Вирок від 04 серпня 2026 р. у справі №331/735/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 05.08.2026 Справа№ 331/735/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 331/735/25 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1

Провадження № 11-кп/807/636/26 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2

Категорія: ч. 1 ст. 289 КК України

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:

головуючого ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

при секретарі ОСОБА_5 ,

за участі прокурора ОСОБА_6 ,

обвинуваченого ОСОБА_7 ,

захисника обвинуваченого – адвоката ОСОБА_8 ,

розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Вознесенівської окружної прокуратури м. Запоріжжя ОСОБА_9 на вирок Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2026 року, яким

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Запоріжжя, українець, громадянин України, який має повну середню освіту, не працює, не одружений, малолітніх чи неповнолітніх дітей на утриманні не має, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимий,

визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України та йому призначено покарання у вигляді 3 років обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік з покладенням певних обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Запобіжний захід до набрання вироком законної сили змінено з тримання під вартою на особистого зобов`язання.

Зараховано у строк відбуття покарання строк попереднього ув`язнення з 29 січня 2025 року по 24 лютого 2025 року, з 26 листопада 2025 року по 19 березня 2026 року включно з розрахунку один день тримання під вартою за два дні обмеження волі.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави 795 грн. 90 коп. витрати на проведення експертизи.

Долю речових доказів вирішено відповідно до ст. 100 КПК України, –

В С Т А Н О В И Л А:

Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України.

Суд першої інстанції не погодився з такою кваліфікацією дій обвинуваченого та прийшов до висновку, що дії ОСОБА_7 слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 289 КК України, встановивши такі фактичні обставини та сформулювавши таке обвинувачення.

28 жовтня 2024 року, приблизно о 20.50 годині, ОСОБА_7 , знаходячись біля будинку № 38 по вул. Запорізькій у м. Запоріжжі, маючи умисел на таємне заволодіння транспортним засобом – електросамокатом, діючи з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, переконавшись в тому, що за його злочинними діями ніхто не спостерігає, шляхом вільного доступу, таємно викрав електросамокат марки «Like.Bike One», вартість якого складає 8930 гривень, що належить потерпілому ОСОБА_10 , чим спричинив останньому матеріальну шкоду на зазначену суму. Після цього ОСОБА_7 зник з місця скоєння злочину та розпорядився транспортним засобом (електросамокатом) на власний розсуд.

В обґрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив, що електросамокат є транспортним засобом, а кримінальна відповідальність за незаконне заволодіння ним передбачена спеціальною нормою, а саме ч. 1 ст. 289 КК України.

В апеляційній скарзі прокурор вважає вирок суду незаконним, необґрунтованим, невмотивованим та таким, що підлягає скасуванню у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, внаслідок м`якості.

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що при формулюванні обвинувачення, яке визнано судом доведеним, суд послався на законодавство, яке не має значення для кваліфікації кримінального правопорушення за ст. 289 КК України.

Так, основним безпосереднім об`єктом даного кримінального правопорушення є суспільні відносини, які забезпечують безпеку дорожнього руху, а предметом – механічні транспортні засоби, зазначені в примітці до ст. 286 КК України.

Відповідно до п. 1.10 ПДР України до механічних транспортних засобів відносяться у тому числі транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

Враховуючи, що потужність викраденого ОСОБА_7 електросамоката становить 250 Вт, то він не є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України.

Вважає недоцільним посилання суду на Закон України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів», оскільки вказаний закон не може застосовуватись при кваліфікації кримінального правопорушення.

З приводу призначеного покарання зазначає, що з урахуванням обставин кримінального провадження, наслідків правопорушення, відношення обвинуваченого до вчиненого злочину, а також даних про його особу, який не працює та суспільно корисною працею не займається, матеріальну шкоду не відшкодував, у суду були всі підстави призначити більш суворе покарання.

Просить вирок скасувати та ухвалити новий, яким визнати ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, призначити покарання у вигляді 5 років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, з покладенням певних обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Також просить на підставі ч. 3 ст. 404 КПК України повторно дослідити докази, а саме: інструкцію з експлуатації електросамокату, висновок експерта № СЕ-19/108-24/21460-ТВ від 26 листопада 2024 року.

