Рішення від 09 серпня 2026 р. у справі №990/160/24 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 року

м. Київ

справа №990/160/24

адміністративне провадження № П/990/160/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Єзерова А.А.,

суддів Коваленко Н.В., Кравчука В.М., Стародуба О.П., Чиркіна С.М.,

за участі секретаря судового засідання - Ігнатенко О.В.

представників позивача - Кравець Р.Ю., Мартиненко А.В., Тесля С.М.

представника відповідача - Пантюхова Л.Р., Байдаченко О.І.

представників третьої особи:

Служби безпеки України - Кір`ян Г.О., Захаров О.В.

розглянувши у закритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 01.04.2023 №191/2023, у частині,

УСТАНОВИВ:

І. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ, ДОВОДИ СТОРІН

1. 14.05.2024 представник ОСОБА_1 подав до Верховного Суду як суду першої інстанції позовну заяву до Президента України, у якій він просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 01.04.2023 №191/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 квітня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» з моменту його прийняття в частині введення в дію пункту 194 додатку 1 до цього рішення Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до якого застосовано персональні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до громадянина України та громадянина російської федерації (далі - рф) ОСОБА_1 . Також у позовній заяві просить судові витрати покласти на відповідача.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Указ Президента України від 01.04.2023 №191/2023 (в частині позиції 194 додатку 1 до Рішення Ради національної безпеки і оборони України) не відповідає вимогам Конституції України, суперечить положенням статей 1, 2, 4 Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VІІ (далі - Закон №1644-VІІ, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), застосування обмежувальних санкцій виключно на підставі пропозицій Служби безпеки України, суперечить вимогам статей 3, 5 Закону №1644-VІІ, пункту 20 статті 24 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 №2229-XII (далі - Закон №2229-XII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 23, 24 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 №638-IV (далі - Закон №638-IV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки не містить жодних фактів, які б свідчили про притягнення позивача до кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому цим Законом, та існування такого, що набрало законної сили, рішення суду, яким особу визнано винною у вчиненні відповідного злочину.

3. Вказує, що він не належить до суб`єктів щодо яких можна застосувати санкції, оскільки не займається політичною, військовою, розвідувальною чи будь-якою іншою діяльністю, що могло б, потенційно, слугувати підставою для застосування до нього санкцій. Зауважує про відсутність відомостей про підстави застосування до нього санкцій, неповідомлення його, що він вчинив дії, які становлять загрозу національній безпеці, що стосовно нього розглядається питання про застосування до останнього санкцій у зв`язку з цим, що позбавило його можливості пояснити чи висловити свою позицію з приводу звинувачень чи підозр, які слугували для Служби безпеки України та Ради національної безпеки і оборони України приводом для включення позивача до санкційного списку. Вважає, що такі дії Ради національної безпеки і оборони України та Служби безпеки України порушують принцип прозорості застосування санкцій та право позивача на інформацію про те, з яких причин до нього застосовані санкції.

4. Позивач вважає, що оскаржуваний Указ Президента України в частині застосування до нього санкцій прийнятий: з порушенням процедури введення санкцій, в тому числі, при вирішенні питання достатності підстав і доказів для введення таких санкцій; за відсутності передбачених статтею 3 Закону №1644-VІІ підстав для застосування до позивача обмежувальних заходів (санкцій); з порушенням принципів законності, прозорості, об`єктивності, відповідності меті та ефективності, в частині, що стосується позивача.

Позивач зазначає, що сам факт прийняття Радою національної безпеки і оборони України рішення про застосування санкцій імперативно не покладає на Президента України обов`язок видати указ про введення в дію такого рішення. Оцінивши законність підстав та ефективність прийняття рішення Радою національної безпеки і оборони України, Президент України у межах повноважень та власного розсуду може видати указ (або відмовити у виданні указу) про введення в дію того чи іншого рішення Ради національної безпеки і оборони України. Однак Президент України, приймаючи оспорюваний Указ, не здійснив належного попереднього аналізу рішення Ради національної безпеки і оборони України на предмет його обґрунтованості та наявність законодавчих підстав для його реалізації, не перевірив доцільність та законність рішення Ради національної безпеки і оборони України, а також не оцінив реальність та обґрунтованість підстав для введення санкцій проти позивача, чим порушив процедуру застосування санкцій.

5. Позивач посилається на порушення відповідачем під час видання оскаржуваного Указу в частині застосування до нього санкцій принципу обґрунтованості рішення, передбачений частиною другою статті 2 КАС України. Зауважує, що ні в рішенні Ради національної безпеки і оборони України, ані в Указі Президента №191/2023 не зазначено мотиви або фактичні обставини застосування до позивача санкцій, в наслідок чого позивач позбавлений можливості встановити, на якій саме підставі, з передбачених в статті 3 Закону №1644-VІІ, проти позивача були введені такі санкції. Вважає, що фактично, за відсутності будь-якого обґрунтування, введення проти позивача санкцій є незаконним та таким, що порушує принцип прозорості, об`єктивності та належного врядування.

6. Позивач вказує, що він не підтримує існуючий політичний режим в Росії, засуджує збройну агресію рф проти України, визнаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Зауважує, що з 22.10.2022 він знаходиться під вартою та ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 24.10.2022 стосовно нього застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який в подальшому неодноразово продовжувався судом, у кримінальному провадженні від 06.07.2017 №22017000000000272 за підозрою у вчиненні кримінальних проваджень, передбачених частиною третьою статті 27, частиною другою статті 28, частиною четвертою статей 111-1, 111-2 Кримінального кодексу України, однак вироку за цією підозрою станом на час видання оспорюваного Указу не було і немає до тепер, кримінальне провадження знаходиться на стадії судового розгляду у Солом`янському районному суді м. Києва. Вважає, що незаконне, непрозоре, необ`єктивне поширення про позивача статусу суб`єкта, який, начебто, створює загрозу національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяє терористичній діяльності та/або порушує права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводить до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, є порушенням конституційного принципу презумпції невинуватості.

7. Позивач доводить, що відносно нього відсутні судові рішення, якими встановлено вчинення ним діянь, визначених у статті 3 Закону №1644-VІІ, а застосовані до нього санкції ґрунтуються виключно на припущеннях, що має наслідком порушення права на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту, на мирне володіння своїм майном, на повагу до свого приватного і сімейного життя та інших прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

8. Позивач стверджує, що оспорюваний Указ є юридично невизначеним, оскільки зміст пункту 12 переліку санкцій можна трактувати доволі широко, що є неприйнятним з підстав того, що позивач не може зрозуміти, які саме обмежувальні заходи до нього застосовуються і передбачати наслідки своїх дій.

Позивач вказує на те, що фактичне введення в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України №191/2023 прямо порушує принцип правової визначеності, адже не ґрунтується на передбачуваному застосуванні положень спеціального законодавства у сфері застосування санкцій.

9. Позивач вважає, що рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.04.2023 суперечить положенням Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», тому неправомірно було введено в дію Президентом України.

10. На думку позивача, відповідач, видаючи оспорюваний Указ, не дотримався принципів пропорційності та необхідності у демократичному суспільстві, порушив його право на участь у прийнятті рішення, що вказує на протиправний характер обмежувальних заходів, які застосовані до позивача.

11. Позивач посилається на непорушність права власності, зауважує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, що передбачено положеннями статті 321 Цивільного кодексу України.

Позивач вважає, що до спірних правовідносин потрібно застосувати статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Зауважує, що обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном є втручанням держави у його право на мирне володіння майном і таке втручання держави у вказане право не ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону №1644-VІІ.

12. Зауважує про недоведеність порушення позивачем національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, здійснення терористично діяльності, порушення прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави.

