Вирок від 11 серпня 2026 р. у справі №585/3137/17 — Сумський апеляційний суд

Справа №585/3137/17 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1

Номер провадження 11-кп/816/910/26 Суддя-доповідач - Клімашевська

Категорія - 21

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" серпня 2026 р. колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:

судді –доповідача – ОСОБА_2 ,

суддів – ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

з участю секретаря судового засідання – ОСОБА_5 ,

учасників кримінального провадження:

прокурора – ОСОБА_6 ,

захисника – ОСОБА_7 ,

представника потерпілої – ОСОБА_8 ,

обвинуваченої – ОСОБА_9 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Суми апеляційну скаргу прокурора Роменської окружної прокуратури ОСОБА_10 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 19 лютого 2026, яким

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженку с. Гришине Роменського району Сумської області, громадянку України, одружену, мешканку кв. АДРЕСА_1 , не судиму,

визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч.1 ст. 125 КК України та виправдано,

УСТАНОВИЛА:

Вироком ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19 лютого 2026 року ОСОБА_9 визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч.1 ст. 125 КК України і виправдано, а також – відмовлено у задоволенні цивільного позову ОСОБА_11 до ОСОБА_9 про стягнення з ОСОБА_9 на її користь 933,09 гривень в рахунок відшкодування завданої матеріальної шкоди та 50 тисяч гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Не погодившись з вказаним вироком, прокурором подано апеляційну скаргу, в якій остання просила скасувати виправдувальний вирок стосовно ОСОБА_9 через невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, внаслідок чого вона уникнула справедливого покарання, а також - ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_9 винною за ч.1 ст. 125 КК України, призначити покарання у виді штрафу в розмірі 850 грн. та на підставі ст. 49 КК України звільнити ОСОБА_9 від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Крім того, просила задовільнити частково позов потерпілої, стягнувши з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_11 933 грн. 09 коп. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 10000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги прокурор зазначила, що суд першої інстанції :

1)безпідставно визнав недостовірними, суперечливими, непослідовними та такими, що містять істотні протиріччя показання потерпілої, де вона вказувала на ОСОБА_9 як на особу, яка спричинила їй тілесні ушкодження, водночас обґрунтував висновки, спираючись на показання самої обвинуваченої, свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які зацікавлені в результатах судового розгляду кримінального провадження;

2)необґрунтовано послався як на порушення вимог КПК України проведення двох слідчих експериментів із потерпілою, тоді як КПК України не уточнює та не забороняє, проводити декілька слідчих експериментів, якщо у цьому є необхідність для встановлення істини по справі;

3)безпідставно, всупереч висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі ІНФОРМАЦІЯ_3 , що міститься в постанові від 14 вересня 2020 року (справа № 740/3597/17, провадження № 51-6070кмо 19) та відокремлено від сукупності інших доказів, зокрема, висновків експертів, визнав недостовірними доказами протоколи слідчих експериментів за участю потерпілої;

4)не дотримавшись приписів статей 84, 94 КПК України, необґрунтовано відкинув висновки експертів № 452 від 23.09.2015, № 585 від 14.12.2015, № 12 від 02.02.2016, № 286 від 10.08.2017. № 287 від 10.08.2017 як такі, що не можуть бути самостійними доказами винуватості ОСОБА_9 , не надавши їм оцінки у взаємозв`язку з протоколами слідчих експериментів, показаннями потерпілої та іншими дослідженими доказами;

5)усупереч приписам статей 84, 93, 98, 99 КПК України не вважав самостійними доказами і довідки з лікарні, копії амбулаторних карт потерпілої із записами про огляд лікарем, про наявність у потерпілої тілесних ушкоджень, відхилив їх як докази винуватості ОСОБА_9 , проте не навів мотивів до обґрунтування такого висновку, які б спиралися на приписи кримінального процесуального закону;

6)безпідставно та всупереч положенням п. 19 ч. 1 ст. 3, статей 2, 22, 26, 55, 56, 84, 85, 92 КПК України послався на неналежне вилучення медичної документації. При цьому в ході виконання вимог ст.290 КПК України та під час судового розгляду учасники не робили зауваження щодо належності вказаних доказів, суд не піддавав сумніву чи уповноваженою особою вилучалася медична документація, чим позбавив прокурора можливості довести суду позицію сторони обвинувачення, і не взяв до уваги, що тимчасовий доступ було проведено на підставі ухвали слідчого судді і отримано відповідно до вимог КПК України;

7)постановляючи вирок від 13.12.2018, обмежився лише описом доказів, які надані стороною обвинувачення, не надавши їм оцінки, та залишив поза увагою сукупність тих доказів, які підтверджують винуватість обвинуваченої: показів свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_16 , потерпілої ОСОБА_11 , які були допитані судом, відомості слідчих експериментів проведені в ході досудового розслідування та дані відповідних додаткових висновків судово-медичних експертиз. Також суд першої інстанції не врахував, що у кримінальному провадженні за ст. 125 КК України питому вагу має встановлений за висновком експерта факт наявності тілесних ушкоджень, який повинен був отримати оцінку у сукупності і взаємозв`язку із показаннями потерпілої, протоколом слідчого експерименту за її участю та іншими доказами. При цьому, за відсутності належної оцінки сукупності досліджених доказів, самого лише заперечення обвинуваченою певних обставин завідомо недостатньо для спростування версії сторони обвинувачення.

Інші учасники кримінального провадження апеляційні скарги на судове рішення не подавали.

Від представника потерпілої ОСОБА_17 – адвоката ОСОБА_8 надійшла заява про приєднання до апеляційної скарги прокурора, яку він підтримав в повному обсязі, уважаючи вирок ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19.02.2026, яким ОСОБА_9 визнана невинуватою у пред`явленому їй обвинуваченні за ч.1 ст.125 КК України, незаконним та необґрунтованим, висновки якого не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Також у поданій заяві представник потерпілої посилався на доводи, аналогічні тим, що зазначені в апеляційній скарзі прокурора, уважає, що судом неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а судовий розгляд проведено необ`єктивно та упереджено, внаслідок чого ОСОБА_9 уникнула справедливого покарання. За таких обставин, просив скасувати вказаний вирок та постановити новий, яким визнати ОСОБА_9 винною за ч.1 ст.125 КК України та призначити їй покарання у виді штрафу у сумі 850 грн., а також – частково задовольнити позов потерпілої ОСОБА_11 і стягнути на її користь з ОСОБА_9 933,09 грн. матеріальної шкоди та 10 000,00 грн. в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.

