Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №569/6778/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа №569/6778/26 пров. №А/857/34280/26

суддя в 1-й інстанції – Тимощук О.Я.

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кушнір В.О.,

суддів Гуляка В.В., Ільчишин Н.В.

за участю:

секретаря судового засідання: Плесак М.В.

представника позивача Дмитренко Р.П.

представника відповідача Колесник Л.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 червня 2026 року у справі №569/6778/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради, інспектора з паркування Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради Лемещук Яни Миколаївни про визнання дії та бездіяльності протиправними,

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

1.1. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради, інспектора з паркування Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради Лемещук Яни Миколаївни, в якому просила скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення серії RVN 2604117 про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 122 КпАП України.

1.2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 червня 2026 року позов задоволено повністю, постанову по справі про адміністративне правопорушення серії RVN №2604117 від 25.02.2026 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 122 КУпАП скасовано, справу про адміністративне правопорушення закрито.

1.3. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ТА УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Не погоджуючись із вказаним рішенням Департамент муніципальної варти Рівненської міської ради подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність факту створення припаркованим транспортним засобом перешкод для руху пішоходів та інших транспортних засобів, оскільки належним чином не врахував фотоматеріали, на яких зафіксовано стоянку автомобіля на тротуарі в зоні пішохідного переходу. На переконання скаржника, такі обставини свідчать про порушення позивачкою вимог підпункту «д» пункту 15.10 Правил дорожнього руху України та наявність у її діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 122 КУпАП. При цьому апелянт наголошує, що суд першої інстанції помилково оперував поняттям «прилегла ділянка до проїзної частини», яке відсутнє у чинних Правилах дорожнього руху, та не надав належної оцінки тому, що автомобіль фактично було залишено на тротуарі, внаслідок чого створено перешкоди для руху пішоходів. На думку скаржника, суд фактично поклав в основу рішення суб`єктивні пояснення позивачки, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Крім того, апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про перебування позивачки під час вчинення правопорушення у стані крайньої необхідності у зв`язку з необхідністю придбання лікарських засобів для особи з інвалідністю І групи. Зазначає, що матеріали справи не містять належних, допустимих і достовірних доказів існування на момент фіксації правопорушення реальної, раптової та невідворотної небезпеки, яку неможливо було усунути іншими засобами, а також доказів того, що заподіяна шкода була менш значною, ніж відвернена. На переконання скаржника, сам факт необхідності придбання лікарських засобів, наявність інвалідності чи хронічного захворювання не свідчать про стан крайньої необхідності; при цьому позивачка не вмикала аварійну світлову сигналізацію, не встановлювала знак аварійної зупинки, не зверталася по допомогу до екстрених служб, а на транспортному засобі був відсутній розпізнавальний знак «Водій з інвалідністю». Відтак Департамент вважає, що суд першої інстанції без належної доказової основи дійшов висновку про наявність крайньої необхідності, неповно з`ясував обставини справи та ухвалив рішення на підставі припущень. У зв`язку з наведеним апелянт просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити.

1.4.ПОЗИЦІЯ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Позивач скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву передбаченим ст.304 КАС України у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

1.5. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ ТА ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга підлягає задоволенню.

ІІ. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

2.1 ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ

З матеріалів справи встановлено, що згідно постанови серії RVN 2604117 від 25.02.2026 року інспектор з паркування Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради встановила, що 24.02.2026 року об 11 год. 55 хв. за адресою: м. Рівне, вул. Сагайдачного 2А, ОСОБА_1 , яка керувала автомобілем XONDA HRV, реєстраційний номер НОМЕР_1 порушила правила стоянки, а саме здійснила стоянку транспортного засобу в місцях, де транспортний засіб, що стоїть, зробить неможливим рух інших транспортних засобів або створить перешкоду для руху пішоходів, чим порушила ч.3 ст.122 КпАП України. За зазначене порушення на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в сумі 680 грн.

Не погодившись із вказаною постановою позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав.

2.2. ДОВОДИ ТА МОТИВИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА.

Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається, зокрема, протиправна винна дія чи бездіяльність, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно із ч.2 ст.122 КУпАП ненадання переваги в русі транспортним засобам аварійно-рятувальних служб, швидкої медичної допомоги, пожежної охорони, поліції, що рухаються з увімкненими спеціальними світловими або звуковими сигнальними пристроями, ненадання переваги маршрутним транспортним засобам, у тому числі порушення правил руху і зупинки на смузі для маршрутних транспортних засобів, а так само порушення правил зупинки, стоянки, що створюють перешкоди дорожньому руху або загрозу безпеці руху, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отже, частиною третьою статті 122 КУпАП встановлено відповідальність за порушення правил зупинки, стоянки, що створюють перешкоди дорожньому руху або загрозу безпеці руху. Таким чином, об`єктивна сторона передбаченого цією нормою правопорушення у відповідній частині полягає у порушенні встановлених Правилами дорожнього руху вимог щодо зупинки чи стоянки за умови, що така стоянка створює перешкоду дорожньому руху або загрозу безпеці руху.

За змістом пункту 1.10 Правил дорожнього руху України тротуар — це елемент дороги, призначений для руху пішоходів, який прилягає до проїзної частини або відокремлений від неї газоном. Отже, тротуар за своїм функціональним призначенням є частиною дороги, призначеною саме для забезпечення руху пішоходів, а тому використання його таким чином, що перешкоджає виконанню цього призначення, не може розглядатися як нейтральна обставина при вирішенні питання про дотримання водієм правил стоянки.

Пунктом 15.1 Правил дорожнього руху України передбачено, що зупинка і стоянка транспортних засобів на дорозі повинні здійснюватися у спеціально відведених місцях чи на узбіччі. У свою чергу, пунктом 15.10 цих Правил встановлено конкретні місця, де стоянка транспортних засобів заборонена. Зокрема, відповідно до підпункту «д» пункту 15.10 ПДР стоянка забороняється у місцях, де транспортний засіб, що стоїть, зробить неможливим рух інших транспортних засобів або створить перешкоду для руху пішоходів.

Отже, для правильної правової оцінки дій особи у цій справі необхідно встановити не лише сам факт припинення руху транспортного засобу, а й те, чи було його залишено таким чином, що внаслідок цього створювалася передбачена підпунктом «д» пункту 15.10 ПДР перешкода для руху пішоходів або інших транспортних засобів. Саме наявність такої обставини є тією кваліфікуючою ознакою, яка у відповідному випадку утворює об`єктивну сторону правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 122 КУпАП.

Колегія суддів, безпосередньо дослідивши наявні у матеріалах справи фотознімки, не погоджується з висновком суду першої інстанції про неможливість встановлення з них факту створення перешкоди для руху пішоходів. Навпаки, фотоматеріали, зроблені 24 лютого 2026 року, дають можливість чітко встановити фактичне місце розташування автомобіля, спосіб його постановки та співвідношення транспортного засобу з простором, призначеним для руху пішоходів. Зі змісту фотознімків вбачається, що автомобіль позивачки розміщено на тротуарі, тобто на елементі дороги, функціонально призначеному для руху пішоходів, причому таким чином, що він займає простір, яким має здійснюватися їх безперешкодний рух.

Важливо, що у цьому випадку йдеться не про абстрактне припущення щодо можливого створення перешкоди, а про об`єктивні характеристики фактичного розташування транспортного засобу, які безпосередньо сприймаються з фотознімків. Саме зображення автомобіля на тротуарі, його положення щодо меж пішохідної зони та фактичне перекриття частини простору, призначеного для проходу пішоходів, дають суду можливість встановити наявність перешкоди без проведення додаткових вимірювань.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що чинне законодавство не містить вимоги про обов`язкове проведення спеціальних замірів ширини тротуару або вільного проходу пішоходів як єдиного способу доказування факту створення перешкоди у розумінні підпункту «д» пункту 15.10 ПДР. Відповідна обставина може бути встановлена на підставі будь-яких належних та допустимих доказів, зокрема фотознімків, якщо їх зміст дозволяє суду безпосередньо встановити місце розташування транспортного засобу та характер створеної ним перешкоди.

У цьому контексті помилковим є підхід суду першої інстанції, за якого сама відсутність замірів стала підставою для висновку про недоведеність правопорушення. Такий підхід фактично встановлює додаткову, не передбачену законом, вимогу до форми доказування обставин стоянки транспортного засобу. Водночас відповідно до статті 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких встановлюються наявність чи відсутність правопорушення та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, у тому числі дані, зафіксовані технічними засобами, які мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису.

