Рішення від 12 серпня 2026 р. у справі №320/9703/26 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 серпня 2026 року м. Київ № 320/9703/26

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 окремий штурмовий полк)

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 окремий штурмовий полк), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неприйняття рішення про його звільнення;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про його звільнення з військової служби на підставі встановлення ІІ групи інвалідності та висновку ВЛК за ст. 18б.

Позивач зазначає, що проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , має встановлену ІІ групу інвалідності, що підтверджується відповідними медичними документами, та у зв`язку із цим звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби за станом здоров`я у зв`язку з наявністю інвалідності. На переконання позивача, після подання такого рапорту відповідач був зобов`язаний не лише формально відреагувати на звернення, а прийняти належне індивідуальне рішення за результатами його розгляду, тобто погодити рапорт, відмовити в його задоволенні із зазначенням правових підстав та мотивів або вчинити інші передбачені законом дії для вирішення питання по суті. Натомість, як стверджує позивач, військова частина НОМЕР_1 належного рішення за його рапортом не прийняла, чим допустила протиправну бездіяльність. Позивач наголошує, що предметом цієї справи є саме невиконання відповідачем обов`язку щодо розгляду рапорту та прийняття за ним рішення, а не перевірка обставин кримінального провадження, службової дисципліни чи оцінка наявності/відсутності складу кримінального правопорушення. На думку позивача, посилання відповідача на можливе самовільне залишення військової частини, направлення повідомлень до ДБР, ВСП та Національної поліції, а також на наявність кримінального провадження не спростовують факту неприйняття рішення за рапортом і не можуть замінити собою належний розгляд звернення військовослужбовця. Також позивач зазначає, що формальне зобов`язання відповідача лише «розглянути рапорт» не забезпечить ефективного захисту його прав, оскільки залишить можливість повторного надання формальної відповіді без реального вирішення питання. У зв`язку з цим позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неприйняття рішення про його звільнення та зобов`язати відповідача прийняти рішення про звільнення з військової служби на підставі встановлення ІІ групи інвалідності та наявних медичних документів. Крім того, позивач просив допустити рішення суду до негайного виконання, посилаючись на триваючий характер порушення, стан здоров`я, наявність інвалідності та необхідність оперативного припинення стану правової невизначеності.

Судом відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Відповідач проти задоволення позову заперечує. У відзиві відповідач зазначає, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , був зарахований до списків особового складу та призначений на відповідні посади. Разом з тим відповідач посилається на те, що за період служби позивач неодноразово самовільно залишав розташування військової частини, а 10.07.2025 самовільно залишив військову частину та станом на час подання відзиву до місця служби не повернувся. Відповідач зазначає, що за вказаними обставинами відповідні повідомлення були направлені до Державного бюро розслідувань, Військової служби правопорядку та Національної поліції України, а 09.07.2025 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України. Також відповідач посилається на приписи Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України щодо правових наслідків самовільного залишення військової частини. На думку відповідача, оскільки позивач не прибув до військової частини та не поновився на військовій службі після самовільного залишення частини, відсутні правові підстави для задоволення позову, а позовні вимоги є передчасними та необґрунтованими. Відповідач просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що доводи відповідача не спростовують заявлених позовних вимог по суті, оскільки предметом спору у цій справі є саме протиправна бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неприйняття належного рішення за його рапортом про звільнення з військової служби, а не обставини кримінального провадження, службової дисципліни чи порядок повідомлення інших органів про можливе самовільне залишення військової частини. Позивач наголосив, що відповідач у відзиві фактично підмінив предмет спору, оскільки замість надання чіткої відповіді на питання, чи був розглянутий його рапорт, коли саме він був розглянутий, ким прийнято рішення та яким документом оформлено результат розгляду, відповідач навів обставини, які стосуються проходження військової служби, повідомлення правоохоронних органів, наявності кримінального провадження та тверджень про самовільне залишення військової частини. На думку позивача, наведені відповідачем обставини не можуть вважатися належним доказом розгляду рапорту по суті, оскільки не підтверджують прийняття індивідуального управлінського рішення за результатами його звернення. Позивач вказує, що навіть у разі якщо відповідач вважав існування кримінального провадження, службового статусу чи факту неприбуття до військової частини юридично значимими обставинами, такі обставини мали бути викладені саме у мотивованому рішенні за рапортом, а не вперше у відзиві на позовну заяву. Позивач також зазначив, що сам факт внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не доводить наявності вини особи, не встановлює факту вчинення кримінального правопорушення та не замінює рішення командування за поданим рапортом. На його переконання, наявність кримінального провадження або листування військової частини з ДБР, ВСП чи Національною поліцією не звільняє відповідача від обов`язку розглянути рапорт військовослужбовця у визначеному законом порядку. Позивач звернув увагу, що має встановлену ІІ групу інвалідності, що підтверджується рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, а тому питання його звільнення з військової служби у зв`язку з наявністю інвалідності потребувало належного та своєчасного вирішення відповідачем. При цьому подальше залишення його у стані правової невизначеності, на думку позивача, порушує його права, зокрема право на соціальний захист, лікування та належне реагування державного органу на подане звернення. Позивач вважає, що відповідач не довів правомірності своєї бездіяльності, не надав належних доказів розгляду його рапорту та не підтвердив прийняття будь-якого законного і мотивованого рішення за результатами такого розгляду. У зв`язку із цим позивач просив суд критично оцінити доводи відзиву, не вважати їх належним спростуванням позову та задовольнити заявлені позовні вимоги.