Заслухавши доповідь головуючого судді щодо змісту оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги; прокурора, яка підтримала доводи поданої апеляційної скарги та її вимоги; представника потерпілої, який підтримав позицію прокурора; обвинувачену та її захисника, які вважали виправдувальний вирок законним та обґрунтованим, просили залишити його без зміни, а апеляційну скаргу прокурора – без задоволення; перевіривши матеріали справи, допитавши потерпілу, обвинуваченого, свідків, повторно дослідивши наявні у справі докази та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Так, ч. 1 ст. 404 КПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Згідно з вимогами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Положеннями ст. 94 КПК України передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Відповідно до ч. 1 ст. 373 КПК України, суд ухвалює виправдувальний вирок у разі, якщо не доведено, що: було вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим; у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Мотивувальна частина виправдувального вироку має містити підстави для виправдання обвинуваченого та мотиви, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення. За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку має бути викладено результати дослідження, аналізу й оцінки доказів у справі, зібраних сторонами обвинувачення та захисту.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку, суд першої інстанції, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_9 належним чином не дотримався вказаних вимог кримінального процесуального законодавства і дійшов неправильного висновку про невинуватість ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 125 КК України.

З обвинувального акту вбачається, що ОСОБА_9 обвинувачувалася в тому, що 27.04.2015 близько 18 години, перебуваючи неподалік магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 », за адресою: АДРЕСА_2 , побачивши ОСОБА_11 , нічого не пояснюючи, через давно існуючі неприязні відносини, з метою спричинення тілесних ушкоджень, умисно нанесла один удар кулаком правої руки по правій височній області голови потерпілої, після чого вона умисно нанесла один удар кулаком правої руки в область лівого плеча ОСОБА_11 , спричинивши такими своїми діями потерпілій легкі тілесні ушкодження.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що пред`явлене ОСОБА_9 обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України, є недоведеним.

Так, зі змісту оскаржуваного судового рішення вбачається, що місцевий суд визнав недопустимим доказом отриману в ході виконання ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ, історію хвороби ОСОБА_11 , оскільки вона була отримана особою, що не вказана в ухвалі слідчого судді і не була уповноважена на вчинення даної дії.

Крім того, на підставі сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруйного дерева», суд першої інстанції визнав недопустимими доказами: висновок №452 та інші висновки судово-медичних експертиз, які проведені для перевірки можливості спричинення потерпілій тілесних ушкоджень, за обставин показаних потерпілою та свідками в ході проведення слідчих експериментів, а висновок №12 судом не було взято до уваги, оскільки, на переконання місцевого суду, експерти вийшли за межі постанови слідчого про призначення експертизи і дали відповіді на питання, які перед ними не були поставлені.

Також суд не взяв до уваги та критично віднісся до показів потерпілої та відомостей, що містяться в протоколах слідчих експериментів, які були проведені за участю потерпілої ОСОБА_11 , оскільки такі покази потерпіла змінювала; не взяв до уваги покази свідків ОСОБА_18 та ОСОБА_15 , а також – проведені за їх участю слідчі експерименти, через суперечливість повідомлених ними відомостей.

Таким чином, пославшись на вказані обставини, а також, зазначивши, що відповідно до вимог ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях та усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що в діях ОСОБА_9 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 125 КК України, тому вона і підлягає виправданню в пред`явленому обвинуваченні.

За результатами проведеного апеляційного розгляду, колегія суддів, повторно дослідивши обставини, встановленні під час кримінального провадження, які пов`язані з вчиненням обвинуваченою ОСОБА_9 кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, допитавши обвинувачену ОСОБА_9 , потерпілу ОСОБА_19 , свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_15 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_20 , дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, покази свідка ОСОБА_18 , встановила наступне.

Так, як вбачається з оскаржуваного вироку ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19.02.2026, місцевий суд, проаналізувавши положення п.17 ч.1 ст.3, ст.38, ст.86, ч.ч. 1-2 ст.165 КПК України, визнав недопустимим доказом історію хвороби ОСОБА_11 , оскільки вона отримана не в порядку встановленому КПК України, зокрема отримана інспектором ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_21 - особою, яка не вказана в ухвалі слідчого судді про тимчасовий доступ і не була уповноважена на вчинення даної дії.

Але, такі висновки місцевого суду не узгоджуються з нормами КПК України та судовою практикою Верховного суду, яка стосується питання отримання і оцінки вилученої медичної документації.

Відповідно до ст.2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Послідовність викладення в диспозиції правової норми наведених вище завдань дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.

Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного й обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію.

В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.

На користь відповідного висновку свідчить зміст ст. 87 КПК, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з частиною першою цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Частинами другою і третьою цієї статті передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката.

З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції ,ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України).

Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен насамперед з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 серпня 2022 року справі № 756/10060/17.

Крім того, досліджуючи питання допустимості медичних документів, отриманих за результатами тимчасового доступу, колегія суддів уважає за необхідне послатись на постанову ВС від 26.09.2022, справа № 737/641/17, провадження № 51-6562км18, де зазначено, що за змістом ч. 1 ст.87 КПК України доказ має бути визнаний недопустимим лише за умови, якщо він отриманий виключно в результаті дій, що становили істотне порушення прав та свобод людини. Водночас, якщо відповідний доказ із неминучістю був би отриманий незалежно від такого порушення прав підозрюваного, такий доказ може бути визнаний допустимим (доктрина «неминучого виявлення» є одним із виключень з доктрини «плодів отруйного дерева»).

У даному випадку, суд першої інстанції, визнаючи історію хвороби потерпілої ОСОБА_11 недопустимим доказом, не навів аргументів, які саме конвенційні або конституційні права, свободи чи інтереси потерпілої чи обвинуваченої були порушені в результаті отримання історії хвороби не слідчим, який зазначений в ухвалі слідчого судді, а інспектором СВ Роменського МВ, котрий не був визначений для здійснення досудового розслідування.

Крім того, визнаючи недопустимими доказами висновки експертів, як похідні від такої історії хвороби, місцевий суд не мотивував, яким чином отримання по ухвалі слідчого судді історії хвороби не слідчим, а інспектором слідчого відділу, вплинуло на ефективність здійснення тих чи інших прав потерпілої чи обвинуваченої або на якість експертних досліджень.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, під час судового розгляду в суді першої інстанції жодних зауважень, у тому числі щодо отримання історії хвороби інспектором, а не слідчим, сторони не висловлювали, клопотань про недопустимість історії хвороби як доказу, у тому числі через істотне порушення конвенційних або конституційних прав сторони не заявляли.

