Рішення від 09 серпня 2026 р. у справі №420/5760/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5760/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2025 по 20.02.2026 включно;

- зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2025 по 20.02.2026 включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року №100, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.

Ухвалою суду від 06.03.2026 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Цією ж ухвалою витребувано у НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) довідку про повний розмір нарахованого та виплаченого ОСОБА_1 при звільненні грошового забезпечення, відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 29.04.2025 №315-ОС, а також довідку про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 , обчислене з грошового забезпечення за останні повні два місяці служби, що передували звільненню.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив військову службу за контрактом у ДПСУ та згідно наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону №315-ОС від 29.04.2025 був виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення. На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.04.2025 №420/17470/25, 20.02.2026 відповідачем було сплачено на рахунок позивача кошти в сумі 331026,94 грн. При цьому, позивачу не було нараховано та не виплачено середній заробіток у зв`язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні.

29.12.2025 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов відзив, в якому відповідач позовні вимоги не визнає та зазначає, що військова служба не є трудовою діяльністю, а є окремим видом діяльності, яка регулюється власним загальним законодавством, власним спеціальним законодавством, яке в свою чергу не пов`язане із законодавством (загальним або спеціальним) в галузі регулювання трудових відносин. Так як законами України, зокрема військовим законодавством, не передбачено виплату середнього заробітку, а компетенцію в/ч НОМЕР_2 не входить коригування законодавства, в/ч НОМЕР_2 не мали повноважень для його виплати. Спосіб виплати середнього заробітку військовослужбовцям в чинному законодавстві також відсутній, тому така бездіяльність відповідача не може бути визнана протиправною.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу у НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ).

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25.09.2025 по справі №420/17470/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_2 ), щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно, із застосуванням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року.

Зобов`язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно, із застосуванням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум.

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 року по 31.12.2022 року та з 01.01.2024 року по 29.04.2025 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078.

Зобов`язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 31.12.2022 року та з 01.01.2024 року по 29.04.2025 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з урахуванням виплачених сум.

Зобов`язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.12.2025 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_3 – задоволено частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року – змінено, виклавши абзац п`ятий його резолютивної частини в наступній редакції:

«Зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 31.12.2022 року та з 01.01.2024 року по 29.04.2025 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078 у фіксованому розмірі 1607,28 грн. щомісячно, з урахуванням виплачених сум».

20.02.2026 на виконання судового рішення у справі №420/17470/25 на рахунок позивача зараховані кошти у сумі 331026,94 грн.

Позивач зазначає, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку.

Вирішуючи даний публічно-правовий спір, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII).

Однак, Законом №2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 30.04.2020 у справі №140/2006/19.

Згідно статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній з 19.07.2022) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 висловила правову позицію, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 в справі № 810/451/17, та у якій зазначено: статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме: в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, суд вважає помилковими доводи відповідача про те, що у спірному випадку на нього не поширюється відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає, що в силу вищенаведених законодавчих норм, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку.

Судом встановлено, що після звільнення з військової служби між позивачем та відповідачем виникли спірні правовідносини щодо нарахування та виплати грошового забезпечення, які були вирішені у судовому порядку.

20.02.2026 на виконання судового рішення у справі №420/17470/25 відповідачем виплачено на користь позивача кошти у сумі 331026,94 грн, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.

Як вище вже зазначено, 19.07.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено у новій редакції.

З 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України діє у такій редакції, якою передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Отже, з 19 липня 2022 року підхід до правозастосування указаної норми змінився.

У своїй постанові від 29 січня 2024 року по справі № 560/9586/22 Верховний Суд сформував наступну правову позицію.

Редакція статті 117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зокрема, згідно усталеної практики щодо застосування статті 117 КЗпП України (до змін введених Законом №2352-ІХ), суд, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

З огляду на вищевикладене, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом № 2352-IX 19 липня 2022 року, та після набрання чинності цим законом.

Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові 6-ти місячним строком.

Вирішуючи спір суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX) передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон №2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, Суд зазначав, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тлумачення конструкції цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі №489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 20.11.2025 у справі № 420/10380/23.

Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, суд зазначає, що у цій справі при визначенні належної позивачу суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.

Суд зазначає, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Відповідно до пункту 2 Порядку №100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно наявної у матеріалах справи Довідки №171 від 19.03.2026 про види грошового забезпечення позивача, що нараховані позивачу за лютий та березень 2025 року, тобто за останні два місяця до звільнення зі служби (що враховується при обчисленні середнього заробітку, згідно Порядку №100), грошове забезпечення позивача становить:

- лютий 2025 року 26185,10 грн.;

- березень 2025 року 26185,10 грн.

Кількість календарних днів за останні два місяці служби:

- лютий 2025 року - 28;

- березень 2025 року - 31.

Усього 59.

Отже, середньоденний заробіток позивача складає 887,63 грн. (26185,10 грн +26185,10 грн) / 59).

Щодо додаткової винагороди, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі Постанова №168), суд зазначає наступне.

На виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 року №64 Про введення воєнного стану в Україні та №69 Про загальну мобілізацію Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №168, у пункті 1 якої установив, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил України, виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 грн щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Аналіз наведених правових норм свідчить, що додаткова винагорода на період дії воєнного стану, яка встановлена Постановою №168, є новим та особливим видом у системі грошового забезпечення, зокрема військовослужбовців, виплата якої обмежена строком дії воєнного стану в Україні.

