Постанова від 09 серпня 2026 р. у справі №440/1964/20 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 р.Справа № 440/1964/20

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Любчич Л.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,

за участю секретаря судового засідання Нерубацької А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.09.2025, головуючий суддя І інстанції: С.С. Бойко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/1964/20

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту економічного розвитку,торгівлі та залучення інвестицій Полтавської облдержадміністрації третя особа Комунальне підприємство "Полтавська обласна клінічна лікарня ім. М.В. Скліфосовського Полтавської обласної ради"

про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації (далі – Департамент, відповідач), за участю третьої особи Комунального підприємства «Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи» Полтавської обласної ради (далі- третя особа, КП «Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи»), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:

— скасувати наказ Департаменту від 25 березня 2020 року № 30-о «Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій»;

— скасувати персональне попередження Департаменту від 25 березня 2020 року про наступне звільнення ОСОБА_1 ;

— скасувати наказ Департаменту від 23 квітня 2020 року № 46 «Про звільнення ОСОБА_1 »;

— зобов`язати Департамент зберегти за позивачем його робоче місце на час всього терміну його лікування;

— стягнути з Департаменту на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі: 70000 грн за дискримінацію та тиск, який на нього здійснювався та здійснюється протягом 2019-2020 років як на хворого на туберкульоз.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що у період з 26 березня 2019 року по 27 грудня 2019 року проходив основний курс лікування від туберкульозу, а до вересня 2020 року — повний курс лікування, у зв`язку з чим відповідно до статті 21 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» за ним мало бути збережено місце роботи на весь період лікування. При цьому позивач вказує, що відповідачу було достеменно відомо про його захворювання, оскільки він повідомив керівництво про встановлений діагноз, надав відповідні медичні документи, а також відповідач неодноразово звертався до закладу охорони здоров`я із запитами щодо стану його здоров`я та отримував відповіді про відсутність протипоказань до виконання ним посадових обов`язків і необхідність продовження лікування до вересня 2020 року. Незважаючи на це, в порушення наведеної норми Департаментом видано наказ від 23 квітня 2020 року № 46, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту. Позивач вважає, що ліквідація відділу мала формальний характер та була використана відповідачем як спосіб його звільнення у зв`язку із захворюванням, оскільки відповідні функції не припинилися, аналогічні структурні підрозділи існували в інших обласних державних адміністраціях, а відповідач не запропонував йому іншої посади та не забезпечив дотримання передбачених законом гарантій, чим допустив дискримінацію за ознакою стану здоров`я.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2021 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 16.06.2021 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07 липня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.

За результатами нового розгляду цієї справи, Полтавський окружний адміністративний суд ухвалив рішення від 03 вересня 2021 року про відмову у задоволенні позову, яке в подальшому було залишене без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року.

Постановою Верховного суду від 07 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.

Верховний Суд дійшов висновку, що положення статті 21 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» установлюють спеціальні гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз, зокрема гарантію обмеження їх звільнення та збереження за ними місця роботи на весь період лікування. Водночас словосполучення «весь період лікування» має широке значення та може охоплювати різні етапи лікування туберкульозу, що зумовлює необхідність чіткого визначення періоду, протягом якого роботодавець зобов`язаний забезпечити працівникові зазначену гарантію. З огляду на закріплений у Конституції України принцип верховенства права та соціальну спрямованість Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз», Верховний Суд зазначив, що під час вирішення цього спору першочергово підлягають дослідженню обставини щодо дотримання роботодавцем гарантій, установлених цим Законом, і лише у разі встановлення їх дотримання спірні правовідносини можуть оцінюватися крізь призму положень Закону України «Про державну службу».

Разом із цим Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, фактично ототожнили період лікування з періодом тимчасової непрацездатності, не надавши належної оцінки виписці з амбулаторної карти позивача та довідці лікуючого лікаря, відповідно до яких основний курс лікування тривав 18–20 місяців, а позивач продовжував перебувати на лікуванні після закриття листка непрацездатності. За висновком Верховного Суду, таке неповне дослідження доказів свідчить про недотримання судами принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи, що унеможливило правильне встановлення обставин, які мають значення для вирішення спору. При цьому Верховний Суд окремо наголосив, що предметом касаційного перегляду не є питання дотримання відповідачем процедури звільнення за статтею 87 Закону України «Про державну службу», а спір стосується насамперед застосування гарантій, передбачених статтею 21 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз», а саме обов`язку роботодавця зберігати місце роботи за працівником протягом усього періоду його лікування, а не лише періоду непрацездатності.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29.09.2025 по справі № 440/1964/20, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 29.09.2025, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Змінено дату звільнення ОСОБА_1 зазначену у наказі Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 11 серпня 2020 року № 80-о з 11 серпня 2020 року на 26 вересня 2020 року.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.09.2025 та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, вказує, що предметом позову у цій справі є оскарження наказу про звільнення від 23.04.2020 № 46-о, тоді як суд першої інстанції у мотивувальній частині фактично надав оцінку обставинам, пов`язаним з іншим наказом — № 80-о від 11.08.2020, який не був предметом позову і не оскаржувався у межах цієї справи. У зв`язку з цим апелянт стверджує, що суд вийшов за межі заявлених позовних вимог та розглянув питання поза предметом спору.

Також позивач вказує, що на момент звільнення він мав подвійний правовий захист від припинення служби, оскільки є особою з інвалідністю ІІ групи та проходив лікування від туберкульозу. У зв`язку з чим, посилаючись на положення статей 17, 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», статті 42, 184 КЗпП України, статтю 43 Конституції України, а також Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, вважає, що при скороченні штату мав переважне право на залишення на роботі, реалізацію якого позивач не забезпечив, не запропонував рівнозначної посади та допустив дискримінацію за ознакою інвалідності.

Крім того, апелянт посилається на статтю 17 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (у редакції, чинній на момент звільнення), відповідно до якої за працівниками, хворими на туберкульоз, у період лікування зберігається місце роботи та забороняється їх звільнення з ініціативи роботодавця. На його переконання, видання наказу про звільнення у період лікування свідчить про порушення відповідачем його права на працю та спеціальних гарантій збереження місця роботи.

Звертає увагу суду апеляційної інстанції, що відповідно до наданих медичних документів його курс лікування від туберкульозу завершився 20 листопада 2020 року. Отже, до зазначеної дати діяли гарантії, передбачені статтею 17 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», які виключали можливість звільнення позивача з ініціативи роботодавця. На переконання апелянта, лише після завершення лікування, тобто після 20.11.2020, могло вирішуватися питання про припинення служби, тоді як видання наказу про звільнення до цієї дати свідчить про порушення встановлених законом гарантій збереження місця роботи.