Не порушувалось таких питань і під час першого судового розгляду обвинувального акту відносно ОСОБА_9 та під час апеляційного перегляду вироку ІНФОРМАЦІЯ_2 від 13.12.2018, як і не вказувались такі обставини в Ухвалі ІНФОРМАЦІЯ_6 від 24.07.2019, якою обвинувальний акт направлено в суд першої інстанції на новий розгляд після скасування вироку від 13.12.2018.

Тобто, законність отримання органом досудового розслідування історії хвороби потерпілої та висновків експертів як доказів та їх допустимість сторони кримінального провадження ніколи не ставили під сумнів. Під час здійснення досудового розслідування та при ознайомленні з матеріалами кримінального провадження в порядку ст.290 КПК сторона захисту та потерпіла будь-яких клопотань з цього приводу не заявляли.

Таким чином, судом першої інстанції в порушення закріплених у статтях 22, 26 КПК принципів змагальності й диспозитивності не ставилось на обговорення зі сторонами питання недопустимості доказів, а в оскаржуваному вироці не зазначено та судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду не встановлено які саме конвенційні або конституційні права, свободи чи інтереси потерпілої чи обвинуваченої були порушені в результаті отримання історії хвороби інспектором СВ, котрий не був включений до слідчої групи для здійснення досудового розслідування.

Крім того, для вирішення питання про допустимість в цілому висновків експертів, які були здійснені на підставі даних з історії хвороби, колегія суддів враховує, що існують об`єктивні підстави вважати, що у даній справі для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження, історія хвороби та інша медична документація потерпілої із неминучістю була би отримана, оскільки саме потерпіла ініціювала питання притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_9 за заподіяння останньою тих тілесних ушкоджень, які зафіксовані, у тому числі в історії хвороби.

Також, аналізуючи судову практику Верховного суду (зокрема, висловлену у постанові ОП ККС ВС від 27.01.2020 у справі № 754/14281/17; а також - ККС ВС у постановах: від 18.12.2024 у справі № 712/5139/20; від 1806.2020 у справі № 740/2536/17; від 09.07.2024 у справі № 463/11851/21; від 14.09.2023 у справі № 456/4259/19; від 06.06.2023 у справі № 293/1947/20; від 12.01.2023 у справі № 596/413/21; від 27.12.2022 у справі № 753/11142/16-к; від 27.12.2022 у справі № 753/11142/16-к; від 02.11.2021 у справі № 757/3303/15-к; від 18.08.2021 у справі № 582/445/20; від 13.10.2020 у справі № 185/1230/18; від 18.02.2020 у справі № 344/4693/15-к; від 18.06.2019 у справі № 740/2536/17), колегія суддів звертає увагу на те, що чисельні правові позиції, які стосуються питань вилучення медичної документації з порушеннями КПК і неуповноваженими особами, містять декілька висновків, які мають значення для оцінки доказів у справі за обвинуваченням ОСОБА_9 , а саме:

1) медична документація може бути отримана в різні способи, передбачені КПК, а саме – добровільно надана безпосередньо потерпілою особою або медичною установою на запит слідчого, а також - на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей та документів;

2) якщо потерпілий не заперечував проти надання слідчому медичної документації з метою проведення експертизи, то використання відомостей, які містяться у його медичній картці, не є порушенням лікарської таємниці та у судів відсутні підстави уважати, що вилучення медичної документації призвело до порушення прав потерпілого та/або інших осіб;

3) якщо потерпілий не висловлював будь-яких заперечень з приводу надання медичної документації для проведення експертизи, то твердження, що медична документація, покладена в основу висновку експерта, отримана з порушенням вимог КПК, не ґрунтуються на вимогах закону;

4) за наявності сумнівів щодо достовірності медичних документів, які були об`єктом експертного дослідження та про які є відомості у висновку експерта, сторона захисту, реалізуючи закріплені у статтях 22, 26 КПК принципи змагальності й диспозитивності, на стадії дослідження доказів мала процесуальну можливість клопотати про надання відповідних документів, або ж у порядку, передбаченому ст. 332 КПК клопотання про проведення експертиз, однак цього не зробила. Тому посилання захисника на стадії перегляду вироку на недопустимість висновків експерта з вказаних підстав є необґрунтованими.

Отже, дійсно, чинне законодавство визначає, що медична документація містить лікарську таємницю, яка охороняється законом, однак ця охорона стосується в першу чергу інформації, що стосується пацієнта.

В цій справі така лікарська таємниця стосується, зокрема відомостей обстеження і лікування потерпілої ОСОБА_11 , яка не скаржилась на порушення своїх прав. Сторона захисту жодного клопотання з приводу медичної документації потерпілої не заявляла. А місцевий суд, визнаючи історію хвороби та отримані на підставі неї висновки експертів недопустимими доказами, не обґрунтував, яким чином зазначене у вироці порушення (отримання історії хвороби інспектором слідчого відділу, а не слідчим), які стосувалися охорони прав потерпілої на збереження лікарської таємниці, порушили права і гарантії сторін, або іншим чином мали вплив на їх реалізацію.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що за відсутності будь-яких даних про те, що при отриманні історії хвороби та проведенні експертних досліджень було допущено істотне порушення прав та свобод людини, за відсутності заперечень з боку потерпілої проти надання її медичних документів на експертне дослідження, за відсутності клопотань сторін про визнання доказів недопустимими і без дослідження цих питань в судовому засіданні на стадії судового розгляду, у суду першої інстанції були відсутні підстави для визнання недопустимими доказами як історії хвороби потерпілої, так і висновків експертів.

Тобто, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги прокурора щодо безпідставного визнання місцевим судом недопустимими доказами історії хвороби потерпілої з посиланням на неналежне вилучення медичної документації, а також –висновків експертів, як похідних доказів відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева».

Колегія суддів вважає історію хвороби, яка досліджувалась експертами та висновки експертів належними та допустимими, та оцінюючи їх у своїй сукупності та взаємозв`язку, вважає, що вони містять відомості на підтвердження винуватості ОСОБА_9 в умисному спричинені потерпілій ОСОБА_11 легких тілесних ушкоджень.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ч.1 ст.337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

У даному випадку, згідно обвинувального акту, ОСОБА_9 інкримінується спричинення потерпілій ОСОБА_11 тілесних ушкоджень у виді двох синців:

1) в правій височній області;

2) на лівому плечі.

