Постанова від 10 грудня 2024 р. у справі №367/1260/22 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2024 року м. Київ

Справа № 367/1260/22

Провадження: № 22-ц/824/18022/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Нежури В. А., Соколової В. В.,

секретар Сакалош Б. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Дементьєва Тараса Михайловича в інтересах ОСОБА_1

на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 вересня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Свєтушкіної Д. А.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний виконавець виконавчого округу Київської області Валявський Олександр Анатолійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,

в с т а н о в и в:

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що виконавчий напис № 582 від 22 липня 2011 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Потоцькою І. М. на підставі договору позики від 28 квітня 2011 року, перебуває на примусовому виконанні у приватного виконавця Валявського О. А. у межах виконавчого провадження, відкритого 05 січня 2021 року.

Зазначала, що про існування договору позики від 28 квітня 2011 року, який був укладений між нею та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Потоцькою І. М., вона дізналася лише у 2015 році. У зв`язку з цим звернулася до Печерського районного суду міста Києва з позовом про визнання зазначеного договору недійсним, посилаючись на те, що такого договору не укладала, а підпис від її імені їй не належить. Однак, позовну заяву було залишено без розгляду у зв`язку з неналежною територіальною підсудністю із роз`ясненням необхідності звернення до відповідного суду міста Одеси. За її твердженням, через тривалу хворобу вона була позбавлена можливості повторно звернутися до суду.

Також, вказувала, що лише після відкриття приватним виконавцем Валявським О.А. виконавчого провадження та ознайомлення 16 лютого 2021 року з матеріалами виконавчого провадження і нотаріальної справи у Київському державному нотаріальному архіві вона отримала підтвердження того, що виконавчий напис було вчинено з істотним порушенням вимог законодавства. Саме з цього моменту, на її думку, вона дізналася про порушення своїх прав та про наявність підстав для звернення до суду з даним позовом.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що на момент вчинення виконавчого напису у нотаріуса були відсутні законні підстави вважати заборгованість безспірною, оскільки вона не отримувала жодної вимоги про усунення порушень чи повернення коштів за договором позики. У зв`язку з цим вважала, що виконавчий напис було вчинено з істотним порушенням вимог законодавства, внаслідок чого порушено її права, а тому він підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 10 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Дементьєв Т. М. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам позивача та поданим доказам, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Зокрема, суд не врахував, що під час вчинення спірного виконавчого напису нотаріусом не було підтверджено безспірності заборгованості, а також не дослідив інших обставин, які, на думку представника, свідчать про порушення вимог законодавства при його вчиненні. У зв`язку з цим представник позивача вважав, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, встановленим статтею 263 ЦПК України.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 15 листопада 2024 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, адвокат Дементьєв Т .М. в інтересах ОСОБА_1 подав клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з погіршенням стану здоров`я.

Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представника скаржника, колегія суддів ураховувала наступне.

Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18).

З матеріалів справи убачається, що 09.12.2024 року адвокат Дементьєв Т. М. направив на адресу суду клопотання про можливість приймати участь в судовому засіданні у режимі відео конференції.

Ухвалою від 10.12.2024 року клопотання адвоката Дементьєва Т. М. задоволено, забезпечено його участь в судовому засіданні, призначеному на 11.12.2024 року о 12:40 год в режимі відеоконференції.

Поряд з цим, безпосередньо в день перегляду апеляційної скарги, а саме 11.12.2024 року адвокат Дементьєв Т. М. направив клопотання про відкладення розгляду справи, яке, в свою чергу, не підтверджено жодними доказами, відтак не можуть розцінюватися колегією суддів поважними обставинами для відкладення розгляду справи.

Оскільки причини неявки представника позивача в судове засідання визнані судом апеляційної інстанції неповажними, при цьому не встановлено неможливості розгляду справи за відсутності учасників справи, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі та, зважаючи на межі та строки розгляду справи у суді апеляційної інстанції (статті 367, 371 ЦПК України), розгляд апеляційним судом справи за відсутності скаржника, належним чином повідомленого про час та місце розгляду справи, не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 28 квітня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 у позику грошові кошти у сумі 762 624 грн, що відповідало 63 552 євро за офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору, зі строком повернення до 28 червня 2011 року без нарахування процентів.

У зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань за договором 22 липня 2011 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Потоцька І. М. вчинила виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 582, яким запропонувала стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 762 624 грн.

В подальшому, ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про стягнення заборгованості за вказаним договором позики. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 08 квітня 2016 року позов було задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 суму основного боргу, три відсотки річних і загалом 1 293 180 грн. Однак, рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 лютого 2017 року зазначене рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову у зв`язку зі спливом строку позовної давності.

05 січня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Валявським О. А. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса № 582 від 22 липня 2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 762 624 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірний виконавчий напис був вчинений на нотаріально посвідченому договорі позики, строк виконання зобов`язань за яким настав, а сам договір у встановленому законом порядку недійсним не визнано. Суд дійшов висновку, що позивачкою не доведено порушення нотаріусом вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій при вчиненні виконавчого напису, не надано належних доказів відсутності безспірності заборгованості на момент його вчинення чи невідповідності поданих нотаріусу документів вимогам законодавства. У зв`язку з недоведеністю обставин, на які позивачка посилалась як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Перевіряючи вказані висновки суду, колегія суддів виходить з наступного.

За загальним правилом статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один зі способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вчинюючи виконавчі написи, нотаріус відповідно до закону встановлює та офіційно визнає факт наявності певної безспірної заборгованості та викладає такий свій висновок у відповідному нотаріальному акті - документі (виконавчому написі), що одночасно є підставою для примусового виконання (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).

Нотаріус у межах реалізації наданих йому юрисдикційних повноважень не вирішує спорів про право, але в результаті розгляду нотаріальної справи та вчинення нотаріальної дії правова невизначеність все ж припиняється. Отже, здійснюючи повноваження у сфері безспірної юрисдикції, нотаріус має встановлювати наявність або відсутність певного юридичного складу, щоб покласти його у підставу нотаріального акта в межах вчинюваної ним відповідної нотаріальної дії.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 цього Закону). Таким актом є, зокрема, зокрема, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5 у редакції, що діяла на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса (далі - Порядок № 20/5).

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на і підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі Перелік).

Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Порядок № 20/5.

Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною - стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 глави 16 розділу ІІ цього Порядку).

Згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів.

Підпунктом 1.2 пункту 1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення нотаріальних дій перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України.

Підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, зокрема якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.

Пунктом 1 Переліку передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього Переліку), подаються: оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

У пункті 1-1 Переліку зазначено, що для одержання виконавчого напису за іпотечними договорами, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання, подаються: оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

На момент звернення заінтересованих осіб до нотаріуса з метою ініціювання вчинення нотаріальної дії відсутність спору про право цивільне є обов`язковою умовою, а наявність спору у свою чергу унеможливлює вчинення нотаріальної дії і є перешкодою, яка утворює підстави для відкладення і зупинення нотаріального провадження (стаття 42 Закону України «Про нотаріат»).

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс18) з подібних правовідносин, відступу від яких не було.

Тобто, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції фактично обмежився встановленням того, що виконавчий напис вчинено на нотаріально посвідченому договорі позики, строк виконання зобов`язання за яким настав, а сам договір у судовому порядку недійсним не визнано. Водночас, колегія суддів відмічає, що суд не надав належної правової оцінки змісту документів, які були подані нотаріусу для підтвердження безспірності заборгованості, та не перевірив, чи свідчили такі документи про дійсну відсутність спору між сторонами на момент вчинення виконавчого напису.

За змістом статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» виконавчий напис може бути вчинений лише за умови, що подані стягувачем документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. При цьому формальна наявність передбачених Переліком документів сама собою не є безумовним підтвердженням відсутності спору щодо заборгованості.

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися перевіркою лише формального дотримання нотаріусом процедури та факту подання стягувачем певного переліку документів. Суд має перевірити доводи боржника в повному обсязі та встановити, чи існувала на момент вчинення виконавчого напису заборгованість узагалі, чи була вона саме такого розміру, який зазначено у виконавчому написі, а також чи були відсутні невирішені спори щодо існування зобов`язання або його обсягу. Такий правовий підхід викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17.

