Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №372/4689/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/1400/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року м. Київ

Справа № 372/4689/24

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Проць Т.В.,

у справі за позовом керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,

встановив:

У серпні 2024 року керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (далі - ДСГП «Ліси України») про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Позов мотивовано тим, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 23.11.2007 року № 1743 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 12 громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності в адміністративних межах Красненської сільської ради Обухівського району Київської області.

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 13.02.2008 року № 234 затверджено розроблений проект землеустрою та передано у приватну власність, серед інших, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 земельні ділянки, площею по 0,99 га кожна. У подальшому земельну ділянку з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013 ОСОБА_4 згідно з договором дарування від 22.09.2011 року № 4144 відчужено на користь ОСОБА_1 . Згідно з відомостями Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельні ділянки, а також Реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 належні їм земельні ділянки не відчужували та залишаються їх власниками і на даний час. При цьому, відомості про реєстрацію речового права на належні відповідачам земельні ділянки до Реєстру речових прав на нерухоме майно, не вносились. Вказане розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області прийнято поза межами компетенції, у зв`язку з чим набуття права власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства відбулось із порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Враховуючи наведені обставини, позивач просив витребувати на користь держави в особі Київської ОДА в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, та ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0014.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 травня 2025 року позов задоволено.

Витребувано на користь держави в особі Київської ОДА в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, а також з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0014. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку за нотаріально посвідченим договором дарування від 29.09.2011 року, на момент вчинення якого нотаріус не встановив існування будь-яких обмежень, а отже земельну ділянку було набуто правомірно.

Також судом не було взято до уваги, що листом Київської обласної державної адміністрації від 10.07.2024 року поінформовано про відсутність відомостей, згідно з якими спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, а тому були відсутні підстави для пред`явлення позову. Виходячи з цього позов був поданий в інтересах органу, який не вбачає порушення його прав відповідачем, а судом позов задоволений, що вказує на незаконність даного судового рішення.

В спірних правовідносинах розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 13.02.2008 року № 234 затверджено проект землеустрою та передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0015. Вказане свідчить про те, що власник земельної ділянки - Обухівська районна державна адміністрація реалізувала свою волю та надала згоду на вибуття вказаної земельної ділянки із державної власності шляхом надання у приватну власність.

Наголошує, що ні позовна заява, ні рішення не містять даних про те, чиї права порушувалися внаслідок володіння земельною ділянкою.

Вважає, що відповідач ОСОБА_1 не може нести негативні правові наслідки за неналежне виконання обов`язків органом місцевого самоврядування у процесі прийняття розпорядження, оскільки він є добросовісним набувачем, позивачем не було доведено, що відповідач ОСОБА_1 знав або міг знати про те, що законність набуття ним права власності на спірну земельну ділянку буде піддаватися сумніву у зв`язку з можливими порушеннями зо були допущені місцевою державною адміністрацією чи іншими особами.

Вказує на те, що матеріали лісовпорядкування було затверджено в 2015 році, тобто після прийняття Обухівською районною держадміністрацією розпорядження від 13 лютого 2008 р. № 234, площею 0,99 га з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013.

Стверджує, що в матеріалах справи відсутні докази перетинання земельної ділянки лісового фонду зі спірною земельною ділянкою, що вказує на безпідставність позовних вимог.

Судом не встановлено на підставі чого і коли прокурором була проведена перевірка прийняття рішень і йому стало відомо про прийняття розпорядження Обухівської районної державної адміністрації.

ОСОБА_4 набула з державної власності земельну ділянку у приватну власність в 2008 році, що перевищує десятирічний строк, визначений законодавством. 29.09.2011 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, тобто поза межами десятирічного строку позовної давності.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволені позову.

Представник Обухівської окружної прокуратури Київської області Літковець Ю. А. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін.

Відповідач ОСОБА_3 рішення першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржує, тому суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанцій в частині задоволення позовних вимог, заявлених до ОСОБА_3 .

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 23.11.2007 року № 1743 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 12-ом громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності в адміністративних межах Красненської сільської ради Обухівського району Київської області (т. 1 а. с. 27).

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 13.02.2008 року № 234 затверджено розроблений проект землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, площею 0,99 га, про що видано державний акт серії ЯЕ № 995343, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі від 27.10.2008 року № 0108331000485 (т. 1 а. с. 29-31).