13. Позивач звертає увагу на те, що єдиною підставою для застосування до нього санкцій слугувало введення до позивача санкцій на підставі Рішення Ради Європейського Союзу.

14. Відповідач у відзиві на адміністративний позов посилається на положення статей 1-3, 9, 17, 19, 102, 106, 107 Конституції України, статтю 3, пункт перший частини першої статті 4, частини першу, четверту статті 10 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», статей 1, 3, 5 Закону України «Про санкції», і зазначає, що санкції до позивача застосовано Радою національної безпеки і оборони України за результатами розгляду пропозицій Служби безпеки України. Радою національної безпеки і оборони України було розглянуто та підтримано відповідні пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів, зокрема до позивача, про що прийнято відповідне рішення Ради національної безпеки і оборони України. У подальшому, після надходження в установленому порядку на ім`я Президента України відповідних матеріалів (рішення з додатками, проєкту Указу та пояснювальної записки до нього), Президент України в межах реалізації вказаних вище приписів законодавства видав Указ від 01.04.2023 №191/2023, яким увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України.

На думку відповідача, зазначене підтверджує, що оскаржуваний Указ прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами України.

15. Відповідач доводить, що застосування санкцій до позивача рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію Указом Президента України від 01.04.2023 №191/2023, ґрунтується на принципах пропорційності, відповідальності меті та ефективності, а також здійснено у зв`язку з наявністю достатніх підстав, визначених статтею 3 Закону №1644-VІІ.

16. Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13.01.2021 у справі №9901/405/19 щодо втручання у право мирного володіння майном, відповідач вважає, що Президент України, видаючи Указ від 01.04.2023 №191/2023 в оскаржуваній частині, реалізував свої конституційні повноваження у порядку та на підставі законодавства України, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто пропорційно.

17. Відповідач доводить, що суб`єктом застосування санкцій може бути суб`єкт, який здійснює терористичну діяльність, зокрема, шляхом фінансування та іншого сприяння тероризму, незалежно від резидентства, що узгоджується з практикою Великої Палати Верховного Суду, сформульованою у постанові від 06.07.2023 у справі №9901/635/18, у якій Велика Палата Верховного Суду виснувала, що визначальною для застосування санкцій є не перелік суб`єктів, а саме певна діяльність цих суб`єктів. Основним критерієм визначення суб`єкта, до якого можуть бути застосовані санкції, є його діяльність, вказана у пункті 1 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ.

18. Відповідач зауважує, що метою застосування санкцій є захист національних інтересів і національної безпеки України шляхом накладення на особу певних заборон та обмежень. Застосування санкцій не є притягненням до відповідальності. Спеціальні обмежувальні заходи, визначені Законом №1644-VІІ, не є видом відповідальності, а запровадження санкцій до позивача не ставить в провину діяння, визначене законом як правопорушення, зокрема, такого, яке тягне за собою кримінальну відповідальність. Притягнення особи до відповідальності має іншу правову природу і здійснюється за доведене вчинення правопорушення відповідно до норм, які діють під час і за місцем вчинення цього правопорушення (адміністративне, дисциплінарне, кримінальне). Санкції не є видом відповідальності за вчинені порушення, а є спеціальними економічними та іншими обмежувальними заходами, які застосовуються з метою невідкладного та ефективного реагування не лише за наявні, але й на потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України.

19. Служба безпеки України в поясненнях на адміністративний позов посилається на безпідставність, необґрунтованість позовних вимог, вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, посилаючись на те, що дії позивача створюють потенційні загрози національним інтересам та національній безпеці України з огляду на наявну у Служби безпеки України контррозвідувальну та розвідувальну інформацію. За результатами аналізу контррозвідувальної інформації Службою безпеки України надіслано до Ради національної безпеки і оборони України узагальнюючу інформацію щодо протиправних дій позивача.

20. На думку Служби безпеки України, положення статей 1, 3 Закону України «Про санкції» не виключають їх застосування до громадян України. Стаття 3 Закону України «Про санкції» не звужує коло суб`єктів, до яких можуть бути застосовані санкції, а конкретизує їх шляхом деталізації підстав застосування санкцій, а саме вчинення певних дій вказаними суб`єктами.

21. Служба безпеки України, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в рішенні у справі №9901/405/19, доводить, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції допускає реалізацію Державою права вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

22. Вважаючи, що спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) не є видом юридичної відповідальності, зазначає, що запровадження спеціальних обмежувальних заходів (санкцій) до позивача не ставить за провину діяння, визначене законом як правопорушення, зокрема такого, яке тягне кримінальну відповідальність. Дані, які були темою обговорення на засіданні Ради національної безпеки і оборони України та слугували приводом для застосування санкцій до позивача, Служба безпеки України зібрала з використанням системи контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових заходів відповідно до мети їх застосування (згідно зі статтею 1 Закону України «Про санкції»). Зібрані дані у сукупності були підставою для включення позивача до санаційного списку. Звертає увагу, що механізм реагування на наявні та потенційні загрози національній безпеці, передбачений Законом України «Про санкції» має інші призначення та правову природу, які не слід ототожнювати із кримінальною відповідальністю за вчинення кримінальних правопорушень.

23. Посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 13.03.2021 у справі №9901/405/19 Служба безпеки України зауважує, що наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які зазначено у статті 3 Закону України «Про санкції» є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції. Процедура введення таких санкцій позивачем не оспорюється, ознак порушення меж дискреції Президента України при вирішенні питання достатності підстав і доказів для введення таких санкцій не встановлено. Враховуючи наведені обставини та потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України та Служба безпеки України використали свої повноваження з належною метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України.

Служба безпеки України наголошує, що приймаючи Указ від 01.04.2023 №191/2023 в оскаржуваній частині Президент України діяв реалізуючи свої конституційні повноваження, у порядку та на підставі законодавства України, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто пропорційно; оцінка вищезазначених факторів, ризиків, які становлять загрозу державності, ґрунтувалась не на доведенні будь-чиєї вини, а на існуванні можливості (імовірності) причетності певної особи (чи осіб, інших суб`єктів) до дій, які в розумінні, зокрема, пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про санкції» є підставою для застосування санкцій.

24. Служба безпеки України доводить, що положення статей 1, 3 Закону №1644-VІІ передбачають можливість застосування санкцій до громадян України і іноземних громадян, зокрема, які перебувають на території України на законних підставах.

25. Зауважує, що тимчасове обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном є втручанням держави у його право на мирне володіння майном, але таке втручання держави у вказане право є пропорційним легітимній меті, ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону №1644-VІІ, не позбавляє його права власності, а лише тимчасово, на чітко визначений строк, обмежує можливість реалізації цього права в Україні.

26. Служба безпеки України доводить, що зібрала з використанням системи контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових заходів відповідно до мети їх застосування згідно зі статтею 1 Закону №1644-VІІ і ця інформація дала підстави для включення позивача до санкційного списку.

27. Служба безпеки України зазначає, що Рада національної безпеки і оборони України наділена виключною компетенцією надавати оцінку наявності в діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенційних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України тощо та приймати за результатами такої оцінки відповідне рішення. Прийняттю рішення про застосування санкцій передувала оцінка обставин, передбачених Законом №1644-VІІ, а також інших обставин, що мали значення у конкретній ситуації та знаходяться у площинні державного управління у сфері національної безпеки, оборони тощо. Рішення суб`єкта владних повноважень відображало ситуації у відповідних сферах державного управління та було націлено, крім іншого, на попередження загроз, прямий або опосередкований вплив на фактори запобігання їх виникненню, а також локалізацію та усунення існуючих загроз.

Вважає, що враховуючи встановлені Службою безпеки України та Радою національної безпеки і оборони України обставини та потребу невідкладного і ефективного реагування на наявні і потенційні загрози, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України і Служба безпеки України використали свої повноваження з належною метою - захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України.

