у скарзі.

Установлені судом першої інстанції, при зверненні ОСОБА_1 до суду із скаргою на рішення органу примусового виконання процесуальні порушення не можуть бути виправдані тим, що «якби не Елекстронний суд, то він взагалі не знав про існування постанови про закінчення виконавчого провадження від 28 квітня 2026 року» з огляду на те, що примусове виконання рішення суду у цій справі тривало з 2021 року.

Статтею 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається

Також, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 04 жовтня 2001 року у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany) наголосив на тому, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

Оскільки подана ОСОБА_1 скарга не відповідає вимогам процесуального закону, колегія суддів погоджується з висновком першої інстанції.

Наведені апелянтом доводи апеляційної скарги правильність висновку не спростовують, оскільки до ознак, що характеризують правосуддя, відноситься, у тому числі, здійснення правосуддя тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма). При цьому під правосуддям необхідно розуміти не лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, але й обов`язкове дотримання процесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок і послідовність вчинення процесуальних дій, а й відображено вимоги справедливих (належних) судових процедур.

При цьому, по-перше, цивільна процесуальна форма, завжди обов`язково має нормативний і системний характер. По-друге, вона, по суті, передбачає «алгоритм» поведінки кожного суб`єкта при розгляді та вирішенні цивільної справи (у тому числі і суду).По-третє, становить гарантію дотримання законності, оскільки її недодержання призводить до різних негативних наслідків.

Наведене відповідає сталій позиції Верховного Суду, зокрема, сформованій у справі №227/3059/20 від 04 грудня 2024 року, яка за правилами частини 4 статті 263 ЦПК України є обов`язковою для застосування.

При цьому колегія суддів враховує що прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28 жовтня 1998 року та «Круз проти Польщі» від 19 червня 2001 року.

У вказаних рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

Тому у наведених обставинах повернення скарги ОСОБА_1 без розгляду є передбаченим законом процесуальним наслідком недодержання вимог процесуального законодавства, має легітимну мету забезпечення правової визначеності та належної процесуальної дисципліни, а тому не може розцінюватися як порушення права скаржника на доступ до суду в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burgandothers v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Повернення особі скарги на дії ( бездіяльність чи рішення) органу примусового виконання відповідно до частини 5 статті 448 ЦПК України не позбавляє особу права на звернення до суду повторно з скаргою з дотриманням приписів частин 3,4 статті 448 ЦПК України.

Щодо долучених до апеляційної скарги документів (позовна заява, рішення суддів, акти державного виконавця, листування з ГК «Миколаївгаз», копія виконавчого листа, постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, роздруківка нормативних актів), то такі докази колегія суддів не приймає до уваги, оскільки апелянт не заявляв клопотання про їх долучення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про повернення скарги без розгляду, тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а ухвалу суду - залишити без змін.

Керуючись статями 368, 369, 374, 375, 381,382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 14 серпня 2026 року.