Із матеріалів нотаріальної справи вбачається, що в ній міститься лист приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Потоцької І. М., адресований ОСОБА_1 , у якому порушувалося питання про необхідність погашення заборгованості за договором позики у строк до 21 липня 2011 року.

Проте, матеріали нотаріальної справи не містять доказів фактичного направлення зазначеного листа позивачці, його вручення їй або відмови від одержання такого відправлення. Відсутні також й інші належні та допустимі докази, які б підтверджували, що до вчинення виконавчого напису ОСОБА_1 була повідомлена про заявлену до стягнення заборгованість, її розмір та необхідність виконання відповідного зобов`язання.

Колегія суддів вважає, що саме по собі складення листа без підтвердження його направлення та вручення адресату не доводить обізнаності боржника з вимогами стягувача та не може розцінюватися як достатнє підтвердження безспірності заборгованості.

При цьому, відповідачка під час розгляду справи не надала доказів, які б усували зазначені сумніви та підтверджували направлення ОСОБА_1 відповідної вимоги або її обізнаність зі змістом такого документа до вчинення спірного виконавчого напису.

Колегія суддів наголошуєна тому, що безспірність заборгованості означає відсутність будь-яких обґрунтованих заперечень боржника щодо існування зобов`язання, його розміру чи строку виконання. Водночас, у даній справі,позивачка заперечувала не лише розмір і безспірність заявленої до стягнення заборгованості, а й сам факт укладення нею договору позики, посилаючись на те, що підпис у договорі їй не належить.

Хоча сам договір позики на час розгляду цієї справи не визнаний недійсним, наведені позивачкою заперечення у сукупності зі змістом матеріалів нотаріальної справи підлягали належній оцінці при вирішенні питання про те, чи мала нотаріус достатні підстави вважати заборгованість безспірною.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції формально підійшов до перевірки дотримання умов вчинення виконавчого напису та не врахував відсутності в матеріалах нотаріальної справи належного документального підтвердження безспірності заборгованості.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що позивачкою не доведено порушення нотаріусом установленого законом порядку вчинення виконавчого напису, не відповідає обставинам справи. Доводи ОСОБА_1 про наявність підстав для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, є обґрунтованими, а її право, за захистом якого вона звернулася до суду, є порушеним.

Водночас, встановлення порушення права позивачки саме собою не є безумовною підставою для задоволення позову, оскільки під час розгляду справи представник відповідачки, адвокат Матвійчук В. В., заявив про застосування наслідків спливу позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Інститут позовної давності спрямований на забезпечення юридичної визначеності та стабільності цивільних правовідносин, дисциплінує їх учасників і спонукає особу своєчасно реалізовувати право на судовий захист.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не лише момент фактичної обізнаності особи з порушенням її права, а й момент, коли за обставинами справи вона об`єктивно могла довідатися про таке порушення.

Порівняльний аналіз понять «довідалася» та «могла довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, свідчить про встановлену законом презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. Тому посилання позивача лише на те, що він фактично не знав про порушення свого права, є недостатнім. Позивач повинен також довести, що за конкретних обставин справи він об`єктивно не мав можливості дізнатися про таке порушення раніше.

Водночас відповідач, який заявляє про застосування позовної давності, повинен довести обставини, які свідчать про те, що позивач отримав або міг отримати відповідну інформацію раніше.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зазначено, що позовна давність застосовується лише за наявності порушеного суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Якщо суд установив, що право позивача не порушене, у позові необхідно відмовити саме з підстав його необґрунтованості. Лише після встановлення порушення права суд може вирішувати питання про застосування наслідків спливу позовної давності.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини також наголошував, що строки позовної давності є спільною рисою правових систем держав - учасниць Конвенції та мають кілька важливих цілей: забезпечення юридичної визначеності й остаточності правовідносин, захист потенційних відповідачів від прострочених вимог, спростування яких із плином часу може бути істотно ускладнене, а також запобігання несправедливості, яка може виникнути в разі вирішення спорів щодо подій далекого минулого на підставі доказів, що із часом могли втратити достовірність і повноту.

Згідно зі статтею 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Звертаючись до суду ізвказанимпозовом, ОСОБА_1 стверджувала, що про порушення свого права дізналася лише 16 лютого 2021 року під час ознайомлення у приміщенні Київського державного нотаріального архіву з матеріалами нотаріальної справи щодо вчинення спірного виконавчого напису.