28. Зазначає, що для недопущення заподіяння шкоди національним інтересам та національній безпеці на підставі наведених вище нормативно-правових актів та відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ, Служба безпеки України внесла до Ради національної безпеки і оборони України відповідні пропозиції щодо розгляду питання застосування до позивача санкцій. За результатами розгляду цих пропозицій, Рада національної безпеки і оборони України, в межах наданих їй повноважень, рішенням від 01.04.2023, введеним в дію Указом Президента України від 01.04.2023 №191/2023, застосувала обмежувальні заходи (санкції) до позивача.

29. Зауважує, що Президент України, видаючи оскаржуваний Указ, діяв на реалізацію своїх конституційних повноважень, у порядку та на підставі законодавства України, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто пропорційно. Оцінка зазначених факторів, ризиків, які становлять загрозу державності, фокусувалися не на доведенні достеменно будь-чиєї вини, а на існуванні самої можливості (імовірності) причетності певної особи (чи осіб, інших суб`єктів) до дій, які в розумінні, зокрема, пункту 1 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ є підставою для застосування санкцій до позивача.

ІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

30. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.05.2024 цю справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у складі головуючого судді (судді-доповідача) Єзерова А.А., суддів Коваленко Н.В., Кравчука В.М., Стародуба О.П., Чиркіна С.М.

31. Верховний Суд ухвалою від 20.05.2024 позовну заяву залишив без руху, надав позивачу десятиденний строк з дня вручення копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання заяви про поновлення пропущеного процесуального строку для звернення до суду з цим позовом із наведенням підстав для його поновлення та надання відповідних доказів.

32. На виконання вимог цієї ухвали представник позивача 28.05.2024 надав до суду заяву про поновлення пропущеного процесуального строку, в якій просив суд: визнати поважними причини пропуску позивачем строку для звернення до суду із позовною заявою до Президента України з цим позовом; поновити ОСОБА_1 процесуальний строк для звернення до суду із позовною заявою до Президента України про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 01.04.2023 №191/2023 у частині, прийняти цей позов до розгляду та відкрити провадження у справі.

33. Верховний Суд ухвалою від 04.06.2024 продовжив позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з моменту отримання цієї ухвали з підстав того, що адвокат позивача 27.05.2024 звернувся з адвокатським запитом до Державної установи «Київський слідчий ізолятор», на який не отримав відповідь, яка має значення для вирішення питання про поновлення строку звернення до суду, оскільки в цьому запиті, крім іншого, просив надати відповідь на питання чи має позивач з часу поміщення до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» доступ до: слухання радіо, перегляду телебачення, користування газетами різних видань, надрукованих після поміщення його під варту; телефонних розмов з особами, які знаходяться поза межами ізолятора; користування глобальною мережею Інтернет.

34. 23.03.2026 до Суду надійшли пояснення представника позивача, в яких зазначає, що підставою для застосування до позивача санкцій відповідач визначив пункт 3 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ, який передбачає, що підставами для застосування санкцій є рішення та регламент Ради Європейського Союзу щодо забезпечення національних інтересів та національної безпеки України. Зауважує, що станом на момент видання оскаржуваного Указу Президента України було чинним Рішення Ради ЄС від 25.02.2023, яке у подальшому скасовано рішенням Суду ЄС від 04.06.2025.

35. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

36. Представник позивача 17.06.2024 звернувся до суду із заявою, в якій просив на виконання ухвали Верховного Суду від 04.06.2024 долучити до матеріалів справи копії листів Державної установи «Київський слідчий ізолятор» від 31.05.2024 №08/651-24/757Ад, від 14.06.2024 №03/730-24/829Ад, від 14.06.2024 №03/731-24/829Ад та копії адвокатських запитів від 07.06.2024 №070624-3, №070624-4.

37. Верховний Суд ухвалою від 19.06.2024 поновив ОСОБА_1 строк звернення до суду з цією позовною заявою, відкрив провадження у справі та визначив, що справа розглядатиметься у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

38. 05.07.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

39. Від відповідача 25.07.2024 надійшло до суду клопотання про залишення цього позову без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 КАС України з посиланням на передчасність висновку Суду про пропуск встановленого частиною другою статті 122 КАС України строку з поважних причин.

40. 31.07.2024 від представника позивача до Суду надійшли пояснення, в яких він заперечує проти відзиву на позовну заяву відповідача з підстав його необґрунтованості та просить задовольнити позов.

41. 01.08.2024 від представника позивача до Суду надійшли заперечення на клопотання про залишення позову без розгляду, в яких позивач просить відмовити у задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду з підстав його необґрунтованості і безпідставності, оскільки позивача була відсутня реальна і об`єктивна можливість ознайомитися з офіційним текстом оскаржуваного Указу Президента України до січня 2024 року з підстав його знаходження у слідчому ізоляторі і відсутності в установі офіційних видань, в яких друкуються Укази Президента України.

42. Верховний Суд ухвалою від 13.11.2024 відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду.

43. Одночасно у позові представник позивача заявив клопотання, в якому просив залучити до участі у справі №990/160/24 Раду національної безпеки і оборони України та Службу безпеки України в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

44. У судовому засіданні 18.12.2024 представник позивача відмовився від клопотання про залучення до участі у справі Ради національної безпеки і оборони України та Службу безпеки України. Інші представники позивача підтримали це клопотання.

45. Представник відповідача у судовому засіданні 18.12.2024 заявив клопотання про залучення до участі у справі Ради національної безпеки і оборони України та Службу безпеки України.

На обґрунтування заявленого клопотання представник відповідача послався на те, що відповідно до положень статті 107 Конституції України, Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України і враховуючи те, що Указ Президента від 01.04.2023 №191/2023 вводить в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України, наступна оцінка судом у межах цієї справи законності, обґрунтованості та об`єктивності Указу Президента від 01.04.2023 №191/2023 може вплинути на права та обов`язки Ради національної безпеки і оборони України.

Також представник відповідача зазначив, що рішення про застосування санкцій прийнято Радою національної безпеки і оборони України за пропозицією Служби безпеки України, а тому розгляд цієї справи може вплинути на права та обов`язки Служби безпеки України.

46. Верховний Суд ухвалою від 18.12.2024 задовольнив клопотання представника відповідача про залучення до участі у справі №990/160/24 Ради національної безпеки і оборони України та Служби безпеки України в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

47. 30.12.2024 від Служби безпеки України до Суду надійшли пояснення, в яких зазначає про відсутність підстав для задоволення позову з тих підстав, що оскаржуваний Указ Президента України видано на підставі, у межах повноважень та спосіб, що передбачений Конституцією і законами України.

48. 07.01.2025 від представника позивача до Суду надійшли заперечення до пояснення Служби безпеки України від 30.12.2024, в яких, посилаючись на необґрунтованість цих пояснень, просить задовольнити позов.

49. 29.01.2025 від представника позивача до Суду надійшли пояснення, в яких просить задовольнити позов. На обґрунтування заяви зазначає, що в матеріалах справи немає жодного доказу, який містить інформацію про фактичні підстави, які слугували причиною для застосування відповідачем санкцій до позивача. Зауважує, що постачання засобів і знарядь для здійснення збройної агресії проти України, на які покликається Служба безпеки України, не підтверджуються, оскільки з урахуванням Закону України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання» всі поставки, що здійснювалися могли бути здійснені виключно під контролем держави, жодна операція з передачі такого товару не могла відбутися без дозволу держави, яка, своєю чергою, надаючи дозвіл, перевіряє національні інтереси та дотримання гарантій безпеки. Також зауважує, що здійснення Акціонерним товариством «Мотор Січ» таких правочинів можливе виключно у разі прийняття колегіальними органами рішення про їх погодження, в яких ОСОБА_1 не мав права голосу.

