Постанова від 09 серпня 2026 р. у справі №380/15459/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/15459/24 пров. № А/857/5959/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Пліша М.А.,

суддів Іщук Л.П., Обрізко І.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року (головуючий суддя Клименко О.М., м. Львів) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 94572,36 грн,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (відповідач/військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із 16 травня 2024 року по 08 липня 2024 року включно;

- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року позов задоволено повністю.

Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 травня 2024 року по 08 липня 2024 року включно.

Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 травня 2024 року по 08 липня 2024 року включно в сумі 94572,36 грн.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) оскаржив його в апеляційному порядку, просить таке скасувати, та прийняти нове яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі зазначає, що згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон) порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов`язки визначаються, як цим Законом, так і відповідними положеннями про проходження військової служби та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 15 травня 2024 року № 224-ОС полковника ОСОБА_1 виключено із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.

Зауважень та заперечень з боку позивача на момент звільнення не було, а отже такий погодився з даними розрахунками.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року у справі №342/158/17 суд касаційної інстанції зазначив, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

На день виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення з позивачем були проведені відповідні розрахунки.

Лише після звільнення, у позивача виникло питання щодо виплат належних сум під час проходження служби.

Також, в даному випадку, слід звернути увагу суду на правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі №9901/141/20.

В пунктах 43-47 якої зазначено:

« 43. Оцінюючи обставини звернення позивача з позовом до суду з урахуванням наведених вище висновків ЄСПЛ, а також положень частини п`ятої статті 122 КАС України, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вказаною нормою статті 122 КАС України встановлено скорочені строки звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби, які не ставлять під сумнів саму суть права доступу до суду, а переслідують легітимну мету якнайскорішого поновлення порушених прав добросовісного позивача. При цьому не порушується пропорційність між застосованими законодавцем засобами (строком звернення до суду за захистом порушеного права протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів) та метою звернення до суду.

44. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

45. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

46. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на звернення з позовом, тобто коли особа

Документ сформований в системі 4

«Електронний суд» 05.02.2025

дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

47. Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.».

З урахуванням наведеного слід дійти висновку, що позов, оскільки його заявлено поза межами місячного строку, підлягав залишенню без розгляду.

Щодо нарахування та виплатити середнього грошового забезпечення.

За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов`язання. Це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку.

Абзацом 2 пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», визначено: передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо.

Також, листом від 24.07.2013 № 774/13/84-13 Міністерство соціальної політики України роз`яснило, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, КЗпП України не поширюється.

З огляду на зазначене норми КЗпП України, на які посилається позивач не можуть бути застосовані при вирішенні спору, що виник між сторонами, оскільки позивач проходив військову службу у Державній прикордонній службі України, правовідносини, що виникли між особами, які беруть участь у справі, є адміністративно - правовими та пов`язані з проходженням та звільненням з публічної служби, регулюються законодавством у сфері проходження військової служби.

Прийняття громадян на публічну службу (військову), її проходження, звільнення з публічної (військової) служби - це публічно-правові правовідносини, які урегульовано спеціальними нормами законодавства України у зв`язку зі спеціальним статусом даної категорії громадян.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», порядок проходження громадянами України військової служби, їх звільнення, права та обов`язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Таким чином, дані правовідносини регулюються статутами Збройних Сил України, Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про Державну прикордонну службу України» та відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами, одним із яких є «Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній прикордонній службі України», затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115 (далі - Положення).

Стаття 2, 3 Положення зазначає, що громадяни проходять військову службу в Державній прикордонній службі (далі-військова служба) в добровільному порядку або за призовом. Із громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт (далі-військова служба за контрактом).

Згідно пункту 17 розділу 1 Положення контракт-це письмова угода, укладена відповідно до вимог, визначених цим Положенням, між громадянином і державою, від імені якої виступає уповноважений орган Державної прикордонної служби, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби.

