Постанова від 07 листопада 2023 р. у справі №760/20540/15-ц — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 листопада 2023 року м. Київ

Справа № 760/20540/15

Провадження: № 22-ц/824/10834/2023

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Березовенко Р. В., Нежури В. А.,

секретар Сакалош Б. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Агбонгале Луізи Сергіївни в інтересах ОСОБА_1

на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від ІНФОРМАЦІЯ_4, ухвалене під головуванням судді Українця В.В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в інтересах якої виступає ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Служба у справах дітей Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації, Солом`янський відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві), про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,

у с т а н о в и в:

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 31 травня 1989 року Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів було видано ордер № 5919 на ім`я ОСОБА_2 та членів його сім`ї ОСОБА_1 (дружина) та ОСОБА_6 (донька) на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира є неприватизованою.

У період з 31 травня 1989 року по 2004 рік у зазначеній квартирі проживали: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та доньки: ОСОБА_4 , ОСОБА_5

08 вересня 1998 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано, після чого останній перестав бути членом її сім`ї.

На момент подачі позову у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 . Проте, починаючи з 2004 року у квартирі фактично проживають лише ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та

ОСОБА_8 та його неповнолітня донька ОСОБА_3 (яка ніколи й не проживала у спірній квартирі) залишаються зареєстрованими в квартирі, проте більше 11 років там не проживають, квартирою не цікавляться, витрати на комунальні послуги не сплачують, їх особисті речі в квартирі відсутні.

Посилаючись на те, що відповідачі втратили право користування житлом, оскільки не проживають в спірній квартирі без поважних причин та не приймають участі в її утриманні, позивач просила суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - кватирою АДРЕСА_2 .

Заочним рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 01 квітня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 26 липня 2022 року заочне рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 квітня 2016 року скасовано, справу призначено до судового розгляду.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від ІНФОРМАЦІЯ_4 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 . У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 243 грн 60 коп.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Агбонгале Л.С. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове рішення про його задоволення.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що в матеріалах справи взагалі відсутні докази родинних відносин ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки відповідачем так і не було надано копію свідоцтва про народження доньки. Разом із тим із матеріалів справи вбачається, що на момент ухвалення рішення ОСОБА_3 виповнилося 17 років і 6 місяців, тобто вона була неповнолітньою, а не малолітньою. Відповідно до статті 29 ЦК України особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає місце проживання, тому висновок суду про неможливість самостійного вибору нею місця проживання є помилковим.

Суд також безпідставно пов`язав факт народження дитини з виникненням права користування спірною квартирою, не врахувавши, що ОСОБА_3 була зареєстрована в ній лише у 2014 році, ніколи не вселялася та не проживала.

Крім того, після визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, відсутні підстави для збереження такого права за його донькою, яка не є членом сім`ї позивача чи інших мешканців квартири та не має з нею самостійного правового зв`язку.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 23 червня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що його донька була зареєстрована у квартирі на законних підставах, як малолітня дитина квартиронаймача. З огляду на те, що малолітня дитина не може самостійно визначати своє місце проживання, сам по собі факт її не проживання у спірній кварти не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування. Доказів на підтвердження того, що його донька набула право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем надано не було.

Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації у письмових поясненнях просила врахувати інтереси дитини та розглянути справу у відсутність представника.

В судовому засіданні адвокат Агбонгале Л.С. в інтересах ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.

ОСОБА_2 та його адвокат Бовтуненко М. А. в судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з частиною один статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Зміст апеляційної скарги свідчить, що судове рішення оскаржується в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням. В іншій частині судове рішення не оскаржується, а тому в апеляційному порядку не переглядається.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 08 вересня 1998 року (а.с.17).

31 травня 1989 року Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів ОСОБА_2 видано ордер № 5919 на право зайняття з сім`єю з 3 осіб ( ОСОБА_2 - чоловік, ОСОБА_1 - дружина, ОСОБА_6 - донька) жилого приміщення, жилою площею 30,7 кв.м., яке складається з двох кімнат в ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 14).

Відповідно до довідки форми № 3 від 28 жовтня 2015 року, виданої КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Соломянського району міста Києва», у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 (власник особового рахунку), ОСОБА_1 (колишня дружина), ОСОБА_4 (донька), ОСОБА_5 (донька), ОСОБА_3 (донька - зареєстрована з 5 серпня 2014 року), та ОСОБА_9 (онука) (том 1, а.с. 16).

Згідно з актами мешканців будинку АДРЕСА_3 від 22 січня 2015 року, від 27 січня 2015 року, 29 жовтня 2015 року, 06 квітня 2008 року, 08 квітня 2008 року, 20 жовтня 2008 року, 05 листопада 2008 року, 14 лютого 2014 року, 01 листопада 2014 року, 05 березня 2014 року, 20 березня 2014 року, 14 липня 2014 року, 05 листопада 2014 року, ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_2 не проживає, його особистих речей у квартирі немає (том 1, а.с. 18-19, 21-31).

