Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №367/328/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№22-ц/824/11414/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2026року місто Київ

справа №367/328/25

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Таргоній Д.О., Голуб С.А.

за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 березня 2026року, ухвалене під головуванням судді Одарюка М.П., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Клименко Дмитро Борисович, ОСОБА_5 , Акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Легка Галина Іванівна про визнання недійсним договору дарування та поновлення права власності на квартиру,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2024 року позивач звернувся до Ірпінського міського суду Київської області з позовом до відповідачів, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:

визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений 13 жовтня 2024 року приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Клименком Д.Б. за реєстровим №3961, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 ;

відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру за АДРЕСА_2 відповідачу ОСОБА_7 .

В обґрунтування вимог посилався на те, що 21 вересня 2022 року ОСОБА_7 отримала від нього грошові кошти у сумі 5000 доларівСША та зобов'язалась їх повернути в строк до 21 вересня 2024року.

07 жовтня 2022 року ОСОБА_7 додатково отримала від нього грошові кошти у сумі 5000 доларівСША, які зобов'язалась повернути в трок до 21 вересня 2024 року. Факти отримання грошових коштів в борг підтверджуються борговими розписками, власноруч написаними відповідачем.

Вказував, що після настання строку повернення позики, відповідач свої зобов'язання по поверненню отриманих грошових коштів не виконала, чим порушила його права, що стало підставою для звернення до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу (справа №757/53565/24-ц в Печерському районному суді міста Києва).

Зазначав, що продовжуючи вводити його в оману, користуючись довірливими відносинами, 01лютого 2023 року відповідач ОСОБА_7 без його відома, користуючись наявністю у неї ключів, прийшла до квартири (яка раніше належала його дружині) за адресою: АДРЕСА_3 та самовільно забрала грошову суму 16 200 доларів США.

Вказував, що він сказав, що готовий йти до поліції, але ОСОБА_7 благала не іти до поліції, вказуючи на те, що у неї скрутне матеріальне становище і проблеми психічного характеру, сказала, що поверне все протягом двох-трьох місяців і написала про це боргову розписку на загальну суму своєї крадіжки 16 200 доларів США та зобов'язалась повернути вказану суму грошових коштів у строк до 31грудня 2024 року.

Зазначав, що відповідач вказала, що для забезпечення того, що вона своєчасно та у повному обсязі зможе виконати свої грошові зобов'язання у неї є для цього вже належна їй на праві особистої приватної власності квартира АДРЕСА_2 .

Посилався на те, що враховуючи, що на час передачі грошей в борг між ним та відповідачем були довірливі взаємовідносини (вона була його помічницею), усні заяви відповідача щодо виконання своїх грошових зобов'язань та забезпечення боргу письмово не оформлювалися.

Вказував, що на початку грудня 2024 року він випадково дізнався про те, що відповідач умисно ввела його в оману щодо намірів виконувати її грошові зобов'язання та з метою приховування майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок погашення боргу, умисно зробила відчуження належної їй на праві власності квартири, а саме оформила договір дарування квартири від 13жовтня 2023 року своїй матері ОСОБА_4 , яка мешкає в м. Нікополь Дніпропетровської області.

Зазначав, що довірителем від імені мами відповідачавиступав ОСОБА_8 , теперішній чоловік відповідача, який діяв на підставі довіреності, посвідченої Іопелем С.О., приватним нотаріусом Нікопольського районного нотаріального округу Дніпропетровської області 12 жовтня 2023 року за реєстровим №1778, тоді як оспорюваний договір дарування квартири оформлений вже 13 жовтня 2023 року в м. Ірпінь Бучанського району Київської області.

Вказував, що час оформлення двох правочинів (довіреності та договору дарування кварти) складає лічені години, тоді як відстань між містами ( ОСОБА_9 та ОСОБА_10 ) складає більше як 500 км.