50. 25.03.2025 від представника позивача до Суду надійшла заява, в якій просить вважати вірним прізвище, ім`я по-батькові позивача - ОСОБА_1 відповідно до паспорту громадянина України і просить врахувати, що єдиною підставою для застосування до позивача санкцій, які введені в дію оскаржуваним Указом Президента України слугувало Рішення Ради Європейського Союзу про застосування до позивача європейських санкцій.

51. У поясненнях від 19.05.2025 Служба безпеки України зазначила, що у ході підготовки документальних матеріалів до рішення Ради національної безпеки і оборони України надано пропозицію щодо застосування санкцій до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак ініціатором застосування санкцій при оформленні пропозицій допущено технічну описку в імені позивача і помилково зазначено ОСОБА_1 , замість правильного імені ОСОБА_1 .

52. 16.06.2025 від представника позивача до Суду надійшли пояснення, в яких позивач просить задовольнити позов з тих підстав, що Суд ЄС рішенням від 04.06.2025 у справі Т-297/24 за заявою ОСОБА_1 до Ради ЄС анулював ім`я ОСОБА_1 в переліку осіб, до яких застосовано обмежувальні заходи. Вважає, що цим фактом підтверджується протиправність застосування санкцій до позивача оскаржуваним Указом Президента України.

53. 10.09.2025 від позивача надійшло клопотання про долучення доказів, в якому просить долучити до матеріалів справи рішення Суду Європейського Союзу від 03.09.2025 у справі №Т-604/24, яким скасовано Рішення Ради (CFSP) від 12.09.2024 №2024/2456 в частині, що стосується збереження імені ОСОБА_1 у списку фізичних, юридичних осіб та організацій, до яких застосовуються ці обмежувальні заходи.

54. 27.10.2025 від позивача до Суду надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи рішення Суду Європейського Союзу від 04.06.2025 у справі №Т-297/24, від 03.09.2025 у справі №Т-604/24.

55. У судовому засіданні 29.10.2025 Суд задовольнив клопотання позивача про долучення доказів, долучив до матеріалів справи рішення Суду Європейського Союзу від 04.06.2025 у справі №Т-297/24, від 03.09.2025 у справі №Т-604/24.

56. У судовому засіданні 27.11.2025 за клопотанням відповідача Суд долучив до матеріалів справи довідку голосування членів Ради національної безпеки і оборони щодо застосування до позивача санкцій.

57. 13.03.2026 від Служби безпеки України до Суду надійшли додаткові пояснення у справі, в яких зазначено, що після застосування санкцій позивач не припинив протиправну діяльність, а навпаки продовжує створювати реальні та потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України.

58. Служба безпеки України зауважує, що наведені обставини встановлені у вироку Солом`янського районного суду міста Києва від 20.03.2025 у справі №761/38036/23 і вважає, що зазначена діяльність ОСОБА_1 саботує прийняті рішення органів влади держави щодо припинення торгівельних відносин з рф, нівелює введені зовнішньоекономічні обмеження та застосовані санкції, чим завдає шкоди основам національної безпеки України.

59. 06.08.2026 представник позивача надав до суду додаткові пояснення, в яких наполягає на тому, що фактичне перебування позивача на посаді президента Акціонерного товариства «Мотор Січ» не є безумовним підтвердженням того, що ОСОБА_1. мав повноваження і можливість одноособово ухвалювати рішення щодо господарської діяльності Акціонерного товариства «Мотор Січ» та, на переконання позивача, його колишні дії не можуть слугувати достатньою та виправданою підставою для застосування до позивача санкцій.

60. У поясненнях позивач також наполягає на тому, що рішення Ради національної безпеки і оборони України було прийнято шляхом голосування не пізніше 25.03.2023, однак в оскаржуваному Указі Президента України йдеться про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.04.2023. Вказує на те, що додатки з пропозицією від Служби безпеки України відрізняються від додатків до рішення Ради національної безпеки і оборони України, тому не можуть бути належними доказами в розумінні статті 75 КАС України.

61. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ, ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

62. ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 , ОСОБА_1), народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець міста Уральськ, Казахстан, є громадянином України та рф, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру платників податків рф має ідентифікаційний номер платника податків - НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

63. 01.04.2023 Рада національної безпеки і оборони України підтримала внесені Службою безпеки України пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), про що прийняла відповідне рішення.

64. 01.04.2023 Президентом України видано Указ №191/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 квітня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким відповідно до статті 107 Конституції України введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.04.2023 «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».

65. Згідно з рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 01.04.2023 «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (далі - Рішення) відповідно до статті 5 Закону України «Про санкції» Рада національної безпеки і оборони України вирішила підтримати внесені Службою безпеки України пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1 .

Згідно з позицією 194 додатку №1 до Рішення Ради національної безпеки і оборони України на позивача накладені санкції строком на десять років у вигляді наступних видів обмежувальних заходів відповідно до Закону України «Про санкції»:

1) блокування активів - тимчасове позбавлення права користуватися та розпоряджатися активами, що належать фізичній або юридичній особі, а також активами, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними;

2) обмеження торгівельних операцій (повне припинення);

3) обмеження, часткове чи повне припинення транзиту ресурсів, польотів та перевезень територією України (повне припинення);

4) запобігання виведенню капіталів за межі України;

5) зупинення виконання економічних та фінансових зобов`язань;

6) анулювання або зупинення ліцензій та інших дозволів, одержання (наявність) яких є умовою для здійснення певного виду діяльності, зокрема, анулювання чи зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами;

7) заборона участі у приватизації, оренді державного майна резидентами іноземної держави та особами, які прямо чи опосередковано контролюються резидентами іноземної держави або діють в їх інтересах;

8) заборона або обмеження знаходження іноземних невійськових суден та військових кораблів до територіального моря України, її внутрішніх вод, портів та повітряних суден до повітряного простору України або здійснення посадки на території України (повна заборона);

9) заборона передання технологій, прав на об`єкти права інтелектуальної власності;

10) позбавлення державних нагород України, інших форм відзначення;

11) заборона на набуття у власність земельних ділянок.

66. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

67. 23.03.2026 до Суду надійшли пояснення позивача, в яких зазначає, що підставою для застосування до позивача санкцій відповідач визначив пункт 3 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ, який передбачає, що підставами для застосування санкцій є рішення та регламент Ради Європейського Союзу щодо забезпечення національних інтересів та національної безпеки України. Зауважує, що станом на момент видання оскаржуваного Указу Президента України було чинним Рішення Ради ЄС від 25.02.2023, яке у подальшому скасовано рішенням Суду ЄС від 04.06.2025.

68. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

69. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

70. Верховний Суд у цьому рішенні не надає оцінку правомірності діям Акціонерного товариства «Моторс Січ», а лише розглядає дії ОСОБА_1 , які впливають на застосування до нього санкцій оскаржуваним Указом Президента України.

IV. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо повноважень Президента України застосовувати санкції

71. Статтею 107 Конституції України визначено, що Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

72. Правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України, її склад, структуру, компетенцію і функції визначає Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 №183/98-ВР.

73. З метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства, Верховна Рада прийняла Закон №1644-VII, який встановлює (запроваджує) ряд обмежень демократичних прав і свобод певних суб`єктів у випадку загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також задля протидії терористичній діяльності.

Цей Закон, що випливає зі змісту його приписів, дозволяє обмежувати певні права та свободи (право власності, право на підприємницьку діяльність тощо), не змінюючи провідних (ключових) цінностей, що становлять основу Конституції України.