Отже, норми статті 117 КЗпП, не поширюються на відносини між військовими частинами та військовослужбовцями щодо проходження військової служби та виплати грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведені його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Не можна вважати спором про розмір сум, належних до виплати при звільненні, спір про відрахування із заробітної плати (на відшкодування матеріальної шкоди, на повернення авансу тощо), оскільки він вирішується в іншому встановленому для нього порядку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру, невиплата нарахованих сум в день звільнення.

Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.

Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.

Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки.

Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, здійснений НОМЕР_2 прикордонним загоном (військова частина НОМЕР_1 ) розрахунок і виплата сум належних позивачу при звільненні, не оскаржувалися.

Також слід зазначити, що до нарахування і виплати кошти, не нараховувалися та не належали до виплати позивачу на день його звільнення. Лише після звернення позивача із запитами та до суду, виникло питання щодо виплат при звільненні.

Таким чином на день звільнення, був відсутній спір щодо виплат при звільненні.

Також слід врахувати, що статтею 2 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджет це - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Статтею 22 Бюджетного кодексу України визначені розпорядники бюджетних коштів, а саме:

для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Пунктом 7 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228 визначено, що за обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники бюджетних коштів (далі - головні розпорядники) - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 Бюджетного кодексу України отримують повноваження шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня (далі - розпорядник нижчого рівня) - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього.

Розпорядники нижчого рівня, до сфери управління яких належать інші розпорядники нижчого рівня, в процесі складання, розгляду, затвердження та виконання кошторисів застосовують до них положення цього Порядку, визначені для головних розпорядників.

Пунктом 1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №533 (далі - Положення АДПСУ) визначено, що Адміністрація Державної прикордонної служби України (Адміністрація Держприкордонслужби) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.

Пунктом 3 Положення АДПСУ визначено, що одним з основних завдань Адміністрації Держприкордонслужби є здійснення управління територіальними органами - до одного з яких належить орган охорони державного кордону, а саме НОМЕР_2 прикордонний загін (далі - орган Держприкордонслужби).

Пунктом 4 Положення АДПСУ визначено, що Адміністрація Держприкордонслужби відповідно до покладених на неї завдань організовує забезпечення органів Держприкордонслужби матеріальними та іншими ресурсами, забезпечує відповідно до законодавства правовий і соціальний захист військовослужбовців, працівників Держприкордонслужби та членів їх сімей, здійснює інші повноваження, визначені законом.

Пунктом 5 Положення АДПСУ Адміністрація Держприкордонслужби з метою організації своєї діяльності організовує планово-фінансову роботу в органах Держприкордонслужби та здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує ефективне і цільове використання бюджетних коштів.

В свою чергу, відповідно до пункту 1 розділу IV Положення про орган охорони державного кордону, Державної прикордонної служби України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 30 листопада 2018 року № 971 зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 грудня 2018 р. за № 1468/32920 - фінансування діяльності органу охорони державного кордону здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, передбачених законодавством.

Враховуючи вищевикладене та взявши до уваги Закон України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», стає зрозумілим, що головним розпорядником коштів є Міністерство внутрішніх справ України, розпорядником коштів 2 рівня є Адміністрація Державної прикордонної служби України, розпорядником коштів 3 рівня є НОМЕР_2 прикордонний загін.

Таким чином, вищенаведене беззаперечно свідчить про неповне і невсебічне з`ясування обставин в справі, підтверджених доказами, які були дослідженні судом, з ненаданням оцінки всім аргументам учасників справи, що є підставою апеляційного оскарження та скасування рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24.01.20025 року у справі №380/15459/24.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно п. 3 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних міркувань.

Судом першої інстанції встановлено, що Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 15 травня 2024 року № 224-ОС «Про особовий склад» позивача виключено зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 та всіх видів забезпечення з 15 травня 2024 року.

Зазначеним наказом наказано виплатити позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно без врахування військового збору в сумі 107495,90 грн.

