Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №320/42545/23 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/42545/23 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Терези Ю.О., Файдюка В.В.

за участю секретаря Коренко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення моральної шкоди

В С Т А Н О В И Л А

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції у місті Києві, в якому просив визнати протиправними та скасувати наказ ГУНП у місті Києві від 22.09.2023 №1537 в частині застосування до нього дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції, наказ ГУНП у місті Києві від 12.10.2023 №1769 о/с у частині його звільнення зі служби в поліції, а також стягнути моральну шкоду.

Позов мотивовано тим, що підставою для проведення службового розслідування та застосування дисциплінарного стягнення фактично стало невиконання наказу Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с про переведення позивача до ГУНП у місті Києві, який у подальшому рішенням суду був визнаний протиправним та скасований. На думку позивача, після скасування зазначеного наказу відпала і правова підстава для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Суд першої інстанції визнав протиправними та скасував наказ ГУНП у місті Києві від 22.09.2023 №1537 у частині застосування до позивача дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції та наказ від 12.10.2023 №1769 о/с у частині звільнення позивача зі служби в поліції, виходячи з того, що дисциплінарне стягнення було безпосередньо пов`язане із виконанням наказу про переведення, який надалі був скасований судом. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Головне управління Національної поліції у місті Києві подало апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі зазначено, що суд першої інстанції неправильно визначив предмет доказування у справі та фактично здійснив повторну оцінку законності наказу Національної поліції України про переведення, хоча предметом даного спору є виключно правомірність дисциплінарного стягнення та дотримання процедури його застосування. Скаржник наголошує, що на момент виникнення спірних правовідносин наказ про переведення був чинним, не був скасований у встановленому законом порядку, а тому підлягав виконанню. Крім того, відповідач вказує, що суд першої інстанції залишив поза увагою вимоги частини восьмої статті 65 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до яких поліцейський зобов`язаний проходити службу там, де це викликано інтересами служби та визначено наказом керівника, а також безпідставно застосував преюдиційність судового рішення в іншій справі, учасником якої Головне управління Національної поліції у місті Києві не було.

У додаткових письмових поясненнях відповідач також зазначив, що підставою для прийняття оскаржуваних наказів стали не наказ Національної поліції України про переведення позивача, а висновок службового розслідування, яким встановлено факт неприбуття позивача до нового місця проходження служби та невиходу на службу без поважних причин. На думку відповідача, суд першої інстанції помилково ототожнив правові підстави переведення позивача із правовими підставами його дисциплінарної відповідальності.

Позивач заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на те, що після ліквідації підрозділу він обґрунтовано очікував звільнення у зв`язку зі скороченням штатів, неодноразово звертався до кадрових підрозділів Національної поліції України, а припинення виплати грошового забезпечення підтверджувало його переконання щодо фактичного припинення проходження служби. Крім того, позивач подав до суду апеляційної інстанції додаткові докази, зокрема відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та довідку про тимчасову непрацездатність, які, на його думку, підтверджують відсутність умислу ухилятися від проходження служби.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, пояснення учасників справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права у межах доводів апеляційної скарги відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла таких висновків.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач проходив службу в Національній поліції України на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах Департаменту захисту інтересів суспільства і держави Національної поліції України.

Наказом Національної поліції України від 19.04.2023 №313 затверджено зміни до штатів Національної поліції України, відповідно до яких посаду, яку займав позивач, було скорочено. У зв`язку із цим 24.04.2023 позивача персонально попереджено про можливе наступне звільнення зі служби у поліції відповідно до пункту 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Матеріалами справи також підтверджується, що протягом строку попередження питання подальшого проходження служби позивачем вирішувалося Національною поліцією України.

Наказом Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с ОСОБА_1 переведено для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції у місті Києві з 25.06.2023.

На виконання зазначеного наказу наказом Головного управління Національної поліції у місті Києві від 03.07.2023 №1115 о/с позивача призначено на посаду оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділу поліції №2 Дарницького управління поліції ГУНП у місті Києві із 25.06.2023.

Колегією суддів встановлено, що після видання зазначених наказів позивач до нового місця проходження служби не прибув.

З матеріалів службового розслідування вбачається, що 29.06.2023 працівниками кадрового підрозділу ГУНП у місті Києві позивача у телефонному режимі повідомлено про необхідність прибути до Головного управління Національної поліції у місті Києві для вирішення питання подальшого проходження служби та виконання наказу Національної поліції України.

