Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №522/8816/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/6445/26

Справа № 522/8816/24

Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю.В.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Кострицький В.В. (суддя - доповідач),

судді Коновалова В.А., Назарова М.В.,

за участю секретаря судового засідання Соболєвої Р.М.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

представник позивача – Фомич Олександр Миколайович

відповідач - Військової частини НОМЕР_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Фомича Олександра Миколайовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2026 року, ухвалене у складі судді Чорнухи Ю.В., у приміщенні того ж суду,

у цивільний справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , про витребування майна з чужого незаконного володіння,-

установив:

Короткий виклад обставин справи

До Приморського районного суду м. Одеси надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява обґрунтована тим, що 18.04.2022 чоловіка позивачки ОСОБА_2 призвали на військову служби під час мобілізації та зарахували до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . 20.10.2023 ОСОБА_2 погодився на прохання посадових осіб військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо перевезення вантажів за допомогою транспортного засобу, який належить позивачці, однак її згоду він не отримав. 24.10.2023 позивачка звернулась до військової частини НОМЕР_1 з вимогою про повернення належного їй транспортного засобу, однак у його поверненні було відмовлено та зазначено, що повернення можливе лише при виконанні п. 30 постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1921 «Про затвердження Положення про військово-транспортний обов`язок». Позивачка не підписувала будь-яких документів щодо передачі транспортного засобу до військової частини НОМЕР_1 , тому і звернулась до суду за захистом свої прав.

Короткий зміст рішення суду

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2026 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння – відмовлено.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначив, що втручання у право власності позивачки було здійснене на підставі закону, має легітимну мету та є пропорційним, станом на момент розгляду справи воєнний стан триває, відсутні підстави для повернення траснпортного засобу, залученого під час мобілізації до виконання завдань військової частини.

Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги

Не погодившись із вказаним рішенням, адвокат Фомич Олександр Миколайович звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неналежно дослідив та оцінив наявні докази, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для витребування спірного транспортного засобу.

Скаржник зазначає, що допитаний у судовому засіданні свідок підтвердив належність транспортного засобу позивачці, вибуття майна з її володіння поза її волею, перебування автомобіля у володінні відповідача та відсутність у останнього належних правових підстав для такого володіння, однак суд першої інстанції належної оцінки цим показанням не надав.

Також заявник посилається на порушення встановленого Положенням про військово-транспортний обов`язок порядку залучення транспортного засобу.

Зокрема, частковий наряд № 33 від 18 квітня 2022 року позивачці не вручався, що підтверджується відсутністю її підпису про його отримання, а акт приймання-передачі транспортного засобу складено без її участі та підпису.

Позивачка згоди на передачу автомобіля військовій частині не надавала та відповідних документів не підписувала.

На думку скаржника, за таких обставин вибуття транспортного засобу з володіння власника відбулося з порушенням установленої законом процедури та поза її волею, а тому наявні передбачені статтею 387 ЦК України підстави для витребування майна з чужого незаконного володіння.

Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, не врахував принцип непорушності права приватної власності та не надав належної оцінки наведеним обставинам і доказам.

Щодо явки сторін.

Сторони були належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду, в судове засідання не з`явились, клопотань про відкладення не було, що не перешкоджає апеляційному перегляду.

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 29.11.2019 за ОСОБА_1 зареєстрований транспортний засіб марки Volvo, модель FN12, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , колір зелений, 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 , виданого ТСЦ5150.

24.10.2023 ОСОБА_1 направила Командиру військової частини НОМЕР_1 вимогу про усунення порушень у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном, а саме транспортним засобом марка Volvo, модель FN12, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , шляхом повернення транспортного засобу власнику протягом 3 календарних днів в належному робочому стані з моменту отримання вимоги. Вимога була отримана 30.10.2023.

Листом вих. № 475/4/4689 від 17.11.2023 Військова частина НОМЕР_1 повідомила ОСОБА_1 про те, що передача транспортного засобу засобом марка Volvo, модель FN12, 2001 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 здійснювалась на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану», Указу Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-ІХ та Постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1921 «Про затвердження Положення про військово-транспортний обов`язок». Відповідно до зазначених нормативних актів були складені частковий наряд ІНФОРМАЦІЯ_1 від 18.04.2022 № 33 та акт приймання-передачі транспортних засобів і техніки до військової частини НОМЕР_1 для забезпечення потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Повернення вказаного транспортного засобу можливе лише при виконанні п. 30 Постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1921 «Про затвердження Положення про військово-транспортний обов`язок».