Ухвалою суду у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залучення у справі в якості співвідповідача Військову частину НОМЕР_3 відмовлено.

Ухвалою суду у задоволенні клопотання ОСОБА_1 в частині застосування до Військової частини НОМЕР_1 заходу процесуального примусу у вигляді штрафу відмовлено.

Ухвалою суду клопотання ОСОБА_1 від 31.03.2026 щодо формулювання резолютивної частини рішення повернуто без розгляду. У задоволенні клопотання від 02.05.2026 про повторне витребування доказів відмовлено.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

З матеріалів справи вбачається, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 04.12.2024 позивача було зараховано до списків особового складу військової частини та призначено на посаду стрільця-санітара 3 штурмового відділення 1 штурмового взводу 1 штурмової роти НОМЕР_4 штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 .

У подальшому наказом від 26.12.2024 позивача призначено на посаду солдата резерву 1 взводу резерву 112 роти резерву командування військової частини НОМЕР_1 .

З наданих до матеріалів справи медичних документів вбачається, що 24.02.2026 експертною командою з оцінювання повсякденного функціонування особи прийнято рішення щодо позивача, за результатами якого йому встановлено другу групу інвалідності строком до 17.02.2027.

У відповідному витягу зазначено, що причиною інвалідності є травми, поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних із перебуванням на фронті в інші періоди.

25.02.2026 позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із рапортом про звільнення з військової служби за станом здоров`я у зв`язку з наявністю інвалідності.

Оскільки позивачем не було отримано відповіді за результатами розгляду вказаного рапорту, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання проходження військової служби та звільнення з неї визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено підстави звільнення військовослужбовців з військової служби. Зокрема, під час дії воєнного стану звільнення з військової служби можливе за станом здоров`я, у тому числі на підставі висновку військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби або тимчасову непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців, а також за наявності інвалідності, якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством. При цьому під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється, а для військовослужбовців, які під час дії воєнного стану самовільно залишили військові частини або місця проходження служби чи дезертирували і не повернулися до військових частин до моменту припинення чи скасування воєнного стану, військова служба призупиняється в порядку, встановленому цим Законом, з дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану.

Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008.

Відповідно до пункту 233 вказаного Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.

Механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців визначений Порядком організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 06.08.2024 №531.

Відповідно до пункту 1 розділу І цього Порядку він визначає механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців у Міністерстві оборони України, Збройних Силах України та Державній спеціальній службі транспорту.

Пунктом 2 розділу І Порядку передбачено, що з питань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира, а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання — до наступного прямого командира.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІІ Порядку командири надають відповідь на паперовий рапорт військовослужбовця шляхом накладення резолюції, яка повинна містити відомості, визначені у додатку 1 до цього Порядку.

Пунктом 3 розділу ІІІ Порядку передбачено, що непогодження рапорту безпосереднім та/або прямими командирами не перешкоджає подальшому руху рапорту для його розгляду командиром або іншою посадовою особою, яка уповноважена приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, та прийняття рішення по суті рапорту. Відмова у задоволенні рапорту має бути вмотивованою.

Відповідно до пункту 9 розділу ІІІ Порядку розгляд паперового рапорту військовослужбовця всіма його прямими командирами здійснюється невідкладно, але не пізніше ніж за 48 годин із часу подання військовослужбовцем рапорту щодо питань, які стосуються, зокрема, збереження життя та здоров`я особового складу, а щодо інших питань — у строк не більше 14 днів із дня подання військовослужбовцем рапорту.