Вказаним розпорядженням також затверджено розроблений проект землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3223185100:05:002:0014, площею 0,99 га, про що видано державний акт серії ЯЕ № 995344, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі від 27.10.2008 року № 0108331000483 (т. 1 а. с. 32).

22.09.2011 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарований) укладено договір дарування № 4144, за умовами якого дарувальник подарувала, а обдарований прийняв у дар земельну ділянку з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, площею 0,99 га, розташовану на території Красненської сільської ради в Обухівському району Київської області (т. 1 а. с. 39, 40).

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (ч. ч. 1, 2 ст. 20 ЗК України).

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (ч. 2 ст. 3 ЗК України).

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізовується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Землі лісогосподарського призначення належать до земель державної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, крім випадків, визначених у цьому кодексі (п. «г» ч. 4 ст. 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.

За змістом ст. 31 ЛК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ст. 75 ЛК України, ст. 50 Закону України «Про землеустрій» та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677, вилучення земельної ділянки для потреб, не пов`язаних із веденням лісокористування у постійного землекористувача, та її передача у приватну власність для обслуговування жилого будинку чи ведення особистого селянського господарства, має здійснюватися за згодою державного підприємства та лише після припинення права постійного користування земельною ділянкою постійним землекористувачем за його заявою з подальшою розробкою проєкта відведення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки.

Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Тому при розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення за даними земельного кадастру.

Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Отже, земельні ділянки у межах населеного пункту, зайнятті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Подібні висновки висловлено у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі № 621/1476/22, від 03 вересня 2025 року у справі № 372/6384/23.

Звертаючись до суду, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, відноситься до земель лісового фонду, яка перебуває у державній власності, та її передача у приватну власність ОСОБА_1 здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Згідно із положеннями ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Визначальним для вирішення цієї справи є встановлення того, чи входить спірна земельна ділянка до земель лісового фонду.

Факт віднесення спірної земельної ділянки, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, до земель лісового фонду підтверджується інформацією філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 01.08.2024 року № 02-390, в якій зазначено, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013 повністю накладається на землі лісогосподарського призначення та розташована в межах державного лісового фонду (квартал 81 виділ 12 Обухівського лісництва відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2003 року та квартал 81 виділ 29 Обухівського лісництва відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2014 року). Погоджень на вилучення чи зміну цільового призначення вказаних земельних ділянок не надавалось. До вказаного листа додано матеріали лісовпорядкування 2003 року, 2014 року (планшети), які дозволяють візуально визначити місцерозташування спірної земельної ділянки [т. 1 а. с. 41-43].

Окрім того, згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 23.06.2023 року № 576 земельна ділянка з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013 відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року відносяться до лісів Обухівського лісництва ДП «Київське лісове господарство» і повністю розташована у кварталі 81 вказаного лісництва. Факт віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 2003, 2014 років, в тому числі проектами організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» та ДП «Київське лісове господарство», таксаційними описами, планами лісонасаджень, протоколами лісовпорядних нарад (т. 1 а. с. 70, 71).

ВО «Укрдержліспроект» створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування (висновки Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у постановах у справі № 361/6826/16-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 940/751/20).

Також спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013 без спеціальних знань та додаткових навичок ідентифікується за кадастровим номером на Публічній кадастровій карті Україні, що дозволяє візуально визначити її місцерозташування.

Згідно з наявного у матеріалах справи викопіювання з Публічної кадастрової карти Україні вбачається, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013 накладається на землі лісового фонду (т. 1 а. с. 72).

Таким чином, наведені вище докази у своїй сукупності підтверджують належність спірної земельної ділянки площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, до земель лісового фонду.

Водночас, відповідач ОСОБА_1 не надав доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що належна йому земельна ділянка накладається на землі лісового фонду.

Встановлено, що за інформацією філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 01.08.2024 року № 02-390 вказане підприємство згоди на вилучення із постійного користування підприємства спірної земельної ділянки не надавало.

Таким чином, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 13.02.2008 року № 234 передано у власність земельну ділянку лісогосподарського призначення без згоди землекористувача, що суперечить положенням ч. 5 ст. 116, ч. ч. 1, 2 ст. 149 ЗК України.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, яка знаходиться у межах земель лісового фонду, вибула з державної власності у спосіб, що не передбачений законодавством, з перевищенням меж повноважень Обухівської районної державної адміністрації, без згоди постійного користувача.