Згідно з копією заяви адресованої на ім`я директора КП «Чоколівський» від 06 лютого 2015 року, ОСОБА_1 просила надіслати комісію для засвідчення факту не проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_2 , оскільки він не проживає у ній з 2004 року, крім того у серпні 2014 року він зареєстрував у цій квартирі свою доньку ОСОБА_10 , 2005 року народження, яка у квартирі також не проживає (т. 1, а.с. 20).

Листом КНП «Центр первинної медичко-санітарної допомоги № 2» Солом`янського району міста Києва від 04 грудня 2015 року повідомлено, що згідно перепису дитячого населення дільниці № 4 медичної амбулаторії № 17 дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає і не зареєстрована (том 1, а.с. 77).

Допитані в судовому засіданні в якості свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 пояснили, що є сусідками позивача. ОСОБА_2 виїхав з квартири багато років тому, ОСОБА_3 не знають і ніколи не бачили.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою, суд першої інстанції виходив із того, що підстава, на якій вона була зареєстрована у спірній квартирі, в судовому порядку не оспорювалася, а тому за фактом народження набула права користування житловим приміщенням на законних підставах. Факт не проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі зумовлений поважними причинами, оскільки в силу свого віку та обставин, які склалися у родині не може сама проживати у спірній квартирі, а тому відсутні передбачені статтями 71, 72 ЖК України передумови для позбавлення її права на житло шляхом визнання її такою, що втратила право користування цим житлом, в якому вона зареєстрована її батьком ОСОБА_2 .

Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно з статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Частиною другою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Водночас процедура реєстрації місця проживання є адміністративною дією та сама собою не є підставою для виникнення права користування житлом. Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила.

Отже, факт реєстрації особи у жилому приміщенні має оцінюватися разом з іншими обставинами справи та не є безумовним доказом виникнення або збереження за нею права користування цим приміщенням.

Разом із тим у цій справі законність реєстрації місця проживання ОСОБА_3 та первинне набуття нею права користування квартирою не є предметом окремого оспорювання. Тому, виходячи з предмета заявленого позову, колегія суддів оцінює наявність установлених законом підстав для втрати нею права користування спірним житловим приміщенням.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 зазначено, що особу може бути визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за одночасної наявності двох умов: її непроживання в цьому приміщенні понад шість місяців та відсутності поважних причин такого непроживання. Підставою для відповідного висновку може бути лише свідома поведінка особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до житлового приміщення.

У постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19-ц вказано, що обов`язок довести відсутність відповідача в жилому приміщенні понад установлений статтею 71 ЖК України строк без поважних причин покладається на позивача. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За змістом частин першої - третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, установлених законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до частин другої - третьої статті 6 СК України малолітньою є дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 , а тому на час ухвалення рішення судом першої інстанції - ІНФОРМАЦІЯ_4 - їй виповнилося 17 років і понад шість місяців. Отже, на цей час вона була неповнолітньою, а не малолітньою особою.

Тому висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 через малолітній вік не могла самостійно визначати місце свого проживання, не відповідає встановленим обставинам справи та положенням статті 29 ЦК України.

Досягнення особою чотирнадцятирічного віку саме собою не припиняє її житлових прав та не є безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування житлом. Проте після досягнення цього віку непроживання особи не може надалі пояснюватися виключно тим, що вона як малолітня дитина не здатна самостійно обирати місце проживання. У такому разі оцінці підлягають її поведінка після досягнення чотирнадцяти років, наявність інтересу до спірного житла, намір у ньому проживати, вчинення дій щодо вселення, а також наявність об`єктивних перешкод у користуванні ним.

Суд першої інстанції наведеного не врахував та фактично поширив правовий режим малолітньої дитини на особу, яка на час вирішення справи протягом понад трьох років мала передбачене законом право самостійно обирати місце проживання.

Як установлено судом та підтверджено поясненнями ОСОБА_2 , останній фактично не проживає у спірній квартирі з 2004 року. ОСОБА_3 у цю квартиру ніколи не вселялася та ніколи в ній не проживала, а постійно проживала разом із батьком в іншому місці. Її місце проживання було зареєстроване у спірній квартирі лише 5 серпня 2014 року, коли їй було дев`ять років, тобто через десять років після фактичного вибуття її батька з квартири.

Матеріали справи не містять доказів того, що після досягнення чотирнадцятирічного віку ОСОБА_3 намагалася вселитися до спірної квартири, зверталася з вимогою надати їй доступ до житла, зберігала в ньому особисті речі, визначала його як своє фактичне місце проживання або в інший спосіб виявляла намір користуватися ним.

Також не встановлено, що позивач або інші особи чинили ОСОБА_3 перешкоди у вселенні чи користуванні квартирою. Відповідних звернень, заяв, вимог про вселення або усунення перешкод у користуванні житлом матеріали справи не містять.