Також, згідно обвинувального акту ці два синці утворились від умисних ударів, які нанесла обвинувачена потерпілій:

1) кулаком правої руки по правій височній області голови,

2) кулаком правої руки в область лівого плеча.

Таким чином, оскільки інші тілесні ушкодження, відомості про які містяться в медичній документації потерпілої та про обставини заподіяння яких розповідали під час допиту потерпіла, свідки, обвинувачена, не увійшли в обсяг обвинувачення, то досліджуючи та оцінюючи докази в межах висунутого обвинувачення та вирішуючи питання доведеності вказаних обставин обвинувального акту належними і допустимими доказами, колегія суддів виходить з такого.

Як вбачається з досліджених апеляційним судом доказів, на диску з відеозаписом зафіксовано те, що 27.04.2015 року близько 18-00 год. жінка схожа на ОСОБА_9 перебувала неподалік магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за адрсою: АДРЕСА_2 (т.1, а.с.157).

Також, дослідженими в апеляційному суді доказами підтверджується, що в цей же день потерпіла ОСОБА_11 звернулась до чергової частини ІНФОРМАЦІЯ_5 із заявою про те, що 27.04.2015 близько 18 години неподалік магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 », що розташований в АДРЕСА_2 , ОСОБА_9 , нанесла їй тілесні ушкодження (т. 1, а.с. 158).

Крім того, ОСОБА_11 28.04.2015 зверталась до лікарні та перебувала на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, починаючи з 28.04.2015 року по 16.05.2015, з діагнозом: ЗЧМТ – струс головного мозку (т.1, а.с. 166,169).

Під час проведення експертного дослідження по справі, експертом ОСОБА_22 у висновку №452 від 23.09.2015 зафіксовано відомості, які містились в історії хвороби №6450 стаціонарної хворої ОСОБА_11 , зокрема зазначено, що під час огляду потерпілої та поміщення її в стаціонарне відділення лікарні у неї було виявлено:

1) в правій височній області синець 2 х 2 см;

2) в області лівого плеча по внутрішній поверхні синець 10 х 8 см.

У лікарні потерпіла пояснювала походження таких синців обставинами її побиття обвинуваченою 27.04.2015 у м.Ромни.

Також, згідно зазначеного висновку експерта, характер таких ушкоджень вказує на те, що вони могли з`явитись в результаті травматичного контакту з тупими твердими предметами (предметом) та відносяться до легких тілесних ушкоджень (т.1, а.с. 179-181).

Колегія суддів не може погодитись з категоричністю тверджень суду першої інстанції про те, що експерт не підтвердив того, що тілесні ушкодження, які відображені в історії хвороби потерпілої, утворилися саме в час, на який вказує потерпіла, оскільки такі твердження місцевого суду є суб`єктивним трактуванням висновку експерта.

Так, на вирішення експерту були постановлені питання, одним з яких є час утворення тілесних ушкоджень, які є на тілі потерпілої ОСОБА_11 . Експерт у висновку №452 від 23.09.2015, відповідаючи на таке питання, зазначив, що через відсутність детального опису синців в правій височній області і лівого плеча в наданій на судово-медичну експертизу історії хвороби визначити час їх утворення не виявляється можливим.

Отже, на переконання колегії, вказаний висновок експерта дає підстави стверджувати тільки про те, що експерт не зміг взагалі визначити час утворення тілесних ушкоджень у потерпілої через об`єктивні причини. Експерту не ставилось питання про те, чи могли утворитись тілесні ушкодження в час, на який вказувала потерпіла. Тому твердження в цій ситуації місцевого суду про те, що експерт не підтвердив часу отримання тілесних ушкоджень, на який вказувала потерпіла, – є не некоректним і неправильним.

Висновок експерта про неможливість визначити час отримання потерпілою тілесних ушкоджень не підтверджує і не спростовує зазначені потерпілою ОСОБА_11 обставини щодо часу події.

Водночас, та обставина, що ОСОБА_11 відразу після події звернулась до чергової частини ІНФОРМАЦІЯ_5 із заявою про те, що 27.04.2015 близько 18 години вона отримала тілесні ушкодження, у сукупності з відомостями історії хвороби, де описано тілесні ушкодження у виді двох синців, що були виявлені лікарями під час її огляду наступного після події дня (т.1, а.с. 190-192), в достатній мірі підтверджують те, що вказані два синці у потерпілої могли утворитись саме у час та за обставин, як про те зазначила потерпіла.

Також, колегія суддів вважає протоколи слідчих експериментів і висновки експертів, які отримані після проведення цих слідчих експериментів, - належними та допустимими доказами, які необхідно брати до уваги при постановленні судового рішення.

Водночас, висновки місцевого суду про сумнівність таких доказів через те, що з потерпілою було проведено два слідчих експериментів, другий з яких сформований як допит особи, і сторона обвинувачення не обґрунтувала підстав, з яких суд має брати до уваги саме другий слідчий експеримент з потерпілою, - колегія вважає помилковими і такими, що не ґрунтуються на нормах процесуального законодавства.

Так, чинний КПК України не обмежує органи досудового розслідування у кількості проведення таких слідчих дій, як слідчий експеримент. Верховний Суд також визнає правомірним проведення кількох слідчих експериментів з потерпілою для уточнення деталей, перевірки суперечностей або відтворення різних етапів події. При цьому, як зазначив Касаційний кримінальний суд у постанові від 10 лютого 2022 року у справі № 523/8553/16-к, критерієм визнання належності та допустимості протоколу слідчого експерименту, перш за все, є проведення слідчої дії з дотриманням процедури, визначеної законом. Наявність розбіжностей із попередньо наданими показаннями не може автоматично свідчити про недопустимість такого доказу.

Відповідно до ч.1 ст.240 КПК України слідчий, прокурор мають право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення.

У даному випадку, як вбачається з досліджених апеляційним судом протоколів, 15 жовтня 2015 року, слідчою було проведено перший слідчий експеримент з участю потерпілої ОСОБА_11 та представника потерпілої - адвоката ОСОБА_8 , під час якого потерпіла ОСОБА_11 розповіла про обставини події, а саме про отримання нею тілесних ушкоджень під час конфлікту, що відбувся 27.04.2015 між нею та обвинуваченою, а також продемонструвала, як ОСОБА_23 схватила її за одяг, вдарила її зверху по голові, стоячи перед нею, потім вдарила її знову кулаком в область голови зверху, після чого почала бити потерпілу ногами, а далі - схопила за волосся зверху та вирвала у неї пучок волосся (т. 1 а.п. 182-185).