Під час проходження військової служби та звільнення з неї позивач перебував на речовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 , що не заперечується сторонами.

Листом від 27 травня 2024 року № 06.1.4/11692-24-Вих військова частина НОМЕР_1 повідомила представника позивача – адвоката Сергія Каверіна у відповідь на його адвокатський запит від 15 травня 2024 року, зокрема, про те, що копію наказу про виплату позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно та довідку про нараховану та фактично виплачену грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно при звільненні з військової служби із зазначенням дати виплати надати немає можливості, оскільки виплату ще не проведено. Виплата коштів буде здійснена при надходженні фінансування на відповідні цілі у порядку черговості.

09 липня 2024 року військова частина НОМЕР_1 виплатила позивачу грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у розмірі 105883,46 грн, що підтверджується випискою з його карткового рахунку.

Позивач уважає, що оскільки виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно відповідач у день його звільнення не провів, то він відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період 16 травня 2024 року по 08 липня 2024 року включно, у зв`язку з чим звернувся до суду з цим позовом.

Постановляючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що частиною першою статті 25 Закону України від 03 квітня 2003 року № 661-IV «Про Державну прикордонну службу України» (далі – Закон № 661-IV) визначено, що держава забезпечує соціальний захист особового складу Державної прикордонної служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.

Згідно із частиною третьою статті 25 Закону № 661-IV військовослужбовці Державної прикордонної служби України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства.

Відповідно до статті першої Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абзацу першого пункту першого статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно з частиною другою статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

За змістом частини четвертої статті 2 Закону № 2232-ХІІ порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пунктів 292-293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі – Положення), наказ про звільнення військовослужбовця з військової служби видається відповідною посадовою особою. Перебування військовослужбовця у відпустці чи його тимчасова непрацездатність не є підставою для затримки видання такого наказу.

Після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу начальника органу Держприкордонслужби вищого рівня або письмового повідомлення зазначеного органу про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу начальника органу Держприкордонслужби, в якому військовослужбовець проходить військову службу, про його звільнення військовослужбовець здає в установлені строки посаду, з ним проводиться розрахунок, військовослужбовець виключається із списків особового складу органу Держприкордонслужби і направляється на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за обраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення.

З огляду на вказане суд вірно вважав, що що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

За змістом частини першої статті 47 КЗпП України (тут – і надалі в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

При цьому суд слушно зауважив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано Кодексом законів про працю України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов правильного висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Тому доводи відповідача про те, що норми статті 117 КЗпП України не поширюються на відносини між військовими частинами та військовослужбовцями щодо проходження військової служби та виплати грошового забезпечення не заслуговують на увагу.

Надаючи оцінку покликанням відповідача на те, що на день звільнення позивача з військової служби відсутнім був спір щодо виплат при звільненні, тож підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні, суд вірно зазначив, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі ж невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Натомість частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.

З огляду на це та за встановлених обставин справи, правильним є твердження суду першої інстанції, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення статті 117 КЗпП України, згідно із якою на відповідача покладається обов`язок виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Крім того, у постанові від 16 лютого 2023 року у справі № 420/20192/21 Верховний Суд зауважив, що передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку. Зважаючи на викладене, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.

Оцінюючи встановлені фактичні обставини справи, з урахуванням наведених вище норм права та висновків Верховного Суду, суд відзначає таке.

Предметом розгляду у цій справі є позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати у день його звільнення з військової служби грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Щодо правової природи грошової компенсації вартості за неотримане речове майно суд уважає, що таку належить розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.

Водночас стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, згідно із якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил грошової компенсації вартості за неотримане речове майно затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року № 178 (далі – Порядок № 178).

Відповідно до пункту 3 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення, зокрема у разі звільнення з військової служби.

Пунктом 4 Порядку № 178 визначено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.

Отже, чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у день виключення зі списків особового складу військової частини.

Втім, умовою для виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.