На думку позивачки, саме під час ознайомлення із зазначеними матеріалами вона отримала повну інформацію про документи, які були подані нотаріусу, та про допущені при вчиненні виконавчого напису порушення, у зв`язку з чим початок перебігу позовної давності слід обчислювати саме із цієї дати.

Однак, наведені доводи не узгоджуються з матеріалами справи.

Так, у провадженні Вишгородського районного суду Київської області перебувала цивільна справа № 363/4118/15-ц, пов`язана зі стягненням із ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 28 квітня 2011 року.

З матеріалів цієї справи вбачається, що в ній містилися копія договору позики з учиненим на ньому виконавчим написом нотаріуса, а також документи виконавчого провадження. Представник ОСОБА_1 , адвокат Дементьєв Т. М., 02 грудня 2015 року ознайомився з матеріалами зазначеної справи, що підтверджується його письмовою заявою про ознайомлення.

Ознайомлення представника, який діяв від імені та в інтересах позивачки в межах наданих йому повноважень, із матеріалами справи свідчить про те, що не пізніше 02 грудня 2015 року ОСОБА_1 мала реальну та об`єктивну можливість дізнатися як про існування виконавчого напису № 582 від 22 липня 2011 року, так і про його зміст та правові наслідки.

Крім того, рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 08 квітня 2016 року, ухваленим у спорі про стягнення заборгованості за договором позики, прямо встановлювалася обставина вчинення 22 липня 2011 року приватним нотаріусом Потоцькою І. М. виконавчого напису № 582.

Отже, обставини існування та змісту спірного виконавчого напису були відомі позивачці або, принаймні, могли бути їй відомі ще у 2015 році. Подальше ознайомлення у 2021 році з повним обсягом матеріалів нотаріальної справи не змінює моменту початку перебігу позовної давності, оскільки закон пов`язує його не з моментом, коли особа остаточно сформувала правову позицію, отримала всі можливі докази чи з`ясувала конкретні юридичні підстави позову, а з моментом, коли вона довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Для початку перебігу позовної давності особа не повинна володіти вичерпним обсягом доказів чи остаточно визначитися з правовою кваліфікацією спірних правовідносин. Достатнім є встановлення її обізнаності або об`єктивної можливості бути обізнаною з фактом порушення права та особою, яка його порушила.

ОСОБА_1 не навела належних і переконливих обставин, які б свідчили про те, що після ознайомлення її представника з матеріалами справи 02 грудня 2015 року вона об`єктивно не могла звернутися до суду з вимогою про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Посилання позивачки на тривалу хворобу також саме собою не змінює моменту початку перебігу позовної давності та не спростовує встановленого факту її обізнаності про існування виконавчого напису. Крім того, відповідні обставини не були підтверджені доказами, які б свідчили про безперервну та об`єктивну неможливість звернутися до суду протягом усього установленого законом строку.

За таких обставин, перебіг трирічної позовної давності за вимогою про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, розпочався не пізніше 02 грудня 2015 року. Із цим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 22 лютого 2022 року, тобто після спливу встановленої статтею 257 ЦК України загальної позовної давності.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що право позивачки було порушено внаслідок вчинення виконавчого напису за відсутності належного підтвердження безспірності заборгованості. Водночас, за судовим захистом цього права ОСОБА_1 звернулася після спливу позовної давності, про застосування наслідків якої належним чином заявила сторона відповідача.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України наведене є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, суд першої інстанції правильно вирішив справу по суті, відмовивши у задоволенні позову, однак помилився щодо правових підстав такої відмови. Позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачкою.

За таких обставин, мотивувальна частина рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення мотивів відмови у задоволенні позову в редакції цієї постанови, тоді як резолютивна частина рішення про відмову в позові по суті є правильною.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

З огляду на вищенаведене, рішення апеляційного суду підлягає зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

У зв`язку із тим, що наслідком апеляційного перегляду є зміна мотивів щодо відмови у задоволенні позову, судові витрати скаржниці по сплаті судового збору, понесені ним у зв`язку з апеляційним переглядом справи, слід залишити за нею.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Дементьєва Тараса Михайловича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 вересня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді В. А. Нежура

В. В. Соколова