Відповідно до ст. ст. 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, власник з дотриманням статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування норм статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).

Встановлено, що відповідач ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, на підставі укладеного 22.09.2011 року ОСОБА_4 договору дарування № 4144.

Враховуючи те, що при переданні у власність ОСОБА_4 спірної земельної ділянки, яка у подальшому відчужена відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору дарування, Обухівська районна державна адміністрацій незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель лісового фонду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що кінцевий набувач - відповідач у справі ОСОБА_1 набув у власність земельну ділянку, площею 0,99 га, з кадастровим номером 3223185100:05:002:0013, незаконно, оскільки вона вибула із земель державної власності у спосіб, що не передбачений законодавством, з перевищенням меж повноважень Обухівської районної державної адміністрації, без згоди постійного користувача ДСГП «Ліси України», а тому наявні правові підстави для витребувана цієї земельної ділянки на користь держави в особі Київської ОДА.

В апеляційний скарзі заявник посилається на непропорційність втручання у його право на земельну ділянку, непропорційність витребування земельної ділянки на користь держави.

Згідно зі ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на нерухомість.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням національних особливостей та фактичних обставин справи, оскільки оцінці підлягає не тільки поведінка органів держави-відповідача, але і самого скаржника.

Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша-четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661ЦК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).

Також при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, постанова від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, постанова від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення та вибула з володіння у постійного землекористувача із порушення встановленого законодавством України порядку, а відповідач ОСОБА_1 набув право на земельну ділянку на підставі безоплатного цивільно-правового договору, тому втручання у право останнього відповідає як положенням ст. 388 ЦК України, так і критеріям законності, легітимності та пропорційності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

В контексті оцінки пропорційності втручання держави у право власності ОСОБА_1 та забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, суд враховує поведінку усіх осіб, пов`язаних з незаконним вибуттям земельної ділянки з володіння держави а також правовому статусу спірної земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).

Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації.

Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, як встановлено та не заперечується заявником протиправно відчуженої фізичній особі, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки. Дотримання встановлених законодавчих заборон щодо обігу таких ділянок є необхідною умовою їх використання з тією метою, щоби попередити завдання шкоди загалом навколишньому природному середовищу і зокрема частині світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Відповідач, проявивши розумну обачність, не міг не знати про незаконність набуття ним земельної ділянки, яка була заліснена.

Доводи апеляційної скарги про те, що позов поданий в інтересах органу, який не вбачає порушення його прав відповідачем, є безпідставними.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (ч. 4 ст. 42 ЦПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 56 ЦПК Україниу визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу(ч. 4 ст. 56 ЦПК України).

Пунктом 4 ч. 4 ст. 185 ЦПК Українипередбачено, що крім цього, заява повертається у випадках, коли відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Результат аналізу ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох «виключних» випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

У справі встановлено, що листами від 24.06.2024 року № 56-5575вих-24 та від 14.08.2024 року № 56-7135вих-24 Обухівська окружна прокуратура звернулася до Київської ОДА із вимогою про необхідність вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства (т. 1 а. с. 75-79).

Листами від 10.07.2024 року № 6277/08/09.02-N/2024 та від 23.08.2024 року № 793/31.01/31.03.02/2024 Київська ОДА повідомила прокуратуру про те, що ними не вживаються заходи цивільно-правового характеру, у зв`язку з неможливістю самостійно встановити порушення законодавства та відсутністю необхідних документів, необхідних для обґрунтування позовної заяви.

Враховуючи те, що уповноважений орган не вчинив дій на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, тому суд вважає, що існують підстави для звернення прокурора до суду з вказаним позовом в межах своєї компетенції, передбаченої ст. ст. 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України.

Посилання заявника в апеляційній скарзі на пропуск позивачем строку позовної давності є безпідставними, оскільки з матеріалів справи встановлено, що відповідач в суді першої інстанції не заявляв про застосування до спірних правовідносин позовної давності, тоді як позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються висновками суду, викладеними в його рішенні.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Отже, рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 травня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 10 серпня 2026 року.

Суддя- доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.