У судовому засіданні апеляційного суду прокурор ОСОБА_6 підтримав подану апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 заперечувала проти доводів апеляційної скарги.

Обвинувачений ОСОБА_11 підтримав позицію свого захисника та заперечував проти доводів прокурора.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження у межах апеляційної скарги та обговоривши її доводи, провівши судові дебати на надавши останнє слово обвинуваченому, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

За правилами ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення у межах апеляційної скарги.

У цьому провадженні прокурор, учасники провадження не ставлять під сумнів установлені місцевим судом фактичні обставини події, проте прокурор оспорює юридичну оцінку діянь обвинуваченого та призначене покарання.

Отже, предметом апеляційної перевірки є правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність до доведених обставин, а також справедливість правового наслідку, обраного судом першої інстанції.

Частина 3 ст. 404 КПК України надає апеляційному суду право повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, якщо суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, а також дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, за наявності передбачених законом підстав.

Потреба повторного дослідження у цій справі зумовлена не необхідністю заново встановлювати подію, а тим, що технічний показник потужності двигуна та визначена експертом вартість безпосередньо впливають на кваліфікацію між ст. 185 і ст. 289 КК України.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в постанові від 03 квітня 2023 року у справі № 537/984/20, провадження № 51-1747кмо22, роз`яснила, що коли прокурор просить ухвалити новий вирок через необхідність застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення, апеляційний суд вправі безпосередньо дослідити обставини й докази, необхідні для прийняття такого рішення.

Дотримуючись наведеного підходу, колегія суддів безпосередньо дослідила документи, про які просив прокурор, і зіставила їх з обставинами, визнаними доведеними місцевим судом.

Зокрема, досліджено інструкцію з експлуатації, яка ідентифікує модель «Like.Bike One» та містить технічні дані, відповідно до яких номінальна потужність електричного двигуна становить 250 Вт. Висновок експерта № СЕ-19/108-24/21460-ТВ від 26 листопада 2024 року, яким визначено ринкову вартість електросамоката на час події у розмірі 8 930 грн. та вказано потужність мотора 250 Вт.

Ці дані узгоджуються із формулюванням обвинувачення та фактичними висновками місцевого суду.

Колегія суддів окремо наголошує, що сторони кримінального провадження не заперечують належність і допустимість досліджених доказів.

Учасники не ставили під сумнів законність джерел отримання інструкції та експертного висновку, зв`язок цих документів із предметом обвинувачення, компетентність експерта або процесуальну форму проведення експертизи.

Не оспорюються також марка майна, потужність його двигуна, ринкова вартість, належність потерпілому, час, місце і спосіб заволодіння.

За змістом статей 84, 85, 86 і 94 КПК України доказ повинен бути отриманий у передбаченому законом порядку, стосуватися обставин, що підлягають доказуванню, а його значення встановлюється у взаємозв`язку з іншими доказами. Жоден доказ не має наперед установленої сили.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що докази, які покладені в основу обвинувачення ОСОБА_7 не містять сумнівів в їх допустимості чи належності та сторонами не спорюються.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що місцевий суд передчасно дійшов до висновку щодо перекваліфікації дій обвинуваченого.

Така помилка є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність у розумінні ст. 413 КПК України.

Вирішуючи питання про належну кваліфікацію, колегія суддів виходить із засади законності, закріпленої у ст. 7 КПК України та ст. 3 КК України.

Частина 4 ст. 3 КК України прямо забороняє застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією.

Тому ознаки предмета конкретного складу кримінального правопорушення не можуть розширюватися через подібність речей або через визначення, сформульовані для іншої галузі законодавства і з іншою регулятивною метою.

Стаття 289 КК України встановлює відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом.

Відповідно до примітки до ст. 286 КК України під транспортними засобами у статтях 286, 286-1, 287, 289 і 290 КК України слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.

Отже, для мети кримінального, а не адміністративного провадження для застосування ст. 289 КК України недостатньо того, що певний пристрій може використовуватися для переміщення людини.

Він повинен належати до одного з прямо названих видів або мати ознаки іншого механічного транспортного засобу.

Поняття механічного транспортного засобу конкретизоване у п. 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306.