Однак позивач до місця проходження служби не прибув, рапорту про приступання до виконання службових обов`язків не подав, а також не повідомив керівництво про будь-які обставини, які об`єктивно унеможливлювали його прибуття до нового місця служби. Ці обставини стали підставою для призначення службового розслідування.

За результатами службового розслідування дисциплінарною комісією встановлено, що позивач без поважних причин не прибув до нового місця проходження служби та фактично самоусунувся від виконання службових обов`язків у період дії правового режиму воєнного стану.

У висновку службового розслідування зазначено, що такими діями позивач порушив вимоги пунктів 1, 2 частини першої статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», пунктів 1, 2, 5, 8 частини третьої статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, а також Правил етичної поведінки поліцейських, що стало підставою для застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції.

На підставі зазначеного висновку наказом ГУНП у місті Києві від 22.09.2023 №1537 до позивача застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції, а наказом від 12.10.2023 №1769 о/с реалізовано зазначене дисциплінарне стягнення шляхом звільнення позивача зі служби відповідно до пункту 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Разом із тим судом також встановлено, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду залишено без змін рішення Київського окружного адміністративного суду у справі №320/40149/23, яким наказ Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с у частині переведення позивача до ГУНП у місті Києві визнано протиправним та скасовано. Водночас зазначене судове рішення набрало законної сили лише 09.12.2025, тобто більш ніж через два роки після виникнення спірних правовідносин та після прийняття оскаржуваних наказів про дисциплінарне стягнення і звільнення.

При цьому ні рішення суду першої інстанції, ні постанова суду апеляційної інстанції у справі №320/40149/23 не містять висновків про очевидну (явну) протиправність наказу Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с або про те, що такий наказ був явно незаконним, що не підлягав виконанню. Відтак сам факт його подальшого скасування у судовому порядку не свідчить про відсутність у позивача обов`язку виконувати цей наказ до моменту втрати ним чинності та не може виправдовувати його невиконання.

Суд апеляційної інстанції також враховує, що на момент видання наказів від 22.09.2023 №1537 та від 12.10.2023 №1769 о/с наказ Національної поліції України №954 о/с був чинним, не скасованим у встановленому законом порядку та підлягав виконанню всіма суб`єктами, на яких поширювалася його дія.

Крім того, матеріали справи свідчать, що позивач мав вищу юридичну освіту, спеціальне звання підполковника поліції, тривалий час проходив службу в органах поліції, займав відповідальні посади та був обізнаний із порядком проходження служби, у тому числі щодо обов`язковості виконання наказів керівництва до моменту їх скасування чи визнання незаконними у встановленому законом порядку.

Водночас будь-яких доказів того, що позивач після видання наказу про переведення вжив заходів щодо прибуття до нового місця проходження служби, повідомив керівництво про неможливість такого прибуття або звернувся із заявами про надання відпустки, відстрочення виконання наказу чи іншим чином врегулював питання проходження служби відповідно до вимог законодавства, матеріали справи не містять.

Сам по собі факт звернення позивача до суду з вимогою про оскарження наказу про переведення не припиняв його дії та не звільняв позивача від виконання покладених на нього службових обов`язків.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, пояснення учасників процесу та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, професійно виконувати свої службові обов`язки, а також виконувати накази керівників, видані в межах наданих їм повноважень.

Згідно із частиною восьмою статті 65 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейські проходять службу там, де це викликано інтересами служби і обумовлено наказами керівника органу (закладу, установи) поліції, до повноважень якого належить право призначення на посаду та звільнення з посади.

Службова дисципліна відповідно до статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України ґрунтується, зокрема, на безумовному виконанні поліцейськими наказів керівників, додержанні Присяги поліцейського та сумлінному виконанні покладених службових обов`язків.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавець покладає на поліцейського обов`язок виконувати накази керівництва, які є чинними на момент їх виконання, незалежно від того, чи погоджується поліцейський із їх законністю. Незгода із прийнятим рішенням або переконання особи щодо його незаконності не є передбаченою законом підставою для самостійної відмови від його виконання.

Натомість висновки суду першої інстанції про протиправність оскаржуваних наказів не відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права та без належної оцінки всіх доказів у їх сукупності.

