Рішення від 05 серпня 2026 р. у справі №607/2238/26 — Козівський районний суд Тернопільської області

Справа № 607/2238/26

Провадження №2/951/178/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2026 року селище Козова

Козівський районний суд Тернопільської області у складі:

головуючого судді Лавренюк О.М.,

за участю секретаря судового засідання Горохівської Ю.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача – адвоката Никитюка Г.І.,

представника відповідача – адвоката Назарук Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності, визнання права власності на 1/2 частку нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності, визнання права власності на 1/2 частку нерухомого майна.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що починаючи з листопада 2002 року до теперішнього часу, сторони проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ведуть разом спільне господарство, пов`язані спільним побутом та бюджетом, мають взаємні права та обов`язки. Також ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася спільна дитина ОСОБА_3 .

За час спільного проживання сторони побудували житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за спільні кошти. Вказаний житловий будинок почав будуватися та облаштовуватися з кінця 2002 року. З 01.11.2002 сторони мали спільні витрати на побудову вищезазначеного житлового будинку та на проведення необхідних капітальних/поточних ремонтних робіт. Також зазначила, що всі речі та майно, які були придбані, починаючи з 01.11.2002 і по теперішній час, є такими, що придбані в інтересах сім`ї.

Крім цього, вказала, що ОСОБА_2 під час спільного проживання у листопаді 2002 року Великоходачківською сільською радою Козівського району Тернопільської області надано земельні ділянки для індивідувального житлового будівництва кадастровий номер 6123081100:02:001:0558 та для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559. Сторони ведуть разом особисте селянське господарство на вказаних земельних ділянках.

З огляду на викладене позивач просить:

- встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , починаючи з 01.11.2002;

- визнати об`єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 122,0 кв.м., житловою площею 50,8 кв.м., земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 6123081100:02:001:0558, цільове призначення: для індивідуального житлового будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,07 га, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 ,

- в порядку поділу спільного сумісного майна визнати за позивачем право власності на 1/2 частини: житлового будинку садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 122,0 кв.м., житловою площею 50,8 кв.м., земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 6123081100:02:001:0558, цільове призначення: для індивідуального житлового будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,07 га, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою судді від 07.04.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, визначено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання на 04.05.2026.

09.04.2026 представником відповідача – адвокатом Назарук Т.В. подано заяву про визнання позову у повному обсязі, в якій зазначено, що ОСОБА_2 , покликаючись на вимоги пункту 1 частини другої статті 49, частину першу статті 206 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України), повністю визнає позовні вимоги ОСОБА_1 та не заперечує щодо задоволення позову у повному обсязі (а.с. 125-127).

Ухвалою суду від 04.05.2026 задоволено клопотання представника позивача про виклик свідків, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.06.2026.

У судовому засідання 02.06.2026 судом допитано свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та ухвалою суду від 02.06.2026 витребувано у Козівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Тернопільському районі Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відомості: чи перебували ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у зареєстрованому шлюбі, якщо перебували, надати витяг з актового запису про укладення шлюбу, а у разі розірвання шлюбу - надати витяг з актового запису про розірвання шлюбу.

09.06.2026 на виконання ухвали суду від 02.06.2026 Козівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Тернопільському районі Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції Україним надано суду запитувану інформацію (а.с. 148).

18.06.2026 представником відповідача – адвокатом Назарук Т.В. подано додаткові пояснення у справі, у яких зазначено, що до початку спільного проживання з позивачем ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому 11.09.1988 шлюбі з ОСОБА_6 . Рішенням Тернопільського міського суду Тернопільської області від 16.12.2002 у справі №2-8598/02 шлюб між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_7 розірвано. Вказаним рішенням суду встановлено, що починаючи з 1997 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 припинили шлюбні відносини, не вели спільного господарства, не підтримували сімейних відносин, а шлюб існував лише формально. Вказане рішення суду набрало законної сили 17.01.2003. Вважає, що обставина фактичного припинення шлюбу ОСОБА_2 з ОСОБА_7 у 1997 році, з урахуванням вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України, не потребує повторного доказування. Також щодо преюдиційності вказаної обставини покликалася на постанову Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №753/7242/21. Таким чином, станом на листопад 2002 року попередній шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_8 мав виключно формальний характер (а.с. 149-151).