Механічним транспортним засобом є транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна.

Водночас у самому визначенні спеціально передбачено, що цей термін поширюється на транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

Слово «понад» установлює чітку кількісну межу, зокрема потужність 3 кВт або менша не відповідає цій ознаці.

Такий підхід уже сформульований у практиці Верховного Суду. У постанові від 1 березня 2018 року у справі № 278/3362/15-к, провадження № 51-877км18, де касаційний суд наголосив, що згідно примітки до ст. 286 КК України та п. 1.10 Правил дорожнього руху транспортний засіб з електродвигуном вважається механічним за умови потужності електродвигуна понад 3 кВт.

Тобто, для електричного двигуна визначальним є встановлений поріг потужності.

Досліджені у цьому провадженні інструкція та висновки експертизи на електросамокат підтверджують, що він оснащений саме електродвигуном потужністю 250 Вт.

Судова колегія вказує, що 250 Вт дорівнює 0,25 кВт. Відповідно цей показник не перевищує 3 кВт.

Отже, електросамокат «Like.Bike One» не є механічним транспортним засобом у значенні примітки до ст. 286 та ст. 289 КК України. Факт наявності електродвигуна як такого, можливість самостійного руху, призначення для перевезення однієї особи або використання на вулично-дорожній мережі не усувають законодавчого порогу потужності й не замінюють його іншими функціональними ознаками.

Посилання місцевого суду на Закон № 2956-IX також не спростовує цього висновку.

Названий Закон увів до законодавства поняття легкого персонального електричного транспортного засобу та врегулював окремі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами.

Його приписи спрямовані на регулювання дорожнього руху, безпеки та розвитку електричної мобільності.

Вони не внесли змін до примітки ст. 286 КК України і не визначили будь-який легкий персональний електротранспорт предметом незаконного заволодіння транспортним засобом за ст. 289 КК України незалежно від потужності двигуна.

Поняття, що використовується у спеціальному законі, не може автоматично переноситися до диспозиції кримінально-правової норми, якщо КК України містить власне обмежувальне визначення.

Інакше кримінальна відповідальність залежала б не від передбачуваного тексту закону про кримінальну відповідальність, а від тлумачення термінів з інших законодавчих актів.

Це суперечило б принципу правової визначеності та прямій забороні аналогії, встановленій ч. 4 ст. 3 КК України.

Не змінює висновку й правило про співвідношення загальної та спеціальної норм.

Спеціальна норма підлягає застосуванню лише тоді, коли встановлені фактичні обставини охоплюються всіма її обов`язковими ознаками.

Стаття 289 КК України могла б вважатися спеціальною щодо посягання на чуже майно лише за умови, що предметом заволодіння був транспортний засіб у кримінально-правовому розумінні цієї статті.

Оскільки електросамокат із двигуном потужністю 250 Вт такої предметної ознаки не має, конкуренції між ст. 185 і ст. 289 КК України не виникає.

Враховуючи, що електросамокат не є транспортним засобом, колегія суддів вважає, що діяння ОСОБА_7 відповідає ознакам таємного викрадення чужого майна.

За встановлених судом обставин обвинувачений діяв, переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, скористався вільним доступом, вилучив електросамокат без згоди власника та залишив місце події. Кримінальне правопорушення є закінченим, оскільки після вилучення обвинувачений отримав реальну можливість розпорядитися чужим майном і фактично розпорядився ним на власний розсуд.

Суб`єктивна сторона характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. ОСОБА_7 усвідомлював, що електросамокат належить іншій особі, передбачав порушення права власності внаслідок його вилучення, бажав такого результату та діяв з метою особистого збагачення.

Ці ознаки прямо випливають зі способу поведінки, обраного часу та місця, перевірки відсутності стороннього спостереження, подальшого залишення місця події й розпорядження майном.

Вартість викраденого майна становила 8 930 грн. Після набрання чинності Законом України від 18 липня 2024 року № 3886-IX адміністративна відповідальність за ст. 51 КУпАП охоплює викрадення майна вартістю до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Для кваліфікації діянь у 2024 році один такий мінімум визначається з урахуванням податкової соціальної пільги і становить 1 514 грн, а граничний розмір дрібного викрадення – 3 028 грн. Вартість електросамоката істотно перевищує цей поріг, тому діяння не є адміністративним проступком.