Вважає, що договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Клименком Д.Б. 13 жовтня 2024 року за реєстровим №3961 укладений з метою уникнути виконання боргових зобов'язань за борговими розписками (фраудаторний, шахрайськийправочин) і має бути визнаний судом недійсним.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_11 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування матеріальних та порушення процесуальних норм права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що висновок суду першої інстанції про відсутність належного підтвердження кредиторських вимог позивача ґрунтується не на відсутності доказів, а на їх неповній і формальній оцінці. Сам факт існування окремого судового спору про стягнення боргу, в якому досліджуються оригінали розписок, уже свідчить про наявність реального, а не абстрактного майнового інтересу позивача як кредитора.

Вказував, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку, що позивач не довів фіктивності спірного договору, оскільки в матеріалах справи наявна сукупність обставин, яка свідчить про недобросовісність дій відповідача та про спрямованість оспорюваного договору не на реальне безоплатне відчуження майна, а на виведення активу з-під можливого звернення стягнення.

Зазначав, що у даній справі предметом спору є саме первинний правочин - договір дарування від 13 жовтня 2023 року який став юридичною підставою для вибуття майна з власності боржника. Саме визнання недійсним цього правочину є необхідним першим кроком для подальшого захисту майнових прав кредитора, оскільки без надання правової оцінки первинному даруванню неможливо послідовно оспорювати подальші наслідки такого вибуття.

Вказував, що недійсність первинного правочину дарування квартири автоматично підтверджує відсутність у ОСОБА_4 законних повноважень на подальше відчуження цієї квартири третій особі. Без визнання першого договору недійсним, право власності покупця квартири ОСОБА_5 вважатиметься таким, що набуте від законного власника, що назавжди унеможливить повернення цього майна в боргову масу відповідача.

19 червня 2026 року від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказувала на те, що на момент укладення договору дарування та й і до сьогоднішнього часу немає будь-якого наявного підтвердженого боргу її перед позивачем.

Судове засідання проводилося в режимі відеоконференції.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити.

Відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Клименко Д.Б., ОСОБА_5 , АТ КБ «ПРИВАТБАНК», приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Легка Г.І. у судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Відповідач ОСОБА_3 подала клопотання, в якому просила відкласти розгляд справи у зв`язку з участю в іншому судовому засіданні.

Колегія суддів відхиляє вказане клопотання, оскільки доказів на підтвердження обставин викладених у клопотанні надано не було.

Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з матеріалів справи, 21 вересня 2022 року ОСОБА_12 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 5000 доларівСША в рахунок позики та зобов`язалась повернути до 21 вересня 2024 року, на підтвердження чого позивачем надано копію розписки.

07 жовтня 2022 року ОСОБА_12 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 5000 доларів США та зобов'язалась повернути до 21 вересня 2024 року, на підтвердження чого позивачем надано копію розписки.

01 лютого 2023 року ОСОБА_12 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 16200 доларів США в рахунок позики та зобов'язалась повернути до 31 грудня 2024 року, на підтвердження чого позивачем надано копію розписк.

13 жовтня 2023 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватний нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Клименком Д.Б. та зареєстрований в реєстрі за №3961.

22 квітня 2024 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Легкою Г.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 685, відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 . Вказані обставини підтверджуються також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 березня 2025 року.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що оспорюваний ним договір дарування слід визнати недійсним, у зв`язку із його фіктивністю, оскільки ОСОБА_12 укладаючи договір дарування квартири зі своєю матір'ю діяли очевидно недобросовісно з метою приховання спірного майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції Цивільного кодексу України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.ч.2, 3 ст.234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Відповідно до змісту вказаної статті фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження №6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу №369/11268/16-ц, не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Аналогічні висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №185/11584/19, 30 вересня 2021 року у справі №381/2296/18, від 15 грудня 2021 року у справі №187/795/19.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі №405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18 (провадження №61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі №644/5819/20 (провадження №61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі №712/7975/17 (провадження №61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі №761/40240/21 (провадження №61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Верховний Суд звертав увагу на те, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі №947/37261/21 (провадження №61-7737св24));

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі №757/52379/21-ц (провадження №61-3339св24));

тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі №569/6427/16 (провадження №61-39814 св18))

Аналогічний висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі №159/5846/23.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_12 повинна була повернути кошти ОСОБА_1 за розписками від 21 вересня 2022 року та від 07 жовтня 2022 року до 21 вересня 2024 року, а за розпискою від 01 лютого 2023 року до 31 грудня 2024 року.

