Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №496/7654/25 — Біляївський районний суд Одеської області

Справа № 496/7654/25

Провадження № 2/496/384/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2026 року м. Біляївка

Біляївський районний суд Одеської області у складі:

головуючого - судді Горяєва І. М.,

за участю секретаря – Сосненко А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду м. Біляївка Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна, набутого під час шлюбу, особистою приватною власністю, -

ВСТАНОВИВ:

Представник ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_2 , в якому просить суд визнати житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), а також покласти судові витрати на відповідача ОСОБА_2 .

Свої вимоги мотивує тим, що 26.11.1994 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. Під час перебування сторін у шлюбі за ОСОБА_1 було зареєстровано право приватної власності на житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Втім, сторона позивача стверджує, що зазначений житловий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , оскільки фактично був збудований до укладення шлюбу виключно власними силами позивача та за його особисті кошти на закупівлю матеріалів і обладнання, які були використані в процесі зведення житлового будинку. У позовній заяві також вказано, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5121084200:04:001:0908, на якій розташований житловий будинок, було набуте позивачем до реєстрації шлюбу. Оскільки право власності на житловий будинок та земельну ділянку набуто позивачем до укладення шлюбу, однак зареєстровано в період шлюбу, позивач змушений звернутися до суду з цим позовом про визнання майна, набутого під час шлюбу, особистою приватною власністю.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 08.12.2025 року провадження у зазначеній справі було відкрито та справу призначено до підготовчого засідання. Окрім того, відповідачу було надано строк для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 25.02.2026 року підготовче провадження у зазначеній справі було закрито та призначено справу до розгляду по суті.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, але надав до суду заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника. У вказаній заяві, крім того, просить суд не стягувати судові витрати у справі з відповідача.

Відповідач в судове засідання також не з`явився, своїм правом на подачу відзиву у встановлений ч. 7 ст. 178 ЦПК України строк не скористався. Проте, відповідач надав суду клопотання про розгляд справи без його участі, в якому позовні вимоги позивача визнав, проти їх задоволення не заперечував.

Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Судом на підставі частини другої статті 247 ЦПК України, у зв`язку із неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, суд дійшов наступного висновку.

Як передбачено ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст. 5 ЦПК України). Способи захисту визначені ст. 16 ЦК України та Сімейним Кодексом України.

Судом встановлено, що з 26.11.1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі, зареєстрованому Нерубайською сільрадою Біляївського району Одеської області, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу 26.11.1994 року зроблено запис за № 62. Наведене підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 від 26.11.1994 року.

27.09.2016 року, під час перебування сторін у шлюбі, на підставі технічного паспорту, серія та номер: б/н, виданого 20.11.2011 року Комунальним підприємством «Одеське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» № 3, було зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказані відомості підтверджуються інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 69304426 від 29.09.2016 року.

Звертаючись до суду з цим позовом, сторона позивача в обґрунтування заявлених позовних вимог вказувала, що житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є особистою приватною власністю позивача, оскільки фактично був збудований до укладення шлюбу виключно власними силами позивача та за його особисті кошти.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Сімейного кодексу України та Цивільного кодексу України.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина 1 статті 60 СК).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина 1 статті 69 СК).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина 1 статті 70 СК).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі (частина 1 статті 71 СК).

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (стаття 355 ЦК).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина 1 статті 356 ЦК).

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини 1, 3, 4 статті 368 ЦК).

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (стаття 370 ЦК).

Зокрема, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частини 1, 2, 4 статті 364 ЦК).

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 372 ЦК).

Згідно ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Як вбачається з позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 546/912/16-ц, належність майна до спільної власності подружжя визначається не тільки за фактом придбання його під час шлюбу, але й за спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визначаючи право спільної сумісної власності, суд встановлює як факт набуття майна під час шлюбу, так і те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Таким чином, головними критеріями поділу майна будуть час його набуття та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя таке майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

За правовим висновком Верховного Суду у постанові від 22.01.2020 по справі № 711/2302/18 конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

З урахуванням наведених положень та наданих позивачем доказів, суд доходить висновку, що житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є особистою приватною власністю позивача з огляду на наступне.

Так, відповідно до даних будівельного паспорта, складеного Головним архітектором Біляївського району 06.06.1994 року, будівництво ОСОБА_1 індивідуального житлового будинку з надвірними будівлями здійснювалося з дозволу розпорядження Біляївської районної державної адміністрації № 138 від 23.05.1994 року на підставі рішення сесії Нерубайської сільської ради народних депутатів від 26.10.1993 року.

У графі будівельного паспорта від 06.06.1994 року «Тривалість будівництва» міститься зазначення, що будівельні роботи було завершено 12.10.1994 року.

Згідно ч. 1 ст. 331 ЦК України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

За змістом ч. 2 ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Відтак, ОСОБА_1 набув право власності на новостворений самотужки житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , внаслідок завершення його будівництва.

Попри те, що право приватної власності на вказаний житловий будинок було зареєстровано за позивачем 27.09.2016 року під час перебування сторін у шлюбі, позивач набув право власності на відповідний об`єкт нерухомого майна ще до укладення шлюбу між сторонами спору.

Суд зауважує, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 04.08.2025 року у справі 705/1033/24.

Враховуючи наведене, викладені у позовній заяві аргументи сторони позивача знайшли своє підтвердження наявними в матеріалах справи доказами, а тому, суд вважає заявлений позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Водночас, відповідачем під час розгляду справи було визнано пред`явлений до нього позов та вказано на відсутність заперечень проти задоволення відповідного позову.

Частиною 4 ст. 206 ЦПК України визначено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

В свою чергу, визнання відповідачем пред`явленого позову не суперечить закону, не порушує права, свободи та інтереси інших осіб.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 265 ЦПК України, у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.

Судові витрати, в силу приписів ст. 133 ЦПК України, складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові — на позивача.

З огляду на відмову позивача від заявлених вимог щодо покладення на відповідача судових витрат у справі, понесені ним судові витрати, у тому числі витрати зі сплати судового збору та професійної правничої допомоги, залишаються за позивачем та відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст. 4, 5, 133, 141, 178, 206, 211, 247, 265 ЦПК України, ст. 16, 183, 331, 355, 356, 364, 368, 370, 372, 392 ЦК України, ст. 57, 60, 61, 69, 70, 71 СК України, суд –

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна, набутого під час шлюбу, особистою приватною власністю - задовольнити.

Визнати житловий будинок загальною площею 99,3 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1040611351210, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ).

Учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя І.М. Горяєв