Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №641/8196/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року

м. Харків

справа № 641/8796/25

провадження № 22-ц/818/3603/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.,

суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Шнайдер Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» про припинення трудових відносин, зобов`язання вчинити певні дії за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» на рішення Слобідського районного суду м.Харкова від 02 березня 2026 року, постановлене суддею Маньковської О.О.,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» про припинення трудових відносин, зобов`язання вчинити певні дії. З урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати припиненими між нею та відповідачем з 10.10.2025 року та зобов`язати відповідача внести в її трудову книжку запис про звільнення з 10.10.2025 року з посиланням на відповідний наказ.

Рішенням Слобідського районного суду м.Харкова від 02 березня 2026 року позов задоволено частково. Визнано припиненими трудові відносини між ОСОБА_1 та КП «Комбінат дитячого харчування», у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 з посади завідувача виробництва КП «Комбінат дитячого харчування», на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з 10.10.2025 року. Зобов`язано КП «Комбінат дитячого харчування» видати ОСОБА_1 трудову книжку із внесенням запису про звільнення 10.10.2025 року за власним бажанням, згідно ч.1 ст.38 КЗпП України, з посиланням на відповідний наказ. Стягнуто з Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 грн. В іншій частині позову – відмовлено.

В апеляційній скарзі Комунальне підприємство «Комбінат дитячого харчування» посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що 11.01.2010 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу до КП «КДХ» на роботу кухарем 4 р. в їдальню школи № 51 (наказ № 2-к від 11.01.2010 року). Пізніше, ОСОБА_1 займала посаду завідуючої виробництвом. 03.09.2012 року, між позивачем та відповідачем був підписаний договір про повну матеріальну відповідальність (договір додається). Останнє робоче місце ОСОБА_1 було визначено в їдальні школи № 151. З грудня 2022 року до 06 березня 2023 року (включно) ОСОБА_1 працювала у КП «КДХ», їй нараховувалась і виплачувалась заробітна плата, що підтверджується табелями обліку робочого часу КП «КДХ» з грудня 2022 року до березня 2023 року та довідкою № 971 від 05.11.2025 року про доходи ОСОБА_1 за грудень 2022 року до березня 2023 року. Починаючи з 07.03.2023 року до дня звернення до суду із даним позовом позивач по справі на робоче місце у КП «КДХ» не з`являлась та трудові функції не виконувала. На адресу проживання позивача КП «КДХ» направили лист № 95 від 01.10.2025 року із пропозицією прийняти участь у роботі інвентаризаційної комісії. 13.10.2025 року ОСОБА_1 особисто відвідала КП «КДХ» та склала заяву про її явку та про те, що о 16:46 год. керуючий склад був відсутній. Інших заяв, листів, документів від ОСОБА_1 протягом 2025 року КП «КДХ» не отримувало. КП «КДХ» вважає, що трудові та інші права позивача не були порушені та позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх прав. КП «КДХ» об`єктивно не могли звільнити ОСОБА_1 за її заявою від 26.09.2025 року про звільнення за власним бажанням через її неотримання, тому вважав, що стороною відповідача права позивача не були порушені, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі. Зазначив, що твердження позивача про зміну свого постійного місця проживання з 30.04.2022 року, що перешкоджало б їй продовжувати виконувати роботу або особисто подати заяву про звільнення, не відповідає дійсності, оскільки вона працювала у відповідача до 06.03.2023 року. Більш того, 13.10.2025 року ОСОБА_1 , до дня звернення до суду із даною позовною заявою, у відповідь на лист КП «КДХ» № 95 від 01.10.2025 року, особисто відвідала КП «КДХ» та склала заяву про її явку на підприємство та про те, що о 16:46 год. керуючий склад був відсутній, який долучено як позивачем до позовної заяви, так і відповідачем до відзиву на позовну заяву. Ця обставина підтверджує, що позивач мала можливість так само подати до КП «КДХ» заяву про своє звільнення, однак цього не зробила. Заява ОСОБА_1 від 26.09.2025 року про звільнення за власним бажанням, яка додана до позовної заяви , не містить конкретну дату звільнення, що є порушенням вимог частини 1 статті 38, частини 1 статті 241-1 КЗпП України КЗпП України. Крім того, представник відповідача вказував, що вимоги сторони позивача про стягнення витрат на правничу допомогу завищені, та просив зменшити їх розмір, вказавши на необґрунтованість сум, визначених у актах виконаних робіт.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Апазіді К.Ю. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Задовольняючи частково позовні вимог, суд першої інстанції посилався на те, що оскільки судом встановлено звернення ОСОБА_1 до КП «Комбінат дитячого харчування» із заявою про звільнення з займаної посади за власним бажанням, датованої 26.09.2025 року та отриманої відповідачем разом із отриманням позовної заяви - 24.10.2025 року, проте, до теперішнього часу суду не надано відомостей про реалізацію права позивача на звільнення, з врахуванням двотижневого строку, передбаченого законодавством після звернення із заявою про звільнення, встановленого положеннями ч. 1 ст. 38 КЗпП України, неприйняття роботодавцем відповідного управлінського рішення за заявою позивачки про звільнення за власним бажанням є порушенням гарантованого у статті 43 Конституції України права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також, враховуючи положення ст. 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»(Закон № 2136), суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання припиненими трудових відносини між сторонами, у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України та зобов`язання видати трудову книжку із внесенням запису про звільнення за власним бажанням згідно ч.1 ст.38 КЗпП України, з посиланням на відповідний наказ, з врахуванням уточнених позовних вимог з 10.10.2025 року.