Завдання адміністративного суду полягає у перевірці того, чи прийнято відповідне рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, чи ґрунтується воно на належним чином встановлених фактичних обставинах та чи не є воно свавільним або явно непропорційним.

Саме такий підхід випливає із положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та неодноразово висловлений Верховним Судом.

При цьому суд не вправі підміняти дисциплінарний орган у питаннях оцінки службової дисципліни або повторно визначати вид дисциплінарного стягнення за відсутності встановлених законом підстав для втручання.

Матеріали справи свідчать, що відповідачем проведено службове розслідування, під час якого встановлено фактичні обставини дисциплінарного проступку, відібрано пояснення, досліджено наявні документи та складено мотивований висновок, який у подальшому став підставою для прийняття оскаржуваного наказу.

Будь-яких істотних порушень процедури службового розслідування, які могли б вплинути на правильність встановлення фактичних обставин або призвести до прийняття незаконного рішення, колегією суддів не встановлено.

Колегія суддів окремо зазначає, що навіть подальше визнання судом наказу Національної поліції України протиправним саме по собі не свідчить про протиправність усіх подальших управлінських рішень, прийнятих під час його чинності.

Адміністративний акт до моменту його скасування або визнання протиправним породжує відповідні юридичні наслідки та є обов`язковим до виконання особами, на яких поширюється його дія.

Тому правомірність поведінки позивача повинна оцінюватися виходячи із правового стану, який існував на момент виникнення спірних правовідносин, а не з урахуванням обставин, що виникли значно пізніше внаслідок набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Інше тлумачення означало б ретроспективну переоцінку службової поведінки особи з урахуванням юридичних фактів, які на момент прийняття дисциплінарного рішення ще не існували.

Такий підхід суперечив би принципу правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права.

Колегія суддів не знаходить підстав і для висновку про відсутність вини позивача у вчиненні дисциплінарного проступку.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач знав про видання наказу про переведення, знав про необхідність проходження служби у новому підрозділі, однак свідомо обрав модель поведінки, за якої до місця проходження служби не прибув та виконання службових обов`язків не розпочав.

Обставини, на які посилається позивач, свідчать не про неможливість виконання наказу, а про його незгоду із прийнятим кадровим рішенням та очікування іншого способу вирішення питання проходження служби.

Разом із тим незгода із рішенням керівництва не виключає вини у невиконанні чинного наказу та не звільняє поліцейського від обов`язку додержуватися службової дисципліни.

Колегія суддів також перевірила, чи відповідає застосований вид дисциплінарного стягнення характеру допущеного порушення.

Із матеріалів службового розслідування вбачається, що дисциплінарною комісією враховано характер дисциплінарного проступку, тривалість невиконання службових обов`язків, службове становище позивача, наслідки допущеного порушення, а також особливості проходження служби в умовах дії правового режиму воєнного стану.

Колегія суддів бере до уваги, що невихід поліцейського на службу протягом тривалого часу без поважних причин є істотним порушенням службової дисципліни, яке об`єктивно перешкоджає належному виконанню завдань, покладених на Національну поліцію.

Крім того, позивач мав вищу юридичну освіту, спеціальне звання підполковника поліції, а тому рівень вимог щодо дотримання ним службової дисципліни, виконання наказів керівництва та усвідомлення наслідків їх невиконання є об`єктивно вищим, ніж до працівника, який лише розпочинає службу.

За таких обставин застосування дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби не може вважатися явно неспівмірним характеру допущеного дисциплінарного проступку.

Водночас чинне законодавство гарантує кожній особі право на судовий захист та можливість оскарження рішень суб`єктів владних повноважень. Реалізація такого права не перебуває у суперечності з виконанням службових обов`язків і не звільняє особу від необхідності дотримання чинних управлінських актів до моменту їх скасування або втрати ними чинності.

Отже, способом захисту порушеного права у випадку незгоди із наказом про переведення є його оскарження у встановленому законом порядку, а не самостійне невиконання такого наказу.

При цьому матеріали справи не містять доказів того, що на момент виникнення спірних правовідносин дія наказу про переведення була зупинена судом у порядку забезпечення позову або що існувало інше судове рішення, яке звільняло позивача від обов`язку його виконання.

Колегія суддів звертає увагу, що інший підхід фактично означав би надання кожному поліцейському права самостійно визначати законність наказів керівництва та на власний розсуд вирішувати питання щодо їх виконання, що є несумісним із принципами службової дисципліни, єдиноначальності та належного функціонування Національної поліції України.

Суд першої інстанції, покладаючи в основу рішення виключно ту обставину, що наказ Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с у подальшому був скасований судом, фактично застосував наслідки цього судового рішення до правовідносин, які виникли задовго до набрання ним законної сили.

Однак такий підхід не узгоджується із принципом правової визначеності та не враховує, що правомірність поведінки особи підлягає оцінці виходячи із фактичних та правових обставин, які існували на момент вчинення відповідних дій або бездіяльності.

Матеріалами справи встановлено, що наказ Національної поліції України №954 о/с від 23.06.2023 був скасований лише після завершення судового розгляду іншої адміністративної справи та набрання відповідним рішенням законної сили у грудні 2025 року, тоді як дисциплінарне стягнення щодо позивача застосовано ще у вересні 2023 року, а наказ про його звільнення видано у жовтні 2023 року.

Отже, на час прийняття оскаржуваних наказів відповідач був зобов`язаний керуватися чинними управлінськими рішеннями Національної поліції України і не мав ані правових, ані фактичних підстав ігнорувати наказ про переведення позивача чи оцінювати його законність.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Отже, Головне управління Національної поліції у місті Києві не було наділене повноваженнями перевіряти законність наказу Національної поліції України чи самостійно відмовлятися від його виконання.

Сам по собі факт подальшого визнання наказу про переведення протиправним не свідчить про відсутність у діях позивача складу дисциплінарного проступку та не означає, що такий наказ був явно протиправним, що не підлягав виконанню. Предметом судової оцінки у цій справі є не законність наказу про переведення, а правомірність поведінки позивача щодо виконання службового наказу, який на момент виникнення спірних правовідносин був чинним, породжував юридичні наслідки та був обов`язковим до виконання. Отже, дисциплінарний проступок полягав не у виконанні в подальшому скасованого наказу, а у невиконанні наказу, який на час вчинення позивачем відповідних дій залишався чинним і підлягав обов`язковому виконанню.

Більше того, матеріали справи свідчать, що і сам позивач усвідомлював існування наказу про переведення, знав про необхідність прибуття до нового місця проходження служби, однак свідомо обрав іншу модель поведінки - не приступив до виконання службових обов`язків, очікуючи можливого скасування відповідного наказу або прийняття іншого кадрового рішення.

Такі дії не можуть бути визнані належним виконанням службових обов`язків та не відповідають вимогам службової дисципліни.

Колегія суддів також враховує, що позивач мав вищу юридичну освіту, спеціальне звання підполковника поліції, тривалий час проходив службу в органах Національної поліції та займав керівні посади.

За таких обставин він не міг не усвідомлювати правових наслідків невиконання чинного наказу про переведення, порядку його оскарження та вимог законодавства щодо безумовного виконання наказів керівництва до моменту їх скасування у встановленому законом порядку.

Саме тому посилання позивача на власне переконання щодо незаконності переведення або очікування можливого прийняття іншого кадрового рішення не можуть розцінюватися як поважні причини тривалого невиходу на службу.

Одним із основних доводів позивача є те, що він належним чином не був повідомлений про необхідність прибуття до Головного управління Національної поліції у місті Києві, а листи, які направлялися відповідачем, фактично ним не отримувалися.

Колегія суддів не може погодитися із зазначеними доводами.

Матеріалами справи підтверджується, що після видання наказу Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с працівниками кадрового забезпечення ГУНП у місті Києві здійснювалися заходи щодо забезпечення прибуття позивача до нового місця проходження служби, зокрема позивача було повідомлено у телефонному режимі про необхідність прибути до Головного управління Національної поліції у місті Києві для вирішення питання подальшого проходження служби. Крім того, відповідачем здійснювалися спроби письмового повідомлення позивача за наявними адресами.

З метою повного та всебічного з`ясування обставин справи суд апеляційної інстанції допитав як свідка працівника кадрового підрозділу Головного управління Національної поліції у місті Києві ОСОБА_2 , яка безпосередньо здійснювала заходи щодо повідомлення позивача про необхідність прибуття до нового місця проходження служби.