Згідно копії листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях (філія ГСЦ МВС) (РЦСГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях) вих. № 032-24 від 02.10.2024 згідно відомостей Єдиного державного реєстру транспортних засобів, станом на дату надання відповіді на ім`я ОСОБА_1 зареєстровано сідловий тягач марки «Volvo F 12», 2001 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 , об`єм двигуна – 12100 см.куб., VIN: НОМЕР_2 . Згідно відомостей Єдиного державного реєстру транспортних засобів інформація щодо реєстрації військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, як власника чи належного користувача зазначеного транспортного засобу – відсутня.

З наявної у матеріалах справи копії наряду № 33 від 18.04.2022 вбачається, що він виданий ОСОБА_3 про необхідність поставити наступну техніку: тягач Volvo FН 12 НОМЕР_3 . У наряді містяться підписи від імені голови Одеської районної державної адміністрації ОСОБА_4 та начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 . Наряд скріплений печатками.

З наявної у матеріалах справи копії акта приймання-передачі транспортних засобів і техніки від 18.04.2022, вбачається, що він складений капітаном ОСОБА_6 про те, що у зв`язку з введенням воєнного стану та загальної мобілізації у межах виконання військово-транспортного обов`язку здійснено залучення Volvo FН 12, власником якого є ОСОБА_1 , свідоцтво про реєстрацію: НОМЕР_4 .

Таким чином, транспортний засіб Volvo F 12, номерний знак НОМЕР_3 , VIN: НОМЕР_2 , власником якого є позивачка, був залучений військовою частиною на підставі відповідного наряду голови місцевої державної адміністрації та керівника територіального центру комплектування та соціальної.

Згідно показань свідка ОСОБА_2 , він був мобілізований у квітні 2022 року. Під час несення служби у військової частини виникла потреба у вантажному транспортному засобі, тому він запропонував надати автомобіль дружини – ОСОБА_1 Volvo F 12, 2001 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 . Таким чином автомобіль опинився у володінні відповідача. Коли ОСОБА_2 та його дружина звернулись до військової частини із проханням повернути наданий транспортний засіб, їм відмовили, посилаючись на те, що автомобіль використовується військовою частиною та буде повернутий після демобілізації.

Отже, транспортний засіб був переданий відповідачу добровільно та залучений військовою частиною для задоволення потреб військових формувань у порядку, передбаченому Положенням № 1921 у редакції, чинній станом на моменту передачі транспортного засобу.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч.1, 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частинами 2-3 ст. 321 ЦК України встановлено, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Абзацом шостим статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» визначено, що збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни (стаття 4 Закону України «Про оборону України»).

Згідно абз. 4 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» військово-транспортний обов`язок установлюється з метою задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на особливий період транспортними засобами і технікою і поширюється на центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, у тому числі на залізниці, порти, пристані, аеропорти, нафтобази, автозаправні станції дорожнього господарства та інші підприємства, установи і організації, які забезпечують експлуатацію транспортних засобів, а також на громадян - власників транспортних засобів. Порядок виконання військово-транспортного обов`язку визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно абз. 4-5 ч. 3 ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» приймання-передача транспортних засобів, залучених під час мобілізації, та їх повернення після оголошення демобілізації здійснюються на підставі актів приймання-передачі, в яких зазначаються відомості про власників, технічний стан, залишкову (балансову) вартість та інші необхідні відомості, що дають змогу ідентифікувати транспортні засоби. Повернення транспортних засобів власнику здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту оголошення демобілізації.

Указами Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» у зв`язку з агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан та оголошено про проведення загальної мобілізації.

03 березня 2022 року зазначений указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 затверджено Верховною Радою України, а саме Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію».

Воєнний стан та загальна мобілізація тривають дотепер.