74. Позаяк главою держави і гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина є Президент України, а використання санкцій в особливий спосіб перебуває на межі втручання в права особи, гарантовані Конституцією України, Закон №1644-VII установлює, що рішення щодо застосування певного виду санкцій ухвалюється Рада національної безпеки і оборони України та вводиться в дію указом Президента України, на якого власне й покладається відповідальність гарантувати як національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність України, так і принципи правової держави, права і свободи людини і громадянина.

У цьому сенсі Закон №1644-VII досить чітко й передбачувано визначає підстави, умови та мету застосування санкцій.

Щодо впливу кримінального провадження на застосування санкцій

75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постанові від 28.04.2026 у справі №990/224/23, наголошувала, що санкції відповідно до Закону №1644-VII за своєю правовою природою не є видом юридичної відповідальності. Вони є обмежувальними заходами держави, спрямованими на захист національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України від реальних чи потенційних загроз.

76. У спірних правовідносинах юридичні (правові) підстави для застосування до позивача санкцій ґрунтуються на нормах пунктів 1, 3 частини першої статті 3 Закону №1644-VII.

За змістом наведених вище норм фактичними підставами для застосування санкцій є дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб`єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

Підставою для застосування санкцій є не вчинення особою протиправного діяння у розумінні кримінального, адміністративного чи іншого охоронного законодавства, а наявність обставин, які створюють реальні та/або потенційні загрози для Української держави у розумінні статті 3 Закону №1644-VII. Тому встановлення вини особи, доведення складу правопорушення чи дотримання процесуальних гарантій, властивих провадженням у справах про правову відповідальність, не є передумовою для застосування санкцій.

77. Застосування санкцій не залежить від попереднього або наступного притягнення особи до кримінальної, адміністративної, цивільної, дисциплінарної чи іншої відповідальності. Так само й факт непритягнення особи до жодного з видів правової відповідальності, відсутність обвинувального вироку, постанови про адміністративне правопорушення чи інших актів охоронного характеру не виключає застосування до неї санкцій, якщо встановлено наявність загроз у розумінні статті 3 Закону №1644-VII.

Застосування санкцій до особи не зумовлює автоматично її притягнення до будь-якого виду правової відповідальності та не є преюдиційним фактом для встановлення складу правопорушення в інших провадженнях.

Зазначений висновок узгоджується з усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, сформульованою, зокрема, у постанові від 27.08.2024 у справі №800/162/16, відповідно до якої санкції є інструментом захисту національної безпеки, а не мірою юридичної відповідальності у значенні негативної реакції держави на правопорушення.

78. У постанові від 06.07.2023 у справі № 9901/376/21 Велика Палата Верховного Суду вже сформулювала висновок про те, що санкції, передбачені Законом №1644-VIІ, не є видом покарання чи відповідальності. Вони виконують функції обмежувального економічного заходу щодо осіб, які, зокрема, становлять для України загрозу посягання на її національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність.

Щодо суб`єктів, до яких може бути застосовано санкції

79. Основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантуватимуть суспільству і кожному громадянину захист від загроз визначені Законом України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 №2469-VІІІ (далі - Закон №2469-VІІІ, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

80. Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону №2469-VІІІ визначено, що національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян (пункт 10 цієї норми).

81. Відповідно до статті 3 цього Закону державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечн6их умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.

У частині 3 цієї статті передбачено, що фундаментальними національними інтересами України є:

1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України;

2) сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення;

3) інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами.

82. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 № 638-IV (далі - Закон №638-IV) з метою захисту особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення та усунення причин і умов, які його породжують, визначає правові та організаційні основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноваження і обов`язки органів виконавчої влади, об`єднань громадян і організацій, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері, порядок координації їх діяльності, гарантії правового і соціального захисту громадян у зв`язку із участю у боротьбі з тероризмом.

Терористична діяльність - діяльність, яка охоплює, серед іншого, фінансування та інше сприяння тероризму; фінансування тероризму - надання чи збір будь-яких активів прямо чи опосередковано з метою їх використання або усвідомленням можливості того, що їх буде використано повністю або частково для будь-яких цілей окремим терористом чи терористичною групою (організацією); для організації, підготовки або вчинення терористичного акту, втягнення у вчинення терористичного акту, публічних закликів до вчинення терористичного акту, створення терористичної групи (організації), сприяння вчиненню терористичного акту, проходження навчання тероризму, виїзду з України та в`їзду в Україну з терористичною метою, провадження будь-якої іншої терористичної діяльності, а також спроби вчинення таких дій (стаття 1 Закону №638-IV).

83. Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що суб`єктом застосування санкцій може бути суб`єкт, який здійснює терористичну діяльність, зокрема, шляхом фінансування та іншого сприяння тероризму.

84. Ураховуючи, що в наданих Суду Службою безпеки України матеріалах міститься інформація, що діяльність позивача забезпечує економічне підґрунтя для безперебійного фінансування рф, ведення довготривалих бойових дій на території України, дії позивача створюють реальні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності, порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, така інформація підтверджена доказами, що містяться в матеріалах справи, Суд відхиляє доводи позивача про те, що останній не належить до суб`єктів, відносно яких можна застосувати санкції.

85. Суд також не погоджується із твердженням позивача, що він не може розглядатися як суб`єкт, який здійснює терористичну діяльність, оскільки особи, винні у терористичній діяльності, притягаються до кримінальної відповідальності, з підстав того, що санкції не є видом відповідальності за вчинені порушення, а є спеціальними економічними та іншими обмежувальними заходами, які застосовуються з метою невідкладного та ефективного реагування на потенційну загрозу національним інтересам і національній безпеці України.

Щодо діяльності позивача як підстави застосування санкцій

86. За правилами статті 1 Закону України «Про санкції» санкції можуть застосовуватися до суб`єкта, який здійснює терористичну діяльність, зокрема, шляхом фінансування та іншого сприяння тероризму.

87. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про санкції» пропозиції щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій виносяться на розгляд Ради національної безпеки та оборони України Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Службою безпеки України. Види санкцій визначені у статті 4 зазначеного Закону.

Рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб`єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1-21, 23-25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається Радою національної безпеки та оборони України та вводиться в дію Указом Президента України. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов`язковим до виконання.

Рішення про внесення змін до санкцій приймається органом, що прийняв рішення про їх застосування відповідно до цього Закону, за власною ініціативою або на підставі пропозицій органів державної влади, зазначених у частині першій цієї статті.

Рішення про скасування санкцій приймається органом, що прийняв рішення про їх застосування відповідно до цього Закону, у разі якщо застосування санкцій привело до досягнення мети їх застосування.

88. Підставою для застосування санкцій є вчинення позивачем дій, що містять потенційні загрози національним інтересам і безпеці держави. У довідці щодо підстав застосування санкцій, яку склала Служба безпеки України, міститься інформація про те, що позивач сприяє терористичної діяльності, виконує завдання спеціальних служб та розвідувальних органів держави агресора, проводить діяльність з метою дестабілізації суспільно-політичної обстановки в Україні, поширює вплив організованої злочинності на процеси, що відбуваються в економічній, політичній, суспільній сферах.

89. Рада національної безпеки і оборони України оцінює достатність підстав для застосування санкцій та необхідність їх застосування, з метою реагування на наявні і потенційні загрози національними інтересам та безпеці України, оцінює їхню об`єктивність, відповідність меті та ефективності, а також дотримання інших принципів застосування санкцій відповідно до частини другої статті 3 Закону №1644-VІІ. Наявність фактичних підстав застосування санкцій Рада національної безпеки і оборони України оцінює виходячи з наданої інформації та подання ініціатора.