Заперечує висновки суду першої інстанції щодо правомірності реорганізації та скорочення його посади, оскільки, на переконання позивача, реорганізація мала формальний характер, адже функціональні обов`язки та напрям діяльності фактично були збережені, а тому підстави для його звільнення як такі були відсутні. Вважає, що зміни в структурі не свідчили про реальне припинення виконуваних ним функцій.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу стверджує про необґрунтованість доводів апелянта щодо незаконності виходу суду першої інстанції за межі позовних вимог, шляхом надання оцінки наказу від 11.08.2020 № 80-о, оскільки, вважає, що аналіз такого наказу був необхідним для з`ясування фактичних підстав припинення державної служби позивача та правових наслідків структурних змін, а тому суд діяв у межах предмета доказування і не вийшов за межі заявлених позовних вимог.

Наполягає, що з урахуванням правових висновків Верховного Суду у цій справі, суд першої інстанції був зобов`язаний повно і всебічно дослідити обставини, пов`язані з періодом лікування позивача, зокрема тривалість тимчасової непрацездатності та надані медичні документи, оскільки саме ці обставини мають істотне значення для вирішення питання про застосування гарантій, передбачених законодавством. На думку відповідача, належна оцінка медичної документації та визначення фактичного періоду лікування були необхідними для встановлення правових наслідків припинення державної служби, у тому числі для оцінки наказу про звільнення в контексті доводів позивача про неможливість його видання у відповідний період.

Вказує, що на момент вирішення спору посада, яку обіймав позивач, у структурі органу вже не існувала, оскільки була скорочена внаслідок затвердження нової структури та штатного розпису. Наголошує, що скорочення мало реальний характер, що підтверджується відповідними розпорядчими актами та змінами до штатної чисельності. У зв`язку з цим, на його переконання, відсутні правові підстави для поновлення позивача на посаді, яка фактично ліквідована, а доводи апелянта про формальний характер реорганізації не відповідають встановленим обставинам.

Відповідач стверджує, що навіть у разі встановлення факту звільнення працівника у період його лікування наслідком такого порушення не є автоматичне поновлення на посаді, а може бути лише зміна дати звільнення на перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності.

Зазначає, що на момент прийняття рішення про звільнення позивач не повідомив роботодавця про встановлення йому інвалідності та не надав відповідних підтвердних документів. У зв`язку з цим, вважає, у нього були відсутні правові підстави застосовувати спеціальні гарантії, передбачені для осіб з інвалідністю, а тому доводи апелянта про порушення таких гарантій є необґрунтованими.

Стверджує, що подана позивачем виписка з медичної карти від 28.09.2020, підписана лікарем ОСОБА_2 , а також інші довідки медичного характеру, не відповідають вимогам чинних нормативно-правових актів, які регулюють порядок підтвердження тимчасової непрацездатності. Зокрема, вони не є листками непрацездатності у розумінні Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України № 455 від 13.11.2001, а також, на переконання відповідача, оформлені з порушенням вимог до первинної облікової медичної документації (форма № 027/о), містять розбіжності у датах та не мають усіх обов`язкових реквізитів. У зв`язку з цим відповідач вважає, що зазначені документи не є належними та допустимими доказами безперервного періоду лікування чи тимчасової непрацездатності та не підлягають врахуванню при вирішенні спору.

Положення статті 17 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», на які посилається позивач, вважає такими, що не встановлюють абсолютної заборони звільнення у будь-якому випадку протягом усього періоду лікування та не можуть застосовуватися без врахування спеціального правового регулювання припинення державної служби. Відповідач наголошує, що обов`язок збереження місця роботи протягом строку лікування (до 10 місяців) має місце за наявності належним чином підтвердженого безперервного періоду тимчасової непрацездатності, що в даному випадку не доведено належними доказами.

Крім того, відповідач зазначає, що звільнення позивача відбулося на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку зі змінами в організації та структурі органу, а тому застосування загальних трудових гарантій не може нівелювати спеціальні норми законодавства про державну службу. У зв`язку з цим відповідач вважає, що обов`язок збереження посади протягом 10 місяців у спірних правовідносинах не підлягав застосуванню.

Представник третьої особи, у наданих до суду апеляційної інстанції поясненнях підтримав позовні вимоги ОСОБА_1 . Посилаючись на норми Конституції України, Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю та законодавство у сфері охорони здоров`я, зазначив, що звільнення позивача відбулося за наявності встановленої інвалідності та в період лікування, а тому відповідач не забезпечив реалізацію гарантій щодо захисту трудових прав осіб з інвалідністю та не врахував висновки медико-соціальної експертизи про обмеження життєдіяльності.

У поданій до суду апеляційної інстанції заяві позивач зазначає, що Департамент був обізнаний про наявність у нього інвалідності ІІ групи ще до звільнення, оскільки інвалідність була встановлена у 2016 році, підтверджена у 2017 році та безстроково встановлена 27.12.2019, а відповідні відомості надсилалися МСЕК до Департаменту. Крім того, інформація про отримання ним пенсії по інвалідності містилася у щорічних деклараціях державного службовця, які перевірялися кадровою службою, а 28.12.2019 він особисто подав роботодавцю листок непрацездатності, довідку МСЕК та індивідуальну програму реабілітації інваліда. Також 17.04.2020 він подав керівництву Департаменту довідку лікувального закладу про проходження лікування, а 21.04.2020 до Департаменту надійшла офіційна інформація протитуберкульозного диспансеру, в якій зазначалося, що він має безстрокову інвалідність ІІ групи та проходить лікування.

Позивач стверджує, що, незважаючи на отримання зазначених документів, директор Департаменту 23.04.2020 підписав наказ про його звільнення, не дочекавшись відповіді на власний запит до протитуберкульозного диспансеру, яка надійшла вже наступного дня та підтвердила викладені ним обставини. На думку позивача, після отримання цієї інформації керівництво Департаменту мало можливість скасувати незаконний наказ, однак цього не зробило. Позивач також вважає, що новий керівник Департаменту, замість належної перевірки його медичних документів, витребування додаткових відомостей та звернення до МСЕК, безпідставно проігнорувала надані ним докази, а згодом повторно звільнила його. Наголошує, що тривале лікування мультирезистентного туберкульозу супроводжувалося тяжкими побічними наслідками та не допускало перерв, а тому роботодавець був зобов`язаний врахувати його стан здоров`я, встановлену інвалідність та передбачені законом соціальні гарантії. Крім того, позивач зазначає, що під час нового розгляду справи суд не вправі змінювати первісні позовні вимоги, оскільки вони залишаються тими самими, що були заявлені у 2020 році.