Кваліфікуючою ознакою ч. 4 ст. 185 КК України у висунутому обвинуваченні є вчинення крадіжки в умовах воєнного стану.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан. На час події його дію було продовжено Указом Президента України від 23 липня 2024 року № 469/2024, затвердженим Законом України № 3891-IX, з 05 години 30 хвилин 12 серпня 2024 року строком на 90 діб.

Отже, 28 жовтня 2024 року воєнний стан діяв на всій території України, у тому числі у м. Запоріжжі.

Оцінивши всі елементи складу кримінального правопорушення у взаємозв`язку, колегія суддів вважає доведеною поза розумним сумнівом вину обвинуваченого у тому, що в умовах воєнного стану, 28.10.2024 приблизно о 20 год. 50 хв. ОСОБА_7 , знаходячись біля буд. 38 по вул. Запорізькій у м. Запоріжжі, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, діючи з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, переконавшись у тому, що за його злочинними діями ніхто не спостерігає, шляхом вільного доступу таємно викрав майно, що належить потерпілому ОСОБА_10 , а саме електросамокат марки «Like.Bike One», вартість якого відповідно до висновку експерта № СЕ-19/108-24/21460-ТВ від 26.11.2024 складає 8 930 грн 00 коп., чим спричинив ОСОБА_10 матеріальну шкоду на зазначену суму.

Після чого ОСОБА_7 зник з місця скоєння злочину з викраденим майном та розпорядився ним на власний розсуд.

Таким чином, ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 185 КК України, тобто таємне викрадення чужого майна (крадіжку), вчинене в умовах воєнного стану.

Висновок місцевого суду про необхідність кваліфікації за ч. 1 ст. 289 КК України не ґрунтується на визначених кримінальним законом ознаках предмета цього правопорушення, не узгоджується з технічними характеристиками електросамоката та суперечить правовій позиції Верховного Суду щодо меж поняття механічного транспортного засобу.

За п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України застосування закону, який не підлягає застосуванню, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Місцевий суд застосував ч. 1 ст. 289 КК України, хоча встановлене майно не є транспортним засобом, та під час кваліфікації діянь обвинуваченого не застосував ч. 4 ст. 185 КК України, яка охоплює доведені обставини.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409, статей 413 і 420 КПК України це є підставою для скасування вироку у відповідній частині та ухвалення апеляційним судом нового вироку із застосуванням закону про більш тяжке кримінальне правопорушення.

Вирішуючи питання про вид і міру покарання колегія суддів керується статтями 50 і 65 КК України.

Покарання є заходом державного примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду, має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як ним, так і іншими особами.

Призначене покарання повинно бути необхідним і достатнім для досягнення цих цілей, відповідати ступеню тяжкості вчиненого, конкретним обставинам та даним про особу, а не бути наслідком формального врахування лише санкції статті.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 185 КК України, згідно зі ст. 12 КК України належить до тяжких злочинів.

Санкція ч. 4 ст. 185 КК України передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п`яти до восьми років.

Виходячи з обсягу обвинувачення, характеру посягання та відсутності у встановлених обставинах виняткової сукупності, яка істотно знижувала б ступінь тяжкості, підстав для застосування ст. 69 КК України та призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, колегія суддів не вбачає.

Разом із тим усередині визначених законом меж суд зобов`язаний оцінити реальний ступінь суспільної небезпеки конкретного діяння.

ОСОБА_7 вчинив один закінчений епізод ненасильницького майнового злочину. Діяння не було поєднане з проникненням у житло чи інше приміщення, погрозами, застосуванням насильства, пошкодженням майна або створенням небезпеки для життя чи здоров`я людей.

Предметом посягання був один електросамокат вартістю 8 930 грн.

Ці обставини не усувають тяжкості правопорушення, зумовленої законом, але мають значення для вибору мінімального строку основного покарання.

Колегія суддів враховує і негативні дані, на які обґрунтовано посилається прокурор, що на час розгляду ОСОБА_7 не працевлаштований, суспільно корисною працею не займається, а матеріальну шкоду потерпілому не відшкодував.

