Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №440/2540/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2026 р. Справа № 440/2540/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Русанової В.Б.,

Суддів: П`янової Я.В. , Бегунца А.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.05.2026 (головуючий суддя І інстанції: І.С. Шевяков) у справі №440/2540/26

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1

про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом, в якому просив суд:

визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі по тексту – ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач) щодо відмови в наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації протиправними;

зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08.05.2026 відмовлено у задоволенні позову.

Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на помилковість висновків суду, а також порушення останнім норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просив скасувати останнє та прийняти нове, яким задовольнити його позов.

В обґрунтування вимог скарги зазначає, що відмова відповідача в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації суперечать ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою передбачено, що не підлягають призову чоловіки, які самостійно виховують та утримують дитину віком до 18 років.

Зазначає, що надання відстрочки особі яка самостійно виховує та утримує дитину це не привілей, а гарантований державою механізм соціального захисту, що забезпечує дітям стабільність, турботу й присутність батька в сім`ї.

Відповідач не подав відзив на апеляційну скаргу.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що 24.02.2026 позивач звернувся через ЦНАП до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою та доданими до неї документами про надання відстрочки на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (а.с.4-5).

02.03.2026 відповідачем прийнято рішення про відмову в наданні відстрочки з підстав, що на момент розгляду комісією , з підстав відсутності інформації про те, що позивач сам виховує і утримує дитину, про що повідомлено позивача 09.03.2026. (а.с.26).

Позивач, вважаючи протиправною відмови у наданні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, звернувся з позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з правомірності дій відповідача щодо відмови позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначені Законом України 25.03.1992 №2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі по тексту - Закон №2232-XII).

Статтею 1 Закону №2232-XII визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до ч.2 ст.1 Закону №2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану" у зв`язку з військовою агресією російської федерації в Україні введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який неодноразово продовжувався Указами Президента України та діє станом на час розгляду даної справи.

Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 "Про загальну мобілізацію", у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII (далі по тексту – Закон №3543-XII).

Підстави звільнення від призову на військову службу під час мобілізації передбачені ст.23 Закону №3543-XII.

Згідно з п.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (далі по тексту – СК України).

Згідно з ч.ч.7,8 ст.23 Закону №3543-XII перевірка підстав щодо надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки. Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлюватися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на одну з вищезазначених відстрочок. Порядок оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за допомогою цього реєстру визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 затверджений Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі по тексту - Порядок №560).

За змістом п.п.56,56 Порядку №560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених ст.23 Закону №3543-XII.

Відповідно до п.58 Порядку №560, за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації.

Приписами п.59 Порядку №560 визначено, що відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на відстрочку з підстав, визначених ст.23 Закону №3543-XII

Згідно з п.60 Порядку №560 комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.

Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.

На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.

Згідно додатку 5 до Порядку №560, для підтвердження права на відстрочку за п.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-XII військовозобов`язані подають наступні документи: свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).

Отже, аналіз наведених вище норм вказує на те, що з метою отримання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період з підстав, визначених п.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-XII особа має подати визначений у п.4 додатку 5 до Порядку №560 перелік документів.

Судом встановлено, що 24.02.2026 позивач звернувся через ЦНАП до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання відстрочки на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (а.с. 4).

До заяви надав документи на підтвердження факту самостійного утримання та виховання: копію паспорта, витяги з місця реєстрації, копію рішення суду від 23.01.2026 у справі №541/2118/25 (а.с.7-10), копію висновку Виконавчого комітету Миргородської міської ради від 16.09.2025 (а.с.11).

Надаючи правову оцінку відмові у наданні позивачу відстрочки від призову під час мобілізації на особливий період, у зв`язку з наданням на розгляду комісії документи, що не підтверджують інформацію про самостійне виховання дитини позивачем, колегія суддів зазначає наступне.

Так, обґрунтовуючи наявність підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-XII позивач зазначає, що має сина віком до 18 років, якого самостійно виховує та утримує.

Згідно ст.ст.150,155 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до ч.1 ст.12 Закону України "Про охорону дитинства" від 26.04.2001 № 2402-III виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Факт відсутності участі батька або матері у вихованні дитини може бути підтверджений судом.

Так, позивач у заяві від 24.02.2026 про надання відстрочки на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" зазначив, що рішенням Миргородського міськрайонного суду від 23.01.2026 у справі №541/2118/25 встановлено обставини того, що син зростає без турботи біологічної матері, а вся відповідальність за його фізичне та духовне виховання лежить виключно на ньому.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що рішенням Миргородського міськрайонного суду від 23.01.2026 у справі №541/2118/25 (набрало законної сили 24.02.2026) (а.с.7-10) позов ОСОБА_1 задоволено частково. Відмовлено у задоволенні вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина позивачем. Визначено місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із батьком ОСОБА_1 .

Отже, судовим рішення визначено місце проживання дитини разом з батьком, а отже зазначене рішення суду не є достатнім доказом здійснення позивачем самостійного виховання та утримання сина, а лише підтверджують дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону.

Крім того, в рішенні суду від 23.01.2026 зазначено, що мати неповнолітньої дитини мешкає закордоном, не визнана недієздатною, не відбуває покарання у виді позбавлення волі, не позбавлена батьківських прав.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Таким чином, мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток та утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Колегія суддів зазначає, що проживання батьків дитини окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків (в даному випадку з батьком) , не впливає на обсяг прав та обов`язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, ці обставини не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.

Отже, проживання батьків дитини окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним з них не впливає на обсяг прав та обов`язків батьків щодо виховання дитини. Не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов`язку та не позбавляє права брати особисту участь у вихованні дитини.

Верховний Суд у постанові від 13.06.2018 в справі №822/2446/17 вказав на те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків не доводить факт відсутності участі іншої особи (матері/батька) у вихованні дитини.

Питання щодо можливості розгляду справ про встановлення факту самостійного виховання дитини одним із батьків, що пов`язаний, в тому числі, з реалізацією права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, було предметом розгляду Верховного Суду у справі №201/5972/22.

Так, Верховний Суд у постанові від 11.09.2024 у справі №201/5972/22 зазначив, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Тобто, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо, визначення місця проживання дитини із батьком, не можуть розцінюватися судом як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за п.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що документи, які були надані позивачем разом із заявою про надання йому відстрочки, не є тими доказами, які підтверджують факт самостійного виховання та утримання ним свого сина.

З урахуванням наведеного вище, дії відповідача щодо відмови позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації є правомірними, а тому доводи скаржника щодо протиправності такої відмови, є необґрунтованими.

Частиною 2 ст.77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, доведено (доказано) правомірність власних дій.

Таким чином, колегія суддів вважає правильними та обґрунтованими висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову

ОСОБА_1 огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України, врахуванню у даній справі підлягають висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилається суд апеляційної інстанції вище та які є релевантними до спірних відносин у даній справі

Згідно з ч.ч.1-3 ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.05.2026 у справі №440/2540/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя В.Б. Русанова

Судді Я.В. П`янова А.О. Бегунц