Статтею 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що в умовах воєнного стану відповідно до закону допускається примусове вилучення приватного майна та відчуження об`єктів права приватної власності громадян з наступним повним відшкодуванням їх вартості у порядку та терміни, встановлені Кабінетом Міністрів України. Аналогічна норма міститься у частині другій статті 353 ЦК України.

Відповідно до п. 2 Положення про військово-транспортний обов`язок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1921 від 28.12.2000 (надалі – Положення № 1921), у редакції, чинній станом на моменту передачі транспортного засобу, частковий наряд - розпорядчий документ голови місцевої держадміністрації, в якому встановлено під час мобілізації для керівників підприємств, установ та організацій завдання з передачі військовим формуванням визначених транспортних засобів і техніки, а також порядок, пункти та строки передачі. Голова місцевої держадміністрації та керівник територіального центру комплектування та соціальної підтримки підписують частковий наряд і скріплюють підписи своїми печатками. Громадянам - власникам транспортних засобів частковий наряд надається у разі введення правового режиму воєнного стану.

Згідно з п. 3 Положення № 1921 під час мобілізації задоволення потреб військових формувань здійснюється шляхом безоплатного залучення транспортних засобів і техніки підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності на умовах повернення їх після оголошення демобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки здійснюють залучення транспортних засобів і техніки за лімітами вилучення транспортних засобів і техніки та відсотковими нормами вилучення, затвердженими Кабінетом Міністрів України, як окремо, так і у складі спеціальних формувань, які передаються до складу військових формувань під час мобілізації.

Посадові особи та громадяни несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання військово-транспортного обов`язку відповідно до закону (п. 5 Положення № 1921).

Військово-транспортний обов`язок виконується:

в особливий період - шляхом передачі підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами транспортних засобів і техніки для задоволення потреб військових формувань відповідно до визначених завдань (п. 7 Положення № 1921).

Відповідно до п. 10 Положення № 1921 завдання з підготовки до передачі та передачі транспортних засобів і техніки військовим формуванням встановлюються розпорядженнями місцевих держадміністрацій за поданням територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки та доводяться до відома:

керівників підприємств, установ та організацій у мирний час - через територіальні центри комплектування та соціальної підтримки шляхом вручення відповідних зведених нарядів;

керівників підприємств, установ та організацій під час мобілізації - через територіальні центри комплектування та соціальної підтримки шляхом вручення відповідних часткових нарядів;

громадян - власників транспортних засобів під час мобілізації у разі введення правового режиму воєнного стану - через територіальні центри комплектування та соціальної підтримки шляхом вручення часткових нарядів.

Згідно з п. 27 Положення № 1921 залучення під час мобілізації транспортних засобів і техніки оформляється відповідним актом приймання-передачі за формою згідно з додатками 4 і 5. Акт приймання-передачі складається у трьох примірниках і підписується керівником підприємства, установи та організації або його уповноваженим представником, керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його уповноваженим представником та командиром (начальником) військової частини (підрозділу), установи та організації військового формування або його уповноваженим представником, якому передається транспортний засіб або техніка, і скріплюється печатками.

Повернення підприємствам, установам та організаціям транспортних засобів і техніки здійснюється військовими частинами (підрозділами), установами та організаціями військових формувань, для задоволення потреб яких вони залучалися, протягом 30 календарних днів з дати оголошення демобілізації через територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, які здійснили таке залучення (п. 30 Положення № 1921).

Відповідно до п. 32 Положення № 1921 строки та пункти повернення транспортних засобів і техніки визначаються територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки за погодженням з місцевими держадміністраціями і доводяться до відома керівників підприємств, установ та організацій.

Про повернення транспортних засобів і техніки, залучених під час мобілізації, складається акт за формою згідно з додатками 6 і 7. До акта про повернення транспортних засобів і техніки додається висновок експерта (експертне дослідження) або звіт про оцінку майна (акт оцінки майна). Звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), складений за результатами її проведення, підлягає рецензуванню відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність (п. 35 Положення № 1921).

З викладеного вбачається, що чинне законодавство передбачає обов`язок підприємств, установ, організацій та громадян виконувати військово-транспортний обов`язок шляхом передачі транспортних засобів і техніки для задоволення потреб військових формувань відповідно до визначених завдань у встановленому законодавством порядку.