Під час судового засідання свідок підтвердила, що телефонувала позивачу за номером телефону, який використовувався для зв`язку з ним під час проходження служби та був наявний у кадрових матеріалах. За показаннями свідка, під час телефонної розмови особі, з якою здійснювався відповідний телефонний контакт, було повідомлено про необхідність прибуття до нового місця проходження служби.

Колегія суддів враховує, що показання свідка є послідовними, логічними та узгоджуються з письмовими матеріалами службового розслідування й іншими доказами, наявними у справі. Натомість матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б спростовували повідомлені свідком обставини або давали підстави поставити під сумнів достовірність її показань.

При цьому під час апеляційного розгляду не встановлено обставин, які б свідчили про те, що номер телефону, за яким працівником кадрового підрозділу здійснювався відповідний дзвінок, належав іншій особі або не використовувався для зв`язку з позивачем під час проходження ним служби. Зазначене у сукупності з іншими матеріалами справи підтверджує вжиття кадровим підрозділом заходів, спрямованих на доведення до позивача інформації про необхідність прибуття до нового місця проходження служби.

Разом із тим колегія суддів зауважує, що при вирішенні цього спору обставини обізнаності позивача не можуть оцінюватися виключно крізь призму факту вручення чи невручення йому окремого поштового відправлення. Така обізнаність підлягає встановленню на підставі сукупності доказів та фактичних обставин справи, у тому числі дій кадрового підрозділу щодо повідомлення позивача, змісту службового розслідування, подальшого листування сторін та поведінки позивача після видання відповідного наказу.

Як убачається з матеріалів справи, після видання наказу Національної поліції України №954 о/с позивач вчиняв дії, безпосередньо пов`язані з визначеним цим наказом службовим становищем, зокрема звертався до органів Національної поліції України з рапортами та іншими зверненнями, а також вживав заходів щодо оскарження відповідного кадрового рішення. Зазначені обставини у їх сукупності з показаннями допитаного судом апеляційної інстанції свідка та матеріалами службового розслідування підлягають врахуванню при оцінці доводів позивача щодо відсутності у нього інформації про зміну місця проходження служби.

Таким чином, висновок про обізнаність позивача щодо необхідності прибуття до нового місця проходження служби ґрунтується не на визнанні ним відповідної обставини, а на сукупності досліджених судом доказів, які є взаємопов`язаними та узгоджуються між собою.

За таких обставин можливі недоліки, допущені під час направлення окремих поштових відправлень, самі по собі не є достатньою підставою для висновку про необізнаність позивача щодо необхідності виконання чинного на відповідний момент наказу про переведення та прибуття до визначеного місця проходження служби.

Позивач також посилається на те, що після червня 2023 року виплата йому грошового забезпечення була припинена, у зв`язку із чим він дійшов висновку про своє фактичне звільнення зі служби у поліції та очікував оформлення такого звільнення за скороченням штатів. На підтвердження цих обставин до суду апеляційної інстанції подано відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків.

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи.

По-перше, припинення або затримка виплати грошового забезпечення саме по собі не є юридичним фактом припинення служби у поліції.

Правовий статус поліцейського визначається відповідними кадровими рішеннями, а не порядком бухгалтерського чи фінансового обліку.

По-друге, якщо позивач мав сумніви щодо правильності здійснення нарахування грошового забезпечення або щодо свого кадрового статусу, це не звільняло його від обов`язку виконувати чинний наказ про проходження служби та не надавало права самостійно припинити виконання службових обов`язків.

По-третє, сам позивач упродовж цього часу продовжував звертатися до Національної поліції України з рапортами, адвокатськими запитами та іншими зверненнями щодо подальшого проходження служби, що свідчить про усвідомлення ним невирішеності свого службового статусу, а не про наявність об`єктивних підстав вважати себе звільненим зі служби.

Таким чином, наведені обставини не спростовують встановлений службовим розслідуванням факт невиходу позивача до місця проходження служби без поважних причин.

Посилання позивача на те, що працівники кадрового забезпечення Національної поліції України нібито повідомляли його про можливість подальшого скасування наказу про переведення та майбутнє звільнення у зв`язку із скороченням штатів, колегія суддів також оцінює критично.

Зазначені твердження ґрунтуються виключно на поясненнях самого позивача та не підтверджуються жодними належними та допустимими доказами.