Пунктом 2 розділу V Порядку встановлено, що керівники органів військового управління, командири військових частин та підрозділів організовують та забезпечують дотримання встановленого порядку та строків розгляду рапортів військовослужбовців.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з того, що предметом доказування у цій справі є не встановлення факту вчинення або невчинення позивачем кримінального правопорушення, передбаченого статтею 407 Кримінального кодексу України, не перевірка обґрунтованості внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та не надання кримінально-правової оцінки поведінці позивача, а встановлення того, чи був відповідач зобов`язаний розглянути рапорт позивача та чи довів відповідач факт належного виконання такого обов`язку.

Суд зазначає, що наявність у відповідача доводів щодо можливого самовільного залишення позивачем військової частини, направлення повідомлень до уповноважених органів, наявність кримінального провадження або особливості службового статусу позивача не звільняють відповідача як суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти у спосіб, визначений законом, та приймати за зверненнями військовослужбовця належні управлінські рішення.

Рапорт військовослужбовця є встановленою формою службового звернення з питань, пов`язаних із проходженням військової служби або особистими питаннями військовослужбовця.

Звернення військовослужбовця з рапортом породжує для відповідних командирів та посадових осіб обов`язок забезпечити його рух, реєстрацію, розгляд, прийняття рішення по суті порушеного питання та повідомлення військовослужбовця про результат такого розгляду у визначеній формі.

З аналізу Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України вбачається, що рішення за рапортом не може бути замінене загальним листуванням, посиланням на інші обставини, повідомленням про наявність кримінального провадження або наведенням у відзиві доводів щодо поведінки військовослужбовця.

Законодавець встановив спеціальний порядок реагування на рапорт, який передбачає оформлення результату його розгляду у вигляді резолюції, погодження/непогодження або іншого рішення уповноваженої посадової особи.

При цьому відмова у задоволенні рапорту має бути вмотивованою.

Отже, якщо відповідач вважав, що наявність відомостей про самовільне залишення позивачем військової частини, його неприбуття до місця служби, особливий правовий режим служби або інші обставини унеможливлюють звільнення позивача з військової служби, такі висновки мали бути викладені у належному індивідуальному рішенні за результатами розгляду рапорту із зазначенням конкретних фактичних обставин, норм права та мотивів, з яких відповідач дійшов відповідного висновку.

Натомість відповідач у відзиві обмежився наведенням обставин проходження позивачем служби, посиланням на можливе самовільне залишення військової частини, наявність ЄРДР та правові наслідки такої поведінки.

Однак такі доводи не є доказом того, що рапорт позивача від 25.02.2026 був фактично розглянутий у порядку, передбаченому наказом Міністерства оборони України від 06.08.2024 № 531 по суті, та що за результатами його розгляду прийнято відповідне рішення.

Суд звертає увагу, що відповідач не надав суду рапорт позивача з відповідною резолюцією, рішення про погодження або непогодження рапорту, вмотивовану відмову у його задоволенні, доказ направлення такого рішення позивачу або інший документ, який би свідчив про завершення процедури розгляду рапорту позивача по суті.

Водночас, саме на відповідача як суб`єкта владних повноважень покладається обов`язок довести правомірність своєї поведінки та факт належного виконання покладених на нього обов`язків.

При цьому суд відхиляє доводи відповідача про те, що позивач не поновився на військовій службі після самовільного залишення військової частини, а тому позов є передчасним. Такий аргумент не спростовує самого факту відсутності належного рішення відповідача за рапортом.

Слід також звернути увагу, що суд у межах цієї справи не встановлює винуватість позивача у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки таке не відноситься до його юрисдикції.

Разом із тим, наявність кримінального провадження може бути врахована відповідачем при прийнятті управлінського рішення, якщо відповідач вважає цю обставину юридично значимою для вирішення рапорту та наведе відповідне норматино-правове мотивування. Однак, така оцінка повинна бути надана саме у межах процедури розгляду рапорту.

Суд також бере до уваги, що стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає можливість звільнення військовослужбовця під час дії воєнного стану за станом здоров`я, зокрема за наявності інвалідності, якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу.

Отже, обставина встановлення позивачу інвалідності є юридично значимою для вирішення питання про проходження ним військової служби та не може бути залишена відповідачем без належної оцінки.

Разом із тим, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог у частині зобов`язання відповідача прийняти рішення саме про звільнення позивача з військової служби з таких підстав.

За приписами частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача лише за умови, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і таке рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У цій справі, судом встановлено саме відсутність належного рішення відповідача за рапортом позивача. Відповідач не надав у встановленій формі оцінку усім значимим обставинам, зокрема документам про інвалідність, обставинам проходження позивачем служби, наявності чи відсутності бажання продовжувати військову службу, обставинам, на які відповідач посилається у відзиві, а також правовим наслідкам можливого самовільного залишення військової частини.