При цьому, отримання згоди власника траснпортного засобу на виконання військово-транспортного обов`язку та передачу траснпортного засобу, чинним законодавством не передбачене.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 757/64569/16-ц, Провадження № 14-19цс23 викладено таку правову позицію: «Під час воєнного або надзвичайного стану передбачені можливості: 1) примусового відчуження індивідуально визначеного майна власника з переходом до держави права власності на це майно та попереднім або наступним повним відшкодуванням його вартості; 2) вилучення індивідуально визначеного майна державних підприємств, державних господарських об`єднань, на яке у них є право господарського відання або оперативного управління, без відшкодування його вартості.

Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що у частині першій статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що громадяни зобов`язані надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, ЗСУ, іншим військовим формуванням, оперативно-рятувальній службі цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом. Отже, стосовно надання громадянами під час мобілізації їхнього майна ЗСУ чи іншим військовим формуванням або оперативно-рятувальній службі цивільного захисту діє виключно порядок наступного відшкодування державою вартості такого майна, тобто у строк, визначений частиною другою статті 10 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».»

Надаючи оцінку правомірності втручання у право позивача на мирне володіння майном, суд застосовує «трискладовий тест».

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Велика Палата Верховного Суду формувала висновок щодо дотримання стандартів "трискладового тесту" правомірності втручання держави у право власності відповідача - кінцевого набувача. Так, у постанові від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 зазначила:

«зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії (що мають оцінюватися у сукупності), як: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.(…)

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" від 21.01.1999 ЄСПЛ зазначив, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав особи має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, лише при дотриманні всіх критеріїв "трискладового тесту" можна визнати втручання держави у права пропорційним, а отже, правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься".

Втручання у право позивача на мирне володіння майном відповідає критерію законності, оскільки здійснене на підставі норм чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Положення про військово-транспортний обов`язок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1921 від 28.12.2000.

Легітимною метою (виправданістю втручання загальним інтересом) є необхідність захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, оборони держави і захисту її території від збройної агресії ворога.

Втручання у право на мирне володіння майном було пропорційним у співвідношенні до суспільних інтересів. Суд також враховує, що чинне законодавство передбачає механізм повернення транспортного засобу, залученого під час мобілізації на виконання військово-транспортного обов`язку, - після оголошення демобілзації, а також компенсації шкоди, завданої транспортним засобам і техніці внаслідок їх залучення під час мобілізації.

В Україні із 24 лютого 2022 року діє воєнний стан внаслідок збройної агресії російської федерації. Зусилля державних органів, Збройних Сил України, інших військових формувань спрямовані насамперед на захист життя і здоров`я мільйонів людей, значних зусиль і засобів потребує захист незалежності та територіальної цілісності України, що, окрім іншого, є обов`язком кожного громадянина України. Збройні Сили України мають гостру потребу в забезпеченні матеріальними ресурсами, у тому числі автомобільною технікою, для належного виконання визначених перед ними завдань. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 27.06.2025 у справі № 688/4785/23.

Враховуючи, що втручання у право власності позивачки було здійснене на підставі закону, має легітимну мету та на думку колегії суддів є пропорційним враховуючи наявні триваючи гострі загрози суверенітету країни, станом на момент розгляду справи воєнний стан триває, відсутні підстави для повернення траснпортного засобу, залученого під час мобілізації до виконання завдань військової частини, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною позивача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 особисто не надавала згоди на передачу автомобіля військовій частині, будь-яких документів про таку передачу не підписувала, а тому, на думку скаржника, транспортний засіб вибув з її володіння поза її волею, з огляду на таке.

Виконання встановленого законом військово-транспортного обов`язку не поставлено законодавцем у залежність виключно від добровільної згоди власника транспортного засобу. Інакше покладення такого обов`язку на громадян власників транспортних засобів під час мобілізації втрачало б свій обов`язковий характер.

Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що чинним законодавством отримання згоди власника транспортного засобу як обов`язкової умови його залучення в межах військово-транспортного обов`язку не передбачено.

Більше того, доводи апеляційної скарги про те, що показання свідка ОСОБА_2 підтверджують вибуття транспортного засобу з володіння позивачки поза її волею, не узгоджуються зі змістом встановлених судом першої інстанції фактичних обставин.