При цьому навіть за умови існування відповідних усних консультацій чи обговорень вони не могли змінити чинність наказу Національної поліції України №954 о/с або звільнити позивача від обов`язку його виконання.

Відповідно до принципу законності діяльність органів Національної поліції здійснюється на підставі офіційних управлінських рішень, оформлених у встановленому порядку. Жодні усні повідомлення посадових осіб не можуть змінювати чи припиняти дію письмового наказу, який на момент виникнення спірних правовідносин залишався чинним.

Більше того, сам позивач зазначає, що очікував можливого скасування наказу. Таке очікування саме по собі свідчить про усвідомлення ним того, що відповідний наказ ще не був скасований та продовжував діяти.

За таких обставин очікування прийняття іншого кадрового рішення не може визнаватися поважною причиною тривалого невиходу на службу.

Ключовим мотивом задоволення позову судом першої інстанції стало те, що наказ Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с у частині переведення позивача до Головного управління Національної поліції у місті Києві був у подальшому визнаний протиправним та скасований судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Із зазначеним висновком колегія суддів погодитися не може.

Предметом спору у цій адміністративній справі є правомірність наказів Головного управління Національної поліції у місті Києві про застосування дисциплінарного стягнення та звільнення позивача зі служби, а не законність наказу Національної поліції України про його переведення.

Отже, під час розгляду цієї справи суд мав перевірити, чи були у відповідача передбачені законом підстави для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, чи було дотримано встановлену законом процедуру службового розслідування та чи підтверджується матеріалами справи факт вчинення дисциплінарного проступку.

Натомість суд першої інстанції фактично поклав в основу рішення виключно подальше скасування наказу про переведення, не надавши належної оцінки тому, що на момент виникнення спірних правовідносин цей наказ був чинним, обов`язковим до виконання та не був скасований у встановленому законом порядку.

Колегія суддів звертає увагу, що законність управлінського рішення оцінюється виходячи із законодавства та фактичних обставин, які існували на момент його прийняття.

Станом на день проведення службового розслідування, застосування дисциплінарного стягнення та видання наказу про звільнення наказ Національної поліції України від 23.06.2023 №954 о/с був чинним, а тому Головне управління Національної поліції у місті Києві було зобов`язане діяти виходячи із його змісту та не було наділене повноваженнями самостійно оцінювати його законність чи відмовлятися від його виконання.

За таких обставин саме факт подальшого скасування зазначеного наказу не може свідчити про незаконність дисциплінарного стягнення, якщо останнє було застосовано за невиконання особою чинного на той момент службового наказу.

Інше тлумачення означало б, що будь-яке подальше скасування адміністративного акта автоматично нівелює всі правові наслідки, які виникли під час його чинності, незалежно від поведінки особи та змісту відповідних правовідносин, що суперечило б принципу правової визначеності.

Колегія суддів також погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції фактично надав рішенню у справі №320/40149/23 преюдиційного значення у більшому обсязі, ніж це передбачено процесуальним законом.

Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України преюдиційне значення мають лише ті обставини, які були безпосередньо встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, за умови дотримання визначених законом критеріїв.

Разом із тим правова оцінка законності наказу Національної поліції України про переведення сама по собі не вирішує питання щодо наявності чи відсутності дисциплінарного проступку, який полягає у неприбутті поліцейського до місця проходження служби за чинним наказом.

Більше того, рішення у справі №320/40149/23 не містить висновків про відсутність у позивача обов`язку виконувати наказ про переведення до моменту його скасування, не встановлює неправомірності дій Головного управління Національної поліції у місті Києві під час проведення службового розслідування та не вирішує питання правомірності застосування дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, наведене судове рішення не звільняло суд першої інстанції від обов`язку самостійно перевірити всі елементи дисциплінарного провадження, оцінити наявність дисциплінарного проступку, поважність причин невиходу позивача на службу та дотримання відповідачем вимог Дисциплінарного статуту Національної поліції України.

Однак наведені обставини належної оцінки у рішенні суду першої інстанції не отримали.

Отже, юридичною підставою прийняття спірних наказів були результати службового розслідування та встановлений дисциплінарною комісією факт порушення службової дисципліни, а не сам по собі наказ про переведення.