Такі висновки суду відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судовим розглядом встановлено, що позивач ОСОБА_1 знаходиться у трудових відносинах з 11.01.2010 року з КП «Комбінат дитячого харчування», згідно Наказу про прийому № 2 –к від 11.01.2010 року, з оплатою праці згідно штатного розкладу.

Згідно заяви від 26.09.2025 року, яку позивачем направлено на адресу КМ «КДХ», остання просила звільнити її з займаної посади за власним бажанням з наступного дня після отримання цієї заяви, посилаючись на зміну місця проживання як внутрішньо переміщеної особи з м. Харкова, оскільки громада, відноситься до переліку територій, де ведуться бойові дії відповідно до наказу Мінреінтеграції № 199 від 13.07.2023 року.

Згідно листа КП «Комбінат Дитячого харчування», позивачу ОСОБА_1 від 01.10.2025 року за вих. № 95 було повідомлено, що позивач знаходиться в трудових відносинах з останніми з 11.01.2010 року по теперішній час та зазначено, про укладення договору про повну матеріальну відповідальність (за отримання та збереження матеріальних цінностей, що знаходиться на балансі КП «КДХ»), де прописано: вести облік, складати та надавати в установленому порядку товарно-грошові та інші звіти про рух та залишки довірених йому матеріальних цінностей, а також брати участь у проведенні інвентаризації матеріальних цінностей. Зазначено, що за даними бухгалтерського обліку , позивачці передано товарно- мсатеріальні цінності на суму 61 62,63 грн, які не повернуті підприємству станом на 30.09.2025 року. на підставі вищевикладеного, керуючись нормами чинного законодавства, наполегливо просять позивачку протягом 10 календарних днів з моменту отримання листа особисто бути присутньою при проведені інвентаризації матеріальних цінностей та передати все майно, що значиться за позивачкою, підприємству.

Як вбачається з заяви, отримання якої не заперечувалось стороною відповідача, 13.10.2025 року ОСОБА_1 особисто з`явилась до підприємства, проте, станом на 16:40 год. на робочому місці керуючий склад був відсутній.

Як вбачається з матеріалів справи, адвокатом Апазіді К.Ю. направлено на адресу відповідача як електронними засобами, так і поштовими, запити щодо надання інформації з приводу захисту прав ОСОБА_1 , проте, відповіді КП «КДХ» - не надано.

Даних про прийняття відповідачем рішення за заявою позивачки від 26.09.2025 року матеріали справи не містять.

Згідно довідки від 05.11.2025 року, наданої КП «КДХ», ОСОБА_1 з грудня 2022 року по березень 2023 року нараховувалась заробітну плату, перебуваючи на посаді завідувача виробництва та як вбачається з табелів обліку робочого часу в період з 01.12.2022 року по 06.03.2022 рік перебувала на роботі.

Зі змісту довідки форми ОК-5 від 16.10.2025 року та форми ОК-7 від 16.10.2025 року, вбачається, що позивачу ОСОБА_1 квітня 2023 року по грудень 2025 рік – не здійснювалось жодних нарахувань.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнень, посилалась на те, що позивач була прийнята на роботу до КП ««Комбінат дитячого харчування» 11.01.2010 року, на посаду завідувача виробництвом їдальні. 24.02.2022 року з початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України, на підприємстві всім працівникам повідомили, що у зв`язку з військовим станом та загостреною безпековою ситуацією у м. Харкові, КП «Комбінат дитячого харчування» тимчасово призупиняє свою роботу та всім працівникам було запропоновано перебувати вдома з метою дотримання заходів безпеки. Після цього, 30.04.2022 року, враховуючи складну ситуацію в місті (постійні обстріли), Позивачка виїхала за межі міста Харкова та набула статусу внутрішньо переміщеної особи. Починаючи з квітня 2023 року, трудові відносини між Позивачем і Відповідачем фактично були призупинені, підприємство припинило виплату заробітної плати. Позивачка вживала заходів щодо розірвання трудових правовідносин з КП «КДХ», шляхом подачі заяв про звільнення, з метою працевлаштування за місцем фактичного проживання. Однак, відповідачем її заяви розглянути не були. На адвокатські запити від 04.08.2025 року, направлені до КП «КДХ» з приводу трудової діяльності позивачки - відповіді не надходило. 19.08.2025 року адвокатом Апазіді К.Ю. було направлено адвокатський запит до ХМР з метою надання актуальної інформації щодо діяльності КП «КДХ», включаючи поточний статус (чи існує підприємство, чи реорганізовано, ліквідовано або змінено інформацію), юридичну адресу, контактні дані (моб. телефони, електронну пошту, офіційний сайт) для подальшого направлення адвокатського запиту безпосередньо до цього комунального підприємства для отримання необхідних відомостей щодо ОСОБА_1 , проте, відповіді також не надходило. З врахування того, що ОСОБА_1 неодноразово направляла директору КП «Комбінат дитячого харчування» заяви про звільнення за власним бажанням і просила її звільнити з наступного дня після отримання відповідачем по справі заяви про звільнення, однак дана заява не була отримана, як і всі попередні, тому, уточнивши позовні вимоги, посилаючись на положення ст. 38 КЗпП України, з урахуванням попередження роботодавця про звільнення за два тижні, ОСОБА_1 , просить суд визнати припиненими між нею та відповідачем з 10.10.2025 року та зобов`язати відповідача внести в її трудову книжку запис про звільнення з 10.10.2025 року з посиланням на відповідний наказ.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Право громадянина на працю та гарантії захисту від незаконного звільнення, а також створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею, рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, та забезпечення гарантій захисту працівника від незаконного звільнення закріплено статтею 43 Конституції України.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У пункті 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Згідно з ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Частиною 1 статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами другою та третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