Відповідач подав до суду пояснення, в яких зазначив, що на момент виникнення спірних правовідносин порядок припинення державної служби у зв`язку зі скороченням посади регулювався Законом України «Про державну службу», який є спеціальним законом. На думку відповідача, Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» не забороняв звільнення державного службовця у зв`язку зі скороченням посади, якщо таке звільнення не було зумовлене інвалідністю, а також не надавав особам з інвалідністю переважного права на залишення на роботі лише через наявність інвалідності. Відповідач стверджує, що позивача було звільнено виключно з організаційних підстав, а саме у зв`язку зі зміною структури Департаменту та скороченням посади, із дотриманням процедури, передбаченої статтею 87 Закону України «Про державну службу», без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності.

Крім того, вказує, що в результаті перевірки особової справи позивача, було встановлено, що у кадровій службі були відсутні будь-які документи чи відомості про встановлення позивачу інвалідності, а також відсутні підтвердження подання ним відповідних документів або звернень щодо створення особливих умов праці чи розумного пристосування робочого місця. Відповідач також заперечує доводи позивача про те, що інформація про інвалідність була відома Департаменту з декларацій або з інших джерел, зазначаючи, що декларації не підтверджують наявність інвалідності, а позивач не надав жодних доказів повідомлення роботодавця про цей факт. На думку відповідача, навіть обізнаність чи необізнаність роботодавця щодо інвалідності позивача не має правового значення для вирішення спору, оскільки звільнення здійснювалося виключно у зв`язку зі скороченням посади та відповідало вимогам спеціального законодавства.

Позивач у поданих запереченнях на вказані пояснення відповідача зазначив, що твердження останнього про відсутність у нього довідки МСЕК про встановлення інвалідності не відповідає дійсності та спростовується листом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 17.07.2026, відповідно до якого відповідач протягом 2020 року подавав до Пенсійного фонду звітність, у якій позивач обліковувався як працююча особа з інвалідністю. На думку позивача, це свідчить про наявність у відповідача документів, що підтверджують його інвалідність, а тому пояснення відповідача вважає недостовірними.

У відповіді на заперечення відповідач зазначив, що його письмові пояснення від 21.07.2026 були надані виключно щодо обставин, які стали предметом поставлених судом запитань, а саме щодо наявності чи відсутності відповідної інформації у кадровій службі Департаменту, до функціональних повноважень якої належать питання кадрового забезпечення. На думку відповідача, позивач помилково ототожнює кадрову службу Департаменту з Департаментом як юридичною особою та безпідставно поширює зміст наданих пояснень на обізнаність інших структурних підрозділів чи посадових осіб відповідача. Вважає, що твердження позивача про подання ним у 2016 році документів щодо встановлення інвалідності не підтверджені належними та допустимими доказами, оскільки матеріали справи не містять документів, які б підтверджували факт їх подання або отримання Департаментом, а тому такі доводи не можуть бути визнані належним способом доказування.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, позивача, представника відповідача, представника третьої особи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 обіймав посаду заступника начальника управління — начальника відділу міжнародного співробітництва та залучення інвестицій Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації.

У періоди з 05 березня 2019 року по 27 грудня 2019 року (9 місяців 1 день) ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні, оскільки рішенням ЦЛКК від 23 квітня 2019 року позивачу встановлений остаточний клінічний діагноз активного туберкульозу легень — МРТБ обох легень (інфільтративний) Дестр-, МБТ+, М+, МГ+, Риф+, К+, резист+1 (HRE), гіст. 0, кат. 4 (ВДТБ), ког. 1 (2019).

Вказані обставини підтверджуються листками непрацездатності: серії АДЦ №057049 від 05 березня 2019 року, серії АДЦ № 267486 від 12 березня 2019 року, серії АДЦ № 594929 від 05 квітня 2019 року, серії АДЦ №295004 від 24 квітня 2019 року, серії АДЦ № 295014 від 23 червня 2019 року, серії АДЦ №295019 від 08 липня 2019 року, серії АДЦ № 295054 від 09 липня 2019 року, серії АДЦ № 295058 від 29 липня 2019 року, серії АДЦ № 295065 від 16 серпня 2019 року, серії АДЦ № 163142 від 24 вересня 2019 року, серії АДЦ №295134 від 25 вересня 2019 року, серії АДЦ № 295144 від 29 жовтня 2019 року, серії АДЦ № 295172 від 27 листопада 2019 року. При цьому, листок непрацездатності № 295172 був закритий 27грудня 2019 року з відміткою «стати до роботи з 28 грудня 2019 року».

Також, 01 грудня 2019 року ОСОБА_1 безстроково встановлена друга група інвалідності, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК до довідки від 27 грудня 2019 року серії АВ №0076849.

Згідно зі штатним розписом Департаменту на 2020 рік (введений в дію з 01 січня 2020 року), в структурі Департаменту 4 управління (у тому числі Управління інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва), загальна численність штатних одиниць складала 58 одиниць. При цьому в структурі Управління інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва перебувало два відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій (керівником якого був позивач) та відділ зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції та координації міжнародної технічної допомоги.

Розпорядженням голови Полтавської обласної державної адміністрації від 17 січня 2020 року № 36 «Про упорядкування структури облдержадміністрації» зі змінами, внесеними розпорядженням від 04 лютого 2020 року № 69, затверджено перелік структурних підрозділів облдержадміністрації та їх граничну чисельність, зокрема, штатну чисельність Департаменту скорочено з 58 до 44 штатних одиниць.

23 січня 2020 року та 31 січня 2020 року керівником Департаменту видано накази №4-о «Про зміну істотних умов праці та можливе вивільнення у зв`язку із скороченням граничної чисельності Департаменту» та № 8-о «Про упорядкування структури департаменту за затвердження штатного розпису».

03.02.2020 ОСОБА_1 , як заступник начальника управління —начальник відділу міжнародного співробітництва та залучення інвестицій управління інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва, отримав персональне попередження про можливе наступне вивільнення. Разом з цим, позивачу запропоновано переведення на посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту з окладом 7050,00 грн на місяць.

Відповідно до штатного розпису Департаменту на 2020 рік (введений в дію з 03 лютого 2020 року), в структурі Департаменту 3 управління, загальна численність штатних одиниць складала 44 одиниць. При цьому, в структурі управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків (1 одиниця) два відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій (5 одиниць) та відділ зовнішньоекономічної діяльності (4 одиниці, у тому числі посада начальника відділу, яку обіймав позивач).

Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації від 04 лютого 2020 року № 69 повноваження Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА у сфері паливно-енергетичного комплексу передані до Департаменту екології та природних ресурсів Полтавської ОДА (п. 9), повноваження Департаменту соціального захисту населення Полтавської ОДА з питань праці, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції та соціального діалогу передані до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА (п. 10).