ОСОБА_2 під час допиту повідомив, що був мобілізований, під час проходження служби у військової частини виникла потреба у вантажному транспортному засобі, у зв`язку із чим саме він запропонував надати автомобіль дружини Volvo FH 12, після чого транспортний засіб опинився у володінні відповідача.

Таким чином, показання зазначеного свідка підтверджують фактичні обставини передачі транспортного засобу військовій частині, однак не підтверджують твердження скаржника про відсутність будь-якої правової підстави для його подальшого володіння відповідачем.

Показання свідка є джерелом доказів щодо відомих йому фактичних обставин справи, однак його суб`єктивне судження про законність або незаконність володіння транспортним засобом не має наперед установленого значення для суду.

Тому посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі № 279/641/17, відповідно до якої для витребування майна мають бути доведені право власності, вибуття майна з володіння власника, незаконне володіння відповідача та відсутність у нього правових підстав володіння, не свідчить про неправильність рішення суду першої інстанції.

Навпаки, саме відсутність у цій справі такої необхідної умови віндикації, як незаконність володіння відповідача та відсутність правової підстави такого володіння, виключає можливість задоволення вимоги на підставі статті 387 ЦК України.

Правовою підставою володіння військової частини є залучення автомобіля для потреб оборони держави в межах військово-транспортного обов`язку.

Скаржник також посилається на те, що посадовими особами територіального центру комплектування та соціальної підтримки частковий наряд № 33 від 18 квітня 2022 року особисто позивачці не вручався, а у розписці відсутній її підпис про його отримання.

Дійсно, пунктом 10 Положення № 1921 у відповідній редакції передбачалося доведення завдань з передачі транспортних засобів до громадян власників транспортних засобів шляхом вручення часткових нарядів.

Разом із тим колегія суддів виходить із того, що встановлена у справі відсутність особистого підпису позивачки у розписці про отримання часткового наряду не є достатньою підставою для висновку про відсутність самого рішення компетентних органів про залучення транспортного засобу та, як наслідок, про незаконність володіння ним військовою частиною.

Матеріалами справи підтверджується існування часткового наряду № 33 від 18 квітня 2022 року, яким передбачено залучення саме належного позивачці автомобіля Volvo FH 12, державний номер НОМЕР_3 . Частковий наряд містить підписи відповідних посадових осіб та скріплений печатками.

Отже, невручення власниці примірника такого наряду стосується дотримання окремого елементу процедури доведення прийнятого рішення до відома власника, однак саме по собі не спростовує факту існування цього рішення та не припиняє правових наслідків фактичного залучення транспортного засобу для потреб військового формування.

У постанові від 27 червня 2025 року у справі № 688/4785/23 Верховний Суд розглядав також доводи щодо недоліків документального оформлення залучення транспортних засобів, зокрема щодо компетенції при видачі часткового наряду, неповного заповнення акта та інших недоліків процедури, однак не визнав такі доводи достатніми для застосування віндикації за встановленої судами правової підстави залучення транспортних засобів для потреб оборони.

Тому невручення часткового наряду особисто ОСОБА_1 за інших встановлених у справі обставин не доводить того, що Військова частина НОМЕР_1 заволоділа транспортним засобом самовільно або без передбаченої законом правової підстави.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги про те, що акт приймання-передачі від 18 квітня 2022 року складено без особистої присутності ОСОБА_1 , він не містить її підпису, а примірник такого акта їй не вручався.

Акт приймання-передачі є документом, яким оформлюється та засвідчується факт передачі і прийняття відповідного транспортного засобу в межах виконання військово-транспортного обов`язку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2024 року у справі № 712/3525/23, хоча й за інших фактичних обставин примусового відчуження майна, зазначила, що акт про примусове відчуження та вилучення майна сам по собі не є правовстановлюючим документом, а засвідчує факт приймання-передачі майна, щодо якого прийнято відповідне рішення; його підписання є етапом документального оформлення процедури.

Цей підхід врахований у постанові від 27 червня 2025 року у справі № 688/4785/23, у якій Верховний Суд зазначив, що акт приймання-передачі складається з метою підтвердження події залучення транспортного засобу, а самі недоліки його оформлення не свідчать автоматично про відсутність правової підстави залучення майна.