З матеріалів справи вбачається, що причиною звернення до суду ОСОБА_1 послугувало неприйняття роботодавцем відповідного управлінського рішення за її заявою про звільнення за власним бажанням, оскільки нею на адресу відповідача КП «Комбінат дитячого харчування», було направлено заяву про звільнення з займаної посади ще 26.09.2025 року рекомендованим листом через АТ «УКРПОШТА» з трекінг номером 6101600037296 від 26.09.2025 року.

З матеріалів справи вбачається, 24.10.2025 року, позивачкою направлено на адресу відповідача засобами Електронного суду позовну заяву з додатками, в переліку якої міститься, зокрема, заява про звільнення ОСОБА_1 від 26.09.2025 року.

Посилання представника відповідача про те, що зазначена заява не була отримана, а згідно трекінгу поштового відправлення(а.с.66), вказаний рекомендований лист було повернуто відправнику у зв`язку із закінченням встановленого терміну зберігання, не є підставою для відмови у вирішенні питання про звільнення позивачки.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

У частині першій статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22) вказано, що «за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Отже праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов`язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов`язки, визначені статтями 47,116 КЗпП України. Чинне законодавство не визначає випадки, у яких роботодавець може відмовити працівнику у звільненні за власним бажанням, отже роботодавець не може відмовити працівнику у звільненні за його бажанням, у разі подання ним відповідної заяви за два тижні до такого звільнення».

Отже, за загальним правилом, звільнення за власним бажанням передбачає двотижневе відпрацювання після подання відповідної заяви (окрім ситуацій-винятків).

Водночас у період дії воєнного стану діє спеціальний Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»(далі Закон № 2136), який визначає, крім іншого, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізособами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідно до ст. 4 Закону № 2136 у зв`язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та загрозою для життя і здоров`я працівника він може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури).

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до абз. 5 ст. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерством юстиції України та Міністерством соціального захисту населення № 58 від 29 липня 1993 року (надалі - Інструкція № 58) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Позивачка наполягає на розірванні трудового договору за ініціативою працівника.

Відповідач не вирішує питання про звільнення позивачки, навіть після звернення її до суду із даним позовом. Тому в інший спосіб, аніж у судовому порядку, вирішити це питання неможливо.

Право на звільнення позивача передбачене КЗпП. Підстав для відмови у звільненні відповідачем не наведено.

Посилання на те, що позивачка є матеріально відповідальною особою, але не передає ввірені їй матеріальні цінності не є підставою для відмови у розірвання договору за ініціативи працівника.

Тому враховуючи, що судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до КП «Комбінат дитячого харчування» із заявою про звільнення з займаної посади за власним бажанням, 26.09.2025 року. Проте, до теперішнього часу суду не надано відомостей про реалізацію права позивача на звільнення, з врахуванням двотижневого строку, передбаченого законодавством після звернення із заявою про звільнення, встановленого положеннями ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Неприйняття роботодавцем відповідного управлінського рішення за заявою позивачки про звільнення за власним бажанням є порушенням гарантованого у статті 43 Конституції України права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також, враховуючи положення ст. 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Закон № 2136), судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання припиненими трудових відносини між сторонами, у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України та зобов`язання видати трудову книжку із внесенням запису про звільнення за власним бажанням згідно ч.1 ст.38 КЗпП України, з посиланням на відповідний наказ, з врахуванням уточнених позовних вимог з 10.10.2025 року.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Комбінат дитячого харчування»- залишити без задоволення.

Рішення Слобідського районного суду м.Харкова від 02 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Н.П. Пилипчук

О.Ю. Тичкова