Суд зауважує, що Верховний Суд у постанові від 31 січня 2025 року у справі №460/2645/24, висловив правову позицію щодо питання, чи враховується додаткова винагорода, передбачена пунктом 1 постанови КМУ №168, до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення середнього заробітку для розрахунку відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Так, Верховний Суд у вказаній постанові, відповідаючи на вказане питання, зазначив, що за своєю правовою природою, додаткова винагорода, запроваджена Постановою №168, є додатковим видом грошового забезпечення, яку законодавець відніс до категорії винагород, виплату якої запроваджено під час воєнного стану, яка має компенсаційну мету, - часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни та не має регулярного характеру й виплачується на підставі наказів командирів (начальників), за певних умов.

Водночас абз.1 п.3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

За змістом п.4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати, грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов`язків.

Аналізуючи наведене вище, Верховний Суд дійшов висновку, що делегуючи Кабінету Міністрів України право визначати розміри грошового забезпечення, а Міністру оборони України установлювати порядок його виплати, законодавець установив певну ієрархію щодо визначення переліку складових грошового забезпечення, що ураховуються при обчисленні окремих видів виплат для військовослужбовців, а також при обчисленні середньої заробітної плати відповідно до Порядку №100.

Отже, саме норми положення Порядку №100 унормували приписи Закону №2011-ХІІ, установивши пряму норму щодо виключення винагород та компенсаційних виплат із категорії складових грошового забезпечення, з суми яких обчислюється середня заробітна плата для розрахунку відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Таким чином, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що додаткова винагорода, передбачена Постановою №168, запроваджена на період дії воєнного стану має компенсаційну мету, - часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни та не має регулярного характеру й виплачується на підставі наказів командирів (начальників), за певних умов, за змістом Порядку №100, тому не враховується при обчисленні середньої заробітної плати для розрахунку відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 24 липня 2025 року у справі №300/8802/23.

Враховуючи дату звільнення позивача та приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, якими після 19.07.2022 обмежено період, за який можливо притягнути роботодавця до відповідальності 6 місяцями, період затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2025 по 19.02.2026 становить 183 день (кількість днів затримки обмежений 6-ти місячним строком).

Відтак, розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 162463,29 грн. (887,63 грн. х 183 день).

Проте, враховуючи вищенаведені підходи Верховного Суду щодо здійснення розрахунку суми відшкодування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, суд виходить з наступного.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню за затримку розрахунку при звільненні, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Отже, для вирішенні спору у цій справі необхідно встановити як розмір недоплаченої суми, так і розмір належних позивачеві при звільненні виплат.

Згідно обставин справи, розмір недоплаченої позивачу при звільненні суми становить 331026,94 грн.

Щодо розміру виплаченого позивачеві грошового забезпечення при його звільненні.

Згідно наданої відповідачем Довідки №170 від 19.03.2026 при звільненні позивачу нараховано усього 440731,91 грн.

Враховуючи виплачену відповідачем на виконання судового рішення по справі №420/17470/25 суму виплат (331026,94 грн.), загальна сума належних позивачу виплат при звільненні повинна була становити 771758,85 грн. (440731,91 грн. + 331026,94 грн.).

Таким чином, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні 331026,94 грн. у процентному виразі дорівнює 42,89 % від 771758,85 грн. (331026,94 грн. / 771758,85 грн.) х 100).

Тобто у даному випадку стягненню на користь позивача підлягає такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах по справі №560/5923/24 від 27 березня 2025 року, по справі №620/7207/24 від 24 квітня 2025 року.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Беручи до уваги розмір грошового забезпечення належного позивачу при звільненні, відносно загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат, суд вважає правильним застосування принципу співмірності та відповідно зменшення суми відшкодування працівнику заробітку за час затримки розрахунку.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, виходячи з того, що середній заробіток за 183 день затримки розрахунку (з 30.04.2025 по 19.02.2026 (кількість днів затримки обмежений 6-ти місячним строком) склав 162463,29 грн. (183 день х середньоденний заробіток позивача 887,63 грн.), та враховуючи принцип справедливості та співмірності, виплаті на користь позивача за період затримки розрахунку з 30.04.2025 по 19.02.2026 підлягають кошти у сумі 189029,92 грн. (42,89 % від 440731,91 грн.).

При цьому, належним та ефективним способом поновлення порушених прав позивача є саме стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, а не зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні як просить позивач, оскільки судом визначено суму середнього заробітку з урахуванням співмірності розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком позивача, а також змінами у законодавстві.

Також, суд враховує, що стягуючи з відповідача на користь позивача вже після його звільнення зі служби суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена в п.п.39-41 постанови Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.

Щодо компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, суд зазначає, що відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Пунктом 3 цього Порядку передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб".

Пункти 4 та 5 Порядку №44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.

Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

З викладених положень Порядку №44 слідує, що для вирішення питання щодо наявності підстав для компенсації сум податку з доходів фізичних осіб з`ясуванню підлягає питання щодо правової природи нарахованих та виплачених коштів, що безпосередньо впливає на можливість компенсації податку з доходів фізичних осіб.

Враховуючи, що спір у цій справі стосується права позивача на виплату середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, суд зазначає, що у такому разі компенсація сум податку з доходів фізичних осіб з суми нарахованого позивачці середнього заробітку за затримку розрахунку не здійснюється, оскільки «середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні» не входить до виплат, право на які позивач набув у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби. Середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні носить компенсаторний характер та не входить до виплат, право на які військовослужбовець набуває у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Враховуючи вищевикладене, позов у цій частині вимог задоволенню не підлягає.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині відшкодування позивачу середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2025 по 19.02.2026 та стягнення з НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2025 по 19.02.2026 у сумі 189029,92 грн.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених вимог не спростовують.

Враховуючи вищезазначене, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір», у зв`язку з чим підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат зі сплати судового збору відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2025 по 19.02.2026.

Стягнути з НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2025 по 19.02.2026 у сумі 189029,92грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені статтею 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені статтями 293, 295 КАС України.

Суддя Токмілова Л.М.