У цій справі транспортний засіб індивідуалізований у частковому наряді та акті приймання-передачі за маркою, моделлю, VIN та державним номерним знаком, що дозволяє однозначно встановити, яке саме майно було залучене і кому воно належало.

Таким чином, відсутність особистого підпису позивачки в акті або невручення їй його примірника за встановленої сукупності інших обставин не доводять відсутності правових підстав перебування автомобіля у військовій частині та не утворюють самостійної підстави для його витребування на підставі статті 387 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про неналежну оцінку показань свідка ОСОБА_2 та неповне дослідження доказів колегія суддів відхиляє.

Суд першої інстанції дослідив наявні у справі письмові докази та безпосередньо допитав ОСОБА_2 , надавши його показанням оцінку у сукупності з частковим нарядом, актом приймання-передачі та іншими матеріалами справи.

Незгода скаржника з наданою судом оцінкою доказів та зробленими на її підставі висновками сама по собі не свідчить про порушення вимог статті 89 ЦПК України.

Наведені доводи фактично зводяться до необхідності іншої оцінки доказів, що не спростовує правильності висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів також враховує гарантії статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Правомірність втручання держави у право мирного володіння майном підлягає оцінці за критеріями законності такого втручання, наявності легітимної мети та забезпечення справедливого балансу між інтересами особи та суспільним інтересом.

У цій справі втручання у право позивачки користуватися належним їй транспортним засобом ґрунтується на положеннях Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Положення № 1921, тобто має нормативну правову основу.

Легітимною метою такого втручання є забезпечення обороноздатності України, захист її незалежності та територіальної цілісності в умовах збройної агресії.

Щодо пропорційності втручання колегія суддів враховує тимчасовий характер відповідного механізму військово-транспортного обов`язку, наявність установленого законом порядку повернення залучених транспортних засобів та механізмів відшкодування шкоди, завданої внаслідок їх залучення.

Верховний Суд у постанові від 27 червня 2025 року у справі № 688/4785/23 за подібних правовідносин дійшов висновку, що втручання у право власності шляхом залучення автомобільної техніки для потреб оборони переслідує легітимну мету, є пропорційним суспільному інтересу та, за дотримання встановленої законом процедури, відповідає критерію законності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 757/64569/16-ц також виходила з існування спеціального правового регулювання мобілізації майна громадян для потреб оборони держави та відповідного механізму наступної компенсації.

За обставин цієї справи колегія суддів не встановила такого втручання у право власності ОСОБА_1 , яке б мало ознаки свавільного позбавлення майна або покладало на неї непропорційний індивідуальний тягар, що могло б бути підставою для негайного повернення транспортного засобу всупереч спеціальному порядку його залучення для потреб військового формування.

Посилання скаржника на непорушність права приватної власності та гарантоване право на судовий захист є правильними за своїм загальним змістом, однак не спростовують висновків суду першої інстанції.

Право приватної власності не має абсолютного характеру та за передбачених законом умов може бути обмежене в інтересах суспільства, зокрема в умовах воєнного стану та мобілізації.

Стаття 387 ЦК України забезпечує захист власника саме від незаконного володіння його майном.

Натомість установлені у цій справі обставини свідчать, що автомобіль перебуває у Військової частини НОМЕР_1 не внаслідок самовільного заволодіння ним, а в межах виконання військово-транспортного обов`язку на підставі відповідних мобілізаційних документів.

При цьому право власності ОСОБА_1 на транспортний засіб судом не заперечується.

Відсутність у Єдиному державному реєстрі транспортних засобів відомостей про реєстрацію Військової частини НОМЕР_1 як власника чи належного користувача автомобіля також не спростовує можливості його тимчасового залучення для потреб військового формування на підставі спеціальних норм законодавства про мобілізацію.

Отже, право власності позивачки та наявність у відповідача передбаченої законом тимчасової правової підстави володіння автомобілем не є взаємовиключними обставинами.

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених статтею 387 ЦК України підстав для витребування спірного транспортного засобу з володіння Військової частини НОМЕР_1 .

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу адвоката Фомича Олександра Миколайовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

В.А. Коновалова