Тож грошова компенсація вартості за неотримане речове майно, у разі подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби, входить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.

За цих обставин застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації у день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем відповідної згоди на те.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 340/680/20, яку суд ураховує на підставі вимог частини п`ятої статті 242 КАС України.

Згідно матеріалів справи, наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 15 травня 2024 року № 224-ОС «Про особовий склад» наказано виплатити позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно без врахування військового збору в сумі 107495,90 грн.

Грошова компенсація вартості за неотримане речове майно входить до складу належних позивачу при звільненні сум у розумінні статті 116 КЗпП України, а тому мала бути виплачена відповідачем у день виключення позивача зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 та всіх видів забезпечення, а не після цього як встановив суд.

Оскільки відповідач не провів з позивачем у день його звільнення з військової служби розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, то суд вірно вважав, що позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Обраховуючи розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, яке підлягає виплаті на користь позивача, суд вірн врахував, що Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі – Порядок № 100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт «л» пункту 1 розділу І Порядку № 100).

За змістом пункту другого розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом восьмим розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до особистої картки на грошове забезпечення за 2024 рік та архівної відомості № 1 за період з січня 2024 року по травень 2024 року ОСОБА_1 розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням становив: 53416,00 грн за березень 2024 року та 53416,00 грн за квітень 2024 року, разом – 106832,00 грн.

Кількість календарних днів за березень-квітень 2024 року становить 61 день.

Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням становить 1751,34 грн (106832,00 грн/61 календарний день).

Період за час затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов`язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, з урахуванням статті 117 КЗпП України (не більш як за шість місяців) обчислюється з 16 травня 2024 року (наступний день після звільнення) по 08 липня 2024 року включно та становить 54 календарних дні.

Отже, сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаного правового регулювання і встановлених судом обставин, становить 94572,36 грн (1751,34 грн х 54 календарних дні).

Щодо посилань відповідача на повноваження суду зменшити розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховуючи фактичні обставини цієї справи (дати звільнення позивача з військової служби та проведеного з ним розрахунку) вірно застосував приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, якою законодавець обмежив виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведена позиція суду першої інстанції узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, які суд ураховує на підставі частини п`ятої статті 242 КАС України.

Підсумовуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 94572,36 грн.

Стосовно доводів апелянт про необхідність залишення судом першої інстанції заявленого позову без розгляду, оскільки його заявлено поза межами місячного строку, то колегія судів зазначає, що відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Пунктом восьмим частини першої статті 240 КАС України передбачено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Оскільки спірні правовідносини пов`язані зі звільненням з публічної служби і повинні вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, то строк звернення до суду з таким позовом згідно із приписами частини п`ятої статті 122 КАС України становить один місяць. Така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Тому для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отож, перебіг строку звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 820/3313/17.

Згідно матеріалів справи, позивача звільнено з військової служби з 15 травня 2024 року, а грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно виплачено 09 липня 2024 року. Тобто, виплатою 09 липня 2024 року одноразової грошової допомоги при звільненні відповідач провів з позивачем розрахунок при звільненні. Оскільки у період з 16 травня 2024 року по 08 липня 2024 року включно позивачем не було отримано усіх належних грошових коштів у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, він звернувся з цим позовом до суду.

Отже, перебіг строку звернення до суду з позовом у справі, що розглядається, розпочався 10 липня 2024 року (наступний день за днем здійснення виплати, розрахунку при звільненні), а сплив зазначений строк відповідно 10 серпня 2024 року.

З цим адміністративним позовом до суду позивач звернувся, сформувавши його в системі «Електронний суд», 18 липня 2024 року.

Отже, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом у межах передбаченого частиною п`ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення до суду, а тому підстави для залишення позовної заяви без розгляду з причин пропуску позивачем встановленого строку звернення до суду відсутні.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року у справі №380/15459/24 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя М.А. Пліш

судді Л. П. Іщук

І. М. Обрізко