Такі обставини свідчать про відсутність активних дій із відновлення порушеного майнового стану потерпілого та потребують тривалішого контролю за поведінкою обвинуваченого.

Водночас безробіття саме по собі не є передбаченою ст. 67 КК України обставиною, що обтяжує покарання, і не може автоматично зумовлювати реальне позбавлення волі без оцінки інших індивідуальних даних.

ОСОБА_7 раніше не судимий, уперше притягується до кримінальної відповідальності, має постійне зареєстроване і фактичне місце проживання у м. Запоріжжі. У матеріалах, наведених сторонами для вирішення питання про покарання відсутні дані про попередню стійку злочинну поведінку, про вчинення групою осіб, використання зброї чи інших засобів підвищеної небезпеки.

Обставин, які пом`якшують покарання в розумінні ст. 66 КК України, судом не встановлено. Так само не встановлено обставин, що обтяжують покарання за ст. 67 КК України.

Зіставивши ступінь тяжкості, вартість майна, спосіб дій, наслідки для потерпілого, відсутність відшкодування, дані про особу та відсутність установлених обтяжуючих обставин, колегія суддів вважає справедливим призначити ОСОБА_7 основне покарання у мінімальній межі санкції ч. 4 ст. 185 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Відповідно до ст. 75 КК України, якщо суд, крім установлених законом винятків, призначає покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років і з урахуванням тяжкості кримінального правопорушення, особи винного та інших обставин доходить висновку про можливість виправлення без відбування покарання, він може звільнити особу від відбування покарання з випробуванням.

Призначений ОСОБА_7 строк відповідає формальній межі цієї норми, а інкримінований злочин не належить до передбачених законом винятків, які унеможливлюють її застосування.

У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 755/8479/18, провадження № 51-375км19, підкреслено необхідність оцінювати поряд із тяжкістю діяння відомості про особу, її соціальні зв`язки, поведінку та інші дані, які дозволяють прогнозувати можливість виправлення без ізоляції.

Застосовуючи ці правові орієнтири, колегія суддів бере до уваги, що ОСОБА_7 не має судимостей, а вчинене ним кримінальне правопорушення є одиничним ненасильницьким посяганням на майно.

Постійне місце проживання створює реальну можливість для пробаційного нагляду, перевірки виконання покладених обов`язків і проведення соціально-виховної роботи.

Ізоляція особи на тривалий час за конкретних обставин не є єдиним засобом досягнення мети виправлення, тоді як загроза реального позбавлення волі у разі невиконання умов випробування є істотним стримувальним чинником.

З урахуванням вимог апеляційної скарги та меж апеляційного розгляду колегія суддів погоджується з доводами апелянта, що звільнення обвинуваченого від відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки та покладенням обов`язків, відповідно до ст. 76 КК України забезпечить достатній час для оцінки стійкості правослухняної поведінки, виконання обов`язку з`являтися до органу пробації, повідомлення про зміни місця проживання, роботи або навчання, а також для стимулювання соціальної адаптації й законного працевлаштування.

За сукупністю наведеного колегія суддів вважає покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із застосуванням ст. 75 КК України та звільненням від його відбування з випробуванням з іспитовим строком 2 роки таким, що відповідає вимогам статей 50 і 65 КК України.

Воно належно відображає тяжкість кримінального правопорушення, забезпечує кару через обвинувальний вирок і реальну загрозу виконання призначеного строку, створює умови для виправлення під контролем пробації та є достатнім для спеціального й загального запобігання без невиправданої ізоляції особи від суспільства.

Таким чином, апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, вирок суду від 19 березня 2026 року скасуванню в частині кримінально-правової кваліфікації дій ОСОБА_7 , призначеного покарання, з ухваленням у цій частині нового вироку.

В іншій частині оскаржене судове рішення необхідно залишити без змін.

На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419, КПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Вознесенівської окружної прокуратури м. Запоріжжя ОСОБА_9 задовольнити.

Вирок Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2026 року, яким ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України, скасувати в частині кримінально-правової кваліфікації та призначеного покарання.

Визнати ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України та призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 (два) роки.

На підставі ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_7 обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення.

Касаційна скарга на вирок може бути подана до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4