Отримані під час такого слідчого експерименту дані були надані експерту на дослідження та згідно висновку № 585 від 14 грудня 2015 року синець в області внутрішньої поверхні лівого плеча ОСОБА_11 міг утворитися при обставинах, продемонстрованих нею під час слідчого експерименту, коли ОСОБА_24 хапала її за одяг та руки (фото № 6 і №7) Водночас, ушкодження в області голови у ОСОБА_11 , виявлені при надходженні в стаціонар, згідно наданої на судово-медичну експертизу меддокументації, а саме у виді синця в правій височній області, не було продемонстровано потерпілою, а згідно фото № 7 потерпіла демонструвала удар по голові в діаметрально протилежну ліву височну область (т. 1, а.с.186).

В подальшому, 21 березня 2017 року слідча вдруге провела за участю потерпілої ОСОБА_11 слідчий експеримент, під час якого потерпіла продемонструвала, як ОСОБА_9 нанесла їй один удар кулаком правої руки спочатку в область голови зверху (ударів п`ять), а потім кулаком правої руки нанесла удар у вискову область правої сторони обличчя, після цього - удар кулаком правої руки в область правого ока та декілька ударів кулаком правої руки в область лівого плеча, а потім - удар правою рукою в область грудної клітини (зліва) (т. 1, а.с.193-195).

Дані, отримані в ході проведення другого слідчого експерименту не були предметом експертного дослідження.

Тобто, як вбачається з вищевикладеного, метою проведення слідчих дій – двох слідчих експериментів було встановлення механізму заподіяння тілесних ушкоджень потерпілій за обставин, що мали місце 27.04.2015 року. В ході проведення таких слідчих експериментів мета, що ставилась слідчим, була виконана, оскільки потерпіла повідомила про обставини події, при яких їй було заподіяно тілесні ушкодження та продемонстувала механізм їх заподіяння.

При цьому, матеріали провадження містять достатні підстави для висновку про те, що протоколи слідчих експериментів з участю потерпілої відповідають вимогам кримінального процесуального закону, зокрема статей 104, 105 КПК, а самі слідчі дії проведено за правилами, передбаченими ст. 240 КПК. Ніяких істотних порушень у їх проведенні не виявлено.

Таким чином, відсутні підстави для визнання протоколів слідчих експериментів, проведених за участі потерпілої, недопустимими доказами.

А оцінюючи відомості, що були отримані під час проведення цих слідчих експериментів за участю потерпілої, очевидним є те, що між потерпілою та обвинуваченою стався конфлікт під час якого відбулась бійка, що тривала короткий проміжок часу, і потерпіла несподівано отримала удари у цей проміжок часу, через що їй вкрай важко відтворити у своїх показаннях абсолютно точно частоту, інтенсивність, механізм та локалізацію отриманих тілесних ушкоджень. За таких обставин, колегія суддів вважає, що розбіжності в поясненнях потерпілої під час проведення слідчих експериментів, об`єктивно можуть пояснюватись швидкістю подій, їх раптовістю, а також суб`єктивним сприйняттям і особливістю їх запам`ятовування.

За таких обставин, відсутні підстави для визнання протоколів слідчих експериментів недопустимими доказами через розбіжність в поясненнях потерпілої.

Неточності в показаннях потерпілої щодо кількості нанесених обвинуваченою ударів і конкретного місця їх нанесення, не є тими суперечностями, які ставлять під сумнів заподіяння саме ОСОБА_9 . 27.04.2015 року ОСОБА_11 тілесних ушкоджень, оскільки сукупність наданих доказів є достатньою для взаємозв`язку аби встановити в діях ОСОБА_9 ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України.

При цьому, враховуючи те, що отримання потерпілою ОСОБА_11 тих тілесних ушкоджень, про які йдеться в обвинувальному акті (двох синців), саме від ударів, заподіяних обвинуваченою ОСОБА_9 підтверджується сукупністю інших доказів, то неточності чи розбіжності в поясненнях потерпілої під час проведення слідчих експериментів, що проводились через значний проміжок часу, не є настільки суттєвими для цього кримінального провадження, щоб розцінювати їх як сумніви щодо доведеності вини та використовувати їх для виправдання обвинуваченої.

Так, наявність у ОСОБА_11 двох синців (на правій височній області та на лівому плечі) підтверджено і висновком експерта №12 від 02.02.2016, який ґрунтується на даних медичної документації (історії хвороби та амбулаторної карти) (т.1, а.с. 188-189).

Крім того, як зазначалось вище, обставини обвинувального акту про те, що синець в області внутрішньої поверхні лівого плеча ОСОБА_11 утворились від умисних ударів, які заподіяла потерпілій обвинувачена ОСОБА_9 підтверджується відомостями медичної документації, протоколу слідчого експерименту за участю ОСОБА_11 від 15.10.2015, а також висновком експерта № 585 від 14 грудня 2015 року.

Відомості обвинувального акту про те, що синець в правій височній області потерпіла ОСОБА_11 отримала від умисних ударів заподіяних обвинуваченою ОСОБА_9 , підтверджується, окрім медичної документації, і такими доказами:

- відомостями протоколу слідчого експерименту від 30 червня 2017 року, за участю свідка ОСОБА_15 , під час якого свідок на місці події (вул. Г. Мазепи у м.Ромни, неподалік магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 ») продемонструвала як ОСОБА_23 наносила ОСОБА_25 один удар кулаком правої руки в область височної частини голови, як додала ОСОБА_15 здається з правої сторони. Потім свідок продемонструвала та розповіла, що ОСОБА_23 нанесла один удар кулаком правої руки в область грудної клітин. Після цього, як розповіла ОСОБА_15 ОСОБА_23 схватила правою рукою за волосся ОСОБА_26 нагнула її та нанесла удар правою ногою-«носаком» в область правої руки вище ліктя (т.1, а.с.204-206);

- висновком експерта № 287 від 10 серпня 2017 року, згідно якого тілесні ушкодження у гр-ки ОСОБА_11 у вигляді синця в правій скроневій ділянці могли утворитися при обставинах, продемонстрованих свідком ОСОБА_15 під час слідчого експерименту. Пошкоджень в ділянці правого плеча, згідно наданої на судово-медичну експертизу медичної документації у потерпілої ОСОБА_11 не було виявлено ( т. 1, а.с.208).