90. Суд установив, що ініціатором застосування санкцій до позивача є Служба безпеки України, яка звернулась до Ради національної безпеки і оборони України з листом із пропозиціями про застосування, у тому числі до позивача, персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), передбачених статтею 4 Закону України «Про санкції», з метою невідкладного та ефективного реагування на потенційні загрози національним інтересам і безпеці держави.

91. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

92. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

93. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

94. Наведені обставини дають Верховному Суду підстави визнати обґрунтованими викладені у пропозиції Служби безпеки України про застосування санкцій мотиви стосовно реальної загрози національній безпеці України внаслідок здійснюваної позивачем діяльності та засвідчують слушність доводів Служби безпеки України, Ради національної безпеки і оборони України та Президента України про існування доведених фактів щодо використання діяльності позивача на шкоду національним інтересам, що об`єктивно створює реальну загрозу національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України.

95. Доведені судовим розглядом цієї справи обставини та наявні у матеріалах докази підтверджують факти пов`язаності позивача з підконтрольними російським юридичним та фізичним особам суб`єктами - резидентами рф, які спільно з позивачем фінансують антиукраїнські заходи та беруть в них безпосередню участь, активно і відкрито підтримують так звану «СВО» та російську збройну агресію проти України, сприяють поширенню проросійських наративів, які виправдовують війну проти України та повномасштабне вторгнення російських військ на її територію, що вже призвело до порушення територіальної цілісності України, прав і свобод її громадян, тимчасової окупації частини її суверенної території, чисельних людських жертв.

96. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

97. Під час розгляду цієї справи Верховний Суд на підставі наявних у справі доказів з`ясував, що уведене в дію спірним Указом Президента України рішення Ради національної безпеки і оборони України про застосування санкцій до ОСОБА_1 прийняте за результатом розгляду пропозиції, внесеної Службою безпеки України, яка за нормами абзацу першого частини першої статті 5 Закону №1644-VІІ віднесена до суб`єктів, уповноважених вносити на розгляд Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо застосування санкцій.

98. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

99. Це підтверджує виникнення загрози національним інтересам, безпеці і суверенітету й охоплюється підставами для застосування санкцій у розумінні норм пункту 1 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ.

100. Суд враховує, що постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 №129-VІІІ «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради ЄС, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором» визнано рф державою-агресором та закликано міжнародних партнерів України: визнати рф державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями.

101. Оскільки підставою подання Служби безпеки України про застосування санкцій була інформація про те, що позивач є джерелом доходу бюджету рф, забезпечує економічне і технологічне підґрунтя для безперебійного фінансування рф, ведення довготривалих бойових дій на території України, надає послуги державним установам рф, які реалізують загарбницьку політику держави-агресора, його діяльність створює реальні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяє терористичній діяльності, порушує права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводить до майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, Суд вважає, що Рада національної безпеки і оборони України, а згодом і Президент України, мали достатні підстави вважати позивача суб`єктом, що здійснює розвідувально-підривну або терористичну діяльність і, відповідно, застосувати до нього Закон України «Про санкції».

102. Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення про застосування санкцій щодо позивача на підставі інформації Служби безпеки України, яка в подальшому знайшла своє підтвердження у вироку суду, що набрав законної сили.

Незважаючи на те, що вирок був ухвалений вже після застосування відповідачем до позивача санкцій оскаржуваним Указом Президента України, вирок підтверджує інформацію, наявну в Службі безпеки України на час видання Президентом України оскаржуваного Указу і яка слугувала підставою для застосування санкцій до позивача.

Наявні в матеріалах справи документи містять інформацію про те, що саме ці обставини були наведені Службою безпеки України в пропозиціях, скерованих до Ради національної безпеки і оборони України, та утворюють фактичну основу для застосування санкцій до позивача.

103. Ураховуючи викладене та військову агресію рф проти України, розвідувально-диверсійну і терористичну діяльність російських спецслужб та підконтрольних їм незаконних збройних формувань на території України, продовження окупації окремих територій України з боку країни-агресора, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на загрози національним інтересам і національній безпеці України, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку держави, Служба безпеки України запропонувала Раді національної безпеки і оборони України розглянути питання щодо застосування спеціальних обмежувальних заходів (санкцій) до фізичних осіб, зокрема, до позивача.

104. Під час розгляду справи, Служба безпеки України підтвердила продовження контррозвідувальної діяльності щодо позивача.

105. Встановлені обставини у справі свідчать про те, що видавши Указ, Президент України реалізував владні управлінські функції в межах конституційних повноважень, оскаржуваний Указ є способом виконання цих функцій.

106. Позивач доводами, викладеними у позові, не спростував встановлених і викладених у поданні Служби безпеки України обставин і інформації, які стали підставою для прийняття рішення Ради національної безпеки і оборони України.

107. Види санкцій, застосовані цим Указом, та їх кількість визначається безпосередньо органом застосування, який, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, використовує всі передбачені законом заходи з метою захисту цих інтересів та протидії терористичної діяльності, а також для запобігання порушенню прав, свобод та законних інтересів громадян України.

108. Відповідальність за повноту і достовірність відомостей, викладених у пропозиціях, несе їх ініціатор, а також інші уповноважені органи, які подали таку інформацію ініціатору.

109. Рада національної безпеки і оборони України визначає достатність підстав для застосування санкцій та необхідність їх застосування, з метою невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам та безпеці України, несе відповідальність за їхню об`єктивність, відповідність меті та ефективності, а також дотримання іншим принципам застосування санкцій відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про санкції».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.01.2021 у справі №9901/405/19 зазначає, що наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України «Про санкції», безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції.

Уводячи в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України про такі санкції, Президент як гарант Конституції України має самостійно оцінити наявність та достатність підстав для введення такої санкції.

110. Верховний Суд наголошує, що оспорений у цій справі Указ Президента України, будучи індивідуальним адміністративним актом, не вибуває з-під судового контролю адміністративних судів й підлягає перевірці на відповідність визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, за якими суд перевіряє законність, зокрема, рішень суб`єктів владних повноважень. Для цього адміністративний суд на підставі з`ясованих у справі обставин та зібраних у ній доказів, перевіряє, чи мали місце у спірних правовідносинах фактичні підстави для застосування санкцій, чи вчиняв у цьому конкретному випадку позивач будь-які дії, що охоплюються нормами пунктів 1, 3 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ і визначені законом як реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України.

111. Суд враховує, що застосування санкцій є кінцевим результатом реалізації повноважень у сфері національної безпеки та оборони України, закріплених за Президентом України у Конституції України та Законі №1644-VІІ, й можливе виключно за сукупності таких умов як наявність фактичних і юридичних (нормативних) підстав для застосування відповідних обмежувальних заходів (санкцій) та точного дотримання встановленої законом процедури.

112. У зв`язку з цим Верховний Суд визнає, що повноваження Президента України у спірних правовідносинах не мають характеру необмеженої влади й чітко окреслені у відповідних нормах національного законодавства.

113. Норми, які регламентують діяльність Президента України у спірних в цій справі правовідносинах, у повній мірі відповідають верховенству права (правовладдю) й таким його елементам як юридична визначеність та якість закону, є чіткими (не допускають множинного тлумачення і є доступними для сприйняття усіма суб`єктами врегульованих ними правовідносин) і зрозумілими у застосуванні, дозволяють з достатньою точністю спрогнозувати та передбачити наслідки їх практичної реалізації.

114. Під час здійснення судового контролю за виданим відповідачем Указом вирішального значення для правильного розв`язання спору у справі, що розглядається, набувають питання про те, чи не є викладені у оскарженому Указі Президента України висновки про наявність фактичних та юридичних (нормативних) підстав для застосування санкцій до позивача довільними та нераціональними, чи підтверджуються вони фактичними обставинами справи та наявними у її матеріалах доказами, чи не є вони помилковими щодо фактів, які мали місце у спірних правовідносинах.