Наказом Департаменту від 07 лютого 2020 року № 14-а затверджено Положення про Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту та його відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій, відділ зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до штатного розпису Департаменту на 2020 рік (введений в дію з 25 березня 2020 року) в структурі Департаменту 3 управління, загальна численність штатних одиниць складала 44 одиниць. Так, в структурі Департаменту перебували: Управління стратегічного планування та регіонального розвитку, до якого входили: відділ з питань регіонального розвитку, відділ економічного аналізу та стратегічного планування; Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків, до якого входили: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій, відділ зовнішньоекономічної діяльності; Управління економічного розвитку підприємництва та промисловості, до якого входили: відділ економічного розвитку підприємництва, відділ економічного розвитку промисловості, державної та спільної власності громадян; відділ бухгалтерського обліку та фінансової звітності; відділ управління персоналом та правового забезпечення.

Згідно з наказом Департаменту від 25 березня 2020 року № 30-о «Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій»: Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків перейменовано на Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин; відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків перейменовано на відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин.; відділ зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків ліквідований (посади начальника цього відділу та 3 одиниці головного спеціаліста цього відділу скорочено). Утворений відділ соціально-трудових відносин Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин. Введені: 1 одиниця — начальник цього відділу та 3 одиниці головного спеціаліста.

Додатком № 1 до наказу Департаменту №30-о визначено список працівників Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій облдержадміністрації, які у зв`язку із зміною структури Департаменту попереджаються про можливе наступне звільнення та про зміну істотних умов державної служби.

25 березня 2020 року ОСОБА_1 був персонально попереджений про наступне звільнення та про зміну істотних умов державної служби.

Наказом Департаменту від 01 квітня 2020 року № 37-а затверджено Положення про управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин Департаменту та його відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій та відділ соціально-трудових відносин.

15 квітня 2020 року лікарем Краєвською О.О. видана ОСОБА_1 довідка про те, що з 26 березня 2019 року по 15 квітня 2020 року він перебуває на лікуванні в умовах КППОКПТД ПОР з приводу активного туберкульозу, яку останній надав за місцем роботи. Однак, відповідачем ця довідка не була прийнята до уваги, оскільки не відповідала пункту 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13 листопада 2001 року № 455.

Також, відповідно до виписки з амбулаторної карти № 002183 ОСОБА_1 , виданої КП «Полтавський обласний клінічний протитуберкульозний диспансер Полтавської обласної ради» від 22 травня 2020 року № 01-07/1123, засвідченою завідувачем лікувально-діагностичного відділення № 1 ОСОБА_3 та лікарем-фтизіатром ОСОБА_2 , на основі даних отриманих аналізів, рішенням ЦЛКК № 135 від 23 квітня 2019 року ОСОБА_1 встановлений остаточний клінічний діагноз активного туберкульозу легень – МРТБ (25 березня 2019 року) обох легень (інфільтративний). Знаходився на стаціонарному лікуванні з 26 березня 2019 року до 08 липня 2019 року з видачею листів непрацездатності: № 594929 з 26 березня 2019 року по 24 квітня 2019 року, №295004 з 25 квітня 2019 року по 16 травня 2019 року, № 295014 з 17 травня 2019 року по 23 червня 2019 року, №295019 з 24червня 2019 року по 08 липня 2019 року. 04 липня 2019 року за вимогою хворого оглянутий на ЦЛКК для переведення на амбулаторний етап лікування. Рішенням ЦЛКК було рекомендовано перевід на амбулаторне лікування та по теперішній час (тобто 22 травня 2020 року – дату видачі такої виписки) знаходиться на амбулаторному лікуванні. В амбулаторних умовах видані листки непрацездатності № 295054, № 295058, № 295065, № 163142, № 295134, № 295144, № 295172. Лист непрацездатності № 295172 закритий 27 грудня 2019 року з відміткою «стати до роботи з 28 грудня 2019 року». З 28 грудня 2019 року по теперішній час (тобто 22 травня 2020 року – дату видачі такої виписки) листів непрацездатності з приводу туберкульозу не отримував. Основний курс лікування туберкульозу планово триватиме 18-20 місяців (з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року, або до 25 листопада 2020 року – в залежності від клініко-лабораторно-рентгенологічної динаміки туберкульозного процесу).

23.04.2020 наказом Департаменту №46-о відповідно до пункту 1 частини першої, частини 5 статті 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту. Через тимчасову непрацездатність, датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, що буде зазначений у документі про тимчасову непрацездатність державного службовця.

Вказаний наказ на виконання вимог статті 9-1 Закону України «Про державну службу» направлено Департаментом на адресу позивача супровідним листом від 23 квітня 2020 року за вих. № 06-24/1364, який був повернутий із відміткою відділення поштового зв`язку «за закінченням встановленого строку зберігання».

Наведені обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що при вирішенні цієї справи слід враховувати соціальні гарантії, встановлені ст. 21 Закону № 2586-ІІІ «Про протидію захворюванню на туберкульоз», у розумінні яких роботодавець зобов`язаний зберігати місце роботи за працівником на весь період лікування. Дослідивши медичну документацію та виконуючи вказівки Верховного Суду, викладені в постанові від 07.11.2024 по цій справі, щодо необхідності з`ясування тривалості всього періоду лікування, суд встановив відповідний період лікування позивача та дійшов висновку, що звільнення, оформлене наказом від 11.08.2020 № 80-о, відбулося до завершення лікування, а тому порушену гарантію слід усунути шляхом коригування дати звільнення (як наслідок звільнення під час лікування), визначивши її першим робочим днем після завершення лікування (суд зазначив дату 26.09.2020).

Водночас, відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо скасування наказу від 25.03.2020 № 30-о «Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій"», суд першої інстанції дійшов висновку, що зміна структури Департаменту здійснена в межах повноважень та є належною підставою для подальших кадрових рішень у зв`язку зі скороченням посади державної служби, а тому підстав для визнання цього наказу протиправним не встановлено.

Щодо скасування персонального попередження від 25.03.2020 про наступне звільнення позивача, суд, враховуючи, що позивача було попереджено у письмовій формі у зв`язку зі зміною структури/скороченням посади, а вимоги спеціального законодавства про державну службу щодо попередження були дотримані, дійшов висновку про відсутність підстав для його скасування.

З приводу скасування наказу від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 », суд дійшов висновку, що сам по собі наказ про звільнення видано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII у зв`язку зі скороченням посади внаслідок зміни структури, а порушення гарантії на час лікування усувається не шляхом скасування цього наказу, а шляхом коригування дати припинення служби.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині зобов`язання відповідача зберегти за позивачем робоче місце на час всього терміну лікування, суд зазначив, що предметом судового захисту є наслідки вже прийнятого рішення про звільнення. Зауважив, що встановлене порушення гарантії лікування усувається визначенням належної дати звільнення (після завершення лікування), а не окремим зобов`язанням на майбутнє.