При цьому, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що не можна покласти в основу обвинувачення проведений зі свідком ОСОБА_15 слідчий експеримент через те, що свідок під час його проведення пояснювала, що не все пам`ятає, оскільки отримані у передбаченому КПК України порядку в ході проведення такої слідчої дії за участі свідка фактичні дані встановлюють наявність тих обставин, що у даному кримінальному провадженню підлягають доказуванню з огляду на положення ст.91 КПК України. І суб`єктивність сприйняття свідком подій та особливості пам`яті свідка не вплинули на значення таких фактичних даних, які у сукупності з іншими відомостями підлягають оцінці і доводять відповідні обставини у даному кримінальному провадженні, як вони зазначені в обвинувальному акті.

Окрім того, отримання потерпілою тілесних ушкоджень – двох синців саме від дій обвинуваченої підтверджується і показами потерпілої та свідків.

Так, допитана під час апеляційного розгляду потерпіла ОСОБА_11 підтвердила те, що 27.04.2015 близько 18 год., коли вона, її донька та подруга доньки йшли додому по АДРЕСА_2 , то ОСОБА_9 підбігла до них, перестрибнула через огорожу і спричинила їй умисно тілесні ушкодження, зокрема завдала 1 удар в область лівого плеча та 1 удар у праву височну область голови, від чого у неї утворились синці. Від таких ударів вона впала на коліна і в цей час до неї підбігла ОСОБА_27 , схопила та тримала її за шию, а ОСОБА_9 вдарила її в грудну клітину, вирвала пучок волосся. Після цього обвинувачена вдарила в живіт її доньку. Після цього вони з донькою пішли додому, у неї боліла голова, а у доньки – живіт. Вдома вона зателефонувала своєму батьку, розповіла про подію і за його порадою написала заяву у поліцію. А наступного дня, оскільки вночі їй стало гірше, то батько її відвіз до лікарні, де вона 10 днів лікувалась на стаціонарі з тими тілесними ушкодженнями, що зазначені в обвинувальному акті, і діагнозами , що зазначені у медичній документації. Про механізм заподіяння тілесних ушкоджень вона докладно розповідала під час проведення за її участю слідчих експериментів.

Свідок ОСОБА_16 повідомила апеляційному суду, що під час події вона знаходилась поруч з потерпілою ОСОБА_11 , яка є її матір`ю, і була очевидцем того, як ОСОБА_9 підбігла до її мами, взяла за одяг і нанесла удари у праву височну область голови та в руку, а коли мама впала на коліна, то обвинувачена її схопила за волосся, вирвавши жмут. Після цього підбігла ОСОБА_27 , яка схопила маму за шию, а ОСОБА_9 в цей час вдарила маму у грудну клітку, а потім вдарила свідка в живіт. Після цього мама погано себе почувала, тому дідусь її відвіз до лікарні, де мати лікувалась стаціонарно. Також за порадою дідуся вони звертались в день події до поліції.

Допитаний як свідок ОСОБА_20 (батько потерпілої та дідусь свідка ОСОБА_16 ) розповів, що 27.04.2015 року після 19 години йому зателефонувала ОСОБА_28 і повідомила що її та ОСОБА_29 побили, він приїхав до них, вони були заплакані, у онуки болів живіт, а у ОСОБА_28 - голова і її нудило. Також він бачив на руці ц доньки тілесні ушкодження на руці у виді синців. Він відвіз їх до поліції писати заяву, а наступного дня відвіз у лікарню до м.Суми, де ОСОБА_28 поклали на стаціонарне лікування.

Очевидцем події була і ОСОБА_15 , яка, будучи допитаною під час апеляційного розгляду, показала, що 27.04.2015, коли вона йшла з ОСОБА_16 та її мамою по АДРЕСА_2 , то до них підбігла ОСОБА_9 , перестрибнувши через невеликий паркан, і стала бити потерпілу, зокрема вдарила по голові та по руці. Після цього ОСОБА_9 схопила ОСОБА_11 за волосся, вирвавши жмут. В цей час до них підбігла ще одна жінка (як зрозуміла свідок це була мати обвинуваченої), яка схопила ОСОБА_11 за шию, а ОСОБА_9 в цей час продовжила бити потерпілу в грудну клітину. ОСОБА_29 просила їх зупинитись. ОСОБА_9 ударила ОСОБА_29 в живіт, після чого сторонні люди, які побачили таку бійку, стали кричати і ОСОБА_9 припинила бійку. Після цього вони пішли та сиділи на лавочці, бо ОСОБА_11 було погано.

ОСОБА_18 , яка допитувалась в суді першої інстанції і покази якої було досліджено апеляційним судом, повідомляла, що бачила бійку, яка відбувалась між обвинуваченою та потерпілою, проте подробиць події не пам`ятала.

Таким чином, покази потерпілої та свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_20 , ОСОБА_15 узгоджуються як між собою, так і з письмовими доказами, аналіз та оцінка яким була надана вище. І сукупність таких доказів в достатній мірі підтверджує обставини обвинувального акту.

Водночас, допитана як у місцевому суді, так і в суді апеляційної інстанції обвинувачена ОСОБА_9 свою вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення не визнала, стверджувала, що вона тілесних ушкоджень ОСОБА_11 не спричиняла і що саме ОСОБА_11 та донька ОСОБА_11 били її. Зокрема, повідомила, що 27.04.2015 близько 18-30 год. вона зайшла в магазин ІНФОРМАЦІЯ_7 , де побачила потерпілу з донькою та подругою. Коли, здійснивши покупки, вийшла з магазину, то ОСОБА_11 , ОСОБА_16 та ОСОБА_15 її чекали біля магазину і ОСОБА_11 її запитала, чому вона не дає слухавку чоловіку, коли телефонує її донька. На це обвинувачена стала пояснювати, що ОСОБА_14 не було вдома коли телефонувала ОСОБА_16 . У відповідь потерпіла та її донька стали її ображати. Вона розвернулась та пішла від них. По дорозі зателефонувала чоловіку та мамі, розповіла про конфлікт і останні сказали, що зустрінуть її. Коли вона зустрілась з чоловіком ОСОБА_14 та своєю матір`ю ОСОБА_12 і вони разом йшли додому, то знову побачили ОСОБА_11 , ОСОБА_16 та ОСОБА_15 , які йшли їм на зустріч. Тоді обвинувачена підійшла до потерпілої, щоб поговорити і з`ясувати те, скільки ще потерпіла буде її ображати і нападати на неї. Але, ОСОБА_11 схопила обвинувачену за плече, а ОСОБА_29 – за волосся. ОСОБА_30 попросила їх зупинитись і в цей час ОСОБА_11 нанесла їй удар ногою в живіт. В цей час підійшов ОСОБА_14 та прибрав руку ОСОБА_29 з її волосся. Після цього бійка закінчилась, ОСОБА_11 з донькою пішли він них, при цьому висловлюючи погрози. До лікаря вона не зверталась.