115. Відповідь на окреслені вище питання дозволить установити, чи діяв Президент України, видаючи оспорений Указ, відповідно до критеріїв, закріплених у нормах частини другої статті 19 Конституції України тобто у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, чи було обране ним рішення спрямоване на досягнення мети, з якою йому надано таке повноваження, а також відповісти на головне питання спору: чи є оскаржений позивачем Указ Президента України протиправним і чи порушує він права та охоронювані законом інтереси позивача.

Щодо Рішення Ради ЄС як підстави оскаржуваного Указу

116. Одночасно підставою для застосування до позивача санкцій відповідач визначив пункт 3 частини першої статті 3 Закону №1644-VІІ, який є самостійною підставою застосування санкцій та передбачає, що підставами для застосування санкцій є рішення та регламент Ради Європейського Союзу щодо забезпечення національних інтересів та національної безпеки України.

117. Суд установив, що станом на момент видання оскаржуваного Указу Президента України було чинним Рішення Ради ЄС (PESC) 2023/432 від 25.02.2023, що вносить зміни до рішення 2014/145, та виконавчий регламент (ЄС) 2023/429, що вводить в дію регламент № 269/2014. В результаті цих актів було позивач був внесений до списку, що додається до рішення 2014/145 зі змінами, і до списку, що міститься в Додатку I до регламенту № 269/2014 з внесеними до нього поправками. У такий спосіб до позивача застосовані санкції Європейського Союзу.

118. [Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію].

119. Рішеннями Ради (PESC) 2023/1767 від 13.09.2023, що вносить зміни до рішення 2014/145, та Виконавчим регламентом (ЄС) 2023/1765 від 13.09.2023, що вводить в дію регламент (ЄС) № 269/2014, обмежувальні заходи щодо заявника було продовжено до 15 березня 2024 року.

Рішенням Суду ЄС від 03.09.2025 у справі T-604/24 скасовано в частині, що стосується збереження імені позивача у списку фізичних, юридичних осіб та організацій, до яких застосовуються обмежувальні заходи, Рішення Ради (CFSP) 2024/843 від 12.03.2024, що вносить зміни до рішення 2014/145/CFSP щодо обмежувальних заходів у зв`язку з діями, що підривають або загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, та Виконавчим регламентом Ради (ЄС) 2024/849 від 12.03.2024 про імплементацію Регламенту (ЄС) № 269/2014 щодо обмежувальних заходів у зв`язку з діями, що підривають або загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, Рада ЄС продовжила дію обмежувальних заходів щодо заявника до 15 вересня 2024 року. Підстави для внесення заявника до списків були залишені без змін, оскільки його дії продовжують підривати або загрожувати територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, та імплементовані Регламентом (ЄС) 2024/849 про обмежувальні заходи у зв`язку з діями, що підривають або загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України.

Скасування Рішення Ради (CFSP) 2024/843 від 12.03.2024 не є, як на те посилаються представники позивача, підставою для автоматичного скасування санкцій, застосованих до позивача оскаржуваним Указом. Тим більше, санкції, застосовані оскаржуваним Указом, не припиняються щодо позивача у зв`язку із Рішенням Суду ЄС від 03.09.2025 у справі T-604/24. Припинення санкцій, застосованих на підставі і порядку Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VІІ відбувається лише в порядку, визначеним цим законом, а також у зв`язку із смертю фізичної особи або припиненням юридичної особи, до якої такі санкції застосовані. Тому скасування Рішення Ради (CFSP) 2024/843 від 12.03.2024 могло стати лише підставою для звернення позивача до Ради національної безпеки і оборони України щодо внесення змін до рішення, введеного в дію оскаржуваним Указом. Представник позивача в судовому засіданні вказав, що позивач звертався до РНБО з відповідним клопотанням, але відповіді не отримав, бездіяльність не оскаржував.

120. Верховний Суд, дотримуючись закріпленого у процесуальному законі принципу офіційного з`ясування всіх обставин у цій адміністративній справі, надавав оцінку та досліджував не лише надані сторонами докази, а й докази, які були витребувані Судом, містили у собі інформацію щодо предмета доказування, відповідали встановленим до них критеріям і у своїй сукупності та взаємозв`язку спростовували доводи позивача про відсутність як фактичних, так і юридичних підстав для застосування санкцій до позивача, які колегія суддів відхиляє.

121. Повно і всебічно дослідивши наявні у справі докази та з огляду на з`ясовані у справі обставини, Верховний Суд висновує, що викладені у пропозиції Служби безпеки України про застосування санкцій до ОСОБА_1 мотиви стосовно необхідності вжиття таких заходів є обґрунтованими та засновані на об`єктивних, підтверджених доказами фактах, що позивач під час розгляду цієї справи у суді не спростував. Викладені Службою безпеки України висновки щодо наявності підстав для внесення до Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо застосування санкції до позивача не є довільними та/або нераціональними, не є помилковими щодо фактів.

122. З`ясовані у справі, що розглядається, обставини, не доводять того, що Служба безпеки України як ініціатор застосування санкцій у спірних правовідносинах, Рада національної безпеки і оборони України або Президент України, реалізовуючи наявні у них повноваження, вийшли за межі наданої їм компетенції, яка чітко окреслена у законодавстві, оскільки реалізували такі повноваження відповідно до закону та за наявності підтверджених документально відповідних об`єктивних фактів.

Щодо співмірності застосування санкцій та втручання у майнові права

123. У рішенні від 21.12.2021 №3-р/2021 Конституційний Суд України виокремив, що Україна має право захищати свою незалежність, свій державний суверенітет і свою територіальну цілісність шляхом здійснення таких системних заходів і застосування засобів, що є співмірними, допустимими і прийнятними з огляду на рівень небезпеки, загроз і викликів, що постали перед нею.

124. З урахуванням установлених у цій справі та підтверджених доказами обставин наявні у Президента України та фактично реалізовані ним у спірних правовідносинах повноваження відповідають меті, з якою вони йому надані, й застосовані заходи є співмірними, допустимими і прийнятними з огляду на рівень небезпеки і загроз, що постали перед Україною в умовах війни.

125. Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи позивача стосовно того, що в разі вчинення позивачем дій, які б створювали реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету й територіальній цілісності України, це неодмінно потягнуло б за собою ухвалення вироку саме відносно позивача, за ознаками злочинів проти основ національної безпеки та злочинів, пов`язаних із війною, що, на думку позивача, підтверджує відсутність будь яких даних, які б давали відповідачу фактичні та юридичні підстави для накладення санкцій. В матеріалах справи міститься вирок, який підтверджує взаємозв`язок позивача з країною агресором.

126. З приводу таких доводів колегія суддів також звертає увагу на те, що подібні за змістом аргументи вже були предметом оцінки у Великій Палаті Верховного Суду, яка в постанові від 24.06.2025 у справі № 990/8/24 зазначила, що передбачений Законом №1644-VІІ механізм реагування на наявні та потенційні загрози національній безпеці істотно відрізняється від механізму захисту охоронюваних законом прав та інтересів від кримінально-протиправних посягань та, відповідно, кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень.

127. Санкції в розумінні вищезазначеного Закону не є видом (формою, засобом, механізмом) відповідальності, оскільки дії, за фактом реалізації яких вони застосовуються до суб`єкта, котрий їх здійснив, у більшості випадків не містять ознак вольового протиправного порушення заборон, визначених відповідним законодавством, для кваліфікації якого необхідно встановити ознаки складу правопорушення. Наявність чи відсутність відповідного вироку та/або порушеного кримінального провадження за ознаками злочину, пов`язаного з посяганням на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності чи подібного до них, не є обставиною, з якою Закон №1644-VІІ пов`язує підстави для застосування санкцій.