Згідно зі статтями 72, 73 та 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, при цьому жодні докази не мають наперед встановленої сили. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. У цій справі фотознімки безпосередньо стосуються обставин, які підлягають встановленню, оскільки відображають транспортний засіб саме у момент та в місці, щодо яких виник спір, а також дозволяють встановити характер його розташування на тротуарі.

З огляду на наведене колегія суддів вважає доведеним, що припаркований автомобіль фактично займав частину тротуару та своїм розташуванням створював перешкоду для руху пішоходів. Така перешкода не є виключно потенційною чи гіпотетичною, оскільки випливає безпосередньо з фактичного розміщення транспортного засобу на території, яка за своїм призначенням повинна забезпечувати вільний рух пішоходів. Особливо очевидним є те, що таке розташування об`єктивно ускладнює пересування осіб, які користуються кріслами колісними, пересуваються з дитячими візочками або мають інші обмеження мобільності.

У цьому аспекті колегія суддів також враховує, що відповідно до пункту 4.1 Правил дорожнього руху України пішоходи повинні рухатися по тротуарах і пішохідних доріжках, тримаючись правого боку. Отже, законодавець прямо визначає тротуар як передбачений для пішоходів елемент дороги та встановлює обов`язок пішоходів використовувати його для руху. Розміщення на такому елементі дороги транспортного засобу таким чином, що воно перешкоджає його основному функціональному призначенню, безпосередньо суперечить установленим правилам організації дорожнього руху.

При цьому сама по собі обставина розташування автомобіля на тротуарі не потребує ототожнення з будь-якою іншою територією, зокрема з так званою «прилеглою ділянкою до проїзної частини». Як правильно зазначає апелянт, чинні Правила дорожнього руху не містять такого поняття. Натомість пункт 1.10 ПДР визначає поняття «прилегла територія» як територію, що прилягає до краю проїзної частини та не призначена для наскрізного проїзду, а також окремо визначає поняття «тротуар» як елемент дороги, призначений для руху пішоходів. Тому ототожнення цих понять судом першої інстанції є юридично необґрунтованим.

Таким чином, встановлені у справі обставини свідчать про те, що позивачка залишила транспортний засіб не на території, яка за своїм правовим статусом могла б бути прирівняна до місця для паркування, а на тротуарі — елементі дороги, призначеному для руху пішоходів. При цьому спосіб розташування автомобіля призвів до фактичного обмеження простору для такого руху та створення перешкоди пішоходам. Саме така поведінка охоплюється забороною, встановленою підпунктом «д» пункту 15.10 ПДР, та утворює передбачену частиною третьою статті 122 КУпАП об`єктивну сторону правопорушення.

Колегія суддів звертає увагу, що частина третя статті 122 КУпАП не ставить настання адміністративної відповідальності за відповідне порушення у залежність від настання фактичної шкоди конкретному пішоходу або дорожньо-транспортної пригоди. Для кваліфікації дій достатнім є встановлення порушення правил зупинки чи стоянки, яке за своїм характером створює перешкоду дорожньому руху або загрозу безпеці руху. У цій справі така перешкода встановлена судом на підставі безпосередньо досліджених фотоматеріалів.

Отже, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції надав неналежну оцінку фотознімкам та безпідставно вимагав проведення додаткових замірів, є обґрунтованими. Наявні у справі докази у своїй сукупності є достатніми для висновку про те, що позивачка порушила встановлені Правилами дорожнього руху вимоги щодо стоянки транспортного засобу, а характер та місце такої стоянки створили перешкоду для руху пішоходів. Відтак у діях позивачки наявний склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 122 КУпАП.

Не погоджується колегія суддів і з висновком суду першої інстанції про те, що в діях позивачки наявний стан крайньої необхідності, який виключає адміністративну відповідальність.

Відповідно до статті 18 КУпАП не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоча формально і передбачена цим Кодексом або іншим законом, але вчинена у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

Отже, для застосування положень статті 18 КУпАП необхідним є встановлення сукупності обставин, а саме: існування реальної та безпосередньої небезпеки для охоронюваних законом інтересів; необхідність вчинення саме таких дій для її усунення; відсутність іншої об`єктивної можливості усунути небезпеку; а також співмірність заподіяної та відверненої шкоди. Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість визнання відповідної поведінки такою, що вчинена у стані крайньої необхідності.