Допитані в судовому засіданні під час апеляційного розгляду свідки ОСОБА_12 (мати обвинуваченої ОСОБА_9 ), ОСОБА_13 (двоюрідна сестра обвинуваченої), ОСОБА_14 (чоловік обвинуваченої ОСОБА_9 , колишній чоловік ОСОБА_11 ), не заперечуючи того, що між потерпілою та обвинуваченою давно існують неприязні відносини і що 27.04.2015 року близько 18-00 год. неподалік магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 », що знаходиться на АДРЕСА_2 між ними стався конфлікт, заперечували факт того, що ОСОБА_9 під час такого конфлікту умисно заподіяла ОСОБА_11 тілесні ушкодження.

Так, допитана в якості свідка ОСОБА_12 в апеляційному суді стверджувала, що ніякої бійки не було, що конфлікт біля магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 » тривав близько 40 секунд. Вона тільки бачила як ОСОБА_31 підбігла і вхопила ОСОБА_9 за волосся. Тоді її син – ОСОБА_14 підійшов та вирвав руки ОСОБА_29 від голови ОСОБА_9 , після чого вони пішли додому.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_14 повідомив, що був очевидцем того, як ОСОБА_11 ухопила ОСОБА_9 за ліве плече рукою, а ОСОБА_31 ухопила ОСОБА_9 позаду за волосся. Потім підійшла теща – ОСОБА_12 , і сказала щоб відпустили ОСОБА_9 . Він відтягнув руку ОСОБА_32 від голови ОСОБА_9 , після чого вони пішли додому. При цьому ОСОБА_9 нічого не робила і він не бачив, щоб ОСОБА_9 наносила якісь удари ОСОБА_11 .

Аналогічні покази щодо обставин події надала апеляційному суду і свідок ОСОБА_13 .

Але, оскільки версія сторони захисту та зацікавлених свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 об`єктивно не підтверджується жодним доказом, який би відповідав критеріям належності, допустимості і достовірності, тому у колегії суддів є підстави сумніватись у їх правдивості.

Крім того, надані обвинуваченою та зацікавленими свідками покази не спростовують обставин обвинувального акту, які підтверджено сукупністю інших доказів, а тому апеляційний суд дійшов висновку про неспроможність і необґрунтованість версіі сторони захисту про непричетність ОСОБА_9 до спричинення потерпілій зазначених в обвинувальному акті тілесних ушкоджень.

Таким чином, колегія суддів визнає належними та допустимими докази, що містяться в матеріалах кримінального провадження: висновок експерта № 452 від 23.09.2015 (т. 1 а.с. 11-16, 179-181); диск із відеозаписом (т. 1 а.с. 157); протоколи проведення слідчого експерименту із потерпілою ОСОБА_11 від 15.10.201, від 21.03.2017 (т. 1 а.с. 182-185, 193-195); висновок експерта № 585 від 14.12.2015 (т. 1 а.с. 186); висновок експерта № 12 від 02.02.2016 (ч. 1 a.c. 188-189); протокол проведення слідчого експерименту із свідком ОСОБА_15 від 30.06.2017; висновок експерта № 286 від 10.08.2017; висновок експерта № 287 від 10.08.2017 (т. 1 а.с. 208), а також – покази допитаних під час апеляційного розгляду: потерпілої ОСОБА_11 , свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_15 , ОСОБА_20 .

Оцінюючи такі докази у сукупності та взаємозв`язку, колегія суддів вважає доведеною винуватість ОСОБА_9 в умисному спричинені легких тілесних ушкоджень ОСОБА_11 . Такого висновку, колегія суддів дійшла, зокрема, з врахуванням відомостей відеозапису, висновків експертів, якими досліджено дані медичної документації потерпілої, показань самої потерпілої, які узгоджуються з показаннями допитаних під час апеляційного розгляду свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_15 , ОСОБА_20 , протоколами слідчих експериментів з потерпілою та свідком ОСОБА_15 та висновками експертів про те, що синець в правій скроневій ділянці у потерпілої міг утворитися при обставинах, продемонстрованих свідком ОСОБА_15 під час слідчого експерименту, а синець в області внутрішньої поверхні лівого плеча ОСОБА_11 міг утворитися при обставинах, продемонстрованих нею під час слідчого експерименту.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає виправдувальний вирок ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19.02.2026 відносно ОСОБА_9 необґрунтованим, а висновки, які покладені в основу такого судового рішення - такими, що не відповідають фактичним обставинам, які були встановлені під час апеляційного розгляду.

Пункт 2 частини 1 статті 409 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) встановлює, що невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження є підставою для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції.

Згідно п.3 ч.1 ст.420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок, зокрема, у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції.

Оскільки колегія суддів встановила, що виправдувальний вирок суду першої інстанції відносно ОСОБА_9 є необґрунтованим, тому відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.420 КПК України він підлягає скасуванню з ухваленням нового вироку.

Ухвалюючи новий вирок, колегія суддів на підставі отриманих безпосередньо показів та досліджених письмових доказів, встановила, що 27.04.2015 близько 18 години, ОСОБА_9 , перебуваючи неподалік магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 », за адресою: АДРЕСА_2 , побачивши ОСОБА_11 , нічого не пояснюючи, через давно існуючі неприязні відносини, з метою спричинення тілесних ушкоджень, умисно нанесла один удар кулаком правої руки по правій височній області голови потерпілої, після чого вона умисно нанесла один удар кулаком правої руки в область лівого плеча ОСОБА_11 , спричинивши такими своїми діями потерпілій легкі тілесні ушкодження.

Такі дії обвинуваченої ОСОБА_9 колегія суддів кваліфікує за ч.1 ст.125 КК України, як умисне спричинення легких тілесних ушкоджень, тому її слід визнати винною у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення з призначенням покарання, передбаченого санкцією цієї статті.

При цьому, колегія суддів враховує, що ст. 50 КК України передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Відповідно до ст. 65 КК України, суд призначає покарання в межах санкції статті Особливої частини КК України, відповідно до положень Загальної частини КК України, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

При призначенні покарання ОСОБА_9 , колегія суддів враховує ступінь тяжкості вчиненого останньою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, який відноситься до категорії кримінальних проступків, а також дані про особу обвинуваченої, яка раніше не судима, на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра не перебуває, її позитивну характеристику за місцем мешкання.