25.06.2026 до суду надійшли додаткові пояснення у справі, подані ОСОБА_1 , у яких позивач звернула увагу, що за змістом відповіді, наданої відділом ДРАЦС, шлюб між нею та ОСОБА_9 розірвано ще 12.09.2002 відповідно до рішення Тернопільського міського суду у справі №2-6159/02, а тому з листопада 2002 року вона не перебувала в іншому зареєстрованому шлюбі, попередні шлюбні відносини були припинені до того, як вони з відповідачем набули взаємних прав та обов`язків притаманних подружжю (а.с. 154-156).

Ухвалою суду від 30.06.2026 клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи задоволено та відкладено розгляд справи на 09.07.2026.

У судовому засіданні 09.07.2026 позивач ОСОБА_1 та її представник – адвокат Никитюк Г.І. позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві. Позивач підтвердила суду обставни, наведені у позові. Представник позивача додатково зазначив, що причиною звернення до суду стало те, що позивач має намір оформити право власності на 1/2 частку нерухомого майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності та набуте за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем, водночас в позасудовому порядку вирішити це питання неможливо.

У судовому засіданні 09.07.2026 відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги ОСОБА_1 визнав повністю та пояснив суду, що вони з позивачем протягом тривалого часу проживають однією сім`єю як подружжя. Спочатку проживали на вул. Київська в м. Тернополі, а з 2003 року живуть та ведуть спільне господарство за адресою: АДРЕСА_1 . Зареєстрований відповідач за вказаною адресою з 03.06.2008.

Представник відповідача – адвокат Назарук Т.В. у судовому засіданні підтримала позицію відповідача.

У судовому засіданні 09.07.2026 судом розпочато дослідження письмових доказів та оголошено перерву в розгляді справи до 06.08.2026.

16.07.2026 представником відповідача – адвокатом Назарук Т.В. надано суду інформаційні довідки щодо об`єктів нерухомого майна, сформовані 09.07.2026 (а.с. 168, 169, 170).

У судовому засіданні 06.08.2026 позивач ОСОБА_1 та її представник – адвокат Никитюк Г.І. позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві, просили позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання 06.08.2026 не з`явився, представник відповідача – адвокат Назарук Т.В. у судовому засіданні не заперечувала щодо задоволення позову.

Заслухавши пояснення учасників справи, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

Що стосується визнання відповідачем позову у судовому засіданні 09.07.2026, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

За приписами частин першої, другої статті 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Отже, визнання позову відповідачем може бути підставою для задоволення позову за сукупності умов: визнання усіма учасниками справи обставин, що мають значення для вирішення спору та не підлягають доказуванню відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України; відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин; якщо таке визнання відповідачем позову не суперечить закону та/або не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, від 25 січня 2023 року у справі № 675/2136/19.

У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи. Проте, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону (наприклад, відповідач визнає безпідставний позов) або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (наприклад, малолітніх або недієздатних), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.

Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (такий висновок сформульовано Верховним Судом у постановах від 15 червня 2020 року у справі № 588/1311/17, від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16, від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, від 25 лютого 2026 року у справі № 715/1144/24).

Крім того, загальними вимогами процесуального закону, закріпленими у статтях 77-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості зазначених сторонами обставин, наявності доказів, що їх підтверджують).

З огляду на викладене, суд у судовому засіданні 09.07.2026, роз`яснивши учасникам справи, що враховуючи характер спірних правовідносин, без повного дослідження доказів та встановлення всіх фактичних обставин справи суд позбавлений можливості достеменно встановити, чи не суперечить визнання відповідачем позову закону та чи не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, відповідно прийняти законне та обґрунтоване рішення, беручи до уваги, що повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, дійшов висновку, що у прийнятті визнання відповідачем позову слід відмовити та продовжити судовий розгляд справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 11.09.1988 зареєстрували шлюб, про що Тернопільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Тернопільському районі Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України складено актовий запис №1279 (а.с. 148).

Рішенням Тернопільського міського суду Тернопільської області від 16.12.2002 розірвано шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , зареєстрований 11.09.1988 відділом РАГСу Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області, актовий запис №1279. Вказане рішення суду набрало законної сили 17.01.2003 (а.с.152).