Під час апеляційного розгляду позивачем подано клопотання про приєднання до матеріалів справи відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та довідки про тимчасову непрацездатність, посилаючись на те, що зазначені докази підтверджують причини його неприбуття до нового місця проходження служби та не могли бути подані до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Вирішуючи питання щодо оцінки зазначених доказів, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частини четвертої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи доведе неможливість їх подання з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Разом із тим незалежно від вирішення питання щодо процесуальної можливості прийняття зазначених доказів колегія суддів зазначає, що навіть їх дослідження не спростовує встановлених у справі обставин та не впливає на правильність вирішення спору.

Позивач посилається на те, що у період з 23.06.2023 по 27.06.2023 він перебував на лікарняному у зв`язку із погіршенням стану здоров`я після ознайомлення з кадровими рішеннями Національної поліції України.

Колегія суддів зазначає, що навіть за умови підтвердження тимчасової непрацездатності позивача у зазначений період така обставина не спростовує встановлений службовим розслідуванням факт його подальшого тривалого невиходу на службу.

Як убачається із матеріалів справи, дисциплінарний проступок полягав не у неприбутті виключно 25 чи 26 червня 2023 року, а у систематичному невиконанні службових обов`язків протягом значного часу - з 25.06.2023 по день завершення службового розслідування, що і було покладено в основу дисциплінарного провадження.

Після завершення періоду тимчасової непрацездатності позивач до нового місця проходження служби також не прибув, до виконання службових обов`язків не приступив, про готовність виконувати наказ не повідомив.

Отже, наведена довідка може пояснювати лише короткотривалий період відсутності, однак жодним чином не пояснює подальшу багатомісячну відсутність позивача за місцем проходження служби.

За таких обставин зазначений доказ не спростовує висновків дисциплінарної комісії щодо вчинення позивачем дисциплінарного проступку.

Позивач також посилається на відсутність після липня 2023 року виплати грошового забезпечення та зазначає, що саме ця обставина сформувала у нього переконання про фактичне припинення проходження служби.

Колегія суддів зазначає, що наведені відомості підтверджують виключно факт нарахування (або ненарахування) доходів відповідним роботодавцем.

Разом із тим такі документи не встановлюють юридичного статусу поліцейського, не підтверджують припинення служби та не можуть свідчити про скасування або втрату чинності наказу про переведення.

Правовий статус поліцейського визначається відповідними кадровими рішеннями, а не даними податкового чи бухгалтерського обліку.

Тому зазначений доказ не може бути розцінений як підтвердження відсутності у позивача обов`язку прибути до нового місця проходження служби.

Позивач зазначає, що у телефонних розмовах із працівниками кадрового забезпечення Національної поліції України йому повідомлялося про можливість подальшого скасування наказу про переведення, у зв`язку із чим він очікував прийняття нового кадрового рішення.

Колегія суддів зазначає, що навіть якщо такі розмови мали місце, вони не змінювали правового статусу чинного наказу.

Будь-які консультації, службові обговорення чи попередні наміри посадових осіб щодо можливого прийняття нового рішення не породжують юридичних наслідків до моменту видання відповідного управлінського акта.

Навпаки, наведені пояснення свідчать про те, що сам позивач усвідомлював відсутність рішення про скасування наказу, оскільки лише очікував його можливого прийняття.

Отже, власне очікування позивача не могло звільнити його від виконання чинного наказу та не є поважною причиною невиходу на службу.

Колегія суддів також перевірила доводи сторін щодо відповідності застосованого дисциплінарного стягнення характеру допущеного порушення.

З матеріалів службового розслідування вбачається, що дисциплінарною комісією при визначенні виду дисциплінарного стягнення враховано характер допущеного порушення, його тривалість, службове становище позивача, наслідки його поведінки, а також особливості проходження служби в умовах дії правового режиму воєнного стану.

Колегія суддів звертає увагу, що спірні правовідносини виникли у період дії воєнного стану, коли належне функціонування Національної поліції має особливе значення для забезпечення оборони держави, публічної безпеки та правопорядку.

Самовільне невиконання поліцейським обов`язку прибути до визначеного місця проходження служби в таких умовах об`єктивно підриває службову дисципліну та не може розцінюватися як малозначне дисциплінарне порушення.

При цьому колегія суддів бере до уваги, що позивач мав вищу юридичну освіту, спеціальне звання підполковника поліції, тривалий стаж служби та значний досвід проходження служби в органах внутрішніх справ і Національній поліції.