Обставини, які пом`якшують покарання ОСОБА_9 , передбачені ст. 66 КК України, колегією суддів не встановлено, як і не встановлено обставин, які обтяжують покарання останньої, передбачені ст. 67 КК України.

З врахуванням вищезазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що необхідним буде призначення обвинуваченій ОСОБА_9 покарання згідно санкції ч. 1 ст. 125 КК України, у виді штрафу в розмірі 50 прожиткових мінімумів доходів громадян, що дорівнює 850,00 грн.

В той же час, п. 1 ч. 1 ст. 49 КК України встановлено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: два роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі.

Відповідно до ч.2 ст.12 КК України, кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов`язане з позбавленням волі.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули зазначені у ч.1 ст.49 КК України диференційовані строки давності за умови, що протягом вказаних строків особа не вчинила нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років (перебіг давності не перерваний); особа не ухилялася від досудового слідства або суду (перебіг давності не зупинявся); законом не встановлено заборону щодо застосування давності до вчиненого особою злочину.

Підозрюваному, обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз`яснено суть підозри чи обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави. У разі якщо підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку (ст.285 КПК України) і особа на підставі ч. 5 ст. 74 КК України може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу (Постанова Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 06 грудня 2021 року по справі N 521/8873/18 (провадження N 51-413 кмо 21).

У даному випадку, ОСОБА_9 27.04.2015 року було вчинено кримінальний проступок, а тому, строк давності притягнення останньої до кримінальної відповідальності закінчився у 27.04.2017 року, а також – відсутні дані про те, що ОСОБА_9 ухилялася під час досудового розслідування та судового розгляду чи вчинила нові кримінальні правопорушення.

В судовому засіданні 12 серпня 2026 року, колегією суддів були роз`яснені вищевказані вимоги закону, однак обвинувачена та її захисник заперечували щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з закінченням строку давності і закриття кримінального провадження з цих підстав.

Таким чином, за відсутності згоди обвинуваченої ОСОБА_9 щодо звільнення її від кримінальної відповідальності, на день апеляційного розгляду вказаного кримінального провадження існують законні підстави для звільнення останньої від призначеного покарання за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, відповідно до п.1 ч.1 ст. 49, ч.5 ст.74 КК України.

У справі потерпілою ОСОБА_11 заявлено цивільний позов про стягнення з ОСОБА_9 на її користь в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 933,09 грн., а також 50 000,00 грн. – моральної шкоди (т.1, а.с. 103-106).

Вказаний позов мотивовано тим, що внаслідок побиття потерпіла вимушена була лікуватись у лікарні та нею було витрачено на лікування 933,09 грн., що підтверджується відповідними чеками. Крім того, неправомірними діями ОСОБА_9 їй було заподіяно моральної шкоди, оскільки під час побиття вона відчувала сильний біль, а після цього -запаморочення, нудоту, блювання та загальну слабкість, у зв`язку з чим і перебувала на лікуванні. Також, оскільки її побиття відбулось у центрі міста, то подію бачило багато людей, що також завдало їй моральних страждань. Під час її перебування у лікарні, туди навідувалась обвинувачена з матір`ю та влаштовували там скандал, вимагаючи її виписки з лікарні. Оскільки учасником такого конфлікту була і її донька – ОСОБА_29 , яку ОСОБА_9 незаслужено та безпідставно принижувала на очах багатьох людей, то вона дуже хвилювалась і за свою доньку.

В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції потерпіла та її представник вимоги цивільного позову підтримали в повному обсязі, ОСОБА_9 та її захисник проти позову заперечували, просили відмовити у його задоволенні через необґрунтованість.

Вирішуючи цивільний позов потерпілої, колегія суддів ураховує наступне.

Відповідно до ч.5 ст.128, ч.1 ст.129 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом, та із застосуванням норм ЦПК України, якщо вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Частиною 1 ст.61 КПК України визначено, що цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди, та яка в порядку, встановленому цим Кодексом, пред`явила цивільний позов.

За змістом ст.62 КПК України цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред`явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.

У відповідності зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода завдана неправомірними діями фізичної особи потерпілому відшкодовується особою, яка завдала шкоду.

Частиною 1 ст.1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 цієї статті.

Відповідно до вимог ч.1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права, а згідно із п.2 ч.2 цієї ж статті моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Дослідженими в апеляційному суді доказами підтверджено, що ОСОБА_9 заподіяла легкі тілесні ушкодження ОСОБА_11 , а також те - що внаслідок дій обвинуваченої ОСОБА_11 було призначено лікування, на яке вона витратила сумарно 933,09 грн., що підтверджується чеками (т.1, а.с. 8). За таких обставин, цивільний позов в частині завданих матеріальних збитків ОСОБА_11 підлягає задоволенню.

Крім того, колегія суддів вважає, що своїми протиправними діями ОСОБА_9 завдала ОСОБА_11 моральної шкоди, тому згідно з положеннями п.п.1,2 ч.2 ст. 23 та ст.1167 ЦК України потерпіла має всі юридичні підстави для стягнення моральної шкоди з обвинуваченої.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд враховує:

- ступінь та форму вини обвинуваченої, а саме: що ОСОБА_9 вчинила умисно кримінальний проступок стосовно ОСОБА_11 ;

- характер психологічного стресу та душевних страждань, які потерпіла переживала, характер та тривалість вимушених змін в її житті, зумовлені вказаною подією, а також зусилля, які їй необхідно було докласти для відновлення своєї нормальної та здорової життєдіяльності, зокрема, що ОСОБА_11 зверталася до лікарні, перебувала на стаціонарному та амбулаторному лікуванні.

Тому, враховуючи вищезазначені обставини, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд приходить до висновку, що в даному випадку розмір моральної шкоди становить 10 000,00 грн.

Тобто, цивільний позов підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 404, 407, 409, 411, 412, 420 КПК України та ст. 49, 74 КК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні –задовольнити.

Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 19 лютого 2026 року, яким ОСОБА_9 , визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 125 КК України та виправдано – скасувати, у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, та призначити їй покарання у виді штрафу в розмірі п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що дорівнює 850,00 грн.

Звільнити ОСОБА_9 від відбування призначеного покарання на підставі п.1 ч.1 ст. 49, ч.5 ст.74 КК України, у зв`язку із закінченням строків давності.

Цивільний позов ОСОБА_11 - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_11 933,09 грн. в рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 10 000,00 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди.

Вирок Сумського апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.

СУДДІ:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4