Щодо стягнення моральної шкоди в сумі 70 000 грн, суд дійшов висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту заподіяння моральної шкоди, її характеру й обсягу, причинного зв`язку з діями відповідача та обґрунтованості заявленого розміру, у зв`язку з чим вважав цю вимогу необґрунтованою.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає таке.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини третьої статті 2 КАС України, основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; 5) обов`язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Відповідно до статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Як передбачено частинами першою та четвертою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Поряд з цим, статтею 43 Основного Закону України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі – Закон № 889-VIII).

Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, Закон України від 05 липня 2001 року № 2586-ІІІ «Про протидію захворюванню на туберкульоз» (далі — Закон № 2586-ІІІ, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) встановлював правові, організаційні та фінансові засади діяльності, спрямованої на протидію виникненню і поширенню захворювання на туберкульоз, забезпечення медичної допомоги хворим на туберкульоз, визначав права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, а також соціальні гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз.

Так, пункт 8 частини першої статті 1 Закону № 2586-ІІІ визначав, що протитуберкульозні заходи це комплекс соціально-економічних, організаційних, лікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів щодо захисту населення від туберкульозу, спрямованих на профілактику, виявлення, діагностику, лікування та реабілітацію хворих на туберкульоз.

Згідно зі статтею 2 Закону № 2586-ІІІ законодавство України у сфері протидії захворюванню на туберкульоз складається з Основ законодавства України про охорону здоров`я, законів України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», «Про захист населення від інфекційних хвороб», цього Закону, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, застосовуються правила міжнародного договору.

Частини перша, друга статті 21 Закону № 2586-ІІІ передбачають, що вперше виявленим хворим на заразні форми туберкульозу та хворим з рецидивом туберкульозу, які є застрахованими особами за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, листок непрацездатності видається на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжено, але не більш як на 10 місяців з дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв`язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли захворювання на туберкульоз є протипоказанням для роботи за професією, визначеною в переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним медичним оглядам, а переведення за його згодою на іншу роботу є неможливим. Перелік таких протипоказань встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Так, відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 листопада 2024 року, предметом позову у цій справі є протиправність дій Департаменту щодо прийняття наказу від 23 квітня 2020 року № 46-о, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (за ініціативою суб`єкта призначення, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту).

Водночас, держава закріпила у виді соціальної гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз, збереження за ними місця роботи на період лікування, відтак, керуючись принципом верховенства права пріоритетним у правозастосуванні до спірних правовідносин є саме Закон № 2586-ІІІ, а не Закон №889-VIII.

Тобто, за висновком Верховного Суду, першочергово слід дослідити обставини справи відповідно до приписів Закону № 2586-ІІІ і лише у разі встановлення судом факту дотримання відповідачем норм цього Закону (у частині забезпечення роботодавцем гарантії працівнику щодо збереження місця роботи на період лікування), спірні правовідносини підлягають оцінці відповідно до положень Закону № 889-VIII (дотримання роботодавцем порядку звільнення працівника у разі скорочення посади державної служби).

Верховний Суд зазначив про необхідність з`ясувати фактичну тривалість періоду лікування позивача, його характеру (стаціонарний, амбулаторний етап, основний курс лікування), а також встановлення моменту його завершення, оскільки від їх встановлення залежить вирішення питання про наявність чи відсутність у відповідача права реалізувати припинення державної служби позивача в конкретний період часу.

Так, матеріалами справи підтверджено, що в періоди з 05 березня 2019 року по 27 грудня 2019 року (9 місяців 1 день) ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні, оскільки рішенням ЦЛКК від 23 квітня 2019 року позивачу встановлений остаточний клінічний діагноз активного туберкульозу легень — МРТБ обох легень (інфільтративний) Дестр-, МБТ+, М+, МГ+, Риф+, К+, резист+1 (HRE), гіст. 0, кат. 4 (ВДТБ), ког. 1 (2019).

Вказані обставини підтверджуються листками непрацездатності: серії АДЦ № 057049 від 05 березня 2019 року, серії АДЦ № 267486 від 12 березня 2019 року, серії АДЦ № 594929 від 05 квітня 2019 року, серії АДЦ № 295004 від 24 квітня 2019 року, серії АДЦ № 295014 від 23 червня 2019 року, серії АДЦ № 295019 від 08 липня 2019 року, серії АДЦ № 295054 від 09 липня 2019 року, серії АДЦ № 295058 від 29 липня 2019 року, серії АДЦ № 295065 від 16 серпня 2019 року, серії АДЦ № 163142 від 24 вересня 2019 року, серії АДЦ № 295134 від 25 вересня 2019 року, серії АДЦ № 295144 від 29 жовтня 2019 року, серії АДЦ № 295172 від 27 листопада 2019 року. При цьому, листок непрацездатності № 295172 був закритий 27 грудня 2019 року з відміткою «стати до роботи з 28 грудня 2019 року».

Поряд з цим, 15 квітня 2020 року лікарем ОСОБА_2 видана ОСОБА_1 довідка про те, що з 26 березня 2019 року по 15 квітня 2020 року він перебуває на лікуванні в умовах КППОКПТД ПОР з приводу активного туберкульозу. Зазначено, що позивач лікується амбулаторно, в підтримуючій фазі з залученням психолога у зв`язку з пригніченим емоційним станом.

Також, відповідно до виписки з амбулаторної карти № 002183 ОСОБА_1 , виданої КП «Полтавський обласний клінічний протитуберкульозний диспансер Полтавської обласної ради» від 22 травня 2020 року № 01-07/1123, засвідченою завідувачем лікувально-діагностичного відділення № 1 ОСОБА_3 та лікарем-фтизіатром ОСОБА_2 , на основі даних отриманих аналізів, рішенням ЦЛКК № 135 від 23 квітня 2019 року ОСОБА_1 встановлений остаточний клінічний діагноз активного туберкульозу легень – МРТБ (25 березня 2019 року) обох легень (інфільтративний).

Знаходився на стаціонарному лікуванні з 26 березня 2019 року до 08 липня 2019 року з видачею листів непрацездатності: № 594929 з 26 березня 2019 року по 24 квітня 2019 року, № 295004 з 25 квітня 2019 року по 16 травня 2019 року, № 295014 з 17 травня 2019 року по 23 червня 2019 року, № 295019 з 24 червня 2019 року по 08 липня 2019 року.

04 липня 2019 року, за вимогою хворого, оглянутий на ЦЛКК для переведення на амбулаторний етап лікування. Рішенням ЦЛКК було рекомендовано перевод на амбулаторне лікування та по теперішній час (тобто 22 травня 2020 року – дату видачі такої виписки) знаходиться на амбулаторному лікуванні.

В амбулаторних умовах видані листки непрацездатності № 295054, № 295058, № 295065, № 163142, № 295134, № 295144, №295172.

Лист непрацездатності № 295172 закритий 27 грудня 2019 року з відміткою «стати до роботи з 28 грудня 2019 року».