ОСОБА_1 та ОСОБА_9 22.01.1994 зареєстрували шлюб, про що Тернопільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Тернопільському районі Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України складено актовий запис №40 (а.с. 148).

За змістом виписки з рішення Тернопільського міського суду від 12.09.2002 розірвано шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , зареєстрований 22.01.1994 міським відділом ЗАГСу м. Тернополя, актовий запис №40 (а.с. 157).

Відповідно до рішення №44 четвертої сесії четвертого скликання Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 22.11.2002 «Про виділення земельної ділянки та дозволу на будівництво житлового та господарських будинків» ОСОБА_2 надано земельну ділянку в розмірі 0,25 га для будівництва житлового та господарських будинків в АДРЕСА_1 (а.с. 25).

28.08.2003 забудовнику ОСОБА_2 Козівським районним комунальним підприємством «Козовапроект» видано будівельний паспорт на забудову земельної ділянки в АДРЕСА_2 (а.с. 24-35).

Козівським районним бюро технічної інвентаризації виготовлено технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , власником житлового будинку значиться ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Паспорт виготовлено станом на 07.07.2006 (а.с. 36-40).

Згідно з дублікатом свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 29.04.2010, житловий будинок загальною площею 122,0 кв.м., житловою площею 50,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 перебуває у приватній власності ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 15.08.2006 №70. Вказаний дублікат свідоцтва видано взамін втраченого свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.09.2006 (а.с. 48, 49). Як вбачається з Витягу з Державного реєстру речових прав №390875500 від 14.08.2024 та Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09.07.2026 власником вказаного житлового будинку є ОСОБА_2 (а.с. 47, 168).

Відповідно до відомостей будинкової книги для прописки (реєстрації) громадян за адресою: АДРЕСА_1 та відомостей про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 24.12.2025 №13-93/435 у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , дата реєстрації 03.06.2008, ОСОБА_1 , дата реєстрації 12.02.2010, ОСОБА_3 , дата реєстрації 22.06.2011 (а.с. 41-45, 46).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №212205 від 20.09.2007 ОСОБА_2 на підставі рішення сесії Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 18.09.2006 №91 надано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 6123081100:02:001:0558, площею 0,25 га, для індивідуального житлового будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 51). Вказане також підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав №390854961 від 14.08.2024 та Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09.07.2026 (а.с. 50, 170).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №212206 від 20.09.2007 ОСОБА_2 на підставі рішення сесії Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 18.09.2006 №91 надано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559, площею 0,07 га, для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 53). Вказане також підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав №390864214 від 14.08.2024 та Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09.07.2026 (а.с. 52, 169).

Відповідно до виписки з погосподарської книги №1 за 2021-2025 роки та погосподарської книги №1 за 2016-2020 роки за адресою: АДРЕСА_1 ведуть особисте селянське господарство наступні особи: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с. 54).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 народилася дочка ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 16.06.2011 (а.с. 21).

Матеріали справи містять фотографії, на яких зображені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх спільна дочка ОСОБА_3 (а.с. 77-82).

У судовому засіданні 02.06.2026 були допитані свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_12 .

Свідок ОСОБА_12 , який є мешканцем с. Великий Ходачків Тернопільського району Тернопільської області, показав суду, що перебуває в дружніх відносинах з відповідачем та йому відомо, що ОСОБА_2 проживає однією сім`єю з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 , ведуть разом спільне господарство, в них є дочка. Також зазначив, що раніше відповідач перебував у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Свідку достеменно невідомо, коли припинено попередні шлюбні відносини ОСОБА_2 та з якого точно періоду часу позивач і відповідач проживають разом однією сім`єю як подружжя.

Свідок ОСОБА_5 , який є мешканцем с. Великий Ходачків Тернопільського району Тернопільської області та сусідом відповідача, показав суду, що ОСОБА_1 з ОСОБА_2 проживають протягом тривалого часу однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 , ведуть спільне господарство, мають садок, город, обоє працюють, облаштовували разом дім, купували техніку та все необхідне, виховують дочку ОСОБА_13 . Свідку достеменно невідомо, з якого точно періоду часу позивач та відповідач проживають разом однією сім`єю як подружжя.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд ураховує таке.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Вирішуючи позовну вимогу про встановлення факту спільного проживання позивача і відповідача як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, суд виходить з такого.

Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав та інтересів заявника (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17).

Частиною першою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи у тому числі про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі №760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) зазначено, що «у справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України)».

Звертаючись до суду з позовною вимогою про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , позивач вказала, що це необхідно їй для визначення правового статусу майна, набутого ними у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном, а також для підтвердження і реалізації права на поділ майна.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Положеннями частини першої статті 3 Сімейного кодексу України (далі СК України), передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно вимог частини четвертої статті 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Таким чином, при застосуванні статті 74 СК України необхідно виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначив, що при вирішенні майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінка без шлюбу, в період, протягом якого було придбане спірне майно.

Отже, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19, провадження № 61-3071св21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Судом також ураховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду 17 січня 2024 року (справа № 759/14906/18) про те, що встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 20 березня 2023 року у справі № 372/3321/19 (провадження № 61-10538св22) належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів, є обов`язком суду при їх оцінці.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач просить встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , починаючи з 01.11.2002.

Разом з тим суд зазначає, що інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності 01.01.2004 одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01.01.2004, таких положень не містив. Тому зазначений факт може бути встановлений лише з 01.01.2004. Вказане узгоджується з висновками, що містяться у постанові КЦС ВС від 24.01.2020 у справі № 546/912/16-ц.

Ураховуючи викладене, вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період до 01.01.2004 не підлягає встановленню, оскільки не має правового значення, у зв`язку з тим, що чинне на той час законодавство України не передбачало виникнення у зв`язку з цим правових наслідків.

Відтак суд, вирішуючи позовні вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю позивача та відповідача без реєстрації шлюбу, зобов`язаний дослідити період, починаючи з 01.01.2004.

Водночас, ураховуючи зазначені вище вимоги законодавства, саме на позивача покладається обов`язок доведення такого факту.

З наданих позивачем доказів, які були досліджені у судовому засіданні, суд дійшов переконання, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 проживають однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу з лютого 2010 року по теперішній час. Вказана обставина підтверджується дослідженими у ході розгляду справи доказами, а саме будинковою книгою для прописки (реєстрації) громадян, відомостями про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, виписками з погосподарської книги №1 за 2016-2020 роки, №1 за 2021-2025 роки, свідоцтвом про народження спільної дочки ОСОБА_3 та показами свідків, також вказане не заперечувалося стороною відповідача під час розгляду справи по суті.

Як встановлено судом з відомостей будинкової книги для прописки (реєстрації) громадян за адресою: АДРЕСА_1 та відомостей про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 24.12.2025 №13-93/435, у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , дата реєстрації 03.06.2008, ОСОБА_1 , дата реєстрації 12.02.2010, ОСОБА_3 , дата реєстрації 22.06.2011 (а.с. 41-45, 46).

Таким чином, саме з 12.02.2010 позивач та відповідач зареєстровані за однією адресою.

Разом з тим суд звертає увагу, що стороною позивача не надано належних, достовірних та достатніх доказів на підтверження факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 по лютий 2010 року.

Доводи про те, що починаючи з 2003 року сторони у справі постійно проживали як подружжя та вели спільне господарство за адресою: АДРЕСА_1 суд оцінює критично, так як з наданого позивачем будівельного паспорту на забудову земельної ділянки, індивідуального забудівника ОСОБА_2 в АДРЕСА_1 вбачається, що такий видано лише 28.08.2003, а технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 виготовлено станом на 07.07.2006. Згодом на підставі рішення виконавчого комітету Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 15.08.2006 №70 відповідачу видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07.09.2006, яке було втрачено. Сторонами не надано жодних доказів того, що починаючи з 2003 року житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 був побудований та облаштований для проживання та ведення домашнього господарства. Зазначення у технічному паспорті року побудови будинку без надання інших належних та допустимих доказів, не може вважатись доведеною обставиною.

Крім цього, суд ураховує, що у державних актах на право власності на земельну ділянку серії ЯД №212205, серії ЯД №212206, які видано 20.09.2007 на ім`я ОСОБА_2 , зазначено, що такий проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Також із наданих позивачем виписок із погосподарської книги неможливо встановити факт ведення сторонами у справі особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 до 2010 року, оскільки вони містять відомості за 2016-2020 роки та за 2021-2025 роки (а.с. 54).

Вказане спростовує доводи сторін про їх проживання та ведення спільного господарства у вищевказаному житловому будинку в АДРЕСА_1 до 2010 року.

Суд не приймає до уваги покази свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_4 , які проживають у с. Великий Ходачків Тернопільського району Тернопільської області, на підтвердження факту спільного проживання сторін однією сім`єю як чоловіка та дружини у період з 01.01.2004 по лютий 2010 року, так як вказані свідки хоч і надали суду покази на підтвердження факту проживання сторін у АДРЕСА_1 однією сім`єю та ведення ними спільного господарства за вказаною адресою, однак вони не володіли точною інформацією щодо періоду часу, з якого позивач та відповідач почали спільно проживати в згаданому будинку.

Відтак з показань свідків не вбачається можливим дійти однозначного висновку про спільне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та дружини у період з 01.01.2004 по лютий 2010 року.

Не підтверджують вказаного факту і надані до позову фотографії, на яких зображені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх спільна дочка ОСОБА_3 , на яких вони разом проводять дозвілля, оскільки дві фотографії датовані 2012 роком та 2019 роком, на інших фото відсутні дані, що підтверджують дату зйомки (а.с. 77-82). Однак очевидно, що фото з спільною дитиною, ІНФОРМАЦІЯ_1 , не належать до періоду з 01.01.2004 по лютий 2010 року.

Не стосуються періоду з 01.01.2004 по лютий 2010 року і скріншоти переписок сторін через мобільний додаток, оскільки зафіксовані на них повідомлення датовані 2020-2024 роками (а.с.72-76).

У контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також зазначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною та беззаперечною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц).

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16 (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16 (провадження № 61-44641св18), від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16 (провадження № 61-42601св18), від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23).

Крім того, у позові позивач стверджує, що будинок у АДРЕСА_1 почав будуватися та облаштовуватися з кінця 2002 року за спільно зароблені кошти сторін. З 01.11.2002 позивач та відповідач мали спільні витрати на побудову вищезазначеного житлового будинку та на проведення необхідних капітальних/поточних ремонтних робіт. Також зазначає, що починаючи з 2003 року у неї був постійний дохід, вона працювала та отримувала заробітну плату.

З копії трудової книжки серії НОМЕР_3 від 29.07.2002, виданої на ім`я позивача, вбачається, що перший запис про її працевлаштування датований 27.10.2003 (а.с. 63, 63 зворот).

Водночас будь-яких доказів про одержані позивачем доходи у вказаний період матеріали справи не містять. Подана до позову довідка про заробітну плату (дохід, грошове забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, видана ОСОБА_1 , стосується 2014 -2024 років (а.с.70-71).

Також суд критично оцінює доводи позивача про те, що нею було придбано металопластикові конструкції, вікна, двері та телевізор до спільного житлового будинку сторін у АДРЕСА_1 , так як надані позивачем видаткові накладні №РН-0000478 від 02.06.2004, №РН-0000528 від 10.12.2014, №РН-0000477 від 15.10.2019, квитанції від 25.12.2017 (а.с. 83-86) не підтверджують факту придбання вказаних товарів саме для встановлення та використання у вищевказаному житловому будинку.

Інших належних та достовірних доказів на підтвердження факту спільного проживання сторін у період з 01.01.2004 до лютого 2010 року, ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету, що свідчило б про набуття сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю, як за адресою: АДРЕСА_1 , так і за будь-якою іншою адресою, позивачем суду не надано, чим не виконано вимоги статті 12 ЦПК України, за змістом якої кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позивачем доведено перед судом факт спільного проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу у період з лютого 2010 року по теперішній час. Разом з тим позивач не довела перед судом обґрунтованості своїх позовних вимог щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 по лютий 2010 року.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі №490/4949/17 (провадження №61-46210св18) сам собою факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю.

При цьому суд звертає увагу, що спосіб захисту порушеного права має бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зроблено висновок, що у справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування. Його слід встановлювати під час ухвалення судового рішення, якщо цей факт пов`язаний із будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

Отже, вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

На підставі наведеного, суд враховує, що вимога про встановлення юридичного факту спільного проживання позивача та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу не є вимогою, що забезпечить ефективний захист прав позивача. Позивач має намір, зокрема, отримати визнання за нею права власності на 1/2 частину майна, набутого у період спільного проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Для цієї майнової вимоги факт спільного проживання позивача та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу є лише підставою. Обґрунтування висновку суду щодо підтвердження такого факту має бути у мотивувальній частині рішення щодо суті відповідної майнової вимоги.

З огляду на викладене, у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту спільного проживання позивача з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу слід відмовити.

Що стосується позовних вимог про визнання об`єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : житлового будинку садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 6123081100:02:001:0558 та земельної ділянки площею 0,07 га, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559 суд керується наступним.

Як вже зазначалось судом, відповідно до частин першої та другої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Застосовуючи припис статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, суди мають враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України).

Законом встановлена презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Цю презумпцію можна спростувати, і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 січня 2024 року у справі № 755/12204/18).

При цьому, застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 набув у власність житловий будинок загальною площею 122,0 кв.м., житловою площею 50,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 15.08.2006 №70, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07.09.2006, яке було втрачено.

Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №26007071 від 29.04.2010 підтверджується, що 29.04.2010 у Козівському районному БТІ проведено реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , підстава виникнення права власності: дублікат свідоцтва про права власності серії НОМЕР_1 від 29.04.2010 взамін втраченого свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.09.2006 (а.с. 48, 49).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття такого права з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Суть державної реєстрації прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15, від 06 жовтня 2021 року у справі № 910/13574/20, від 28.06.2023 у справі № 539/5295/21.

Отже, сам факт реєстрації відповідачем 29.04.2010 у Козівському районному БТІ права власності на житловий будинок, первинне свідоцтво про право власності на який ОСОБА_2 видано ще у 07.09.2006 на підставі рішення виконавчого комітету Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 15.08.2006 №70, не дає підстав вважати, що спірний житловий будинок набуто у власність відповідачем у встановлений судом період фактичного проживання сторін однією сім`єю (з лютого 2010 року по теперішній час).

Також судом встановлено, що 20.09.2007 ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку, кадастровий номер 6123081100:02:001:0558, площею 0,25 га, для індивідуального житлового будівництва та земельну ділянку, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559, площею 0,07 га для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення сесії Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 18.09.2006 №91, що підтверджується державними актами на право власності на земельну ділянку серії ЯД №212205 та серії ЯД №212206 від 20.09.2007 (а.с. 51, 53).

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої при вирішенні питання про правові наслідки фактичних шлюбних відносин визначальним є період набуття спірного майна (постанова від 30.10.2019 у справі №643/6799/17).

Відтак, оскільки спірний житловий будинок та земельні ділянки набуті відповідачем до встановленого судом періоду фактичного проживання сторін однією сім`єю, тобто до лютого 2010 року, правові підстави для визнання цього майна спільною сумісною власністю відсутні.

При цьому щодо земельної ділянки, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559, площею 0,07 га, для ведення особистого селянського господарства, яка належить ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №212206 від 20.09.2007, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України (пункт 5 частини першої статті 57 СК України).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Вказана норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» № 4766 від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.

Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Аналогічний висновок по застосуванню норм Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року зроблений в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 1311/832/12(провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року в справі № 753/6139/14ц (провадження № 61-27342св18) і від 12 червня 2019 року в справі №409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18), постанова Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі №761/17817/19.

Судом встановлено, що земельна ділянка, кадастровий номер 6123081100:02:001:0559, площею 0,07 га, була передана у власність ОСОБА_2 на підставі рішення сесії Великоходачківської сільської ради Козівського району Тернопільської області від 18.09.2006 №91, для ведення особистого селянського господарства. Отже, ця земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , режим спільного сумісного майна подружжя на цю земельну ділянку не поширюється.

З огляду на викладене, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, ураховуючи встановлені обставини справи та положення чинного законодавства, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов переконання про відмову у задоволенні позову.

За змістом пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Керуючись статтями 2, 4, 12, 81, 82, 89, 133, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності, визнання права власності на 1/2 частку нерухомого майна відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 .

Повний текст рішення суду складено та підписано 13 серпня 2026 року.

Головуючий суддя О.М. Лавренюк