Отже, після досягнення чотирнадцятирічного віку і до ухвалення рішення судом першої інстанції ОСОБА_3 протягом понад трьох років не вчиняла жодних дій, які б свідчили про ставлення до спірної квартири як до свого постійного або хоча б одного з фактичних місць проживання.

При цьому саме по собі заперечення проти позову, висловлене її законним представником, без установлення будь-яких фактичних дій, спрямованих на реалізацію права користування квартирою, не спростовує тривалої відсутності та втрати інтересу до цього житлового приміщення.

Висновок суду про втрату ОСОБА_2 права користування спірною квартирою набрав законної сили в неоскарженій частині. Сам собою факт втрати батьком права користування квартирою не спричиняє автоматичного припинення самостійно набутого житлового права його дитини. Водночас ця обставина має істотне значення для вирішення спору, оскільки правовий і фактичний зв`язок ОСОБА_3 зі спірною квартирою обґрунтовувався виключно її реєстрацією за місцем реєстрації батька.

ОСОБА_3 ніколи не проживала у квартирі разом із позивачем та іншими її мешканцями однією сім`єю, не вела з ними спільного господарства та не набула з ними самостійного фактичного зв`язку щодо користування спірним житлом. Після припинення права користування квартирою її батьком матеріали справи не містять інших обставин, які б свідчили про збереження за ОСОБА_3 реального та сталого зв`язку із цим приміщенням.

Відсутність у матеріалах справи доказів належності ОСОБА_3 або її батькові іншого житла на праві власності не спростовує зазначених висновків. Положення статей 71, 72 ЖК України не ставлять можливість визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, у залежність від набуття нею права власності або іншого речового права на інше житло. Визначальними є тривалість відсутності, причини непроживання, наявність перешкод і збереження реального інтересу до спірного житлового приміщення.

Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Принцип найкращих інтересів дитини не може застосовуватися абстрактно та не означає необхідності формального збереження за дитиною права користування будь-яким житлом незалежно від фактичних обставин. Його застосування потребує оцінки реального зв`язку дитини з конкретним житлом, її фактичного місця проживання, сімейного середовища та наслідків судового рішення.

В контексті даної справи ОСОБА_3 ніколи не проживала у спірній квартирі, не була з неї фактично виселена, не втратила внаслідок рішення суду своє дійсне місце проживання та продовжувала проживати разом із батьком в іншому житлі. Тому визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою, не порушує її фактично сформованого житлового та сімейного середовища.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

При цьому поняття «житло» у розумінні цієї статті передбачає наявність достатнього та триваючого фактичного зв`язку особи з конкретним приміщенням.

Оскільки ОСОБА_3 ніколи не проживала у спірній квартирі, не вселялася до неї, не зберігала в ній особистих речей і не виявляла наміру користуватися нею після досягнення віку, з якого могла самостійно обирати місце проживання, спірна квартира не була її фактичним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Навіть за умови розгляду припинення права користування як втручання у сферу, захищену статтею 8 Конвенції, таке втручання передбачене статтями 71, 72 ЖК України, здійснюється на підставі судового рішення, має на меті захист прав інших законних користувачів житла та є пропорційним установленим обставинам.

Посилання суду першої інстанції на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, не спростовує наведеного. Висновок про те, що непроживання малолітньої дитини у спірному приміщенні саме собою не є підставою для втрати нею права користування, не встановлює абсолютної заборони на припинення житлових прав неповнолітньої особи та має застосовуватися з урахуванням конкретних обставин справи.

У цій справі на момент її вирішення ОСОБА_3 була майже повнолітньою, понад три роки мала право самостійно обирати місце проживання, ніколи не проживала у спірній квартирі, не виявляла наміру вселитися до неї, не довела наявності перешкод у користуванні та не мала з квартирою самостійного фактичного зв`язку. Тому обставини, які суд першої інстанції визнав поважною причиною її непроживання, на час ухвалення рішення вже не існували.

Установлені обставини в сукупності свідчать про те, що непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі понад установлений статтею 71 ЖК України строк не мало тимчасового характеру, а її поведінка після досягнення чотирнадцятирічного віку підтверджує відсутність наміру користуватися цією квартирою як своїм місцем проживання.

Таким чином, позивачем доведено як тривалу відсутність ОСОБА_3 у спірному житловому приміщенні, так і відсутність поважних причин для збереження за нею права користування ним після досягнення чотирнадцятирічного віку.

Суд першої інстанції неправильно визначив віковий і правовий статус ОСОБА_3 , не оцінив її поведінку після досягнення чотирнадцятирічного віку, безпідставно ототожнив реєстрацію місця проживання з безумовним збереженням права користування квартирою та не врахував відсутності будь-якого фактичного зв`язку відповідача зі спірним житлом.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Агбонгале Луізи Сергіївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від ІНФОРМАЦІЯ_4 в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді Р. В. Березовенко

В. А. Нежура