З 28 грудня 2019 року по теперішній час (тобто 22 травня 2020 року – дату видачі такої виписки) листів непрацездатності з приводу туберкульозу не отримував. Основний курс лікування туберкульозу планово триватиме 18-20 місяців (з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року, або до 25 листопада 2020 року – в залежності від клініко-лабораторно-рентгенологічної динаміки туберкульозного процесу).

З наявної в матеріалах справи медичної картки хворого на туберкульоз №002183 пацієнта ОСОБА_1 , колегією суддів встановлено що 22.09.2020 ОСОБА_1 був направлений на ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ, відповідно до протоколу засідання ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ №5 від 22.09.2020, початок лікування 26.03.2019, станом на 25.09.2020 ОСОБА_1 отримав 18 місяців ОКХТ (основний курс хіміотерапії). Висновок з діагнозом захворювання ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ: завершений ОКХТ. Випадок закрити в реєстрі як «вилікуваний». Спостерігати по 33ТБ, нагляд онколога.

Відповідно до копії витягу із Журналу реєстрації амбулаторних хворих (прийом лікаря ОСОБА_2 ) пацієнт ОСОБА_1 перебував на прийомі у лікаря 03.06.2020 року, окрім того інша медична документація, що стосується лікування пацієнта ОСОБА_1 щодо отримання ліків, протоколи засідань ЦЛКК доводять що період лікування ОСОБА_1 від мультирезистентного туберкульозу тривав з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року.

Колегія суддів зазначає, що наведені медичні документи у своїй сукупності дають можливість встановити як безперервність процесу лікування позивача, так і момент завершення основного курсу лікування туберкульозу, що є ключовим для застосування гарантій, передбачених статтею 21 Закону № 2586-ІІІ.

Так, листки непрацездатності, видані позивачу у період з 05.03.2019 по 27.12.2019, підтверджують перебування ОСОБА_1 на стаціонарному та подальшому амбулаторному етапі лікування з тимчасовою непрацездатністю. При цьому останній листок непрацездатності № 295172 закрито 27.12.2019 із відміткою «стати до роботи з 28.12.2019».

В довідці лікаря-фтизіатра ОСОБА_2 від 15.04.2020 прямо зазначено, що ОСОБА_1 перебуває на лікуванні з 26.03.2019 по 15.04.2020 та проходить його амбулаторно у підтримуючій фазі.

Додатково, виписка з амбулаторної карти № 002183 від 22.05.2020 містить деталізований виклад етапів лікування: стаціонарне лікування з 26.03.2019 до 08.07.2019, подальший перехід на амбулаторний етап, а також планову тривалість основного курсу лікування 18–20 місяців — орієнтовно до 25.09.2020 або до 25.11.2020 залежно від перебігу захворювання. Вказаний документ є медичним доказом, який підтверджує, що станом на 22.05.2020 лікування позивача тривало, а його завершення було прив`язаним до тривалості основного курсу.

Вирішальним доказом щодо моменту завершення лікування є дані медичної картки хворого на туберкульоз № 002183 та протокол ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ № 5 від 22.09.2020, згідно з яким початок лікування визначено 26.03.2019, а станом на 25.09.2020 позивач отримав 18 місяців основного курсу хіміотерапії, при цьому ЦЛКК констатовано «завершений ОКХТ», рекомендовано закрити випадок у реєстрі як «вилікуваний».

Таким чином, встановлені медичними документами обставини підтверджують, що лікування ОСОБА_1 від мультирезистентного туберкульозу тривало з 26.03.2019 до 25.09.2020, а відтак до цієї дати відповідач мав обов`язок зберігати за позивачем місце роботи та утримуватися від реалізації припинення державної служби у спосіб, який призводить до фактичного припинення службових відносин у період дії спеціальної гарантії статті 21 Закону № 2586-ІІІ.

Разом з цим, як зазначалось вище наказом Департаменту від 23 квітня 2020 року № 46-о відповідно до пункту 1 частини першої, частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту.

Зазначено, що у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю ОСОБА_1 датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, що буде зазначений у документі про тимчасову непрацездатність державного службовця.

Відділу управління персоналом та правового забезпечення в перший робочий день ОСОБА_1 доручено підготувати проект наказу про звільнення державного службовця з уточнюючою датою звільнення та зазначенням щодо виплати вихідної допомоги, компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпусток.

Відділу бухгалтерського обліку та фінансової звітності провести розрахунок протягом семи днів із дня звільнення ОСОБА_1 відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 87 Закону України «про державну службу» (том 1 а.с. 148).

Надаючи оцінку вказаному наказу Департаменту від 23.04.2020 № 46-о, колегія суддів виходить з того, що станом на дату його прийняття позивач перебував у процесі лікування від туберкульозу, яке, за встановленими у справі медичними документами, тривало до 25.09.2020, а отже у зазначений період підлягали застосуванню гарантії, передбачені статтею 21 Закону № 2586-ІІІ, зокрема щодо збереження місця роботи на весь період лікування.

Зі змісту наказу № 46-о вбачається, що ним визначено підставу припинення державної служби та відкладено визначення конкретної дати звільнення до моменту закінчення тимчасової непрацездатності, а також прямо доручено відділу управління персоналом та правового забезпечення підготувати окремий проект наказу про звільнення з уточненням дати та здійсненням відповідних виплат.

Однак, колегія суддів зазначає, що відкладення визначення дати звільнення до закінчення тимчасової непрацездатності не свідчить про дотримання відповідачем гарантій, установлених статтею 21 Закону № 2586-ІІІ, оскільки період тимчасової непрацездатності та період лікування від туберкульозу не є тотожними. Закриття листка непрацездатності 27.12.2019 означало лише відновлення працездатності позивача, проте не свідчило про завершення основного курсу його лікування, який фактично тривав до 25.09.2020.

Таким чином, наказ Департаменту від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 » прийнятий у період проходження позивачем лікування від туберкульозу та без урахування встановленої спеціальним законодавством гарантії збереження за ним місця роботи на весь період такого лікування, у зв`язку з чим є протиправним і підлягає скасуванню.

Посилання відповідача на те, що вище зазначений наказ про звільнення ОСОБА_1 є законним, оскільки звільнення останнього відбулося на підставі п.1 ч.1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", а тому застосуванню загальних трудових гарантій не може нівелювати спеціальні норми законодавства про державну службу, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки до спірних правовідносин першочерговому застосуванню підлягають положення Закону № 2586-ІІІ, який є спеціальним щодо гарантій працівників, хворих на туберкульоз, та покладає на роботодавця обов`язок зберігати за таким працівником місце роботи протягом усього періоду лікування.

Посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 звільнено не у зв`язку із захворюванням, а у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

Як встановлено Верховним Судом у постановах, прийнятих у цій справі, до спірних правовідносин першочерговому застосуванню підлягають положення Закону № 2586-ІІІ, який є спеціальним щодо гарантій працівників, хворих на туберкульоз, та покладає на роботодавця обов`язок зберігати за таким працівником місце роботи протягом усього періоду лікування. Лише після встановлення факту дотримання зазначеної гарантії правовідносини щодо припинення державної служби могли бути оцінені відповідно до положень Закону № 889-VIII.

Отже, наявність передбаченої пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII підстави для припинення державної служби не звільняла відповідача від обов`язку дотриматися спеціальної гарантії, установленої статтею 21 Закону № 2586-ІІІ, та не надавала йому права приймати рішення про звільнення позивача в період його лікування, а покладала на нього обов`язок збереження робочого місця за працівником на весь період лікування.

Відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ, пов`язав можливість реалізації звільнення після закінченням тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 , проте не врахував обов`язок , який покладається на роботодавця ст. 21 Закону № 2586-ІІІ щодо збереження робочого місця за працівником на весь період лікування, а також не врахувавши, що після закриття листка непрацездатності позивач продовжував амбулаторне лікування в межах основного курсу хіміотерапії.

За таких обставин посилання відповідача на дотримання порядку звільнення, передбаченого статтею 87 Закону № 889-VIII, не спростовує факту порушення ним спеціальної гарантії збереження місця роботи на весь період лікування позивача.

Крім того, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 безстроково встановлено ІІ групу інвалідності, що засвідчується випискою з акта огляду МСЕК до довідки від 27.12.2019 серії АВ № 0076849.

Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» відмова в укладенні трудового договору або у просуванні по службі, звільнення за ініціативою роботодавця, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускаються, крім випадків, якщо стан здоров`я особи перешкоджає виконанню професійних обов`язків, загрожує здоров`ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує здоров`ю особи з інвалідністю та може зумовити його погіршення.

Отже, наявність у позивача інвалідності покладала на відповідача обов`язок враховувати передбачені законодавством гарантії при реалізації трудових прав.

Вирішуючи питання щодо належного способу захисту порушеного права позивача, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини вказав, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або його припинення, а також установлення механізму відновлення порушеного права.

При цьому у рішенні у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» Європейський суд з прав людини наголосив, що ефективний засіб юридичного захисту має запобігати вжиттю заходів, які суперечать Конвенції, або настанню події, наслідки якої будуть незворотними. У рішенні від 17.07.2008 у справі «Каіч та інші проти Хорватії» Суд зазначив, що для цілей Конвенції було б неприйнятним, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб юридичного захисту без його практичного застосування.

Отже, обраний судом спосіб захисту має не лише формально констатувати допущене порушення, а й забезпечувати реальне відновлення порушеного права.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.02.2020 ОСОБА_1 було запропоновано переведення на посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту, яку він у подальшому обіймав.

Водночас після прийняття наказу від 25.03.2020 № 30-о, яким зазначену посаду скорочено, та попередження позивача про наступне звільнення, матеріали справи не містять доказів пропонування йому іншої вакантної посади державної служби або його переведення на іншу посаду, хоча право суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі за її наявності було передбачено частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Разом з тим, внаслідок реалізації наказу від 23.04.2020 № 46-о трудові відносини з позивачем були фактично припинені, іншу посаду державної служби йому не запропоновано та гарантію збереження місця роботи протягом усього періоду лікування не забезпечено.

За таких обставин скасування оскаржуваного наказу без поновлення ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено, не забезпечить реального відновлення становища, яке існувало до порушення його права, та не відповідатиме вимогам ефективності судового захисту.

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Таким чином, установивши протиправність наказу Департаменту від 23.04.2020 № 46-о та враховуючи, що лише скасування цього наказу не забезпечить повного відновлення порушеного права позивача, колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі заявлених позовних вимог та поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА, з якої його було звільнено.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Департаменту зберегти за ОСОБА_1 його робоче місце на весь період лікування колегія суддів зазначає таке.

Як встановлено під час розгляду справи, основний курс лікування позивача від туберкульозу тривав з 26.03.2019 до 25.09.2020. Саме протягом цього періоду на ОСОБА_1 поширювалася передбачена статтею 21 Закону № 2586-ІІІ гарантія збереження місця роботи.

Отже, вимога позивача про зобов`язання Департаменту зберегти за ним робоче місце на весь період лікування була правомірною та обґрунтованою на час звернення до суду, оскільки відповідала змісту встановленої спеціальним законом соціальної гарантії.

Водночас зазначена вимога має зобов`язальний характер і спрямована на забезпечення збереження робочого місця протягом періоду лікування. Оскільки лікування позивача завершилося 25.09.2020, на час вирішення цієї справи період дії відповідної гарантії закінчився, а покладення на відповідача обов`язку зберегти робоче місце протягом періоду, який уже минув, об`єктивно не може бути виконане та не є належним способом захисту, у зв`язку з чим така позовна вимога у заявлений позивачем спосіб задоволенню не підлягає.

Разом із тим встановлене судом порушення гарантії, передбаченої статтею 21 Закону № 2586-ІІІ, підлягає усуненню шляхом визнання протиправним та скасування наказу Департаменту від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 », прийнятого у період проходження позивачем лікування, а також поновлення ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено. Застосування таких способів захисту є достатнім для усунення наслідків допущеного відповідачем порушення.

Щодо позовної вимоги про скасування наказу Департаменту від 25.03.2020 № 30-о «Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій» колегія суддів зазначає таке.

Зі змісту оскаржуваного наказу вбачається, що ним Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків перейменовано на Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин, ліквідовано відділ зовнішньоекономічної діяльності, скорочено посаду начальника цього відділу та три посади головних спеціалістів, а також утворено відділ соціально-трудових відносин із введенням до його складу посади начальника відділу та трьох посад головних спеціалістів.

Крім того, пунктом 8 наказу відділу управління персоналом та правового забезпечення доручено попередити працівників, посади яких скорочуються, про можливе наступне звільнення у зв`язку зі зміною структури Департаменту та про зміну істотних умов державної служби.

Отже, наказ № 30-о є актом організаційного характеру, прийнятим у межах повноважень відповідача щодо визначення внутрішньої структури Департаменту, утворення та ліквідації його структурних підрозділів, а також скорочення і введення відповідних посад.

Передбачена статтею 21 Закону № 2586-ІІІ гарантія збереження місця роботи на весь період лікування від туберкульозу не позбавляла відповідача повноважень проводити відповідні зміни в структурі Департаменту, зокрема скорочувати посаду, яку обіймав позивач. Водночас наявність таких повноважень не звільняла Департамент від обов`язку зберігати за ОСОБА_1 місце роботи до завершення його лікування.