Посилання позивачки на необхідність придбання лікарських засобів та наявність у неї інвалідності І групи саме по собі не свідчить про перебування у стані крайньої необхідності в момент вчинення порушення. Колегія суддів критично оцінює такі доводи, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами, які б давали можливість встановити наявність безпосередньої, невідкладної та невідворотної небезпеки, яку неможливо було усунути іншим способом.

Матеріали справи не містять доказів того, що саме у момент залишення автомобіля у забороненому місці існувала така загроза життю чи здоров`ю позивачки або іншої особи, яка вимагала невідкладного придбання лікарських засобів саме у цей спосіб. Так само відсутні докази того, що придбання необхідних лікарських засобів було можливим виключно за умови залишення транспортного засобу саме у цьому місці та що позивачка об`єктивно була позбавлена можливості скористатися іншим дозволеним місцем для зупинки чи стоянки.

Сам по собі факт необхідності придбання лікарських засобів, навіть за наявності відповідних медичних показань, не свідчить про неможливість дотримання Правил дорожнього руху. Для визнання дій вчиненими у стані крайньої необхідності необхідно довести не лише наявність певної потреби, а й її настільки невідкладний характер, за якого особа була об`єктивно позбавлена можливості діяти у встановлений законом спосіб. Таких доказів позивачкою суду не надано.

Не підтверджено також й іншу обов`язкову умову крайньої необхідності — неможливість усунення небезпеки іншими засобами. З матеріалів справи не вбачається, що позивачка вживала заходів для пошуку іншого дозволеного місця зупинки або стоянки, не доведено відсутності будь-якої альтернативи, яка б дозволяла одночасно придбати необхідні лікарські засоби та не порушувати вимог Правил дорожнього руху.

При цьому колегія суддів виходить із того, що інститут крайньої необхідності є винятком із загального правила про юридичну відповідальність за вчинене правопорушення і тому підлягає застосуванню лише за наявності чітко встановлених та доведених законом умов. Саме по собі співчутливе або соціально значуще пояснення мотивів поведінки особи не може автоматично трансформувати формально протиправну поведінку у правомірну.

Колегія суддів також враховує, що залишення транспортного засобу в місці, де воно створює перешкоду для руху пішоходів та інших транспортних засобів, посягає на встановлений порядок безпеки дорожнього руху та права невизначеного кола його учасників. За таких обставин висновок про те, що заподіяна порушенням шкода була менш значною, ніж відвернена, також не може ґрунтуватися лише на загальному посиланні на необхідність придбання лікарських засобів. Відповідне співвідношення шкоди повинно бути конкретно доведено з урахуванням усіх обставин події, чого у цій справі зроблено не було.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що позивачкою не доведено наявності сукупності передбачених статтею 18 КУпАП умов, за яких її дії могли б бути визнані вчиненими у стані крайньої необхідності. Відтак посилання на зазначену обставину не спростовує факту вчинення адміністративного правопорушення та не може бути підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Оцінюючи правомірність постанови суб`єкта владних повноважень, колегія суддів враховує, що відповідно до статті 77 КАС України саме на суб`єкта владних повноважень покладається обов`язок доведення правомірності свого рішення. Разом із тим позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги посиланням на стан крайньої необхідності, повинна була надати докази на підтвердження відповідних обставин, оскільки саме на них вона посилалася як на підставу своїх вимог. Наявні у справі матеріали таких обставин не підтверджують.

За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, надав неналежну оцінку доказам, зокрема фотоматеріалам, та дійшов помилкового висновку про відсутність у діях позивачки складу адміністративного правопорушення. Встановлені судом апеляційної інстанції обставини свідчать про те, що транспортний засіб позивачки було залишено у місці, де стоянка заборонена, при цьому його розташування створювало перешкоду для руху пішоходів та інших транспортних засобів, а також автомобіль знаходився в межах пішохідного переходу. Водночас доказів наявності стану крайньої необхідності матеріали справи не містять.

Отже, постанова інспектора з паркування серії RVN № 2604117 від 25 лютого 2026 року винесена за наявності встановлених обставин порушення ОСОБА_1 вимог Правил дорожнього руху України, а підстав для її скасування суд апеляційної інстанції не встановив.

2.3. ВИСНОВКИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково та ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 та 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, —

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради задовольнити повністю.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 червня 2026 року у справі №569/6778/26 скасувати.

Прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, оскарженню не підлягає.

Повне судове рішення складено 11.08.2026.

Головуючий суддя В. О. Кушнір

судді В. В. Гуляк

Н. В. Ільчишин