Тобто відповідач ОСОБА_12 вчинила правочин щодо відчуження квартири за 1 рік до закінчення терміну виконання договорів позики укладених з ОСОБА_1 .

А відтак, ОСОБА_12 відчужуючи 13 жовтня 2023 року належне їй на праві власності нерухоме майно своїй матері ОСОБА_4 на підставі договору дарування, була обізнана про наявність у неї грошового зобов`язання за розписками від 21 вересня 2022 року, від 07 жовтня 2022 року, від 01 лютого 2023 року.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що в ОСОБА_12 наявне інше майно, за рахунок якого остання могла б виконати свої грошові зобов`язання за розписками від 21 вересня 2022 року, від 07 жовтня 2022 року, від 01 лютого 2023 року у разі їх невиконання.

Отже, відповідач ОСОБА_12 не спростувала того факту, що після відчуження указаного майна у неї залишилось інше майно за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що оспорюваний договір дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами (дочка та матір) та останні не передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, а саме правочин дарування був спрямований не на зміну прав та обов`язків дарувальника та обдаровуваного, а на зменшення платоспроможності відповідача ОСОБА_12 .

Дії ОСОБА_12 щодо укладення договору дарування зі своєю матір'ю були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок зобов`язань шляхом стягнення грошових коштів.

Сам по собі факт того, що на момент укладення договору дарування строк повернення коштів за розписками не настав, не спростовують доводів позивача про те, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

А тому заслуговують на увагу посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_12 уклала оспорюваний правочин з метою ухилення в подальшому від виконання зобов`язань за розписками.

З огляду на викладене колегія суддів не погоджується з мотивуванням суду першої інстанції про те, що заздалегідь заплановане відчуження майна ОСОБА_12 реалізоване шляхом оформлення 13 жовтня 2023 року договору дарування, не маючи статусу боржника за ініційованим ОСОБА_1 позовом про стягнення боргу, а також відсутності достовірних підстав вважати, що ОСОБА_7 має грошові зобов`язання перед позивачем не має ознак фраудаторного правочину.

Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що необов`язково для застосування конструкції фраудаторного правочину, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.

На переконання колегії суддів, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_12 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора - позивача, а тому висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний правочин не має ознак фраудаторного правочину є помилковим.

Разом з тим, відповідності до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» (Doran v. Ireland)).

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16)

Визнання недійсним лише першого договору (дарування) саме по собі не скасовує наступних етапів переходу права власності та не тягне автоматичного повернення квартири боржнику чи кредитору, якщо не заявлено вимогу про витребування майна (віндикацію).

З матеріалів справи вбачається, що станом на час розгляду справи квартира, яка зазначена в оспорюваному договорі від 13 жовтня 2023 року належать на праві приватної власності ОСОБА_5 відповідно до договору купівлі - продажу квартири від 22 квітня 2024 року посвідченого приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Легкою Г.І. та зареєстрованого в реєстрі за №685.

ОСОБА_5 у заяві поданій до суду першої інстанції вказував на те, що 22 квітня 2024 року він придбав квартиру, яка є предметом спору через програму кредитування «єОселя» та відповідно вона знаходиться в іпотеці у АТ КБ «ПРИВАТБАНК».

Таким чином, з квітня 2024 року відповідач по даній справі ОСОБА_4 не володіє квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка була предметом договору дарування укладеного 13 жовтня 2023 року.

Якщо майно, відчужене за фраудаторним договором дарування, вже перепродано, позов про визнання первинного договору недійсним є неефективним способом захисту, оскільки це не призведе до повернення квартири і не потягне відновлення становища, яке існувало до порушення права позивача.

Таким чином, позивачем обрано неналежний спосіб захисту свого права.

Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку щодо відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , однак з помилкових мотивів, отже судове рішення підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 12 серпня 2026 року.

Головуючий:

Судді: