Рішення від 09 серпня 2026 р. у справі №580/5915/26 — Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 року справа № 580/5915/26

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді – Янківської В.П.,

розглядаючи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії,

установив:

03 червня 2026 року ОСОБА_1 подав позов до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить:

1) визнати протиправним і скасувати Наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 про призов на військову службу під час мобілізації в частині призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , до Військової частини НОМЕР_1 ;

2) визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 про зарахування до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , в частині його зарахування;

3) зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення від проходження військової служби ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , та виключити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 08 червня 2026 року відкрито провадження у справі.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує не незаконність дій та наказу ТЦК щодо призову на військову службу, наказ ВЧ про зарахування до списків особового складу вважає також протиправним, та таким, що грубо порушує Конституцію України, закони про мобілізацію.

Відповідач-1 відзив на позов не подав, хоча у належний спосіб повідомлений про слухання даної справи через систему Електронний уд.

Відповідач-2 у відзиві на позовну заяву просив у задоволенні позовних вимог відмовити з підстав законності наказу ТЦК про призов позивача на військову службу під час мобілізації та наказу командира Військової частини НОМЕР_1 в частині зарахування до списків особового складу, та відсутності підстав виключати зі списків особового складу позивача.

З урахуванням того, що з 20.07.2026 по 07.08.2026 (наказ № 145-в від 24.06.2026) включно суддя Янківська В.П. перебувала у відпустці, зазначена справа розглянута та ухвалено рішення в перший робочий день після відпустки.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає таке.

Позиція позивача.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , 08.04.2008 року був виключений з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», що засвідчує запис на ст.2 який засвідчено підписом військового комісара та скріплений печаткою та відмітка на ст.22 невійськовозобов`язаний засвідчена підписом начальника 6 (шостого) відділення ІНФОРМАЦІЯ_3 в його військовому квитку Серія НОМЕР_2 який виданий 08.04.2026 року тобто в військовому квитку позивача, а також відомостями, що містяться в військово-обліковому документі позивача сформованому 10.12.2025 року через застосунок «Резерв+», де в категорії обліку зазначено невійськовозобов`язаний, а також факт виключення позивача з військового обліку 08.04.2008 року підтверджується відміткою невійськовозобов`язаний на ст.7 в його паспорті громадянина України НОМЕР_3 , яка засвідчена підписом заступника військового комісара.

Факт засудження позивача підтверджується вироком Придніпровського районного суду м. Черкаси від 24.02.2003 року справа № І-39/2003 р. а також довідкою Форми Б Серія № 293414 від 17 липня 2007 року яка видана ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач був визнаний винним в здійсненні злочину за ч.2 ст.187, ч.2 ст.186 Кримінального кодексу України. Відповідно до п.4 ст.12 Кримінального кодексу України (в редакції чинній станом на 2003рік). Класифікація злочинів, до тяжких злочинів належать: злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Тож санкція за ч.2 ст.186 Кримінального кодексу України в редакції чинній станом на 2003рік передбачала позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років, а за ч.2 ст.187 позбавленням волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна

Позивач вважає, що він підпадав та відповідно до пп.6 п.6 ст.37 Закону України «Про загальний військовий обов`язок і військову службу» в редакції чинній станом на 08.04.2008 року правомірно був виключений з військового обліку у ІНФОРМАЦІЯ_4 як громадянин який був засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину.

Як зазначено у позовній заяві, 03.04.2026 року близько 16.00 годин за адресою: АДРЕСА_1 невідомі особи в військовій формі одягу викрали та незаконно позбавили волі позивача, зазначені дії вчинені організованою групою, далі позивача було доставлено до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі Відповідач 1) за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене підтверджується талоном-повідомленням єдиного обліку № 25769 (додається). Слід зазначити, що ні протоколу про адміністративне затримання, ні протокол про адміністративне правопорушення не було складено відносно позивача представниками ІНФОРМАЦІЯ_5 . Цього ж дня позивач представниками ІНФОРМАЦІЯ_6 був примусово доставлений для проходження ВЛК, та відповідно до довідки військово-лікарської комісії №2026-0403-2310-2295-7 від 03.04.2026 року позивач визнаний придатним до військової служби.

З врахування вищезазначеного позивач звертає увагу суду на те, що він не звертався з заявою до ІНФОРМАЦІЯ_6 про взяття чи поновлення його на військовому обліку.

Позивач був виключений з військового обліку, як раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину відповідно до пп.6 п.6 статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», то з цієї дати він є звільненим від виконання військового обов`язку, як особа, що в силу закону вважається непридатною до проходження військової служби.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає, що cпірні правовідносини врегульовані, зокрема, Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі Закон №2232), Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі Закон №3543) та

Згідно з частинами 1, 2 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

За змістом статті 1 Закону України "Про оборону України" від 06.12.1991 №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

У подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався та на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні триває.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок включає дотримання правил військового обліку (частина 3 статті 1 Закону №2232-XII).

Відповідно до частини 3 статті 1 Закону №2232-XII військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

За приписами частини 8 статті 2 Закону №2232-XII виконання військового обов`язку в запасі полягає в дотриманні військовозобов`язаними порядку і правил військового обліку, проходженні зборів для збереження та вдосконалення знань, навичок і умінь, необхідних для виконання обов`язків військової служби в особливий період.

Відповідно до частини 5 статті 33 Закону №2232-XII військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII).

У статті 1 Закону №3543-XII визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 22 Закону №3543-XII визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, зокрема:

- з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду;

- проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров`я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Суд звертає уваг, що частина 6 ст.37 Закону №2232-ХІІ у редакції до 11.04.2024 передбачала, що виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які:

1) призвані чи прийняті на військову службу;

2) проходять військову службу (навчання) у закладах фахової передвищої військової освіти, вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти;

3) визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби;

4) досягли граничного віку перебування в запасі;

5) припинили громадянство України;

6) були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину;

7) направлені для відбування покарання до установ виконання покарань або до яких застосовано примусові заходи медичного характеру;

8) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими.

У подальшому до вказаної вище норми Закону внесені зміни. Так, згідно з ч. 6 ст.37 Закону №2232-ХІІ у редакції на дату звернення позивачем заявами до відповідача (27.02.2025), а саме у редакції від 17.01.2024, виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які:

1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими;

2) припинили громадянство України;

3) визнані непридатними до військової служби;

4) досягли граничного віку перебування в запасі.

У громадянина, якого виключено з військового обліку відповідно до пунктів 3 та 4 цієї частини, військово-обліковий документ не вилучається. До військово-облікового документа громадянина вносяться дані про виключення із військового обліку.

Отже, Закон визначає перелік підстав, за яких військовозобов`язаний підлягає виключенню з військового обліку і на дату звернення позивачем до відповідача така підстава, як громадяни, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, до вказаного переліку не входить. То ж суд зауважує, що дії відповідача -1 по мобілізаціїї позивача вчинені в межах правого поля в державі в період воєнного стану.

Додаючи, суд зазначає, що відповідача-1 в частині призову та направлення позивача для проходження військової служби за мобілізацією до військової частини - є індивідуальним правовим актом, який вичерпав свою дію фактом призову позивача на військову службу та зарахування останнього до складу військової частини.

Пунктом 19 частини 1 статті 4 КАС України визначено, що індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні.

Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі.

Так, в абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 №2-зп у справі №3/35-313 вказано, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

У пункті 5 рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 №9-рп/2008 в справі №1-10/2008 зазначено про те, що при визначенні природи “правового акта індивідуальної дії” правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що “правові акти ненормативного характеру” стосуються окремих осіб, “розраховані на персональне застосування” і після реалізації вичерпують свою дію.

Відтак, рішення відповідача-1 в частині призову та направлення позивача для проходження військової служби за мобілізацією до військової частини - вже реалізований, а тому визнання його протиправним не матиме наслідком звільнення позивача з військової служби.

Також позовна вимога до військової частини про визнання протиправним та скасування наказу командира військової частини про зарахування до списків особового складу позивача та виключити його із списків особового складу даної військової частини, не підлягає задоволенню, як така, що є похідною вимогою в розумінні статті 4 КАС України та актом індивідуальної дії, який вичерпав свою дію, а тому порушень прав позивача з боку військової частини відсутні.

Встановлені у справі обставини свідчать про відсутність підстав для задоволення позовних вимог повністю.

Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За приписами ч. 1 та ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 КАС України. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

На підставі вищенаведених вимог законодавства, які регулюють спірні правовідносини, та встановлених обставин, суд дійшов висновку, що позиція позивача зі спірних питань є помилковою та такою, що не відповідає положенням законодавства України, яке регулює спірні правовідносини в період воєнного стану у державі, та/або фактичним обставинам справи.

Частиною 1 ст. 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із частинами 1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, системно проаналізувавши приписи законодавства України та надавши оцінку наявним у справі доказам та основним доводам сторін, суд дійшов висновку, що адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 90, 139-143, 242-246, 250, 255 КАС України, суд

вирішив:

Відмовити у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 .

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду у строк, встановлений статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Валентина ЯНКІВСЬКА