За таких умов, зобов`язання відповідача прийняти рішення саме про звільнення позивача означало б підміну судом відповідного органу військового управління та втручання у дискрецію суб`єкта владних повноважень щодо оформлення і вирішення питання проходження військової служби.

Тому ефективним та належним способом захисту у цій справі є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо неприйняття належного рішення за рапортом позивача та зобов`язання військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт позивача від 25.02.2026 і прийняти за результатами його розгляду належне, мотивоване рішення відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України.

Такий спосіб захисту не позбавляє відповідача можливості надати правову оцінку всім обставинам, на які він посилається, однак, водночас унеможливлює подальше перебування позивача у стані правової невизначеності, коли за його рапортом фактично не прийнято рішення.

Щодо доводів позивача про необхідність допущення рішення до негайного виконання суд зазначає таке.

Стаття 371 Кодексу адміністративного судочинства України визначає випадки негайного виконання судових рішень.

Так, негайно виконуються рішення суду про:

1) присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць;

2) присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць;

3) поновлення на посаді у відносинах публічної служби;

4) припинення повноважень посадової особи у разі порушення нею вимог щодо несумісності;

5) уточнення списку виборців;

6) усунення перешкод та заборону втручання у здійснення свободи мирних зібрань;

7) включення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій до переліку осіб, пов`язаних з провадженням терористичної діяльності або стосовно яких застосовано міжнародні санкції, виключення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій з такого переліку та надання доступу до активів, що пов`язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням.

Разом з тим, у цій справі суд не ухвалює рішення про поновлення на посаді, стягнення періодичних платежів чи інше рішення, яке за своєю правовою природою підлягає обов`язковому негайному виконанню відповідно до вимог частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин підстави для допущення рішення суду до негайного виконання відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Щодо заявленого позивачем клопотання про розподіл судових витрат в сумі 45 000 грн. суд зазначє про таке.

Відповідно до вимог частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 45 000,00 грн заявником подано виключно рахунок-фактуру № АБ-0018 від 01.05.2026, відповідно до якого вартість «надання юридичних послуг згідно договору-доручення про надання правничої допомоги б/н від 01.05.2026 року» становить 45 000,00 грн.

Водночас, зі змісту поданого рахунку-фактури № АБ-0018 від 01.05.2026 не вбачається, що зазначені у ньому юридичні послуги надавалися заявнику саме у межах розгляду цієї адміністративної справи. Рахунок не містить номера судової справи, найменування її учасників, предмета спору або будь-яких інших відомостей, які б дозволяли пов`язати зазначені у ньому послуги з розглядом цієї справи.

При цьому, договір-доручення про надання правничої допомоги від 01.05.2026, на який міститься посилання у вказаному рахунку-фактурі, до матеріалів справи не надано. Також заявником не подано детального опису виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) або інших доказів, з яких можливо було б встановити характер, обсяг та вартість правничої допомоги, наданої саме у межах розгляду цієї адміністративної справи.

Крім того, сам по собі рахунок-фактура містить лише загальне зазначення про надання юридичних послуг та не дає можливості встановити, які саме послуги були надані адвокатом у межах цієї справи, їх обсяг, а також умови визначення гонорару у сумі 45 000,00 грн. Зокрема, за відсутності договору про надання правничої допомоги суд позбавлений можливості встановити, чи погоджено сторонами фіксований розмір гонорару, погодинну оплату чи інший порядок визначення вартості відповідних послуг.

Отже, поданий рахунок-фактура, за відсутності договору про надання правничої допомоги та доказів, які дозволяють ідентифікувати обсяг і вартість послуг, наданих саме у цій справі, не є достатнім підтвердженням заявленого до відшкодування розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Суд зауважує, що у цьому випадку йдеться не про оцінку співмірності заявленої суми витрат критеріям, установленим частиною п`ятою статті 134 КАС України, а насамперед про недоведеність самого розміру витрат, які можуть бути предметом розподілу між сторонами.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність належних та достатніх доказів на підтвердження понесення заявником витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі 45 000,00 грн, у зв`язку з чим підстави для їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо неприйняття рішення за рапортом ОСОБА_1 від 25.02.2026 про звільнення з військової служби.

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 25.02.2026 про звільнення з військової служби та прийняти за результатами його розгляду належне, мотивоване рішення відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, та Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 06.08.2024 №531, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Панова Г. В.