Саме від поліцейського такого рівня професійної підготовки та службового досвіду законом очікується зразкове дотримання службової дисципліни, виконання наказів керівництва та усвідомлення правових наслідків їх невиконання.

За таких обставин колегія суддів не знаходить підстав вважати, що відповідач застосував до позивача явно непропорційний вид дисциплінарного стягнення.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, неправильно визначив предмет доказування у справі та помилково застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції фактично поставив у пряму залежність правомірність застосування дисциплінарного стягнення від подальшого скасування наказу Національної поліції України про переведення позивача.

Однак такий підхід не враховує правової природи дисциплінарної відповідальності поліцейських.

Юридичним фактом, який став підставою для проведення службового розслідування та застосування дисциплінарного стягнення, було не саме існування наказу про переведення, а поведінка позивача, яка полягала у невиконанні чинного на той момент наказу та неприбутті до визначеного місця проходження служби без поважних причин.

Саме ці обставини були встановлені дисциплінарною комісією, покладені в основу висновку службового розслідування та стали безпосередньою підставою для видання наказів, що оскаржуються у даній справі.

Колегія суддів наголошує, що предметом судового контролю є не доцільність кадрових рішень, а перевірка того, чи діяв суб`єкт владних повноважень на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Матеріалами справи підтверджується, що на момент проведення службового розслідування та застосування дисциплінарного стягнення: наказ Національної поліції України №954 о/с був чинним; відповідач був зобов`язаний його виконувати; позивач був обізнаний про своє переведення; позивач до нового місця проходження служби не прибув; доказів існування поважних причин такої тривалої неявки матеріали справи не містять; службове розслідування проведено відповідно до вимог Дисциплінарного статуту Національної поліції України; дисциплінарний проступок підтверджений сукупністю належних та допустимих доказів.

За таких обставин підстав для висновку про протиправність наказу від 22.09.2023 №1537 та похідного від нього наказу від 12.10.2023 №1769 о/с колегія суддів не вбачає.

Колегія суддів також вважає за необхідне звернути увагу на службове становище позивача.

Як убачається з матеріалів справи, на момент виникнення спірних правовідносин ОСОБА_1 вищу юридичну освіту, мав спеціальне звання підполковника поліції та тривалий стаж служби в органах внутрішніх справ і Національній поліції України.

Займаючи керівні та відповідальні посади, позивач не міг не усвідомлювати встановленого законом порядку проходження служби, юридичної природи наказів керівництва та правових наслідків їх невиконання.

Саме тому посилання позивача на власне переконання щодо незаконності переведення, очікування можливого скасування наказу або припущення про майбутнє звільнення у зв`язку із скороченням штатів не можуть бути визнані такими, що виправдовують тривале невиконання службових обов`язків.

Навпаки, враховуючи спеціальне звання, професійний досвід та рівень службової підготовки позивача, від нього об`єктивно очікувався вищий рівень правової обізнаності та неухильне дотримання службової дисципліни.

Колегія суддів вважає за необхідне окремо зазначити, що законодавство України гарантує кожному право на ефективний судовий захист від рішень суб`єктів владних повноважень.

Разом із тим реалізація такого права не надає особі можливості самостійно визначати, чи підлягає виконанню чинний адміністративний акт.

У разі незгоди із наказом про переведення позивач мав право звернутися до суду, що ним і було зроблено, а також мав можливість заявити клопотання про забезпечення позову або використати інші передбачені законом процесуальні механізми захисту.

Водночас чинне законодавство не передбачає як способу захисту права самостійне невиконання поліцейським наказу керівництва до моменту його скасування судом.

Протилежний підхід фактично означав би легалізацію вибіркового виконання наказів залежно від їх суб`єктивного сприйняття працівниками поліції, що суперечило б принципам службової дисципліни, єдиноначальності та належного функціонування правоохоронного органу.

Таким чином, доводи апеляційної скарги Головного управління Національної поліції у місті Києві знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року в оскарженій частині не відповідає вимогам статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відповідно до статті 317 цього Кодексу підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України такі порушення є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві - задовольнити.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року-скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Ю.О. Тереза

В.В. Файдюк

Повне судове рішення складено « 11» серпня 2026 року.