128. Щодо тверджень сторони позивача про невмотивованість спірного Указу та рішення Ради національної безпеки і оборони України, яке введено в дію таким актом глави держави, Верховний Суд зазначає, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.06.2025 у справі №9901/142/21, рішення про застосування санкцій у кожному випадку повинне мати обґрунтування щодо існування таких загроз через конкретну поведінку особи із зазначенням фактів, які свідчать про таку поведінку. Ступінь оцінки цих загроз належить до сфери повноважень Ради національної безпеки і оборони України і Президента України, однак для особи, до якої застосовані санкції, повинно бути зрозуміло причину застосування санкції. Обґрунтування підстави застосування санкцій не обов`язково повинне викладатись у рішенні Ради національної безпеки і оборони України та/або в указі Президента України, яким це рішення введено в дію, зважаючи на те, що такої вимоги нормативно-правовими актами не встановлено, проте обґрунтування має бути і воно повинне базуватися на конкретних фактах.

129. У цій справі Суд з`ясував, що такі факти при внесенні пропозиції Службою безпеки України про застосування санкцій до позивача були зазначені, як і надані докази, що інформація про такі факти була в розпорядженні Ради національної безпеки і оборони України та Президента України.

130. Позивач не мав перешкод у тому, щоб ознайомитись з такими фактами під час розгляду цієї справи у суді й таку можливість фактично реалізував, викладав як усно через свого представника у судових засіданнях, так і письмово свої міркування, доводи та заперечення стосовно обставин, які зумовили ініціювання питання про застосування до позивача санкцій та прийняття з цього приводу рішення Ради національної безпеки і оборони України та Указу Президента України про введення в дію такого рішення. Тому Верховний Суд відхиляє довід позивача про те, що відсутність у спірному указі та введеному ним в дію рішенні Ради національної безпеки і оборони України мотивів щодо конкретних фактів, які зумовили застосування санкцій, створило позивачу перешкоди для оскарження адміністративних актів у процедурі застосування санкцій.

131. У зв`язку з цим Верховний Суд констатує хибність тверджень позивача про безпідставність прийняття у спірних правовідносинах рішення Ради національної безпеки і оборони України про застосування санкцій до ОСОБА_1 та введення такого рішення в дію оспорюваним Указом Президентом України, а також вважає помилковими доводи позивача про невмотивованість зазначених актів, оскільки такі прийняті за наявності фактичних обставин, які визначені законом як підстави для застосування санкцій, що дозволяли реалізувати наявні у них та передбачені статтею 5 Закону №1644-VІІ повноваження.

132. Позивач не спростував того, що застосування саме тих санкцій, які передбачені пунктами 1, 4, 5, 7, 12 частини першої статті 4 Закону №1644-VІІ, у цьому конкретному випадку не відповідало характеру виявлених загроз національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України та не є адекватним таким загрозам.

133. Позивач стверджує, що внаслідок введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України про застосування до нього санкцій відбулось порушення його права користуватися та розпоряджатися належним йому майном, що, за доводами позову, становить втручання держави у право позивача на мирне володіння майном - грошовими коштами, розміщеними на поточних рахунках в українських банках.

У зв`язку з цим у позовній заяві наголошується, що оспорений у цій справі Указ глави держави суперечить як чинному національному законодавству, зокрема й рішенням Конституційного Суду України, так і нормам міжнародного права - статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практиці Європейського суду з прав людини), порушує передбачені статтями 41, 42 Конституції України права та гарантії як власника, впливає на виконання визначеного у статті 67 Конституції України обов`язку щодо сплати податків.

134. Верховний Суд такі доводи відхиляє, виходячи з таких міркувань.

135. Санкції як економічні обмежувальні заходи є лише тимчасовими обмеженнями, які стосуються здебільшого втручання у право власності особи та носять превентивний характер.

136. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми. Перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, висловлена в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014, параграфи 166-168).

137. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є ствердна відповідь на питання (в сукупності): 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі; 2) чи переслідувало воно легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті; 3) чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Іншими словами, заходи втручання у право на мирне володіння майном мають відповідати таким умовам: втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві; якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або для контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів; втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для цього.

138. Частиною сьомою статті 41 Конституції України встановлено, що використання власності не може завдавати шкоди, зокрема, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Це узгоджується з положеннями пункту 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, які допускають реалізацію державою права вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

139. Тимчасове (строком на десять років) обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном, запобігання виведенню капіталів за межі України, зупинення торгівельних та фінансових операцій є втручанням держави у його право на мирне володіння майном.

Водночас, таке втручання у право позивача на мирне володіння майном ґрунтується на Законі №1644-VІІ, тобто має належне правове підґрунтя в чинному національному законодавстві, та має легітимну мету - забезпечити контроль за власністю особи, діяльність якої несе загрозу національним інтересам України. Зазначена мета відповідає пункту 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

140. Втручання у право позивача на мирне володіння майном слід визнати пропорційним легітимній меті й таким, що не становить для нього надмірного тягаря з огляду на характер його дій, що стали підставою для втручання держави в його право. Таке втручання не позбавляє позивача права власності, а лише на певний час обмежує можливість реалізації цього права в Україні. За встановлених у справі обставин щодо діяльності позивача несприятливі наслідки запроваджених до нього санкцій дозволяють досягнути цілі, на які спрямовані рішення Ради національної безпеки і оборони України та оспорений Указ Президента України.

141. Президент України, Рада національної безпеки і оборони України і Служба безпеки України, урахувавши потребу невідкладного та ефективного реагування на створені внаслідок дій позивача наявні та потенційні загрози державним та національним інтересам, використали свої повноваження з належною метою, а саме для захисту національних інтересів, національної безпеки, права власності, сталого економічного розвитку України.

142. Застосування до позивача санкцій має превентивний характер, забороняючи позивачу вчиняти певні дії, що не дозволить йому зашкодити національним інтересам. Превентивний характер санкцій, на відміну від заходів юридичної, зокрема кримінальної відповідальності, не вимагає доведення вини особи у вчиненні дій, які Рада національної безпеки і оборони України та Президент України мають повноваження оцінити як реальні та/або потенційні загрози державним та національним інтересам. З урахуванням дискреційних повноважень цих суб`єктів владних повноважень щодо застосування санкцій достатнім є встановлення фактів, які б з певною мірою очевидності свідчили про такі загрози.

143. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що Президент України, видаючи оскаржений у цій справі указ, діяв у межах конституційних повноважень, у порядку та на підставі законодавства України, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямований цей Указ (пропорційно).

144. Оскільки за результатом розгляду цієї справи Верховний Суд дійшов висновку про законність спірного Указу Президента України та його відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС України, й не виявив фактів порушення прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідача, то у задоволенні заявлених ОСОБА_1 позовних вимог належить відмовити.

145. За правилами частини першої статті 139 КАС України, яка регламентує розподіл судових витрат, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

146. Беручи до уваги те, що рішення у цій справі по суті спору прийняте не на користь позивача, Верховний Суд констатує відсутність передбачених процесуальним законом підстав для вирішення питання про розподіл судових витрат.

147. Пункти 35, 61, 66, 68-69, 91-93, 96, 98, 118 містять інформацію для службового користування, яка, в силу приписів пункту 139 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.08.2021 року №1845/0/15-21, у цій Системі не обробляється, й не підлягає оприлюдненню відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень».

Керуючись статтями 2, 22, 241-246, 250, 258, 262, 266 КАС України, Суд

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до Президента України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий А.А. Єзеров

Судді Н.В. Коваленко

В.М. Кравчук

О.П. Стародуб С.М. Чиркін