Таким чином, у період дії спеціальної гарантії відповідач не мав права реалізовувати наслідки скорочення посади щодо ОСОБА_1 у спосіб, який призводив до припинення з ним трудових правовідносин. Відповідне рішення про скорочення посади могло бути реалізоване стосовно позивача лише після завершення 25.09.2020 основного курсу його лікування.

Разом з тим колегія суддів зазначає, що наказ № 30-о не містить індивідуального рішення про звільнення ОСОБА_1 , не визначає дати припинення ним державної служби та не має безпосереднім наслідком припинення трудових правовідносин між сторонами. Цим наказом лише визначено зміни у структурі Департаменту, які надалі стали підставою для вирішення питання про звільнення працівників, посади яких було скорочено.

Як зазначено судом вище, порушення права ОСОБА_1 на збереження місця роботи виникло внаслідок прийняття наказу від 23.04.2020 № 46-о, яким у період лікування позивача вже було прийнято рішення про його звільнення та визначено підставу припинення державної служби.

Матеріали справи не містять та під час судового розгляду не встановлено доказів того, що зміна структури Департаменту, ліквідація відділу зовнішньоекономічної діяльності та скорочення відповідних посад були здійснені виключно з метою звільнення ОСОБА_1 або мали дискримінаційний характер.

Отже, у цій справі суд перевіряє не доцільність зміни структури Департаменту, а дотримання відповідачем встановлених законом гарантій під час звільнення позивача у зв`язку з такими змінами.

Зважаючи на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування наказу Департаменту від 25.03.2020 № 30-о, а тому зазначена позовна вимога задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги про скасування персонального попередження Департаменту від 25.03.2020 про наступне звільнення ОСОБА_1 колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб саме у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що у зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненням владно-управлінських дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Вручення працівникові попередження про наступне вивільнення є одним із аспектів дотримання з боку роботодавця вимог трудового законодавства у комплексі визначених законом заходів, спрямованих на дотримання трудових прав.

Однак, таке попередження не є остаточним документом, зобов`язуючим до вчинення будь-яких дій працівника та/або роботодавця; само по собі не породжує певних правових наслідків; його результати не мають обов`язкового характеру для учасників трудових правовідносин; воно не може створювати нових правових норм, доповнювати чи нормативне регулювання.

Аналогічні висновки щодо правової природи попередження про наступне вивільнення викладені Верховним Судом у постановах від 29.04.2020 у справі № 804/6761/17 та від 31.01.2024 у справі № 300/2836/22.

Колегія суддів зазначає, що персональне попередження Департаменту від 25.03.2020 не містить остаточного рішення щодо звільнення ОСОБА_1 , не визначає дати припинення ним державної служби та не має безпосереднім наслідком припинення трудових правовідносин між сторонами. Відповідні юридичні наслідки для позивача настали у зв`язку з прийняттям Департаментом наказу від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Отже, зазначене персональне попередження не відповідає ознакам індивідуального акта, який може бути окремо скасований судом, а лише засвідчує повідомлення позивача про можливе наступне звільнення. Правомірність його складання та вручення підлягає оцінці в сукупності з іншими рішеннями і діями відповідача під час перевірки законності звільнення позивача.

Окреме скасування персонального попередження не забезпечить відновлення порушеного права ОСОБА_1 , оскільки юридичним фактом, що спричинив припинення державної служби, є прийняття наказу про його звільнення.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, щодо скасування персонального попередження від 25.03.2020 про наступне звільнення ОСОБА_1 .

З приводу позовних вимог щодо стягнення з Департаменту на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в сумі 70000,00 грн за дискримінацію та тиск, який на нього здійснювався та здійснюється протягом 2019-2020 років як на хворого на туберкульоз, колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Приписами статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

У розвиток цих положень у постанові від 27.11.2019 у справі № 750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).

Наявність зазначених вище обставин з урахуванням розподілу тягаря доказування підлягає доказуванню особою, яка заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.

Так, у даній справі колегією суддів встановлено протиправність наказу Департаменту від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 », прийнятого без урахування передбаченої статтею 21 Закону № 2586-ІІІ гарантії збереження за позивачем місця роботи протягом усього періоду лікування. Однак установлення протиправності цього наказу не є безумовним підтвердженням заподіяння позивачу моральної шкоди.

Обґрунтовуючи зазначену вимогу, ОСОБА_1 посилається на дискримінацію і тиск у зв`язку із захворюванням на туберкульоз. При цьому позивач не конкретизував, у яких саме рішеннях чи діях посадових осіб Департаменту, крім прийняття оскаржуваних у цій справі актів, виявлялися такі дискримінація та тиск, а також не зазначив їх тривалості, інтенсивності й наслідків для свого фізичного або психологічного стану.

Наявна в матеріалах справи довідка лікаря-фтизіатра ОСОБА_2 від 15.04.2020, у якій зазначено про залучення психолога у зв`язку з пригніченим емоційним станом позивача, підтверджує наявність такого стану, однак не встановлює причин його виникнення та не доводить його зв`язку з рішеннями або діями посадових осіб Департаменту.

Матеріали справи також не містять доказів того, що зміни в структурі Департаменту, прийняття наказу про звільнення чи інші дії відповідача були зумовлені захворюванням ОСОБА_1 або мали дискримінаційний характер. Недотримання Департаментом спеціальної гарантії збереження місця роботи свідчить про протиправність наказу № 46-о, проте не підтверджує здійснення щодо позивача тиску чи дискримінації за станом здоров`я.

Крім того, позивач не обґрунтував визначення розміру моральної шкоди саме в сумі 70 000,00 грн та її співмірності з характером і наслідками встановленого порушення.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що заявлена позивачем вимога про стягнення моральної шкоди не підтверджена належними і допустимими доказами, а тому задоволенню не підлягає.

Підсумовуючи викладене та враховуючи, що ОСОБА_1 у період з 26.03.2019 до 25.09.2020 проходив лікування від туберкульозу і на нього поширювалася передбачена статтею 21 Закону № 2586-ІІІ гарантія збереження місця роботи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення позову шляхом визнання протиправним та скасування наказу Департаменту від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 », а також, з метою ефективного відновлення порушеного права, виходу за межі позовних вимог та поновлення ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено. Інші позовні вимоги задоволенню не підлягають з наведених вище підстав.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено у пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

У відповідності до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права і, як наслідок, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для скасування наказу Департаменту від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 », а також безпідставно змінив дату звільнення позивача в наказі від 11.08.2020 № 80-о, який не був предметом оскарження, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відтак апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити постанову про часткове задоволення позову, якою визнати протиправним і скасувати наказ Департаменту від 23.04.2020 № 46-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». та поновити ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено. У задоволенні інших позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року по справі №440/1964/20 скасувати.

Ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 23 квітня 2020 року № 46 “Про звільнення ОСОБА_1 ”.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Л.В. Любчич

Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк

Повний текст постанови складено 12.08.2026 року